Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Тихий звук двигуна заспокоював та навіть трохи заколисував мене. Я їхала на задньому сидінні спортивного автомобілю, притиснувши коліна до грудей. За вікном подразнюючи очі, мерехтіли вогні нічного міста. З радіоприймача лунала майже знайома пісня. Мозок чомусь дуже серйозно сконцентрувався на тому, щоб згадати ім’я виконавця та назву пісні. Я чула її раніше, вона мені колись дуже сподобалася. Така заспокійлива й душевна. Ця пісня ще часто грає по радіо, яке є в нашому книжковому магазині. Поступово пам'ять почала працювати, тому незабаром на поверхню свідомості виплила інформація, яка зараз мені задавалася дуже важливою. Якийсь-то фінський рок-ґурт, а пісня називається «Rewind». Я розуміла, що це дурниці та не про це зараз потрібно думати, але мозок немов з останніх сил намагався захистити мене.

Сльози давно висохли, бо вже більше не було сил плакати. Та чи потрібно це робити через те, що неможливо змінити? Я крадькома подивилася на Габріеля. Його брова та вилиця розбиті, але я впевнена, що тато тієї жахливої ночі навіть не встиг вдарити Габріеля, до того ж ці синці виглядали зовсім свіжими. Невже подрався із кимось?

Мій погляд обережно торкнувся рук Габріеля. Я почала спостерігати за тим, як цей чоловік керує автомобілем: дуже зосереджено, через що здавалось, немов думками Габріель зараз занадто далеко від мене. Цікаво, а куди подівся позашляховик? Та машина мені подобалася значно більше, всередині ней відчуваєш себе набагато безпечніше. А куди ми їдемо? Напевно, у «Персефону». Мозок продовжував народжувати все нові та нові запитання, майстерно захищаючи мене від істерики, що вже дихала мені в потилицю.

— Як ти себе почуваєш? — це було перше, про ще мене запитав Габріель за увесь той час, що ми знаходилися в дорозі.

— Дивно, — я знову подивилася у вікно. — Наче все це трапилося не зі мною, а з кимось іншим.

— Він тебе прогнав? — я не відразу зрозуміла сенс питання. Мені подобалося слухати цей голос, який начебто огортав мене та дарував необхідне відчуття повного захисту, якого я конче потребувала. — Поліно?

— Так, — відповіла я. — Але пробачте, я не хочу про це зараз говорити.  

— Розумію.

Ми знову занурилися у тишу. Мене огорнув заспокійливий шум двигуна і приємна музикальна композиція, що досі лунала з радіоприймача. Хотілося спати. Зупинити б час, перевести дихання, полагодити понівечену батьківською жорстокістю душу та піти знову вперед. На жаль, вдалося лише заснути. Я задрімала ненадовго, а прокинулась тоді, коли машина плавно зупинилася.   

— Де це ми? — у вікні я не побачила очікуваної яскравої вивіски готелю, тільки височенний житловий будинок, яких у місті хоч греблю гати.                                

— В мене тут квартира є, — коротко відповів Габріель та вийшов на вулицю, щоб відчинити мені дверцята й підняти на руки. 

— Не треба, я можу сама дійти, — мій супротив пролунав слабко.

— Ти знову в капцях, — вуста Габріеля розтягнулися у гіркій усмішці. — Це вже стає традицією.

Еге ж… Знову ці дурнуваті капці.

Ми на ліфті піднялися на дев’ятий поверх і тільки тоді мене поставили на ноги, бо Габріелю було потрібно дістати з кишені ключі. Я стояла, переминаючись з ноги на ногу. Мені було і холодно, і спекотно. Напевно це наслідки шокового стану.

Незабаром Габріель відчинив двері та жестом запросив мене всередину. Ми опинилися в просторій квартирі-студії. В повітрі було відчутно слабкий аромат фарби.

— Нещодавно тільки завершився ремонт, — відповів Габріель на моє питання, що прозвучало лише подумки. — Меблі ще не всі перевезені, але найнеобхідніше вже тут.      

— Ви в цій квартирі мешкаєте? — таке запитання здалося мені нетактовним, але вже було запізно щось змінювати.

— Ні, — він раптово насупився. — Якщо чесно, я тут вже давно не живу, навіть не з’являюсь. Але я впевнений, що це помешкання тобі згодиться для життя.

— Для мого життя? — я здивовано подивилася на Габріеля.

— Саме так, — він пройшов вглиб квартири та увімкнув світло. — Адже ти не розраховувала, що я дозволю тобі повернутися до татка? — Габріель посміхнувся лише куточками губ, але я чітко помітила, що його погляд зостався серйозним, навіть занадто серйозним для такої незначної емоції.   

— Не знаю, — чесно відповіла я, відчуваючи, що в грудях знову почало нестерпно боліти. Не хочу думати про батька, в усякому випадку, зараз.

— Не стій на порозі, проходь, — запропонував Габріель та увімкнув електронний камін, який вузькою довгою стрічкою був вмонтований у стіну. — Десь повинен бути комплект постільної білизни. Треба пошукати. В холодильнику порожньо, але я завтра виправлю цю прикру ситуацію, якщо, звісно, ти зараз не хочеш їсти.

— Ні, не хочу.

— Сідай, — Габріель зняв з дивану, що був розташований біля вікна, захисну плівку.

— Сподіваюсь, я вам своєю присутністю не заваджу? — я тихенько пройшла по паркету та сіла на самий краєчок дивану, поклавши сумочку на коліна.

— В мене достатньо нерухомості, щоб ти не відчувала себе зайвою, — Габріель знову посміхнувся, а я знову зустрілася поглядом із серйозними карими очима.

— Як ви опинилися біля мого будинку? — це питання не давало мені спокою, хоча підсвідомо я вже знала приблизну відповідь. Але все одно мені було необхідно почути її.          

— Хотів побачити тебе, — спокійно відповів Габріель, через що я здивувалася. Немає ніяких ухилень, лише звичайна констатація факту. — Це тебе ні до чого не зобов’язує, — додав Габріель, помітивши моє зніяковіння. — Тепер ти знаходишся під моїм захистом там опікою. Тут ти можеш жити стільки, скільки буде потрібно. Я вже не хлопчик, тому кажу прямо, ти мені подобаєшся, навіть більше, аніж потрібно, — Габріель сів поруч. — Але я не хочу робити тобі боляче чи змушувати лягати зі мною у ліжко. Якщо тобі потрібен час, я тобі його дам. В мене є тільки дві умови: ніколи не бреши мені та не втручайся в мої особисті справи. А я обіцяю, що ти не пожалкуєш про нашу зустріч.

Габріель сидів достатньо близько, тому я могла краще його роздивитися. В очках блищить тверда, непорушна впевненість у сказаних словах. Ці слова були справедливими, але чомусь на душі стало важче. Габріель подобався мені та подобався, як він правильно помітив, набагато більше, аніж потрібно, аніж я могла собі дозволити. Але сказати зараз про це мені не вистачило сміливості, та й момент не відповідний.

Мій погляд торкнувся обличчя Габріеля, зачепився за глибоку вертикальну зморшку поміж густих брів, потім зупинився на синцях. Цей чоловік не був схожий на людину, яка полюбляє втручатися у сутички, чи я помилилась з цього приводу?

— Що з вами трапилося? — обережно запитала я, ледве торкнувшись невеличкого синця на вилиці.

Габріель не поспішав відповідати. Він заплющив очі та потягнувся до моїх рук так, як нужденний у пустелі тягнеться до рятівної вологи. Серце пропустило поштовх. Я присунулася ближче та акуратно, щоб не завдати кривди, торкнулася ранки на брові. Мені чомусь не хотілося бачити на цьому обличчі навіть мізерної подряпини.

— Мені самому хотілося би знати відповідь на це запитання, — Габріель розплющив очі й затуманеним поглядом подивився на мене. Про що це чоловік зараз думав? Що він відчував? Про що мовчав? Про це все я могла тільки здогадуватися, але в одному я була впевнена на всі сто відсотків — поряд з Габріелем мені спокійно й затишно.

— Ви поїдете? — тихо запитала я. Моя інтонація миттєво натякнула на те, що сьогодні я не хотіла б залишатися на одинці зі своїм болем.

— Тільки, якщо ти мене про це попросиш, — Габріель тяжко зітхнув та через декілька секунд повернув собі колишню впевненість.   

— Цього не буде, — твердо відповіла я, відчуваючи, що відгомін цигаркового диму, змішаного з терпким одеколоном і гірким ароматом алкоголю, осів на моїх легенях. Я ніколи не любила запах цигарок й спиртних напоїв. Для мене все це було передвісником чогось недоброго та пов’язаного з батьком. Але зараз мені подобалося насичуватися цими ароматами. Взагалі все, що стосується Габріеля, починало мені подобатися.             

— Добре, — його голос пролунав приглушено, по шкірі пройшлися сироти. Що це? Досі наслідки шокового стану? Чи причина полягала зовсім в іншому? — Тоді я пошукаю для тебе який-небудь одяг, а ти поки можеш прийняти ванну.

— Так. Дякую, — мить сакрального споріднення минула, до нас повернулася звична реальність.

Габріель показав мені, де знаходиться ванна кімната та дав величезний білий рушник. Зоставшись наодинці з усіма своїми думками, почуттями, я прибрала волосся за вуха та ввімкнула воду. Поки ванна набиралась, я присіла на бортик та стомлено зітхнула. Серце досі швидко билося у грудях, розбурхуючи тіло. Я думала про Габріеля, незважаючи на те, що він знаходився за стінкою. Я думала й думала, з кожним разом розуміючи, що, напевно, починаю закохуватися. Ось так просто. Мабуть, це повна дурня і мені потрібно бути обачнішою, але це сильне почуття підкорювало розум. Я хотіла бачити, хотіла чути Габріеля все більше й більше. Божевілля!

Ванна наповнилася, тому я не гаючи часу, роздягнулась та сіла в гарячу воду. Напруга, що стала наслідком усього минулого тижня, почала повільно відпускати мене, народжуючи в душі довгоочікуваний спокій. Я розслаблено відкинула голову на бортик ванни та заплющила очі. Втома, що осіла в моєму тілі, напевно, ще декілька років тому, теж почала слабшати, звільнюючи мене від своєї отруйної сили. Я відчула себе собою, новою, переродженою істотею. Не знаю, як довго триватиме це ефемерне відчуття свободи, але хотілося, щоб воно було зі мною якнайдовше. Хотілося, щоб час зупинився, а я б змогла перепочити, заповнити душу новими силами.

Трошки поніжившись у ванні, я все ж таки думками повернулася на планету Земля та почала змивати з себе слід занадто важкого дня. Підсушивши волосся рушником, я в нього загорнулася і підійшла до дзеркала, щоб роздивитися свій синець на обличчі. Його вже майже не було помітно, але якщо придивитися, то ще можна побачити жовтуваті контури. Голова в тому місці, звідки тато видрав мені жмут волосся, трішки спухла та боліла. Але загалом я фізично почувала себе нормально.

— Жіночих речей в мене немає, але я тут знайшов свої старі спортивні штани та футболку, — Габріель зазирнув у ванну кімнату.

Я озирнулась, зніяковівши через таку раптову появу. Габріель повільно ввійшов у кімнату, я помітила в його руках речі. Лише одна думка про те, що я зараз знаходжуся в одній кімнаті з чоловіком, а на моєму тілі є тільки рушники, змусила мої щоки запалати від сорому. Габріель підійшов ближче та поклав речі на полку, що була вмонтована поряд із раковиною.

Раптом стало дуже спекотно, мені навіть дихати було важко, ніби хтось вчепився обома руками в мою горлянку. Габріель охопив моє тіло поглядом, я майже шкірою відчула цей погляд. Але долаючи власне зніяковіння, я подивилася Габріелеві прямо у вічі. Він торкнувся розбитими кісточками пальців моєї щоки. Я чомусь згадала нашу першу зустріч, яка відбулася не так давно. Тоді Габріель теж торкався мене, але після цього я ще декілька разів прощалася із власним життям. Через цей спогад мене охопило тремтіння, не хочу, щоб усе це знову повторилося. Воно не повториться. Я дивилася в темні очі Габріеля і бачила в них різноманітні емоції, але жодна з них не була схожою на ті відчуття, що тоді охопили цього чоловіка на моїй кухні.

Габріель обережно схилився до мене, взяв за підборіддя і начебто запитуючи дозволу, поцілував у нижню губу. Гаряча хвиля огорнула мене, занурюючи свідомість у солодкий густий туман. Я не могла забути той наш поцілунок, адже для мене він був першим. Цей новий досвід хотілося повторити, тому я невміло, але щиро почала цілувати Габріеля, притискаючись до нього всім тілом. Його руки схопили мене за талію.

Кров потужними поштовхами стукала у вухах, а голова почала паморочитися, мені навіть здалося, що підлога під ногами загойдалася. Поштовхи серця вже давно збилися, а Всесвіт стрімко стиснувся до розмірів цієї невеличкої ванної кімнати, що відгороджувала нас від проблем та поганих думок. Смак нашого поцілунку практично миттєво палаючим візерунком відбився в моїй пам’яті: гіркий, терпкий та найбажаніший.

— Почекай, — важко дихаючи, промовив Габріель, перериваючи поцілунок. Він уклав моє обличчя у свої долоні та притиснувся чолом до мого. Я не розплющуючи очей, жадібно вдихала аромат чоловічого одеколону, немов можу його ось-ось забути. — Напевно, поки що потрібно зупинитися, — Габріель обережно відсторонився від мене. — Не треба нам квапитися із цим.

***

Поки маленька перевдягалась у ванній кімнаті, я займався ліжком у спальні. Розібравшись із простирадлом і ковдрою, я старанно намагався запхати подушку в наволочку. Стільки часу ця квартира була порожньою, що тепер здавалось, ніби в цих стінах назавжди завмерло життя. Моє минуле життя… Моє минуле невдале життя. По спині пройшовся неприємний холод, але він майже відразу зник, коли я пригадав м’які та ніжні вуста Поліни. Не знаю, яким чином я зміг зупинитися. Я був на межі, але на диво швидко взяв себе в руки.

Впоравшись з подушкою, поклав її на ліжко. Я озирнувся на всі боки, щоб впевнитися, що нічого раптом не забув. Таке дивне відчуття зненацька огорнуло моє серце, немов на хвильку я потрапив у минуле. Тут я колись був щасливим, потім у в’язниці цих стін зазнав нелюдських страждань. Не розумію, навіщо саме сюди привіз маленьку. Це занадто егоїстично з мого боку, намагатися однією дівчиною остаточно витравити думки про іншу. Хоча, це навіть не спроби, я дійсно збожеволів через Поліну, але присмак минулих невдалих стосунків ніяк не хоче зникати.

Софія, немов отрута, в’їлася мені під шкіру, залізла в мозок та не бажає навіть зараз залишити в спокої. Скільки вже минуло часу? Роки три-чотири… Я досі намагаюся отямитися, стати колишнім чоловіком. Дідькова хвороба, від якої не існує ліків! Вона знову почала мене атакувати, коли до мого життя несподівано увірвалась маленька. Дівчина нагадувала мені про давно минулі дні… У когось на небі дуже збочене почуття гумору. Я міг би звабити Поліну, міг би взяти, не питаючи дозволу, але це не моя історія. Це було б дуже жорстоко — знущатися з людини. Хочу, щоб між нами все народжувалося поступово, але часом мене так збуджує її присутність, що доводиться тримати себе під контролем з останніх сил.

Пам'ять послужливо відроджує чудову картину перед моїми очима: Поліна, загорнута в білосніжний рушник, з вологим волоссям, вологою шкірою, м’якими вустами та ще цей погляд талого арктичного льодовика. Хочеться вити як божевільному та стискувати пальцями цю маленьку ніжну істоту, затаскуючи до полону своїх обіймів. Я звихнувся і, мабуть, це вже назавжди.

— Я закінчила, — тихенько промовила Поліна, коли я повернувся у вітальню.

Дівчина одягнена в мої старі речі, зараз виглядала особливо тендітною. Маленьке янголятко. На моїх вустах квітне посмішка.

— Відмінно, а я для тебе вже підготував ліжко. Тож, можеш вкладатися, — знімаю піджак та кидаю його в крісло, що обтягнуте захисною плівкою.

— А де ви спатимете? — величезні блакитні очі, здається, зазирають мені в саму душу. Мені смішно через те, що Поліна досі звертається до мене на «ви».

— Тут, — вказую жестом на диван. — Їди, лягай. Ти втомилася, тому потрібно добре відпочити. Занадто багато всього сьогодні трапилося.

Маленька закусує нижню губу та неквапливо їде за мною, а мене не залишає відчуття якоїсь недомовленості з боку дівчини. Ще раз добренько поправляю ковдру, потім Поля швидко лягає й вблагано дивиться на мене. Я трішки розгубився через такий погляд. Поводжу себе зовсім як хлопчисько, хоча був упевнений, що вже давно навчився зчитувати емоції на обличчях жінок.

Я присів на край ліжка та торкнувся пасма вологого світлого волосся. Я побоювався, що після проблем, що трапилися в будинку Поліни, дівчина почне оговтуватися. Зазвичай, таке ось «отямлення» здатне викликати істерику чи щось подібне. Мені не хотілося, щоб маленька страждала, адже сам розумію, як це вбиває зсередини.

— Все в порядку? — я ще відчуваю на язику смак Поліниних вуст, пальці занадто чітко пам’ятають плавні вигини її стрункого тіла, що було сховано під тканиною рушника. Важко говорити, коли в голові все йде шкереберть.

— Так, мабуть, — вона ледве помітно усміхнулася.

— Можливо, хочеш поговорити? Поділитися тим, що тебе непокоїть? Інколи це може допомогти.

— Просто будьте поруч, — бажання Поліни не було звичайною забаганкою, як це часто траплялося із Софією. Вона лише хотіла підтримки та захисту, а нині лише я міг всім цим забезпечити цю дівчину. Не потрібно благати знов, у всякому разі це не потрібно робити Поліні.

Я ліг зверху на ковдру та обережно обійняв дівчинку. Вона зручно влаштувала свою голову в мене на грудях та заплющила очі. Ми лежали в суцільній тиші, моя рука потяглась до тендітного плеча, я обережно почав його масажувати, інколи спускаючись до спини. Тіло маленької тремтіло, а мені відчайдушно захотілося забрати це кляте тремтіння, забрати будь-який острах і весь біль. Поступово Поліна почала розслаблятися та заспокоюватися у моїх руках.

Вимкнувши світло, я подивився у вікно, де зяяла чорна порожнеча ночі та почав обережно заколисувати дівчину. Мені було так спокійно й тепло на душі. Я торкався ніжної шкіри, цілував потилицю Поліни та насолоджувався цими дарунками, як дитина. Нам не потрібно було трахатися, щоб осягнути всі можливі тонкощі тілесного задоволення, достатньо тиші та відчуття тепла, що сповнювало наші душі. Розуміння цієї простої істини змусило моє дихання збитися.

Я заплющив очі та не помітив коли задрімав, незважаючи на незручну позу, насичений день і ті скелети в шафі, які через деякий час обов’язково «вийдуть» назовні. Тут і зараз був я, була маленька й та ниточка, що тільки-тільки з’явилась між нами і яку я так одержимо боявся випадково обірвати.