Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Габріель стояв біля вікна в розстібнутій білій сорочці, з кимось розмовляв по телефону та інколи робив ковток кави.

— Михайло, мене це зовсім не хвилює, розумієш? — діловим тоном продовжив свою бесіду, що була перервана новим ковтком кави. — Я розумію, що є серйозна проблема, але мені важливо знати не про причини її виникнення, а про варіанти ліквідування цієї проблеми найближчим часом, — він засміявся, але цей сміх скоріше був викликаний знервованістю, аніж радістю. — Я залишив компанію зовсім ненадовго, а ви вже там накоїли якусь дурню, — діловий тон миттєво перетворився на суворий. — Я і без того постійно знаходжуся на роботі, інколи, бляха, до ранку стирчу, коли готується квартальний звіт. Після важких часів, коли компанія нарешті встала з колін, я можу хоча б на один день залишити вас без нагляду? Звільню вас всіх до біса та наберу новий більш розумний штат робітників! Доп’ю каву та приїду. Готуй усіх, кожного до себе запрошу, не полінюся, ти мене знаєш, — Габріель завершив розмову і кинув телефон поряд із чашкою, що стояла на підвіконні. Нервовим рухом почав застібати сорочку. Я помітила, що його пальці трішки тремтіли, через що Габріель ніяк не міг впоратися з маленькими ґудзиками.

— Краще дозволь мені, — трохи несміливо запропонувала я і підійшла до Габріеля.

Він здивувався моєму рішенню, але нічого не сказав, просто почав розглядати мене, розмірковуючи про щось, чого мені ніколи не судилося дізнатися.

— Ти вже давно прокинулася? — запитав Габріель, коли я швиденько впоралась із його сорочкою.

— Ні, як тільки розплющила очі, відразу вирушила тебе шукати. До речі, я ж навіть не запитала тебе вчора, все пройшло добре?

Він трішки насупився, певно, намагаючись зрозуміти, про саме йшла мова.

— Ти про мій незапланований від’їзд? — обличчя Габріеля посвітлішало. — Так, усе в порядку. Нема про що хвилюватися.

Між нами знову утворилося мовчання. Я поправила комірець на сорочці, а потім взялась за манжети. Мені подобалося те, що Габріель дозволив попіклуватися про нього. Це нас лише більше зблизить.

— Ти навіть не запитаєш, де саме я був? — раптом спитав він. Я помітила на його вустах посмішку.

— Ми ж домовилися, пам’ятаєш? Тим паче, я не маю звички втручатися не в свої справи. Захочеш — розкажеш, а не захочеш, то тут немає нічого страшного. Я закінчила.

— Ти просто неймовірна людина, — раптом заявив Габріель та захопив у полон своїх міцних обіймів. — І за які вчинки такий скарб потрапив до моїх рук? — усміхнувся і поцілував мене в чоло. 

Я нічого не робила, просто обняла у відповідь і насолоджувалась цими сильними, але нескінченно ніжними обіймами, в яких було так добре й затишно.

— Слухай, мені сьогодні на роботу треба, а необхідних речей немає, я подумала, що…

— Ні, — перебив мене твердою відповіддю Габріель. — Я куплю тобі стільки речей, скільки знадобиться, але додому ні в якому разі не відпущу, навіть не благай, — він зазирнув мені у вічі, погляд був суворий і рішучий. Йому чомусь не хотілося пручатися, навіть примарного бажання не виникло.

— Добре, але мені дуже ніяково, — я обережно вивільнилась з міцного кільця сильних рук. — Мені приємно, дійсно, приємно те, що ти піклуєшся про мене, але це вже якесь нахабство з мого боку. Я не хочу тобі створювати зайві проблеми. 

— Поліно, послухай мене уважно, ти знаходишся під моєю опікою і повір, пунктик з придбанням нових речей сюди теж входить. Я даю тобі час для міркування, навіть якщо ти захочеш піти, — від цих слів на його обличчі промайнула тінь побоювання, — я не триматиму, тим паче, не забиратиму те, що куплю для тебе. Не думай про нахабство, це не про нас. До того ж, я буду зовсім не проти, якщо ти звільнишся. Я можу організувати тобі місце в своїй компанії, тебе швидко навчать та й заробіток солідний. Колектив в нас гарний, незважаючи на те, що інколи поводить себе, як мале дитя.

— Ні, це вже занадто. Я хочу сама працювати, самостійно всього досягати. Знаєш, тільки слабке, але все ж відчуття певної самостійності трішки бадьорить мене. Тато постійно не звертав на мене уваги, я для нього завжди була порожнім місцем. А зараз, коли насилу, але я сама своєю чесною працею можу забезпечити себе, це наділяє мене відчуттям власної значущості в цьому світі.

— Поліно-Поліно, — тяжко зітхнувши, промовив Габріель та знову обійняв мене. — Добре, тоді швиденько збирайся, я відвезу тебе в який-небудь пристойний торгівельний центр, де придбаємо гарний одяг.

— А як же твоя робота, а моя? Не впевнена, що Алла Олександрівна довго терпітиме мої відгули та ще одне запізнення. Гадаю, що навіть твоє втручання вже не допоможе.

— Не переймайся з цього приводу, маленька, це вже мій клопіт, — Габріель схилився до мене та обережно поцілував у губи. Я не встигла навіть відповісти, як знову задзвенів телефон. Габріель неохоче відпустив мене, а я побігла до своєї кімнати, віддалено чуючи, що він знову сварить когось з роботи.

Я стояла перед великим прямокутним дзеркалом у примірочній та квапливо розправляла складки на шовковій блузі приємного шоколадного кольору. Вузька спідниця занадто підкреслювала плавні лінії моїх стегон, через що я відчувала себе дуже ніяково. Складалося таке враження, що я ніби одягнена, а нібито й ні. Зазвичай мені подобається носити речі, які на декілька розмірів більше, наприклад, светри чи кофти. Я завжди в них відчувала себе захищеною та непомітною для оточуючих.

— Ти вже готова? — почула я голос Габріеля.

Ще раз прискіпливо подивившись на своє відображення, обвела поглядом класичні туфлі-човники чорного кольору, в них мої ноги візуально виглядали стрункішими. Це мені сподобалося. Зробивши глибокий вдих, я відкрила ширму та вийшла до Габріеля. Він сидів у кріслі та гортав якийсь модний журнал і терпляче очікуючи на мою появу.

— Ну, якось так, — сором’язливо промовила я, знизивши плечима.

Габріель відклав журнал на столик та огорнув мене уважним поглядом, притиснувши вказівний палець до губ. Перші декілька секунд я зовсім нічого не могла зрозуміти з виразу обличчя Габріеля. Мене раптово охопили сумніви. Дурнуватий одяг, що безперечно мені не пасує! Треба було обирати звичайні джинси та який-небудь светр, ось і все. Нащо такі експерименти?

Габріель неквапливо підійшов до мене, обійшов та став позаду. В мене по всьому тілу сковзнули сироти через його близькість, одразу захотілося повернутися, щоб опинитися в міцних обіймах цього чоловіка.

— Ти прекрасна, — тихо прошепотів мені на вухо та обережно прибрав моє волосся на одне плече, а потім поцілував у шию. Коліна затремтіли, а внизу живота раптом стало дуже гаряче. Лише один поцілунок, а я вже почала плавитися немов віск.

— Дякую, — мій голос тремтів, але не від страху, як це зазвичай бувало, а через збудження.

— Якщо хочеш, ми можемо ще що-небудь тобі подивитися, — вже звичним голосом запропонував Габріель, повертаючись у крісло.

— Ні, цього цілком достатньо, — відповіла я і поправила блузу.

— Добре, як скажеш, — Габріель усміхнувся.

Ми вже знаходилися у дорозі, я була одягнена в нові речі й відчувала себе так, ніби наново народилася. Немов попередній одяг, який пов’язував мене з не найкращим часом, забрав із собою усе те погане, що важкою могильною плитою лежало на моїй душі.

— Що ти хочеш сьогодні на вечерю? — раптом запитав Габріель, коли ми зупинилися на червоному сигналі світлофору.

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Все, що завгодно, тільки ти будь поруч.

— Моя ж ти маленька, — Габріель узяв мене за руку та поцілував пальці, не зводячи погляду з дороги. — Добре, я що-небудь вигадаю. Ти о котрій годині сьогодні закінчуєш?

— О восьмій.

— Я не встигну тебе забрати, сьогодні в мене на роботі запланована бесіда з деякими робітниками, — Габріель став суворим.

— Будь терплячішим до них, — я сплела наші пальці, це так чарівно — просто їхати та відчувати тепло його долоні у своїй руці.

— Треба все тримати під жорстким контролем, інакше якісного результату годі й чекати, — Габріель зупинив машину біля книжкового магазину. — Твоя керівниця на місці?

Я подивилася у вікно, але автівки Алли Олександрівни ніде не побачила. Пішки ця жінка ніколи не ходить.

— Здається, ні.

— Якщо почне чіплятися, одразу телефонуй мені, добре?

— Я впораюся.

— І все ж?

— Якщо ситуація стане безвихідною, то я тобі обов’язково зателефоную.

— Домовилися. Йди до мене, — він поцілував мене в губи, але злегка, не поглиблюючи поцілунок. — Краще поки зупинитися, — прошепотів, — інакше, ані я, ані ти на роботі сьогодні не з’явимося.

— А я і не проти, — провела кінчиком пальця по вилиці Габріеля.

— Я теж, але існують обов’язки, які ми повинні виконувати. Так, ще одне, — він дістав із внутрішньої кишені піджаку шкіряний гаманець. — Тримай, сподіваюсь, цього вистачить?

— Ні, не потрібно, — я подивилася на достатньо велику суму грошей, на яку останні два роки звикли жити тиждень або два.

— Бери, — Габріель вклав гроші в кишеньку моєї сумочки. — Візьмеш таксі, купиш щось собі на обід. Я не хочу, щоб ти голодувала. Досить з тебе цього кошмару. Потрібно добре харчуватися, інакше завжди будеш така бліда.

— Велике спасибі, — мені чомусь так соромно було брати ці гроші. Я не звикла до такого піклування.

— Нема за що, сонце, — Габріель поцілував мене в чоло, після чого я вийшла на вулицю.

День на роботі минав тихо та спокійно. На щастя, Алла Олександрівна позбавила нас усіх від «радості» спостерігати її фігуру в магазині. Покупців було небагато, але в той ж час достатньо, щоб не байдикувати. Мені навіть зробили комплімент та сказали, що я сьогодні чарівно виглядаю. Я була червона як рак, але чути такі слова виявилося дуже приємно.

Вже після обіду, поки клієнтів майже не було, я за звичкою почала рахувати виручку за сьогоднвшній день. Я завжди дуже відповідально ставилась до всього, що пов’язано з грошима, тому постійно побоювалась недостачі. Якщо таке трапиться, то Алла Олександрівна з усіх нас наживо здере шкіру.

Я майже завершила з підрахунком, коли раптом почувся звук дзвіночка, а через секунду біля каси з’явився чоловік. Здійнявши голову, я ледве гроші не випустила з рук, коли впізнала в обличчі відвідувача свого батька.

— Як справи, дорогенька? — з посмішкою запитав він.

Коли відчуття шоку поступово розсіялося, я сховала гроші в касовому апараті та нервовим рухом поправила комірець на своїй блузці. Раніше тато ніколи не приходив до мене на роботу, він знав, в якому книжковому магазині я працюю, але ніколи не вважав за потрібне зазирнути сюди. Тому я відразу відчула щось недобре, та й ця посмішка була досить красномовною. Стало моторошно.

— Усе добре, — мій голос вже почав тремтіти, немов натякаючи на швидкий прихід бурі.

— Ще б пак! — він якось знервовано засміявся та подивився на мене колючим поглядом, напевно, роздивляючись новий одяг. — Покинула татка, навіть телефон його забрала, — в його голосі були відчуті погрозливі нотки.

Я подивилася на своїх співпрацівників, які отримали нову партію книг і тепер розкладали їх на полицях. Нехай ми не спілкуємося, але, сподіваюся, що вони мені допоможуть, якщо батько захоче завдати кривди. Але, якщо чесно, я дуже не хотіла, щоб ситуація виходила з-під контролю.

— Так, вибач. Я збиралася тобі його повернути, — я взяла з-під прилавку свою сумку, щоб дістати телефон.

— Еге ж! А як же! — зі знущанням протягнув тато та одним різким рухом вихопив з моїх рук сумку. — Як живеться з новим «татком»? — запитав батько, шукаючи свій телефон. — Скільки він тобі платить за секс? Не хочеш батькові відсотки підкинути за те, що звів вас разом, га? — знову ця істерична посмішка. — Вважай, що це я тобі забезпечив безбідне життя. Здається, я блискавично виконав свій батьківський обов’язок, чи не так, донечко? — тато нарешті знайшов свій телефон, але сумку відавати все одно не квапився.

— Що ти верзеш? Зовсім з глузду з’їхав? Припини.

— А хіба я не маю рацію? Зараз Габ, потім знайдеш собі залицяльника з гаманцем побільше. Так з одних рук до інших, як це робила твоя матуся. Що ж тут поганого?

— Досить! — твердо промовила я. — Знайшов свій телефон? А тепер йди геть, добре? Більше ти мене не побачиш. Після всього, що ти мені сказав та зробив, я тебе навіть знати не хочу. Я щиро хотіла тобі допомогти, але людині, яка не хоче приймати цю допомогу, нема що доводити. Тепер за квартиру та свою випивку плати сам, — я говорила впевнено, тому не одразу зрозуміла, що жодного разу навіть не заїкнулася.

— Ось як ти тепер заговорила! Сміливо! — очі батька від гніву почервоніли. — Знайшла собі чоловіка та одразу стала сміливою, шльондра малолітня! Треба було тебе іншими чоловікам віддати, коли вони просили. Відтрахали б усі п’ятеро, можливо, тоді поводила б себе інакше. Або ж на панель відправити, тоді я б багато грошей зміг заробити, — він знов почав ритися в моїй сумочці, немов голодний шакал.

Я застигла на місці, досі чуючи в голові останні татові слова. Сліз не було, просто якийсь-то тупий біль, що скалкою засів у грудях. Стало нестерпно прикро. За що? Просто за що мені все це? Чому тато не бажав змінити своє життя? Чому не хотів стати порядною людиною?

— Непогано, — батько знайшов гроші, які мені вранці дав Габріель. — Здається, в тебе між ногами справжній рай, бо інакше, навіщо ж такі гроші давати? — він кинув мені сумку, а купюри швидко сховав у кишеню старих штанів. — Гаразд, не сумуй, маленька, до нових зустрічей, — тато посміхнувся, нібито нічного не сталося та пішов.

Я як загіпнотизована дивилася на свою порожню сумку. А ще декілька години тому, все було добре. Я затримала дихання, не дозволяючи сльозами остаточно полонити мене. Ні, я більше не плакатиму через покидька, якого навіть батьком важко назвати. Досить! Більше він від мене ані копійки не отримає, а прийде знов, я шукатиму порятунку у Габріеля. Він вже точно швидко владнає цю справу.

×

Вітаємо,🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь зараз та отримайте 10% знижки на першу куплену книгу!