Габріель

Ми зупинилися біля невеликого двоповерхового книжкового магазину. На дверях вже красувалася вивіска з написом «Відчинено». Поліна зиркнула на неї та занадто міцно стиснула в своїх тендітних руках пасок старенької сумочки. Переймається та безперечно боїться, що через свою незаплановану поїздку зі мною зіткнеться із серйозними проблемами.

— Не хвилюйся. Все буде добре, — запевнив я, здивувавшись, наскільки безтурботно прозвучав мій голос.

— Я не хвилююся, — маленька ледве помітно усміхнулася та глибоко зітхнула, бреше. — Дякую за те, що не образили мене та смачно нагодували, — на зблідлих щоках знову зачервонів ніжний рум’янець.

Уздовж мого хребта немов пройшовся електричний імпульс, заряджаючи кожен нерв невідомою мені енергією. Шкіра вкрилася сиротами, а в мозку червоним спалахом запульсувало непереборне бажання поцілувати маленьку. Це було протиприродне та в той же час таке правильне рішення, що дах остаточно зносило. Давно я не відчував всього цього та не знаю, чи готовий знову так беззастережно піддатися раптовій одержимості. Одного разу в мене вже був подібний досвід і це для мене скінчилося величезною раною на серці, що нескінченно кровоточила.

Але мене немов заклинило. Я не міг перешкоджати цьому пориву, бажанню знову відчути смак цих ніжних вуст. Якби була можливість, я б хотів відмотати час на день назад та позначити своє знайомство з Поліною зовсім у інших відтінках, але маємо те, що маємо.

— Нема за що, — хрипким голосом відповів я та схилився до маленької, повільно вдихаючи тонкий ванільний аромат, яким було огорнуте її світле м’яке волосся. Цей аромат став для мене чимось на кшталт наркотичного пару, який в’їдався вже під кірку, наполягаючи піддатися спокусливому бажанню. — Ти така красуня, — наче в маренні прошепотів я, торкаючись кінчиками пальців молочно-білої шкіри на шиї Поліни.

Дівчина затамувала подих, вона витяглася як струна та дивилася виключно на свої схрещенні на колінках руки. Я не хотів лякати її чи змушувати до того, чого вона сама не захоче, але й себе контролювати вже не вдавалося. Я взяв Полю за підборіддя та обережно повернув обличчям до себе. У вухах шуміла кров, а в штанях стало болісно туго. Принцип не будувати стосунків з молодесенькими дівчатами несподівано перетворився на абсолютно божевільну ідею.

— Не бійся мене, — прошепотів я біля вуст маленької, а потім накрив їх своїми.

Моє тіло гостро, навіть занадто гостро для свого віку реагувало на таку незначну близькість. Я майже звертався до цих м’яких вуст, щоб вони підкорилися мені, але перші декілька секунд ніякої відповіді не було. Я уклав обличчя Поліни у свої долоні, поглиблюючи поцілунок і вона боязко, невпевнено, але почала все ж таки відповідати. Крига в крові перетворилася на розпечену лаву. Думки про те, що я перший, хто по-справжньому цілує цю дівчину, розривали одним чітким й правильним рухом залишки здорового глузду. Не знаю, що це було: мана, пристрасть, одержимість, закоханість. Я розумів лише одне, що цю дівчину не готовий відпустити. Вона разом зі своїм ванільним ароматом та арктичним льодом в очах, увійшла в мою кров, чи отруюючи її, чи наповнюючи життям.

Ми цілувалися довго та до болісного печіння у вустах, від якого шкіра палала, а всі інстинкти прагнули продовження початого божевілля. На краєчках розплавленої свідомості замерехтіла думка про те, що якщо я зараз не спинюся, то зроблю величезну помилку. Я відірвався від Поліни, продовжуючи поглядом жадібно вбирати в себе риси її обличчя і втягувати носом п’янкий аромат волосся. Вона вся розчервонілася та збентежилася.

— Ой! — маленька практично підстрибнула на місці, коли побачила у вікні якусь огрядну жінку, яка стояла біля книжкового магазину. — Алла Олександрівна! Вона зараз мене вб’є! — дівчина поспіхом вийшла з машини.

Мозок працював слабко, але все ж таки я теж вийшов на вулицю, пам’ятаючи, що обіцяв Поліні щодо її роботи.

— Поліно! — гаркнула жінка. — Ти чому запізнюєшся?! Ми вже розмовляли на цю тему, чи не так?!

— Т-так, розмовляли, — почув я невпевнену відповідь.

— Тоді в чому проблема? Ти дивилася на годинник? Вижену тебе до бісової матері! Досі вже гратися зі мною!

Втиснувши голову в плечі, Поліна задріботала до дверей, а мене раптом охопило дике, майже нездоланне бажання дати прочуханки цій тітці. Піднімати руку на жінку я не міг, вихований інакше, хоча жіночки інколи вміють будити моїх демонів, але я в цьому питанні залишаюсь непорушним. Насилу, але від цього правила я не відступився й цього разу.

— Можна вас на декілька слів? — звернувся я до Алли Олександрівни, паралельно закурюючи.

Жінка привітно усміхнулася мені та квапливо підійшла.

— Це ви мені? — голосок майже миттєво став тоненьким та невинним.

— Вам-вам, — підкуривши, я нервово випустив струмінь диму в ясне небо та серйозно подивився на жінку. — Ви мені Поліну Андріївну не ображайте, вона в нас натура ніжна, вразлива, — обличчя Алли витяглося, а в очах заблищало невдоволення. — Я, наприклад, навпаки — різкий, а часом буваю жахливо роздратованим.

— Ви мені погрожуєте? — жінка відступила на крок назад.

— Ні. Я хіба бандит якийсь чи що? Це ваш магазин? — роблю нову затяжку та дивлюся на будівлю.

— Мій.

— Якщо хочете, щоб магазин зостався із вами, поводьте себе з Поліною Андріївною трішки ввічливіше, домовилися? — я викинув цигарку та посміхнувся.

— Добре, — Алла виглядала збитою з пантелику.

— Ось і чудово, — я сів у машину, де все вже наповнилося аромат ванілі.

Дідько! Тепер мені буде ще складніше сконцентруватися на роботі, але потрібно, інакше я собі не пробачу помилки з іноземними партнерами.

***

Поліна

У мене ніяк не виходило стримати тремтіння у кінчиках своїх пальців, поки я стояла біля каси та розкладала на стенді вітальні листівки. Вуста ще занадто добре пам’ятали Габріеля, від чого щоки палали ще сильніше. Мимо волі я згадувала сьогоднішній ранок і з кожним разом все чіткіше розуміла, що я щаслива. Може, це неправильно та не варто було поводити себе настільки розкуто, але я не бажала затьмарювати свій особистий шматочок радості важкими думками. Мені досі здавалося, що я відчуваю цигарковий дим, змішаний із чоловічим одеколоном. Цей аромат так швидко став для мене рідним, немов я знала його вже мільйони років і в той же час, не знала зовсім. У грудях приємно затремтіло від тієї турботи, яку сьогодні подарував Габріель. Я завжди потребувала її, але навіть гадки не мала, що ця моя потреба була настільки хронічною. Варто сконцентруватися на роботі та нарешті закінчити з листівками, але тіло не бажало підкорюватися тій раціональній частині підсвідомості, яка ще хоча б якось боролася із яскравими емоціями та терпким присмаком Габріеля.

Алла Олександрівна ходила поміж стелажів із книгами та про щось розмірковувала. Сьогодні начальниця була сама не своя. Зазвичай вона полюбляла відшукувати найдрібніші помилки, що скоїли її робітники та сварити їх через ці неприємні знахідки. Не знаю, чому вона цим займалася, але частенько Алла Олександрівна була не права. Проте в магазині працює лише молодь і більша її частина така ж сама як і я, яка не вміє постояти за себе, дати відсіч. Керівниця прекрасно це розуміла, тому від цього напевно отримувала особливе задоволення, насолоджуючись своєю владою. Неприємно, а іноді так образливо, що плакати хочеться, немов драного кошенятка тичуть носом у помилки, а потім сварять та осипають неприємними епітетами. Але нічного не вдієш, треба терпіти, бо іншої роботи в мене нема.

Закінчивши з листівками, я почала розпаковувати коробку із льодяниками та висапати їх у невеличкий круглий кошик. Відвідувачі зазвичай полюбляють пригощатися ласощами, коли очікують на розрахунок за придбані книжки. Загалом мені моя робота подобається. Незважаючи на жахливий характер Алли Олександрівни, вона змогла в своєму магазині створити атмосферу затишку та домашнього тепла.

Роздивляючись різнокольорові льодяники в свої руках, я усміхнулася. Ці цукерки не мали ніякого відношення до Габріеля, але я знаходила його в усіх речах, що оточували мене. Це виглядало дивно, але в той же час чарівно.

— Поліночко! — до мене раптово підійшла Алла Олександрівна.

Я навіть здригнулася від того, що вона так ввічливо звернулася. Зазвичай начальниця до мене звертається виключно за прізвищем: «Давидова, тягни свою дупу сюди!», «Давидова, звідки в тебе руки ростуть?!», дуже рідко могла звернутися на ім’я, як наприклад сьогодні вранці.

— Так? — я виклала рештки льодяників у кошик та прибрала порожню коробку.

— А хто той молодий хлопець, який тебе сьогодні супроводжував?

Алла Олександрівна помітно лукавила, називаючи Габріеля «молодим хлопцем», він, звісно, не старий, але вже точно не хлопець.

— Друг, — відповіла я перше, що мені спало на думку.

— Який в тебе чудовий друг, — жінка дзвінко засміялася та поправила своє руде волосся, що завжди в ней заплетене в косу.            

— Найкращий у всьому світі, — серце забилося сильніше, кружляючи голову.

— Дорогенька, якщо в тебе виникнуть проблеми чи потрібен буде додатковий вихідний день, ти не соромся та звертайся до мене, — начальниця торкнулася мого передпліччя, начебто ненавмисно, від чого по моїй шкірі пройшовся неприємний жар, немов віск вилили. Я відчула ту нещирість, що висіла в повітрі та задалася питанням, з чого це раптом Алла Олександрівна пройнялась до мене приливом добродушності? Відповідь довго не змусила на себе чикати. Керівниці щось сказав Габріель, я навіть не сумнівалася в цьому.

— Дякую, — я усміхнулася та повернулася до роботи.

День минав як усі попередні, лише з одним «але», в моїх думках міцно оселився чоловік, якого я майже не знала, але який зробив для мене більше, аніж власний батько за останні декілька років. Я насилу вірила в те, що все це відбувається у реальності. Може, я сплю? Може, через сильне бажання бути комусь потрібною, моя нервова система не витримала? Усе навколо раптово стало таким яскравим та привабливим, немов я зняла чорні окуляри, тому тепер почала розрізняти кожний окремий колір.

У першій половині дня покупців практично не було, зазвичай вони починають «атакувати» магазин вже надвечір, коли повертаються з роботи. Так навіть краще, адже зараз я фізично не могла сконцентруватися на своїх прямих обов’язках. Алла Олександрівна поїхала по справах і всі в магазині зітхнули з полегшенням.

Я сиділа за прилавком та читала «Собор Паризької Богоматері» Гюго. З книжками я завжди поводилася дуже обережно та читала лише ті, що в магазині не загорнуті в плівку. Звичайно й цього роботи не можна, але книжки допомагали згаяти час, коли клієнти відсутні. Але навіть зрозуміти сенс слів, надрукованих на сторінках книжки в мене сьогодні зовсім не виходило. Думки про Габріеля змінилася думками про батька. У грудях щось болюче стиснулося, а на очах раптово з’явилися сльози. Я досі ніяк не могла змиритися з тією реальністю, в якій рідний тато так жорстоко вчинив із своєю донькою.

Обережно закривши книжку, я відклала її убік, дістала з сумочки серветки та швидко протерла очі. Мені час звикнути до того, який в мене батько. Він ніколи не приходив на шкільні вечори та батьківські збори, ніколи не цікавився моїм навчанням, тільки перевіряв табеля в кінці кожного семестру. Коли я хворіла, він неохоче доглядав за мною та ніколи не брав мене на які-небудь свята, куди можна було прийти з сім’єю. Я все це приймала, було образливо, але я мирилася. У голові завжди доводилося тримати думку про те, що батько хоча б не покинув мене, тому вже за це йому потрібно дякувати.

Але ці карти… Цю гру я не могла пробачити, не могла відпустити як відпускала все те, що ранило мене прямісінько в серце. А слова Габріеля з приводу того, що батько вже неодноразово пропонував мене у якості виграшу, досі болісно різали слух, проникаючи в душу. Не знаю, як я зможу сьогодні повернутися додому. Не знаю, я тепер дивитися у ці рідні та в той же час абсолютно чужі очі.

Залишок робочого дня минув непомітно через те, що ввечері почався рясний наплив клієнтів. Я нарешті трішки відволіклася та залишила всі ці думки, що розбурхували свідомість, далеко за її межами. О дев’ятій годині магазин вже був зачинений. Я на тролейбусі під’їхала до своєї вулиці. Хотіла зайти до магазину, але згадала, що всі мої гроші вкрав батько. Ще один неприємний випадок у скарбничку моєї пам’яті.

Дядько Микола як завжди вигулював Графа, я коротко привіталася та не спокушуючи долю, швидко зникла в під’їзді. Хоча, здається, сьогодні пес вів себе дружелюбно. Вдома було тихо, лише телевізор грав у кімнаті батька.

Я перевзулася у капці та пройшла до кухні, де вже весь стіл був заставлений порожніми пляшками з-під алкоголю. Що ж, я навіть не здивована, куди саме тато витратив мої гроші. В холодильнику порожньо.

— Поліно! — долинув сп’янілий голос батька.

Відправивши останню пляшку у смітник, я пройшла в кімнату. Тато сидів на дивані та дивився якийсь вульгарний фільм. Побачивши мене, він миттєво вимкнув звук та сковзнув скляним поглядом уздовж моєї фігури.

— Що? — я не хотіла розмовляти з батьком ані зараз, ані потім, тим паче, коли він у такому неадекватному стані.

— Що значить «що»? Габріель залишився задоволеним? Казав що-небудь про мій борг? Сподіваюся, мене тепер пробачили?

Це було вже занадто, навіть для нього. Я терпіла весь цей час, я терпіла та намагалася стати тією зразковою донькою, якою можна пишатися, яку нарешті можна помітити й похвалити. Бездоганна поведінка, нехай не найвищі бали, але все ж таки високі настільки, наскільки це було можливим. Я брала участь у різних олімпіадах, а чого вони мені коштували! Навколо стільки незнайомих людей було, мене всю трясло від жаху настільки сильно, що носом кров йшла. Я посідала призові місця, приносила додому грамоти сподіваючись, що тато похвалить мене, але стикалася з тотальною байдужістю. Це все дрібниці, які неможливо забути, але хоча б можна змиритися із ними. Але це… Це запитання. Чаша мого терпіння остаточно переповнилася.

— Т-ти зараз це серйозно? — я ненавиділа себе через те, що навіть у цій ситуації не могла не заїкатися.

— Ні, бляха, жартую, — тато вдарив себе по коліну. — Відповідай на мої питання!

— У нас н-н-нічого не було! Зрозуміло?! Він відпустив мене та просив передати, щоб… щоб ти йому зателефонував, — моє серце калатало як навіжене. Я ніколи не дозволяла собі в такому тоні розмовляти з батьком, але інакше зараз просто не виходило.

— Що ти сказала? — тато хитаючись, підвівся з дивану та повільно підійшов до мене. Від нього тхнуло цигарками, перегаром та спиртним. Шлунок неприємно стиснувся, а до горла підкотила нудота.

— Що чув, — мій голос трішки втратив колишню впевненість.

— Тупа ідіотка, — я побачила, що батько замахнувся, а потім перед очима усе попливло. — Ніякої користі від тебе нема, як і від твоєї матері!

Удар прийшовся мені прямо в обличчя, він виявився на стільки сильним, що я навіть впала на підлогу. Гаряча хвиля болю зосередилася у щоці, а в роті миттєво утворився металевий присмак крові. Здається я прокусила собі губи.

— Лупцювати тебе потрібно, — тато схилився наді мною, а я, побоюючись нового удару, спробувала відповзти назад, але важка рука схопила мене за плече та вдавила в підлогу. — Тупа вівця! Уся в свою дебільну матір вдалася!

Він продовжував кричати на мене, його слова звучали нерозбірливо, але лютий погляд та крики були красномовніші. Мене всю трусило від страху, я навіть плакати не могла, настільки сильно шок паралізував.

— Вали до себе! Нахрін з моїх очей йди! — батько ривком поставив мене на ноги та виштовхав із своєї кімнати, грюкнувши дверима.

Я швидко сховалася у своїй спальні, вперше серйозно розмірковуючи над тим, щоб втекти куди завгодно, хоч на край землі, тільки б подалі з цього пекла.