Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Все швидко закрутилося, а стрімкий плин часу навіть не дозволяв отямитися та звикнути до нових змін. Моє життя почало трансформуватися, перетворюватись на щось нове та прекрасне. Все це трапилося завдяки Габріелю. Мій маленький затишний і тихий світ відтепер сконцентрувався лише на одній людині. Я була найщасливішою дівчиною, тому нічого більшого вже й не бажала.

Є я, є він і наша спільна реальність. Вдень — робота, а вночі — ми. Мені подобалося абсолютно все, що стосувалося Габріеля. Його одяг, звички, навіть гіркий присмак цигарок на його вустах, що вже став невід’ємною частиною нашого життя. Я була коханою, потрібною, а головне — важливою для Габріеля. Він балував мене, огортав своєю турботою та любов’ю. Натомість я намагалася стати для нього гідною жінкою. Мені подобалося готувати йому вечері, прибиратися, навіть складання його речей у шафу приносило неймовірне задоволення.

Рухався Габріель, а я у відповідь, рухалася за ним. Його погляди, звички, смаки — вони так гармонійно впліталися у рамки мого сприйняття світу, немов би це було найправильніше, що тільки могло статися. Ми були половинками одного цілого, що ось таким незвичним чином об’єдналися.

В нашому маленькому світі мені особливо подобалося, коли наставав вечір. Після вечері я сиділа у вітальні та читала яку-небудь книжку, яку мені напередодні купив Габріель. А він ходив туди-сюди по кімнаті та обговорював по телефону робочі справи. Ось такої миті Габріель завжди виглядав дуже серйозним і зібраним керівником. Підлеглі його побоювалися, я це знала й мліла від того, що цей суворий чоловік лише зі мною буває ніжним.

Потім, коли ділові питання остаточно розв’язувалися, ми переміщались у спальню і насолоджувалися одне одним, поки за вікном не засіяє новий світанок. Але нескінченно знаходитися у своєму маленькому замкнутому світі в нас не вийшло, бо це й неможливо, адже Габріель керував великою компанією, що надавала робочі місця тисячам людей.

Якось ми лежали в спальні. Я дивилася на білу стіну, розташовану навпроти ліжка та все ніяк не могла звільнитися від нав’язливої думки, що з’явилася в мене ще на роботі, коли я розбирала листівки з абстрактними зображеннями.

— Габріелю, — звернулася я, повернувшись до нього обличчям.

— Так, сонце? — він щось зосереджено писав у своєму телефоні.

Я вже звикла до того, що часом його робота не давала нам спокою навіть вночі.

— В мене виникла одна цікава ідея, але потрібна твоя згода, — я сіла та притягнула коліна до грудей.

— Звучить доволі інтригуюче, — Габріель відклав телефон та провів кінчиками пальців уздовж моєї спини. Його дотики змусили розсипатися по моїй шкірі купу сирот.

— А чому б нам не розмалювати цю стіну? Знайти відповідний візерунок та трішки розбавити цей сумний колір. Я добре малюю, можна було б спробувати, якщо ти, звісно, не проти.

— Чому ні? — Габріель задумливо подивився на стіну, немов оцінюючи перспективи моєї ідеї. — Я теж розмірковував над тим, щоб щось зробити з нею. Картини тут виглядатимуть недоречно. Плазмовий телевізор? Дурня. Все одно ми майже його не дивимося. А ось твоя ідея мені подобається. Але гадаю, цим краще зайнятися вже після новорічних свят.

— Тож, ти згоден? — я навіть і не сподівалась, що Габріель так швидко погодиться.

— Так, чому б не проекспериментувати? — він усміхнувся мені. — До речі, в мене теж є для тебе одна невеличка пропозиція, — Габріель піднявся з ліжка, одягнув піжамні штани та трошки відчинив вікно, щоб випалити цигарку. — Ти краще закутайся в ковдру аби не застудитися, — порадив він і затягнувся.

— То, що ж за пропозиція? — я добренько закуталась в ковдру та уважно подивилася на Габріеля, насолоджуючись красою міцного чоловічного тіла, що так гарно виглядало, купаючись у блідому місячному сяйві. 

— Завтра ввечері відбудеться невеликий корпоратив на роботі. Нічого особливого, де-небудь посидимо. Як ти ставишся до того, щоб піти разом зі мною? — Габріель випустив у вікно струмінь диму.

— Не знаю, — я трохи розгубилась. — Мене ніколи не запрошували на такі заходи.

— Познайомлю тебе зі своїми друзями. Ми за останній місяць нікуди не ходили, гадаю, відпочинок нам не завадить.

— Добре, — насправді мені не дуже подобалася ця ідея, багато незнайомих людей, незатишна атмосфера, все це не для мене. Але з іншого боку, Габріель хотів познайомити мене з тією частиною свого життя, в якій я досі ще не була присутня. А раз так, то він дійсно сприймав наші стосунки дуже серйозно, тому і не боявся ввести мене до кола своїх друзів. До того ж, мені було цікаво дізнатися інший бік Габріель. — Я згодна.

— Чудово, — він усміхнувся, а в мене на душі раптом заворушився незрозумілий острах, схожий на той, що мене охопив, коли я вперше зустрілася із Габріелем. Що це? Передчуття?

Наступного дня, поки Габріель був на черговій зустрічі, я ходила по квартирі та намагалася вгамувати паніку, що бентежила мене з самого ранку. Я боялась цього вечора. Довелося зафіксувати у себе в голові слова Габі про те, що це просто корпоратив, в якому немає нічого особливого. Вже в обід я змогла прийняти цю думку та трішки заспокоїтися. Просто люди, просто вечір, чого ж тут остерігатися? Не вкусять вони ж мне, чи не так?

Ввечері Габріель зателефонував мені так сказав, що вже їде додому. Я практично була зібрана. Залишилося тільки впоратися зі своїм довгим волоссям. Нічого кращого, окрім як стягнути його у високий хвіст, я не змогла вигадати. Стоячи в спальні перед дзеркалом, я нервовим рухом поправляла рукава кашемірової сукні симпатичного темно-сірого кольору з блискучим золотим ремінцем на талії. Просто, але красиво, а головне — не дуже помітно.

Хлопнули вхідні двері. Я дужче затягнула хвіст та вийшла до Габріеля. Він говорив по телефону та находу розстібував ґудзики на своєму шерстяному пальто. Я допомогла йому роздягнутися та повісити верхній одяг у шафу.

— Не трахай мені мозок, а піднімай свою дупу та виправ цю проблему, — суворо промовив Габріель своєму телефонному співбесіднику. — Мені плювати, що незабаром Новий рік, ти вже давно повинен був усе зробити. Даю тобі час до Різдва, якщо не зробиш, звільню. Все, — він завершив розмову, квапливо поцілував мене в чоло, знову комусь зателефонував та пішов у ванну кімнату.

Хвилин через десять Габріель повернувся у вітальню вже переодягнений: джинси, світла сорочка й піджак. Неймовірно красивий, впевнений та весь мій. Я підійшла до нього, обійняла та сховала своє обличчя на грудях, відчуваючи слабкий аромат гелю для душу, змішаного з чоловічим одеколоном.

— Сонце, ти чого? — Габріель засміявся.

— Нічого, просто, — я міцніше притиснулась до нього, користуючись миттю, доки мій чоловік знов не потонув у своїй роботі.

— Маленька, нам вже потрібно йти, бо запізнимося, — Габріель поцілував мене в скроню.

— А, може, не поїдемо нікуди? — я подивилася на нього.

— Ти не хочеш? — Габріель здивувався.

— Боюся, — зізналась я і знову сховала обличчя в нього на грудях, соромлячись свого незрозумілого остраху.

— Чого саме? Я знаходитимуся поряд, ніхто тебе не образить, обіцяю. Подивись на мене, — Габріель узяв мене за підборіддя та подивився прямо мені в вічі. — Поліно, ти в мене ще таке дитя, — він по-доброму усміхнувся та ніжно поцілував у губи. — Йдемо.

Ми приїхали до клубу з дуже зловісною назвою «Балтазар». Двоповерхова будівля з чорного каменю, що оточена охороною. Це не звичайна забігайлівка, а однин з елітних закладів у всьому місті, в якому колись відпочив мій батько, коли в нього ще були гроші.

Коли я потрапила в середину клубу, то відразу зрозуміла, що невеличкого простенького корпоративу мені годі й чекати. Весь перший поверх був заброньований компанією Габріеля. Тут вже зібралося стільки людей, що яблуку ніде впасти. Всі такі красиві та дорослі. Відчуття власної недоречності неприємно заворушилося в грудях. Я не очікувала, що корпоратив буде настільки масштабним. Уперше з того моменту, коли в нас з Габріелем почались повноцінні стосунки, я на нього сильно розлютилася.

— Усе добре, — він міцніше стиснув мою долоню та повів уперед.

— Кажеш, нічого особливого не планується? — сердито запитала я.

— А хіба це не так? — Габріель посміхнувся. — Все це, — він обвів рукою натовп людей, — частина мого життя і до неї теж потрібно звикнути.

Про це було простіше сказати, аніж виконати, але я вирішила спробувати потрапити в атмосферу ділових і впевнених у собі людей. Ми сіли за стіл, за яким вже розташувалися гості та неквапливо насолоджувалися коктейлями. Помітивши нашу появу, зацікавленні погляди одразу ж вп’ялися в мене. Я намагалася мило усміхатися, приховуючи за цією посмішкою хвилювання і збентеження.

Габріель усадив мене поряд із собою та хазяйновито опустив свою долоню мені на коліно, немов б окреслюючи кордони й демонструючи те, кому я належу. Неподалік сидів чоловік, який був на декілька років молодший за Габріеля. Сірий костюм, весела посмішка та блискучі карі очі. Ця людина не викликала всередині мене тієї дикої напруги, як, наприклад, та жінка, яка сиділа в іншому кінці столу. Її зацікавлений погляд я відчувала сильніше, аніж будь-який інакший. Красива струнка жінка в елегантній червоній сукні, тримала в руках бокал з мартіні та роздивлялася то мене, то Габріеля. Я спробувала ігнорувати це, тому почала прислухатися до розмови між карооким чоловіком і Габріелем.

— Габ, тож це і є твій безцінний скарб? — запитав чоловік, хитнувши головою в мій бік.

— Саме таке, — твердо відповів Габріель та обійняв мене за плечі.

— Дуже приємно з вами познайомитися, Поліно. Про вас я вже багато чув. Михайло, — він простягнув мені свою руку.

— М-м-ені теж приємно, — ледь заїкаючись, відповіла я та ввічливо потиснула долоню.

— Така боязка, — зауважив Михайло, звертаючись до Габріеля.

— Не бентеж її. Хочеш що-небудь випити? — Габі поцілував мене у скроню.

— Сік, якщо можна, — від хвилювання в мене раптом пересохло в роті.

— Тримай, — друг Габріеля швидко зреагував і подав мені келих апельсинового соку.

— Дякую, — я зробила декілька ковтків.

Потроху я почала звикати до цієї обстановки. Увага гостей швидко сконцентрувалася лише на Габріелеві. Переважно велися розмови на тему роботи. Я тихенько сиділа та слухала свого чоловіка, захоплюючись тим, яке враження він справляв на своїх колег. Майже всі ловили кожне його слово, особливо, та жінка в червоному. Хоча, мені це могло лише здатися.

Михайло слідкував за тим, щоб мій келих завжди був повним, а Габріель в свою чергу пригощав мене різноманітними закусками, а сам пив віскі. В черговий раз, коли Габі наклав мені салат з морепродуктами, мій погляд знову зачепився за жінку в червоному. Вона посміхнулася краєчками губ, спостерігаючи за піклуванням, яке виявляв до мене Габріель. Ця підступна посмішка мені зовсім не сподобалася.

Після третього келиху соку, мені терміново знадобилося у вбиральню, але я посоромилася відразу сказати про це Габріелю. Тільки коли вже не було сил терпіти, я тихенько сказала йому на вухо:

— Мені потрібно відійти.

— Ходімо, я проведу, — на щастя, він одразу мене зрозумів.

— Ні, я сама, ти й без того носишся зі мною, як з маленькою, — я соромливо посміхнулася.

— Бо ти завжди будеш для мене маленькою, — Габріель ніжно взяв мене за підборіддя і легенько поцілував у вуста.

Офіціант скоординував мене, тому я швидко знайшла вбиральню. Вже вимивши руки, я стояла й чекала поки сушка впорається зі своєю роботою. У великій туалетній кімнаті нікого окрім мене не було. Ця мить необхідної мені самотності допомогла зібратися з силами. Все ж таки я марно хвилювалася, пристойний заклад, гарні люди, відмінна кухня. Головне, що Габріель завжди знаходиться поруч, незважаючи на те, яка б цікава розмова не велась за столом, він все одно не залишав мене без уваги. Що ж, до таких вечорів можна звикнути та нарешті припинити боятися кожної тіні.

Закінчивши з сушкою, я стала біля дзеркала, щоб оцінити свій зовнішній вигляд. Поруч із Габріелем мені хотілося виглядати бездоганною. Поправивши хвіст, я вже хотіла повернутися до столу, але на порозі раптом зіткнулась із жінкою в червоному. Я зробила крок убік, щоб розминутися. Жінка окинула мене зарозумілим поглядом, а потім плавною ходою підійшла до умивальника.

— Скільки тобі років, дорогенька? — несподівано запитала вона мене, достаючи із сумочки помаду й пудреницю.

— Це ви до мене? — я насупилася і зачинивши двері, повернулася до жінки обличчям.

— А ти ще когось тут бачиш? Здається, ми тут лише вдвох, — колючий погляд у відображенні примусив мене внутрішньо стиснутися.

— Вісімнадцять, майже дев’ятнадцять, — відповіла я, схрестивши руки на грудях.

— Замала ще, — жінка заусміхалась, але навряд чи в цій посмішці був натяк на добродушність.

— Даруйте? — я насупилася ще більше, мені зовсім не сподобалося те, що ця жінка фамільярно себе поводила. Так, вона старша за мене, успішна, впевнена в собі, але це її не надавало права ставитися до мене зневажливо.

— Чому ж ти така нетямуща, — жінка гучно засміялася. — Кажу тобі, що ти ще замала аби в таких закладах відпочивати, — пояснила вона, коли раптовий напад сміху минув.

— Це вас аж ніяк не повинно стосуватися, — мій голос затремтів від хвилювання, але добре, що хоча б не заїкалася. Тоді точно крізь землю від сорому провалилася.

— В чомусь ти навіть маєш рацію, — задумливо промовила жінка, роздивляючись своє відображення у дзеркалі. — Але твоя присутність мене стосується, — вона повернулася до мене обличчям.

— Чому це? — я зовсім не розуміла, до чого ця жінка веде, також не розуміла, чому взагалі продовжую цю розмову.

— Ти дурна чи тільки вдаєш? — вона примружилась.

— Послухайте, ніхто вам не давав права ображати мене, — я почала злитися.

— А я ж не ображаю. Просто хотіла подивитися на кого саме мене проміняв Габріель. Бачу, що нічого особливого немає, окрім великих оченят і милого личка.

Мене немов крижаною водою облили. В голові ніяк не вкладалася думка, що переді мною стояла колишня жінка Габі. Можливо, я й маленька для них усіх, але точно не дурна. Я розуміла, що у Габріеля були жінки до мене, це нормально. Але я б не хотіла з ними зустрічатися.

— А мені здається, що ви помиляєтеся. Схоже, він роздивився в мені щось більше, ніж просто зовнішність. Якби це було не так, то зараз ви не грали б роль колишньої.

Обличчя жінки витягнулося, схоже, вона не очікувала, що я дам гідну відсіч. Насправді, я сама цього від себе не очікувала. Просто… Просто я більше не хотіла бути слабкою перед цією жінкою та перед будь-ким іншим.

— Знаєш, я могла б тебе знищити, розтоптати як комаху, — прошипіла незнайомка. — Але зараз я розумію, що це зайве. Час сам усе розставить по своїх місцях, — вона швидко зібрала сумочку й вийшла з вбиральні, добренько зачепивши мене плечем.

Я ще секунду стояла, а потім попрямувала в зал. Габріель повинен мені багато чого пояснити. Інакше… Інакше я не знаю, що йому зроблю. Здається, настав час для нашої першої і достатньо серйозної сварки, а наш маленький особистий світ зненацька дав тріщину.