Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Мене не відпускало почуття тривоги з того самого моменту, коли Поля зателефонувала та попросила забрати її з роботи. Вона намагалася невимушено розмовляти зі мною, але навіть через слухавку я відчув потужну хвилю невимовного страху та потрясіння. Я гадки не мав, яким чином взагалі зміг це відчути в собі. Може, я остаточно з глузду з’їхав? Настільки сконцентрувався на маленькій, що тепер безпідставно боявся аби з нею нічого погано не трапилося. Це вже перші натяки на одержимість. Я не встиг закінчити з усіма своїми справами на роботі, але це мені зовсім не завадило негайно вирушити за Поліною.

— Габріелю, ти куди це зібрався? — здивовано запитав Михайло, коли я вже прямував у бік ліфтів.

— Треба мені, — коротко відповів я.

— Тобто? Ще ж зарано. Ми навіть новий контракт нормально не переглянули, юристи в конференц-залі вже чекають на тебе.

— Ви все зможете і без мене переглянути. Потім електронною поштою надішли мені підсумок. Я вже встиг побіжно вивчити основні пункти контракту. Там усе в порядку, — я подивився на свій наручний годинник.

— Габ, що з тобою знову коїться? — Михайло примружився, немов намагався щось прочитати на моєму обличчі або ж потрапити в мої думки.

— Нічого, друже, ти заганяєшся через дрібниці, — я засміявся. — Все під контролем. Не хвилюйся.

— Знущаєшся? Так? — почав гніватися друг. — Габ, послухай, я все розумію: нові стосунки, кураж та інша подібна фігня, але про роботу не забувай, добре? Інакше вся наша кропітка праця перетвориться на порожнечу, як це вже сталося одного разу.

— Слухай, може вже досить дорікати мені минулими помилками, ніби ти моя мамця? — тепер гніватися почав вже я сам.

Дверцята ліфту відчинилися, я зайшов до кабіни, друг теж.

— А що? Не подобається дивитися правді у вічі?

— До чого це все? — знервовано спитав я. — Ти тільки те й робиш, що постійно дорікаєш мені минулим. Це моє життя, тому я робитиму те, що вважаю за потрібне. Чи я повинен у тебе питати дозвіл?

— Габ, ти ж знаєш, я лише хочу вберегти тебе та справу всього нашого життя.

— Михайло, знаєш, до чого призводять такі благочестиві наміри? Я за порадою до тебе не звертався, тож краще закрити цю тему. Твоя колишня дружина після розлучення залишила тебе з діркою в трусах, але я жодного разу тобі цього не пригадав. Хоча це вона зрадила тобі та ще й з дітьми не дозволяє бачитися.

— Так, не пригадав, тому що я більше не наважився одружитися, щоб не повторювати колишніх помилок. А ти ж знову лізеш до того самого болота, закопуєш себе та навіть не помічаєш цього. А я що повинен робити? Просто мовчки спостерігати за цим?

— Друже, якщо ти хочеш залишитися моїм другом, тоді прикуси свого язика. Ще раз почую що-небудь подібне, звільню та зроблю так, що ще статтю в трудову книжки напишуть. Ти мене знаєш, якщо починаю по-справжньому злитися, то погано стає всім.

— Та знаю, — вже спокійніше відповів Михайло. — Тільки скажи, вона дійсно того варта, щоб ти так легко зривався з робити чи зовсім тут не з’являвся?

— Однозначно варта, — ані секунди не розмірковуючи, відповів я і вийшов на підземну стоянку.

Поки знаходився у пробці скурив другу цигарку поспіль під гучну музику радіо. Якась-то ритмічна мелодія з нерозбірливим текстом, який співав жіночий голос, допомогла мені відволіктися, але тільки зовсім трохи. Все одно прокручував у голові останню розмову з Поліною. Вона була страшенно стривоженою та наляканою. Що могло статися з нею, якщо вона вирішила мені зателефонувати? Якщо її татко знову щось викинув, закопаю його живцем.

Під’їхавши до книжкового магазину, я практично одразу знайшов поглядом тендітну фігуру маленької, яка самотньо стояла біля зачинених дверей. Стара кофта, накинута поверх блузки зіпсувала весь вигляд. Потрібно ще куртку якусь купити, щоб Поліна не змерзла. Загалом варто придбати весь зимовий гардероб.

Помітивши мою машину, маленька задріботіла до мене. Сівши в салон, вона привітно усміхнулась мені, але я на рівні інстинктів відчув, що ця усмішка було повністю просякнута нещирістю. Дико захотілось негайно дізнатися, що саме трапилося, але вирішив почекати, щоб зайвий раз не тиснути на Поліну. Вона повинна сама відкритися мені, довіритися. Інакше ніяк.

— Привіт, — я поцілував її у скроню, тіло та розум прагнули більш відвертих обіймів і поцілунків, але поки що було варто зупинитися саме на цьому. — Як минув робочий день? — я обережно виїхав на дорогу.

— Нормально. Я, напевно, своїм дзвінком тебе відірвала від справ? Пробач. Я пам’ятаю, що в тебе сьогодні дуже навантажений день.

— Ні, все добре, — я поклав долоню на коліно Поліни. Мені подобалось торкатися її, відчувати тепло цього вразливого та тендітного тіла. — Зголодніла?

— Так, трішки, — вона відвернулась до вікна.

— Тоді пропоную заїхати до супермаркету, купити щось смачненьке, повечеряти й подивитися фільм. Як тобі такий план? — я крадькома подивився на Поліну.

— Добре. Мені подобається, — апатично відповіла вона, стовідсотково знаходячись думками десь далеко від салону автомобіля.

— Сонце, — я узяв руку маленької та поцілував її. — Ти тут?

— Так, — дівчина ледве помітно усміхнулась мені. — Тут. Просто трішки втомилася. Пробач. — Вона знизила плечима, а я помітив, що на її щоках з’явився ніжний рум’янець.

— Нічого, вже скоро приїдемо додому.

Я сподівався, що покупка продуктів хоча б трішки розвеселить Поліну. Навмисно декілька разів провів її вздовж відділів із різноманітними солодощами, бо був переконаний, що її увагу обов’язково приверне якась-то шоколадка або тістечко. Маленька лише дивилася на блискучі обгортки, які я їй пропонував і відповідала, що нічого сьогодні не хоче. Може, я її образив та не помітив цього? Чи Поліна собі сама щось вигадала? У дівчат у такому ніжному віці дуже розвинута фантазія, вони легко можуть себе чимось залякати.

Коли ми приїхали додому, дівчина на деякий час зачинилась у ванній кімнаті, поки я старанно намагався приготувати нам вечерю та не спалити все до біса. Але це було важко зробити, бо я постійно підходив до дверей ванної, слухаючи шум увімкненої води. На щастя, пізніше Поліна сама прийшла до мене на кухню.

— Я допоможу тобі, — метушливо промовила вона, підходячи до плити.

Я спостерігав за тим, як Поліна швиденько підсмажувала овочі на пательні та дивувався спритності цих чарівних тоненьких пальчиків. Але червоні очі маленької не давали мені спокою, вона плакала. Сиділа весь цей час у ванній та плакала. Злість стягувалася у тугий вузол і не дозволяла мені нормально дихати. Через що я злився? Мабуть, через те, що не знав причини, чому Поліна себе так поводила. А ще дико злився на того, хто довів її до такого стану.

Здавалося б, що тут складного? Просто поставити запитання та почути відповідь на нього, але мені було страшно. Я боявся, як хлопчисько, порушити межі її особистого простору. Мабуть, це наслідок, який тягнувся за мною ще з часів нашого першого знайомства. Тоді я повів себе як останній покидьок, тому досі відчував провину за це.

Ми повечеряли в гнітючому мовчанні, що болісно тиснуло на плечі. Смаку їжі я не відчував, хоча все пахло дуже апетитно. Поліна трішки поїла овочів та відмовилась від шматка смаженого курчати. Все це було дуже дивним. Невідомість пригнічувала.

— Можна я піду і ляжу? Щось я сильно втомилася, — тихо запитала дівчина, не дивлячись мені в очі.

— Так, звісно. Йди, відпочивай. Я сам тут впораюся.

Вона пішла, а я ледь стримався, щоб не перекинути стіл. В решті-решт, впоравшись зі своїми емоціями, я все ж таки поїв, а потім прибрався на кухні. Страх, обурення та злість змішалися між собою, спопеляючи мої нутрощі. Дідько, дівчина навіть своїм мовчання змушувала мене корчитися, плавитися та страждати! Габ, а, може, ти дійсно зав’яз у болоті власних одержимих почуттів? Треба поводитися спокійніше.

Я розташувався у вітальні за ноутбуком, сподіваючись, що робота допоможе мені трішки відволіктися. Так і сталося, коли я глянув на годинник, вже було далеко за північ. Я вже збирався лягти спати на дивані, коли на порозі вітальні несподівано з’явилася тендітна фігура Поліни. Схоже, вона весь цей час не спала. Я застиг на місті та нерухомо спостерігав за нею, немов побоюючись, що пташечка в будь-який момент може полетіти геть від мене. Декілька секунд маленька не наважувалася підійти, переминаючись з ноги на ногу.

— Йди до мене, — тихо запропонував я.

Дівчина відразу ж відгукнулась на мою пропозицію, але замість того, щоб сісти поруч зі мною, вона вмостилась в мене на колінах, ткнулась носом у шию та заплакала.

Я оторопів через цю різку зміну в поведінці. Мені вже здалося, що Поліна ніколи не наважиться відкритися, а тепер… Думки сплуталися між собою, але я все ж таки обійняв маленьку, притиснув до себе та заспокійливо провів долонею по її довгому м’якому на дотик волоссю. Ця вразливість відчувалася особливо гостро, як і моя жага будь-яким способом захистити дівчину. Мені стало і боляче, і сумно за неї. Поліна плакала, а мені здавалося, що її прозорі горошини сліз падали та омивали моє серце.

— Що трапилося? Хто тебе образив? — тихо запитав я і поцілував її у скроню.

— Тато, — плутано відповіла Поліна та схлипнула.

Так я і знав! Так і знав, що тут не обійшлося без цього шмата лайна! Руки миттєво зачухалися, захотілося вибити з нього залишки мозку, вивести далеко за місто, куди-небудь до лісу та скормити хижим тваринам. Я подивився б на це, навіть запалив цигарку, насолоджуючись сценою, як вовки роздирають людську плоть.

— Що він тобі зробив? — мій голос пролунав погрозливо та якось навіть придушено.

Маленька глибоко зітхнула та витерла пальцями свої заплакані очі. Вона виглядала нещасною, але не жалюгідною в своїй слабкості. Незважаючи на її сльози, в мене навіть думки такої не було, що дівчина може зламатися. Чомусь в це виявилось важко повірити, хоча зовні Поліна виглядала тендітною та абсолютно беззахисною. Але всередині… Всередині вона була набагато сильнішою, аніж здавалась на перший погляд.

— Нічого такого, що неможливо було б пережити, — відповіла вона, сховавши від мене свій сумний погляд. — Якщо чесно, то я плачу навіть не через нього. Тепер я собі це заборонила робити. Просто різні думки… Вони так несподівано нахлинули на мене, ось я і розклеїлась, — присоромлено зізналась маленька.

— І що то за думки такі? — я обережно прибрав пасмо світлого волосся з її обличчя.

— Таке, — знизила вона плечима. — Хто я? Нащо взагалі існую? Батько завжди ставився до мене як до речі, до того ж непотрібної та марної речі. Матір свою я зовсім не знаю. Їй ще з народження я не потрібна була. Ані друзів, ані родичів, нікого. Робота, дім, постійна татова лайка, якісь-то незрозумілі люди, які полюбляли приходити до нас. Це все… Все, що було в мене. Але… Я ніколи не жаліла себе, це вже було б занадто принизливо. Потім з’явився ти… Я ледве не збожеволіла від страху, коли… Ти сам знаєш, коли. А потім… Ти огорнув мене турботою, про яку я завжди мріяла. Ти рішучий і мені це подобається, подобається те, як розвиваються наші стосунки. Знаєш, — вона подивилася на мене своїми великими ясними очами, їх арктична блакить змусила моє дихання збитися. — Мені все одно, що між нами велика різниця у віці. Просто сьогодні, коли до магазину прийшов батько та сказав мені багато чого неприємного, до того ж ще й гроші твої забрав, я чітко зрозуміла та відчула той контраст мого минулого й теперішнього життя. Я не хочу в минуле, мені добре тут, поруч із тобою, — вона обійняла мене, народивши своїм дотиком тепло, що огорнуло моє тіло. — Стало сумно через те, що я ані трохи не важлива для свого батька. Обмірковуючи все це, я розплакалася. До останнього не хотіла тебе турбувати своїми проблемами, але не змогла промовчати.

— Я радий, що ти все ж таки вирішила довіритися мені. Для мене це дуже важливо. Тепер знай, що я завжди поруч і ти коли завгодно, чуєш? Коли завгодно можеш поділитися зі мною тим, що тебе бентежить. Мені не все одно, що з тобою коїться. Я готовий будь-якої хвилини вислухати тебе та допомогти.

Поля розірвала наші обійми та виразно подивилася на мене. Її очі палали, на щоках було помітно рум’янець. Вона чарівна. Сльози робили її вигляд більш розкритим та незвичайним. Я роздивлявся маленьку, торкався пальцями її ніжних щік, губ, підборіддя. Тепер я тактильно вивчав її, запам’ятовував кожну рисочку її молодого та красивого обличчя. Усвідомлення, що ця тендітна істота — моя, зводило з розуму. Я був щасливим, вкрай та болюче щасливим.

Дівчина першою потягнулась до мене за поцілунком, ніби сліпе кошеня, що навпомацки шукало захисту. Я відразу ж відповів, гаряче, наполегливо та закохано. Поруч із нею я не відчував себе Габріелем, якому вже майже сорок. Двадцять років, не більше. Поліна ще невміло, але пристрасно відповідала мені, стискаючі мої плечі своїми тоненькими пальчиками. Напівтемрява, жар її тіла, ванільний аромат її волосся, покірливість її вуст примушували мене спокуситися, не відступати, а добровільно летіти в прірву бажання. Я міцніше притиснув маленьку до себе та на секунду відірвався від її губ, щоб поставити лише одне запитання:

— Ти не боїшся?

— Ні, — твердо відповіла вона, залучаючи мене до нового поцілунку.

Це було хвилююче та настільки чуттєво, що хотілося кричати. Я переймався та боявся заподіяти шкоди, хоча розумів, що цього неможливо уникнути, бо така природа жіночого тіла. Але в будь-якому випадку я прагнув до того, щоб зменшити біль, бо не хотів, аби Поліна поряд зі мною відчувала себе некомфортно.

В мене було багато жінок, але з жодною з них я не був настільки щасливим і обережним. Напівтемрява спальні, до якої ми перемістилися, розчиняла контури, але я все одно добре бачив ніжні вигини дівочого тіла, яке хотілось безкінечно цілувати. Поліна боялася, я це відчував та розумів, але невідомість вміла лякати краще за будь-який пізнаваний страх. Ми цілувалися, насолоджувалися дотиками, диханням, поглядами, що були сповнені щирого бажання.

Це було більше, аніж просто секс, коли тілом опановує солодка насолода оргазму. Все, абсолютно все, що мало стосунок до маленької, для мене було дуже серйозним. Поліна довірилася мені, незважаючи на внутрішні побоювання. Я брав цю довіру, вбирав у себе, їв, немов солодкий плід із райського саду.

Поряд із Поліною я нібито наново вивчав цей світ, природу людського почуття. Наше фізичне та духовне єднання народжувало насолоду, починало процес мого переродження, адже раніше примітивного тілесного задоволення мені було цілком достатньо. Бо чогось більшого я вже не міг відчувати. Спалене поле, порожнеча, яка тепер поступово наповнювалася яскравими фарбами та неосяжним спектром потужних позитивних емоцій.

Тихі стогони, гаряча шкіра, заплющені очі, закушена губа та мальовничо розстелене на білосніжній подушці волосся — все це вводило мене в катарсис. Це було так пронизливо, що я майже захлинувся у власних почуттях.

Ще довго після всього, що трапилося між нами, я лежав у ліжку та міцно стискав у своїх обіймах маленьку. Її голова лежала в мене на грудях. У задушливому повітрі спальні все ще було відчутно аромат того, що було важко окреслити сірим і буденним словом «секс».

Провівши пальцями вздовж Поліниної спини, я помітив, що вона зовсім не ворушилась.

— Усе добре? — пошепки запитав я і поцілував її.

— Так. Усе просто чудово, — відповіла Поліна, не дивлячись мені у вічі.

— Я намагався, щоб тобі було не дуже боляче, — в моєму голосі почулися нотки виправдання.

— Дякую, я це відчула, — Поліна все ж таки подивилася на мене. — Тільки….

— Що? — я напружився. В голові промайнуло безліч неприємних думок.

— Просто живіт трішки болить і я, здається, забруднила всю постіль своєю кров’ю. Пробач.

— І як ти з таким татком змогла ще залишитися з настільки чистою душею? — це питання скоріше було риторичним. — Не переймайся, я зараз усе виправлю. Не потрібно просити вибачення за природність ситуації.

Набравши у ванну гарячої води, я допоміг Поліні сісти. Сам швидко змінив постіль. Маленька сиділа, охопивши свої коліна руками. Я сів поруч на бортик ванни та уважно подивився на неї, побоюючись побачити в рідних очах жаль.

— Будь ласка, тільки не мовчи, інакше я збожеволію.

— Я щаслива, Габріелю, — відповіла Поліна, подивившись на мене з усмішкою. — Просто тепер я відчуваю себе так незвично, немов моє життя остаточно розділилося на «до» та «після».

— Ти шкодуєш про те, що трапилося між нами?

— Ні, ані трохи.

— Я не хочу, щоб ти плакала. Це завдає мені болю. 

— Не плакатиму, мені самій вже не хочеться. Просто батько так необачно кривдить себе, ламає своє життя. Він раніше не був таким, яким став тепер. Я ж знаю, що він інакший.

— Люди не змінюються. Все, що є в нас, рано чи пізно показує своє обличчя.

— Гадаєш?

— Просто знаю, сонце.