Я сіла за стіл. Тут досі усі обговорювали якийсь прийдешній і дуже вигідний контракт. Жінка в червоному зайняла своє місце і із задоволеною, як мені здалося, посмішкою неквапливо продовжила пити своє мартіні.

— Все добре? — дбайливо запитав Габріель, огорнувши мене гіркуватим ароматом цигарки.

— Так, — знервовано відповіла я і взяла свій келих, щоб чимось зайняти свої руки.

Я не мала наміру влаштовувати гучну сварку у присутності гостей. Не хотілося, щоб авторитет Габріеля-керівника похитнувся. Все це дуже серйозні речі та й дядько Микола завжди мені казав, що неможна демонструвати своє приватне життя незнайомим людям. До того ж, я просто не можу дозволити цій жінці в червоному насолодитися своєю перемогою.

— Брешеш, — Габріель поцілував мене за вухом, а потім подивився прямо у вічі.

Незважаючи на те, що він випив декілька келехів віскі, його погляд був серйозним й осмисленим. Та дивна розмитість фокусу, що так часто прослідковувалася в очах батька, коли він напивався до поросячого вереску, у Габі була відсутня.

— Хіба це має значення? — я спробувала витримати чіпкий погляд свого чоловіка, але в мене не вийшло. Між нами була зовсім різна вагова категорія в цьому плані.

— Для мене все має значення, якщо це навіть трішки стосується тебе, — весела нотка в його голосі кудись несподівано зникла.

— Побалакаємо про це вже вдома, — я зробила ковток соку, але смаку не відчула. Мій погляд ще раз сковзнув уздовж витонченої фігури жінки в червоному.

— Ти така знервована через Ольгу? — Габріель прослідкував за моїм поглядом і посміхнувся, наче все це було суцільною дрібницею.

— Мені все одно як її звуть, — я насупилася, роздивляючись блискучу підлогу під своїми ногами.

— Поліно, — Габріель навмисно протягнув моє ім’я. — Сонечко, не сердься, будь ласка, — він хотів покласти руку мені на коліно, але я не дозволила.

— Можна, хоча б тут я сама вирішуватиму: сердитися мене чи ні, добре? — серце від страху пришвидшено забилося у грудях.

— Що саме вона тобі сказала? — Габріель тепер здавався не тільки серйозним, але й роздратованим.

— Нічого, я не хочу це зараз обговорювати.

— Маленька, ти випробовуєш моє терпіння, — його тон звучав застережливо.

— Ти теж, бо привіз до цього клубу, — я відвернулася від нього, удавши, що раптово зацікавилася загальною бесідою.

Габріель нічого не відповів, але все одно поклав свою руку мені на коліно, болісно стиснувши його.

Залишок вечора ми не розмовляли. Я інколи подивлялася на Габі, він продовжував усім посміхатися, жартувати, роблячи вигляд, що все в порядку, але по очах було помітно, що він розлючений через мою витівку. А що такого я зробила? Мені не подобалось те, що Габріель не попередив мене про присутність його колишньої жінки на цьому вечорі. Мене застали зненацька.  Ольга, судячи з її радісної посмішки, насолоджувалася цим. Я відчувала себе ідіоткою. Але, схоже, Габі не бачив нічого поганого в тому, щоб зіткнути нас. Так, мене це злило й засмучувало.

Вже вночі свято, нарешті, закінчилося. Я була рада, що позбулася колючого погляду цієї жінки в червоному. Тепер навіть дихати стало набагато легше. Розпрощавшись з усіма, ми вирушили додому. Габріель, незважаючи на те, що випив, усе одно сів за кермо. На щастя, він умів володіти собою за будь-яких обставин. Гнітюче мовчання, що утворилося між нами, трохи лякало та бентежило. Я вже сто разів пожалкувала про те, що не стрималася. Треба було промовчати, а потім вдома все обговорити. А так… Я ж навіть не знала, що Габріель собі вбив у голову.

До квартири ми зайшли, роздяглися також у напруженому мовчанні. Мені було трішки страшно першою починати розмову, а Габі, мабуть, був занадто злим, аби взагалі зі мною розмовляти. Якась дурня виходить! Це я повинна злитися, а не навпаки.

Перевдягнувшись у шовкову нічну сорочку, я сіла на ліжко та стала чекати, поки Габріель вийде до мене з душу. Через декілька хвилини він з’явився у спальні, одягнений у свої звичні піжамні штани. Темне волосся ще було вологим, але Габі це не хвилювало. Він зняв з руки годинник, поклав його на тумбочку, подивився щось у телефоні. Напевно перевіряв стан ринку, він часто так робить перед сном. А потім тільки після цього маленького ритуалу Габріель подивився на мене.

— То, що ж тобі в клубі сказала Ольга? — раптом запитав він, поправляючи подушку.

— Розпитувала скільки мені років, намагалась погрожувати, — відповіла я.

— Що ж, я її попереджував, вона не послухалася, завтра звільню, — буденно промовив Габріель.

— Не потрібно нікого звільняти.

— Чому це? — він похмуро подивився на мене.

— Ти знущаєшся? — від гніву в мене миттєво запалали щоки. — Гадаєш, якась-то жінка, з якою ти спав, може мене залякати? Габріелю, напевно, ти почав забувати, з яким батьком я усе своє життя жила. Дідько! Справа навіть не в цій Ользі, не в тому, що вона мені сказала!

— А що саме тоді не так? — Габі схрестив руки на грудях.

— В тому, що ти не попередив мене, ХТО там буде. Я не хочу, щоб будь-яка жінка, якій ти подобаєшся, оцінювала мене, дивилася як на порожнє місце. Я не хотіла йти, але ти наполіг. Я довірилася тобі, а що з цього вийшло? Мені неприємна вся ця ситуація.

— Сонце, я не збираюся кожну жінку контролювати. Так, я з нею спав, але не більше того. Я не жив із нею, не обіцяв кохати й усього того, що відчуваю до тебе. Мене вона не цікавить. Для мене існуєш тільки ти.

— Я не це про тобі хочу сказати. Я довірилася тобі, залишила своє минуле життя. Ти прохав, щоб я не втручалася у твої справи, саме це я й роблю. Але… Ми повинні розмовляти, обговорювати все, що нас турбує. Врешті-решт, ти сам сказав, що тепер я знаходжуся під твоєю опікою.

— Саме так, — погодився Габріель. — Але також я прохав тебе не брехати мені.

— А що мені залишалося? Почати з’ясовувати стосунки на очках у Ольги? Ні. Я не хочу оголювати свої почуття перед чужими мені людьми, — я різко відвернулася.

— Поліно, ти віриш мені? — раптом запитав Габріель і підійшов до мене.

— Тобто?

— Ти віриш мені, довіряєш? — він сів поруч зі мною.

— В мене немає причин не довіряти тобі, у всякому випадку, зараз.

— Добре. Для мене це дуже важливо. Також важливо навчити тебе взаємодіяти в суспільстві. Я ні в чому тебе не звинувачую. Я повинен був спокійніше поставитися до твого протесту в клубі. Просто інколи я забуваю про те, що ти в мене ще така молода, вразлива й недосвідчена. Зрозумій мене правильно, я б ніколи не наважився наразити тебе на небезпеку. Я знаю Ольгу, вона ображена на мене, тому хоче через тебе досадити мені. Але ти повинна навчитися давати відсіч. Я тебе кохаю, огортаю своїм піклуванням, але не хочу затуляти тебе від усього світу, нехай він буває жорстоким і несправедливим. Ти повинна зростати не тільки фізично, але й морально, розумієш? Твій батько був занадто зайнятий собою, аби виховувати тебе. Я увесь вечір спостерігав за тобою, бачив, як ти нервуєш і тремтиш. Поступово ти почнеш ставати сильнішою і ніяка людина не зможе тобі заподіяти шкоди. Все приходить з віком, досвідом.

— Я розумію, але… Габріель, цей вечір схожий на те, коли ти не вмієш плавати, а тебе кидають на глибину. Як хочеш так і діставайся до берега.

— Радикально, але ефективно. Поліно, той світ, у якому я живу, проти слабких людей. Якщо б між нами був лише секс, я поводив себе зовсім інакше, повір. Але ти важлива для мене, а щоб вижити в моєму світі, тобі потрібно стати заґартованою.

— Але мені все одно ця ситуація здається неправильною. Я не хочу знати твоїх колишніх подружок, не хочу думати про те, що колись ти належав іншій.

— Сонце, я не річ, аби належати комусь. Ходи сюди, — Габріель посадив мене до себе на коліна. — Я був неправий, пробач за те, що змусив тебе тривожитися. Обіцяю, більше цього не повториться. Просто я вже звик до того, що ти така спокійна, тиха, а коли ти мені огризнулась, мене це вразило. Все ж у тебе, моя маленька, є міцні кігтики та гострі зубки, — він поцілував мене.

— Якщо чесно, я від себе такого навіть не очікувала. Не знаю, як в мене це вийшло, але все ж таки, я змогла Ользі дати відсіч.

— Знаю, вона була дуже злою, хоча намагалася усміхатися, — Габріель знову поцілував мене.

— Послухай, — після декількох секунд мовчання, промовила я. — Пообіцяй, що більше нічого подібного не повториться. Я тобі довірилася, вперше та по-справжньому довірилася. Не ламай цю довіру, не роби мені боляче.

Габі задумливо подивився на мене, провів кісточками пальців по моїй щоці, потім притиснув до себе. В його обіймах мені було так добре й затишно.

— Обіцяю, сонце.

Я була рада, що ми все ж таки почули одне одного та знайшли компроміс.

Наступного дня ми поїхали по магазинах, готуючись до новорічних свят. Уся ця метушня допомогла забутися і наш колишній світ знову став цілісним та досконалим. Поряд із Габріелем я навчилася не думати про погане, не накручувати себе й просто радіти моменту. Ми купили штучну ялинку, безліч іграшок до неї та ще багато милих дрібничок. Цей Новий рік обіцяв бути веселим. Я ніколи ще так серйозно не готувалася до нього. Ми не їздили з батьком за покупками, не обговорювали, як і де саме зустрінемо свята. Була ялинка, подарунки, солодощі та цілий натовп татових друзів. Мене вкладали спати, а після півночі їхали кудись продовжувати святкування. Інколи тата зовсім не бувало вдома, тому я зустрічала Новий рік з виховательками. Тепер усе буде по-іншому.

Коли ми приїхали додому, Габріель дістав із багажника свого позашляховика, який нещодавно відремонтували, величезний пакети з продуктами. Я тримала в руках коробку з іграшками для ялинки, терпляче очікуючи на Габі. Несподівано звідкись з вкритих снігом кущів, вийшло кошеня. Воно було білим, тому серед зимового пейзажу майже не було помітне. Малюк був зовсім крихітним, напевно, тільки-тільки народився. Він навіть нявкати ще не вмів, тільки пищав. Величезні блакитні очиська дивилася на мене, а я відчула, що в грудях щось раптом болісно стиснулося. Я присіла та обережно торкнулася кошеняти. Воно тремтіло від страху та холоду.

— Ходімо, — почула я голос Габріеля.

— Дивись, кого я знайшла.

— Тут багато котів бродить, це вже давно не новина.

— Заберемо його до себе, га? — я піднялась і подивилася на Габі.

— Серйозно? — моя ідея йому вочевидь не дуже сподобалася. — Полю, тільки котів нам ще не вистачало. Ходімо, — він узяв мене за руку та попрямував до під’їзду.

— Ти багато працюєш, а я, щоб постійно не сумувати, могла б доглядати кота.

— Сонце, я не люблю цих пухнастих монстрів, у мене на них алергія. Свіжий ремонт, нові меблі, він же все зіпсує. Знайди собі яке-небудь інше заняття, а я його із задоволення підтримаю.

Я подивилася на малюка, він сидів на снігу та спостерігав за нами. Мені стало його шкода, крихітний, самотній та напевно ще й голодний.

— Габі, будь ласка, — я зробила ще одну спробу поборотися за пухнасту грудочку.

— Ні, — твердо відповів Габріель, коли ми вже зайшли до під’їзду. — Жодних котів у моєму домі, — його тон прозвучав суворо.

Я замовкла. Можливо, це дійсно погана ідея — забрати додому кота.