Я сидів у себе в кабінеті та уважно вивчав річний звіт. Поки більша частина компанії вже пішла на довгоочікувані новорічні вихідні, я ще продовжував працювати. Справ залишилося небагато, а вже потім, коли я з ними закінчу, теж дозволю собі відпочити.

Цифри різали очі, все поступово почало розпливатися. Я відклав папери на стіл та відкинувся на м’яку спинку свого шкіряного крісла. Подивився на годинник, що висів над входом у кабінет. Ого! Виявляється, що я тут вже просидів набагато більше, аніж планував спочатку. Заплющивши очі, зітхнув. Потрібно зібратися із силами та завершити перегляд звітності, а потім поїхати додому, де на мене вже чекала маленька, смачна вечеря й тепла постіль. Така приваблива перспектива все ж таки допомогла закінчити із справами.

Коли я вже прибрався на своєму столі та на останок розклав важливі документи по окремих теках, до мене в кабінет зайшла Ольга. Саме на неї я і чекав. Вона винувато подивилася на мене, терпляче очікуючи, коли я дозволю сісти.

— Прийшла нарешті, — невдоволено промовив я. — Вже зачекався.

— Так, прийшла, — схвильовано відповіла Ольга.

— Тоді сідай, — я вказав жестом на невеличкий диван, що стояв біля вікна. Вона слухняно сіла.

А я навпаки — підвівся та почав ходити по кабінету.

— Габі, — першою не витримала Ольга.

— Замовкни. Нічого зараз не кажи, — обірвав я, не маючи наміру вислуховувати виправдання. — Я сподівався, що ми все вже вирішили.

— Вирішили, — погодилась вона.

—Гаразд. Тоді якого біса ти втручаєшся не в свої справи? — я підійшов та схилився над нею, Ольга втиснулася у спинку дивана.

— Пробач, — прошепотіла. — Я це зробила ненавмисно.

— Мені не потрібні твої вибачення. Яке ти маєш право погрожувати Поліні? Га? Хто ти мені така? Колишня дружина? Дівчина? Хто?

— Я… Я…

— Тобі робити більше нічого? Поводиш себе як незрозуміло хто.

— А як ти себе поводиш? Привів її, мацаєш, цілуєш… Як саме я повинна за цим спостерігати?

— Олю, це життя. Я не збираюся підлаштовуватися під тебе, зрозуміло? Ходжу куди хочу і з ким хочу. Ми з тобою вільні люди. Тому, моя тобі порада — тримай язика за зубами.

— Можеш не перейматися, — Ольга трішки посмілішала. — Нічого я твоїй малечі не зроблю. Просто хотіла зрозуміти, що такого в ній особливого. Насправді, вона виявилася звичайнісінькою дівкою. Мені цікаво зовсім інше, — вона якось дивно посміхнулася. — Скільки це твоє вигадане кохання ще протримається? Чи розкажеш ти їй про Софію? Підпустиш свою Поліну максимально близько до себе? Чи зможе вона прийняти тебе справжнього? Знаєш, із твоїми секретами мені навіть нічого робити з Поліною не треба. Габі, я надто добре тебе знаю. Б’юся об заклад, що ти зі своєю маленькою буваєш нещирим. Але правда завжди нагадує про себе, пам’ятай це.

Я випростався. Оля озвучила ті страхи, які я намагався придушити в собі з того самого моменту, як почав жити разом з Поліною. Дідько! Ця жінка, дійсно, добре мене знає.

— Йди геть, — рикнув я і ослабив вузол на краватці. — Щоб після Нового року тебе в компанії вже не було.

— З радістю, — Ольга підвелася, закинула на плече сумочку. — Я піду, але моє звільнення ніяк не вирішить твоїх проблем. Ти сам собі ворог, Габріелю.

Я їхав додому в глибокій задумливості. Мозок продовжував наполегливо транслювати почуті від Ольги слова. Будь-які секрети, як і зрада, можуть зруйнувати стосунки. Я про це знав, добре знав. Без суцільної довіри нічого хорошого створити не вдасться. Але я не міг просто так вивалити на Поліну той тягар, який вже давно став частиною мене. Історія з Софією повинна залишитися десь глибоко в моїй підсвідомості та припинити турбувати мене. Але дідько… Навіть розуміючи, що Поліна та Софія — дві абсолютно різні дівчини, я все одно не міг не порівнювати їх. Можливо, мені вже час звернутися по допомогу до психоаналітика? Ні… Я ніколи не вірив у їх здібності зцілювати людську душу.

До того ж, нащо мені розповідати про невдалі стосунки? Ми живемо тут і зараз, а минуле вже давно залишилося у минулому. Софія напевно живе десь закордоном і в моєму житті, на щастя, вже ніколи не з’явиться. А значить, ця ситуація ніяк не може вплинути на мої стосунки з Поліною. Це трішки заспокоювало, але тривога до кінця все одно нікуди не зникла.

Зупинивши машину, я вирішив не квапитися заходити до будинку. Дістав із пачки цигарку, підкурив та сів на лавку, роздивляючись свій автомобіль на предмет недоліків. Усе ідеально, не дарма стільки грошей віддав за ремонт. Затягнувся, неквапливо випустив дим, глянувши на вікна нашої квартири. Світло ввімкнене. Маленька чекає.

Стряхнувши попіл, я раптом почув тихий писк під своїми ногами. Глянув униз і побачив, що мало не розтоптав черевиком маленького поганця, якого напередодні Поліна хотіла забрати в дім. Ненавиджу котів. Яким б милими та слухняними вони не були, я їх просто ненавиджу, а все через Софію. Вона теж якось випросила в мене кота, а потім пішла, залишивши цю тварину на пам'ять про себе. Дуже жорстоко, враховуючи, що я й без того божеволів від болю. Заходити в квартиру та бачити цього пухнастого поганця було занадто важко. Я віддав кота своїм друзям, щоб ані себе, ані тварину не мучити. Тепер ця історія знову повторювалася.

Малий запищав, потерся мордою. Я докурив, викинув недопалок та підхопив тварину. Кошеня було таким крихітним, тому з легкістю умістилося в мене на долоні. Я роздивився його, пошкоджень та зарази начебто не було, але до ветеринара все одно потрібно відвести. Малий повернувся до мене своєю мордою. Я побачив його величезні блакитні очиська, що таємничо блищали при світлі вуличних ліхтарів. Обнюхавши мої пальці, малий знову запищав.

3Худий, напевно, ніхто з сусідів тебе не підгодовує, — звернувся я до кошеняти. — Добре, не дивись на мене так, буде тобі їжа та теплий куток.

Обережно сховавши цього поганця у кишеню свого пальто, я зайшов у під’їзд. Фантазія вже малювала мені здивовані блакитні очі Поліни, коли вона побачить, що саме я їй приніс у переддень Нового року. Усмішка розквітла на моїх вустах, звільняючи мене від тяжких думок, що стосувалися Софії.

Подзвонив у двері і одразу почув квапливі кроки. Через секунду на порозі з’явилася моя маленька, одягнена в один з тих светрів, що я привіз собі з іншої квартири. Останнім часом Поліна часто почала носити яку-небудь мою сорочку або светр, що на її фігурі більш нагадували сукню. До цього моменту я нікому не дозволяв одягати свої речі. Мені це було просто огидно. Але моїй маленькій я чомусь дозволив. Навіть зараз вона стояла така з хвостом на голові, одягнена в светр кремового кольору, що так добре пасував їй. Домашня, красива та безкінечно рідна, немов ми вже мільйони років разом.

— Привіт, — вона радісно усміхнулась, піднялась навшпиньки, щоб поцілувати мене, але вона все одно занадто низька, тому я схилився до неї. Аромат ванілі, яким було огорнуте її волосся, зводив мене з розуму.

— Привіт, — я пройшов у квартиру, обережно тримаючи пухнастого монстра, який почав соватися у кишені, намагаючись вибратися назовні.

— Я вже майже закінчила з вечерею. Через декілька хвилин можна вже сідати за стіл.

— Добре, я сьогодні дуже зголоднів.

— Допомогти тобі зняти пальто? — Поліна вже простягла до мене руки, але я зробив крок назад. Вона з нерозумінням подивилася на мене, а я ледве міг приховати усмішку. — Все добре? — збентежено запитала маленька.

— Так, абсолютно. Знаєш, я тут про дещо подумав і вирішив, — мій голос звучав дуже серйозно. — Тобі не здається, що нам не вистачає різноманіття?

— В якому сенсі? — Поля насупилась. Я побачив у її блакитних очах-безоднях проблиск побоювання.

— У прямому, тільки ти та я. Нам не вистачає ще кого-небудь, розумієш?

— Нам ніхто сторонній не потрібен, — маленька схрестила руки на грудях.

— Що ж, — я обережно дістав з кишені кошеня, — тоді сама йому про це скажеш.

Поля розгубилася. Вона здивовано подивилася спочатку на мене, потім на маленького пухнастого звіра. Така емоційна.

— Серйозно? — в голосі Поліни досі відчувалась недовіра.

— Так, — твердо відповів я.

Маленька обережно взяла кота на руки та ніжно погладила його. Ці дві вразливі істоти були дивовижно схожі між собою. Це мене здивувало та потішило одночасно.

— Спасибі, велике спасибі, — Поліна обійняла мене однією рукою та притиснулася щокою до моїх грудей. — Але як бути з твоєю алергією? — вона схвильовано подивилася на мене.

— Якось вже впораюся. Куплю пігулки, — засміявся я і вдячно поцілував її в чоло за те, що вона пригадала про мою «хворобу».

Після вечері ми ще деякий час приділили маленькому пухнастому звіру, а після, нарешті, зосталися наодинці. Після сексу, який знову й знову змушував мою душу тремтіти від захвату та насолоди, я курив у відчинене вікно. Поліна ще довго розмовляла зі мною, зізнавалася у тому, що хвилюється за батька. Я зосереджено слухав її, добре розуміючи, що Поліні важливо ділитися своїми потаємними переживаннями. Це був слушний момент, щоб у відповідь оголити свої страхи, розповісти про Софію, про той біль, що змінив мене, залишив свій слід, але я не наважився. Не вийшло. Слова застрягли в горлянці, нещадно роздираючи його. Це було нечесно по відношенню до Поліни, адже вона була щирою зі мною.

Ми ще довго розмовляли, а потім маленька тихенько заснула в мене на грудях. Я теж начебто провалився у дрімоту, але потім все одно прокинувся та думав про різне. Я намагався розібратися у собі, в своїх почуття, але тільки сильніше заплутувався. Якесь дурне передчуття не давало мені спокою, хоча для цього ніяких серйозних причин не було. Я закоханий у Поліну по вуха, це вже давно стало незаперечним фактом. Мені не вистачає її, коли я довго знаходжуся на роботі чи на діловій зустрічі. Наш секс цілком влаштовує мене. Влаштовує наше спільне життя, але гіркий присмак неправильності всього цього несподівано виник на кінчику мого язика. Здається, я почав серйозно заганятися. Напевно, вся справа в тому, що в мене довгий час не було стабільних стосунків і це залишило на мені свій відбиток. Із часом це мине. Такий підсумок трохи заспокоїв. Я ткнувся носом у тім’я Поліни, але навіть не встиг заплющити очі, бо почув вібрацію телефону.

Я потягнувся до тумбочки, узяв мобільний, глянув на екран. Незнайомий номер. Обережно, щоб не розбудити маленьку, я піднявся з ліжка та тихенько відповів:

— Слухаю.

— Привіт, — серце немов пропустило поштовх, коли в слухавці я почув її голос.

Легені обпалила нестача кисню, я навіть не помітив, що припинив дихати. Мені здавалося, що якщо цей момент нашого зіткнення трапиться, то я відреагую набагато гостріше, аніж вийшло насправді. Я тримався, щоправда, серце стукало в грудях, немов з’їхало з глузду.

— Ти? — питання начебто з мого горла вилетіло, а голос все одно виявився якийсь-то чужий.

— Я, — після довгого мовчання, яке практично розірвало мої нерви, почув відповідь.

— Навіщо? — я підійшов до вікна, але нічого не бачив, окрім непроглядної ночі.

— Сумувала, — почувся короткий сміх, що більш був схожий на знущання.

— Хіба? — самому стало смішно, тільки це гіркий, недобрий сміх, від такого можна збожеволіти.

— А ти хіба ні? — знайомий грудний голос, який так часто пестив мій слух, раптом змінився на ніжний голос Поліни.

— Що за дурня? — я подивився на екран телефону, дзвінок завершено. Чортівня якась!

Я повернувся у ліжко. Поліна досі спала, звернувшись у клубочок. Я обійняв її та зрозумів, що тут щось не так. Аромат… Я більше не відчував звичного аромату ванілі. Подивився на маленьку та помітив, що замість світлого волосся на подушці лежать темні кучері. Мене пробив жах, я відсторонився та ледве не впав на підлогу. Незнайомка неквапливо прокинулася та подивилася на мене своїми карими очима, в яких я так довго губився через болюче кохання. Софія… Я бачив перед собою Софію.

— Габі? — голос належав Поліні і це остаточно заплутало мене. — Що з тобою? — вона намагалася наблизитися до мене, але я раптом прокинувся.

Серце досі сильно калатало в грудях. На скронях з’явився холодний піт. Сон… Це був лише сон. Я ковтнув і подився на маленьку. Вона спить. Вдивився в її обличчя, побоюючись в ньому побачити риси Софії. Ні, на щастя, її немає. Це Поліна, моя Поліна. Віддихавшись, немов після довгого марафону, я знову ліг та міцно обійняв маленьку, насолоджуючись ванільним ароматом її волосся. Мені стало спокійніше, тому залишок ночі ніяких кошмарів вже не було.