Увесь наступний тиждень минув для мене, як один тривалий день або ніч, що не хотіла поступатися місцем світанку. Вже навіть не пам’ятаю, коли востаннє нормально лягала спати, бо весь час вимушена слідкувати за станом свого батька. Грошей, щоб сплатити знаходження тата в лікарні в мене не було. Не знаю, щоб робила без вчасної допомоги дядька Миколи. В минулому він талановитий лікар, який зміг врятувати безліч людських життів. Незважаючи на те, що дядько Микола вже давно на пенсії, його зморшкуваті руки добре пам’ятали свою справу. Я разом із сусідом піклувалася про батька та слухняно виконувала всі накази дядька Миколи.

У голові господарював суцільний хаос, втім, як і в усьому моєму житті. Самостійно я б не змогла впоратися. Бачити тата в такому моторошному стані було просто нестерпно. Всі мої образи нікуди не зникли, але замовкли на деякий час через острах, що батькові може будь-якої миті стати гірше. Наші стосунки завжди були важкими, але не настільки, щоб відчайдушно мріяти про смерть тата. У всякому випадку, в мене це не виходило, незважаючи на гостру потребу в любові, розумінні. Навіть незважаючи на величезний синець, що тепер «прикрашав» мою щоку. Ось така я слабака та дурна.

На роботі довелося узяти вихідний, на щастя, нещира доброта Алли Олександрівни мені в цьому допомогла. Начальниця відпустила мене, спираючись на те, що вона усе добре розуміє.

— Поліно, — ласкаво звернувся до мене дядько Микола, коли зайшов до кухні.

Я здригнулась та повернулась. Думки настільки сильно поглинули мене, що я навіть не відразу помітила чужу присутність.

— Я оглянув твого батька. Все з ним буде добре. Вчора в мене були підозри, що в нього зламаний ніс, але це не так. Немає причин для хвилювання. Незабаром одужає, тільки синці на деякий час залишаться, але й вони з плином часу зникнуть.

— Добре. Велике вам спасибі, — я присіла на старий дерев’яний стілець та подивилася на свої сплетені пальці рук. Порожнеча в душі болісно здавила груди, хотілося плакати, але я наполегливо намагалася вгамувати емоції.

— Я тобі їжі приніс, — обережно промовив дядько Микола, сідаючи поряд.

— Спасибі. Як тільки отримую гроші, відразу поверну вам частину за ліки та за їжу, — очі неприємно защіпало, тому я швидко замовкла.

— Припини. Мені не потрібні ніякі гроші. Я просто щиро хочу допомогти. В мене теж є діти та онуки. Тому я добре розумію, що всім нам інколи потрібна підтримка.

Я тільки похитала головою, не наважуючись заговорити, інакше стовідсотково розплачуся. Не хотілося бути слабкою, бо я вже й так увесь час тільки те і роблю, що захлинаюся сльозами. Настав час вже нарешті подорослішати.

— Поліно, це, звісно, не моя справа, але все це, — дядько Микола подивився на мій синець, — зовсім неправильно. Знаєш, іноді краще зовсім не мати батьків, аніж жити з такими. Можливо, тобі потрібна допомога? Ти не соромся, я завжди поруч. Ти гарна дівчинка, незіпсована, ввічлива, це зараз така рідкість.

— Усе в порядку, дякую, я впораюся, — мій голос звучав тихо. — Ви вже й так декілька днів поспіль приходите до мене, допомагаєте. Мені ніяково.

— Припини, хто ще допоможе, окрім мене? Зараз мені вже час йти, бо Графа треба нагодувати. Хто б це не зробив з твоїм батьком, я радий, бо йому давно час було мозок на місце поставити. Може, він усе обміркує та виправиться? — дядько Микола підвівся та пішов у коридор.

— Я навіть вас чаєм не пригостила, — мені було дуже ніяково через те, що я не змогла відплатити за доброту дядьки Миколи.

— Це дрібниці. Я завтра їду до своїх у гості, там вже мені гарантовано декілька чашок чаю, — він тепло усміхнувся. — Пігулки я залишив на столі в кімнаті. Нічного складного немає, все написано в інструкції.

— Добре. Ще раз дякую за допомогу.

Я зачинила двері на замок та тихо пішла в свою кімнату, попередньо зазирнувши до тата. Він тихо спав. Я лягла на ліжко та подивилася у вікно. Тиха безмісячна ніч. Притягнувши коліна до грудей, я нарешті за останні декілька днів дозволила собі повернутися думками до Габріеля. Щось затремтіло всередині, коли я його згадала. Особливо в пам’яті яскраво й трохи болісно відбилися його очі, сповнені безконтрольним гнівом. Навіть зараз якось трохи моторошно. Пам’ятаю величезний кулак, занесений над батьком. Я тоді сильно злякалася і за Габріеля, і за тата.

Змішанні, суперечливі почуття приносили мені лише біль. Я боялася, що Габріель не послухається мене та вб’є мого батька, але він все ж зупинився. Зупинився, а потім зник. Сама його прогнала, а тепер страждаю через відчуття щемливої туги. Так, я сумувала за цією неоднозначною ледь знайомою, але такою потрібною мені людиною. Лячно навіть подумати про те, що ми більше ніколи не зустрінемося, але, напевно, так воно й буде. Я прогнала його, про ще тепер жалкувала. Дурепа.

Може, зателефонувати йому? В батька стовідсотково є його номер телефону. Ні, мені страшно почути те, що Габріель віднині не хоче зі мною нічого мати спільного. Це буде логічна реакція з його боку, але я боялася її, як вогню. Все дуже сильно заплуталося. Він старший за мене, тому ми не повинні бути разом, наші шляхи не можуть перетнутися.

Хто я? Боягузливе дівчисько. З мене нічого путнього не буде. Принаймні, так завжди стверджував батько. А Габріель… Він інакший, немов з іншого світу, в якому для мене немає місця. Цей чоловік привабливий, сміливий та хоробрий. Поруч із ним повинна бути така ж жінка, а не якась маленька дівка з поламаним життям та спотвореною душею. Мені стало огидно від самої себе. Я притиснулася щокою до подушки та заплакала, омиваючи гарячими сльозами той біль, що зачаївся десь у серці. Потім істерика повільно відпустила, а я забулася у тривожному сні.

Мене розбудив чийсь болісний дотик до плеча. Здалося, якщо його здавлять трішки сильніше, то зламають кістки. Розплющити очі вдалося не відразу, голова боліла, а повіки налилися важкістю, немов під час затяжної хвороби. Знадобилося декілька секунд, щоб зрозуміти, де я та що зі мною трапилося.

Розплющивши очі я побачила обличчя батька. Воно було настільки близько розташоване навпроти мене, що я відчула нервовий подих на своїй шкірі. Стало моторошно. За вікном тільки-тільки почало темніти. Я не відразу зрозуміла, що спала майже добу. Тіло боліло, а в голові начебто замість мозку влили гаряче желе.

— Спиш, тварюко? — прошипів тато і ще сильніше стиснув моє плече. Особливо страшно лунало це питання, що супроводжувалося гнівним поглядом очей, які спухли через кулак Габріеля.

Я не ворушилася, розуміючи, що будь-який різкий рух може спричинити для мене дуже багато проблем. 

— Як ти себе почуваєш? — я намагалася говорити спокійно, але це вийшло дуже фальшиво.

— Ти мені тут не вдавай із себе турботливу донечку, — тато трусонув мене, через що головний біль посилився. — Нацькувала цього козла на рідного батька? — наголос був саме на слові «рідний». 

Чесно, стало смішно… До сліз. Тепер, коли Габріель нам’яв боки, батько раптово згадав про те, що ми не чужі одне одному. Як несподівана проникливість!

— Не знав, що ти така ж підступна сука, як і твоя матір! Покинути тебе треба було! Покинути, щоб деінде здохла! — тато кричав на мене як навіжений, бризкаючи слиною на всі боки. — Погань! — він ще раз труснув мене, а потім смикнув за руку і я впала на підлогу, болісно стукнувшись колінами та ліктем.

Якби я вчасно не відповзла, то отримала ногами по ребрах. Батько зовсім озвірів, а я лише розуміла, що потрібно негайно вибігти з цієї клятої квартири, що перетворилася на справжню пастку.

— Сюди йди! — людина, яку тепер я не могла вважати своїм батьком, схопила мене за волосся та різко потягнула на себе. В мене на очах з’явилися сльози від дикого болю. Я сіпнулась уперед, відчуваючи, що добрячий жмут волосся зостався в руках «звіра».

Спотикаючись через власні ноги, я буквально вилетіла з кімнати в коридор. Серце швидко-швидко стукало в грудях, розбурхуючи по всьому тілу гостре відчуття адреналіну. Голова погано працювала, тому я діяла інстинктивно.

— Стій!!! — долинув оглушливий крик позаду.

Я схопила куртку, сумку та телефон, який лежав на тумбочці. В капцях вискочила на сходовий майданчик та побігла вниз. Декілька разів я ледь не покотилася по сходах, але все ж таки вибралась на вулицю живою. Я боялася, що батько поженеться за мною, але цього не трапилося.                                                       

Ще дуже довго я відновлювала своє збите дихання. Легені палали, а я захлинаючись кашлем, відчувала гарячі сльози на своїх щоках. Куди йти? В кого просити про допомогу? Дядько Микола! Слабка надія на його підтримку миттєво перетворилася на друзки. Він казав, що поїде до своїх дітей. У вікнах його квартири не було світла, а машина, яку сусід завжди залишав неподалік від будинку, тепер була відсутня.

Я вдягла куртку, відчуваючи, що прохолодний вітер неприємно торкнувся оголеної шкіри, розбурхуючи мороз по всьому тілу. Всівшись на лаву в сусідньому під’їзді, я подумки сварила себе за те, що не встигла схопити якесь тепле взуття. Але в той час мені було зовсім не до цього.

Коли шок почав поступово слабшати, сильне тремтіння торкнулося кожного хребця. Я уся почала трястися, навіть зуби стукали, немов мене викинули на двадцятиградусний мороз. Сльози зникли, залишилися тільки страх та сильна трясучка. Думки всі сплуталися, тому тверезо оцінити ситуацію я на даний момент була неспроможна.

Нервово граючись телефоном у руках, я не відразу зрозуміла, що він належить татові. Дихання знову збилось, коли я змогла змиритися з ще однією своєю дурнуватою поразкою. Раптова ідея було дуже егоїстичною, але іншого входу я не мала. Ні, він був — змерзнути та померти. Тому я тремтячими пальцями розблокувала сенсорний екран та натиснула віконце «Контакти». Ім’я Габріеля виявилося одним із перших. Серце пропустило поштовх, а по шкірі немов розсипалися маленькі голочки. Зітхнувши, я провела пальцем та побачила, що пішов виклик. Ніякої відповіді не було. Всередині заворушилося жалюче відчуття, що я втратила цю людину. Мозок навідріз відмовлявся миритися з такою думкою.                     

Я подивилася, що є в моїй сумочці та знайшла свій телефон. Заряду на ньому було дуже мало, але на декілька викликів має вистачити. Я знову зателефонувала, але монотонні гудки ані трохи не змінилися. Відчуття, що я власними руками відштовхнула від себе єдину людину, яке мені була не байдужа, болісно вдарила по свідомості. А чого я, власне, очікувала? Що дорослий чоловік після тижня мовчання з мого боку, швидко відповість на перший ж мій поклик? Дурість. Але все одно боляче.  

***

Це був якийсь жарт долі. Все це… Все, що зі мною відбулося з моменту, коли в моєму житті з’явилася Софія. Я вже тоді припинив належати собі, поневолений своїм хворобливим коханням до молодої жінки, яка так майстерно розчавила моє серце. Тепер Поліна… Дідько! Навіть гірко згадувати це ім’я! Між нами нічого, зовсім нічого не було, а я, наче хлопчисько так болісно реагую на будь-який натяк, що пов’язаний з цією дівчиною. Мене хтось зверху прокляв?! Гадаю, що так.      

Увесь останній тиждень я тільки те й роблю, що працюю, а в ночі гублюся у черговому клубі. В кожній чарці віскі я шукаю бажане заспокоєння та звільнення, що так й не приходило. Ще ця рука з синцями, що так чітко нагадують про той ганебний інцидент. Я усвідомлено ламав себе, марно переконуючи, що мені має бути все одно на цю малу, на її божевільного батька. Нехай борг залишиться на його совісті, більше мені немає, чого робити поряд з цією нахабною людиною.

Дідько! Якось ж я жив до цієї фатальної зустрічі. В мене є все та навіть більше, тоді чому… Чому в душі раптово утворилася така тяжка порожнеча, немов я позбувся важливого елементу, що весь цей час підтримував мене на плаву? Михайло мав рацію – історія повторювалася і мені було погано від цього жорстокого збігу. Я випив ще одну чарку подвійного віскі. Думки стали розповзатися, позбавляючись чітких обрисів.

Гучна музика практично розривала вушні перетинки, але я вже навчився отримувати від цього збочену насолоду. До мене підійшла грана жінка у вузькій чорній сукні та сіла на сусідній барний стілець.

— Вогник для мене знайдеться? — млосним голосом запитала незнайомка, демонструючи тонку цигарку між пальцями.

Я нічного не відповів, мовчки дав запальничку та попрохав бармена повторити моє замовлення.

— Сумуєш? — жінка зробила затяжку та обдала мене ментоловим димом.

— Надаю перевагу займатися цією справою наодинці, — невдоволено відповів я.

— Цим завжди можна зайнятися удвох, — жінка багатозначно подивилася на мене та посміхнулася. 

Я швидко зрозумів до чого все це веде. Обертаю голову та бачу усміхненого Михайла. Він сидить за нашим звичним столиком та жестами мені показує, щоб я підчепив цю кралю. Мені стало гидко, бо я нікого не хочу підчеплять. Зовсім жінок бачити не хочу, мене від них вже нудить.

— Тримай, — я дав грошей спокусниці. — Це тобі за невдалий вечір, — випиваю ще одну чарку та розраховуюся за випивку. Тепер просто потрібно проштовхнутися між танцюючих людей вбік виходу.

Хочеться додому. Ця тижнева гулянка вже почала мене бісити. Адже знаю, що не витравлю з голови малу, тоді навіщо намагатися? Час вже прийняти себе та зрозуміти, якщо дівчина потрапила в думки, то вже собі не допоможу. Доки не випалять усі почуття, не витрухнуть всю душу — не заспокоюсь. Такий вже я мазохіст.

— Вже йдеш? — Михайло мене наздогнав на стоянці.

— Так, — шукаю по кишенях ключі від автомобіля.

— Побалакати не хочеш? — товариш порівнявся зі мною.

— Нема про що, — коротко відповідаю.

— Хіба? — саркастична посмішка. — Хоча б мені вже не бреши, добре?

— Не брешу, — я відключив сигналізацію.

— Габ, припини, будь ласка, — Михайло тицьнув мене кулаком в плече.

— Відвали. Повертайся в клуб. Твої шльондри вже зачекалися, — починаю злитися.

— Не відвалю, Габ, зрозуміло? НЕ ВІДВАЛЮ! Ніхто тебе не чіпав увесь тиждень, я також. Але слухай, це вже не смішно. Чому ти так почав заганятися через дівку, з якою навіть не жодного разу не спав?

— Гадаєш, щоб почати заганятися треба обов’язково зайнятися сексом? — невдоволено дивлюся на друга. — Примітивно міркуєш.

— Знаєш що, ти нахрін розбив свій позашляховик, вліз у декілька сутичок та наковтався віскі. Можливо це нормально, коли до дідька їдуть довготривалі стосунки з жінкою, але в твоєму випадку… Ти її зовсім не знаєш, може, у вас нічого б і не вийшло. В тебе є Ольга, гарна жінка, мозок не трахає, що ще потрібно?        

— Почуття, розумієш? Замахався я вже від цього сексу на одну ніч. Замахався від гулянок у клубах, адже я вже давно не хлопчик. Хочеться стабільності та визначеності в особистому житті. Дітей хочу, розумієш? Хоча, кому я це кажу?                

— Габ, я добре розумію усі ці твої прагнення. Нормально хотіти вже чогось серйозного, але для стабільності потрібна доросла жінка, а не молода дівчинка. Ти припускаєшся однієї і тієї ж помилки і геть не розумієш цього. Дівка твоя подорослішає та піде від тебе, а ти знову почнеш на самоті рани загоювати.

— Все я розумію, тому відвали. Без тебе й так хріново на душі, — відчиняю дверцята свого спортивного автомобіля.

— Може, хоча б на таксі поїдеш? Ти вже сідав на підпитку за кермо.

— Я свій позашляховик розбив не через алкоголь, — на вустах з’явилася іронічна посмішка.

— Ти пришелепкуватий, Габ.

— Знаю. Мені здавалося, що ти вже про це давно здогадався. Все, до понеділка не діставай мене та хлопців попередь. Нехай поки що бізнес на тобі повисить.

— Добре. Тільки пообіцяй, що нам не доведеться твій труп діставати з річки, о’кей?     

— В мене не так вже багато машин, щоб розбивати кожну з них, — я сів за кермо та завів двигун.

Їхав вечірнім містом, насолоджуючись хрипким голосом Стінга, що звучав у колонках радіо. Завжди любив цього виконавця, є в ньому щось таке незвичайне та зворушливе. Хочеться напитися так, щоб просто впасти та спати декілька діб поспіль, але якийсь незрозумілий міцний бар’єр всередині мене не дозволяє настільки розпуститися. Перед очима з’являється обличчя п’яного Давидова. Мерзенне видовище, не хочу йому уподібнюватися. Хоча й сам я ані трохи не кращий за нього.

Вже скоріше інертно, ніж усвідомлено, я звернув у бік знайомого мені житлового комплексу. Зупинивши авто, виходжу на вулицю та курю цигарку. Дме прохолодний вітер і мене огортає неприємне тремтіння. Всередині все палає, а зовні ніби вкривається кіркою льоду. Така полярність власних відчуттів знищує залишки рівноваги, які я наполегливо намагався зберегти протягом останнього тижня.

Випускаю дим та крокую у двір. Не знаю, навіщо зараз це роблю. Постійно хотілося сюди приїхати, але кожного разу я зупиняв себе. Дурнувато це. Та й нащо таке робити? А зараз, я начебто відчув потужний імпульс, який закликав мене прийти в це кляте місце. Навіщо? Подивитися у вікна та в сотий раз переконатися у власній дурості? Дуже розумно!

Йду повільно, навколо нікого немає, лише суцільна тиша. Вона болісно стискає груди та скроні. Особливо ця тиша відчутна після галасливого клубу. Гра контрастів викликає нудоту. Підходжу до дитячого майданчика та сідаю на якусь дерев’яну фігуру, чи то кінь, чи то черепаха, в усякому разі гарна заміна лавочці.

Дивлюся на вікна сьомого поверху — світло відсутнє. Мабуть вже давно полягали спати. Зараз між нами пролягла незначна відстань, яку я можу з легкістю здолати. Просто піднятися, зламати кляті двері та забрати маленьку. Але чи захоче цього вона? Не запитуватиму. Дівчина і без цього мені весь мозок зламала, запитання тепер зайві. Але, з іншого боку, чи не запізнився я зі своїми егоїстичними нахилами?

Викидаю недопалок у смітник та дістаю з пачки ще одну цигарку. Не встигаю скористатися запальничкою, бо в кишені раптово завібрував телефон. Стиснувши цигарку зубами, дістаю смартфон, його яскраве світло болісно б’є в очі. Номер Давидова. Отямився? Гадав, що він ще з місяць валятиметься непритомний. Відкладаю телефон, закурюю та дивлюся на свій кулак. Весь у синцях як і моє обличчя. Нещодавно в клубі втрапив у випадкову сутичку, яку можна було б з легкістю уникнути, але я прагнув спустити пар. Спустив… Тепер увесь офіс обговорює розбите обличчя керівника.

Затягуюся і несвідомо мій погляд зупиняється на субтильній фігурці, яка сидить на лавочці сусіднього під’їзду. Мені вистачило рівно однієї секунди, щоб мій мозок зрозумів, кого саме я бачу. Не знаю, як це пояснити, але цю фігуру я запам’ятав занадто гостро, щоб забути її. Така вразлива, навіть незначні рухи б’ють точнісінько в саме серце. Такою вразливою може бути тільки вона.

Мій телефон знову завібрував. Незнайомий номер. Дивлюся в її бік, обличчя підсвічено тьмяним світлом екрана телефону. Всередині щось згоріло та обірвалося. Викидаю цигарку, беру телефон та впевнено прямую до маленької. Шкірою відчуваю наближення неминучого зіткнення двох протилежних світів. Чорне та біле, світло та пітьма. Тяжіння двох полюсів.

Поліна помічає мене тільки тоді, коли я вже знаходжуся в лічених метрах від неї. Бачу як у її великих очах затягнутих арктичною синявою, прослизає цілий спектр різноманітних емоцій: від подиву до полегшення, від невимовного болю до хворобливої радості. Дівчина встає та кидається назустріч моїм рукам, шукаючи в них, у мені підтримку й захист. Аромат ванілі заповнює мої легені, і я розчиняюсь в ньому. Тримати маленьку в своїх руках, відчувати її, поглинати її невимовну образу — дивовижне відчуття.

Вона заплакала, ховаючи своє обличчя в мене на грудях. Я міг тільки здогадуватися, що з нею трапилося, але безперечно я причетний до всього того, що зараз переживала Поліна. Ідіот! Слова зараз були зайвими, почуття та імпульси, які розбурхували кожну клітину наших тіл, говорили самі за себе.

Я підняв Поліну на руки та обережно поніс убік своєї автівки. Крапка, що символізувала неможливість повернення назад, віднині була подолана. Тепер тільки потрібно не наробити дурощів.