Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Я відчувала як шаленіє моє серце, відчувала його потужні поштовхи десь у горлі. Мене поглинув страх. Невже батько знов вирішив мене віддати до рук цього чоловіка? Якщо це правда, то мені такого жаху вдруге не пережити. Дивно було відчувати те, що поряд зі страхом обережно та неквапливо народжувалося полегшення. Я дивилася на Габріеля та не могла до кінця зрозуміти, які саме почуття вирували у моїй душі.

— Усе гаразд? — він серйозно подивився на мене.

— Т-так, — заїкаючись, відповіла я і до оніміння в кінчиках пальців стиснула пасок на своїй сумочці.

— Сідай, я тебе підвезу. Тобі куди треба?

— На роботу, — мій голос наполегливо не бажав мені підкорятися, тому відповідь прозвучала дуже тихо.

— Ось як, — Габріель, здається, здивувався. — А де саме ти працюєш?

— У книжковому магазині, — я нервово прикусила нижню губу та відвела погляд убік.

— Цікаво. Тож, ти сядеш до мене?

— Ні, — я відкашлялась.

— Поліно, я наполегливий, — слова пролунали, як попередження, але загрози я не відчувала. — Дозволь мені спокутувати провину за вчорашню неприємну ситуацію. Я через все це відчуваю себе останнім покидьком.

— Ви нічного не зробили, щоб відчувати провину, — одразу відповіла я, щоб Габріель припинив себе мучити.

— Все одно. Не бійся, я не кусаюсь, — він усміхнувся і я помітила на його щоках ямочки. Вони перетворювали суровий вираз обличчя Габріеля на хлопчачий та навіть трохи милий.

— Гаразд, — це був дуже нерозумний вчинок з мого боку — сісти в чужу автівку, але мені чомусь хотілось вірити Габріелеві, незважаючи на вчорашні події.

Габріель швидко вийшов із машини, оминув її та відчинив для мене дверцята. Я поспіхом сіла та сильніше стисла свою сумочку. Що ж я коїла? Раніше я ніколи не була нерозсудливою, бо з малечку вважала себе боягузкою. Але зараз я нібито відчула якийсь імпульс, що підштовхнув мене на цей необачний крок.

Габріель повернувся на своє місце та поклав руки на кермо. Я мигцем подивилася на його пальці, довгі та красивої правильної форми. В мого вчителя з музики теж були такі витонченні тонкі пальці.

— Ви граєте? — раптово запитала я, навіть не розуміючи, нащо це зробила.

— Що? — Габріель спантеличено подивився на мене.

— Музикальні інструменти. Ви граєте?

— Так, зовсім трохи на піаніно, — він знову усміхнувся та завів двигун.

Я похитала головою, намагаючись позбутися дивного відчуття, яке раптово загойдалося у повітрі. Що це таке? Я поспіхом відвела погляд до вікна, відчувши, що мої щоки стали гарячими.

— Куди тебе підвезти? — запитав Габріель, неквапливо виїжджаючи на дорогу.

Перш ніж я встигла відповісти, мій шлунок зрадливо та ще і дуже гучно забурчав. Мені стало до нестями соромно. Я притиснула сумочку до грудей у бажанні провалитися крізь землю.

— Зрозуміло, — чоловік засміявся. — Зараз заїдемо до ресторану, ти поїси нормально, а потім вирушимо на роботу.

— Ні-ні, — пропищала я. — Мені неможна запізнюватися. Звільнять, — я цінувала цю роботу та зовсім не хотіла втратити її.

— Не звільнять, — впевнено відповів Габріель. Цього цілком вистачило, щоб моя раптова паніка розсіялася. Як це йому вдається? — Трішки музики нам не завадить, правда? — Габріель увімкнув радіо і через секунду салон автомобіля заполонив грудний голос, який безперечно належав жінці.

Я раділа тому, що тиша між нами швидко розвіялася звучанням пісні. Здавалося, що за стороннім шумом не чутно власних думок. Габріель ледве помітно хитав головою у такт музики, а я не розуміючи навіщо, крадькома роздивлялася його. У моєму сні він був точнісінько такий ж: з точеним профілем, вольовим підборіддям, трішки здійнятими вилицями, чорним волоссям, що недбало зачесане назад та чіпким поглядом темних очей. Вражаюче, що мій мозок зафіксував образ Габріеля задовго до того, як я це встигла усвідомити. Між нами щось відбувалося, я це нутром відчувала, але природу цього відчуття ніяк не могла до кінця зрозуміти.

— Ти сказала батькові, щоб він зателефонував мені? — раптом запитав Габріель, а я злякавшись, що мене зараз викриють у роздивляннях, знову відвернулась до вікна.

— Ні. Вчора, коли я прийшла, він вже спав, а зранку я його не застала.

— Зрозуміло, — голос здався мені незадоволеним.

— Можна про дещо запитати? — ці слова коштували мені неабияких зусиль, але я бажала дізнатися правду.

— Так, — Габріель зупинився на світлофорі та уважно подивився на мене. Його пронизливий погляд змусив мене трохи посоватися на місці.

— Чому ви приїхали до мого будинку? — я проковтнула слину на подивилася на світлофор — досі горів червоний.

— Хотів побачити тебе, — Габріель простягнув до мене руку та обережно, майже не торкаючись, прибрав пасмо волосся, що висмикнулося з хвосту. Я вся стиснулася й припинила рухатися. Мені чомусь здавалося, що я почую іншу відповідь, яка могла б прозвучати з вульгарним підтекстом. — Це тебе ні до чого не зобов’язує, — авто поїхало вперед. — Ти запитала, я чесно відповів.

Залишок дороги наповнився мовчанням, яке полегшувала музика. Я постійно дивилася на годинник та розуміла, що в мене залишається усе менше й менше вільного часу.

— Не треба нервуватися, — впевнено заявив Габріель, зупиняючи машину. — Я вже пообіцяв, що ніхто тебе не звільнить, — він вийшов на вулицю, відчинив дверцята для мене та провів до ресторану.         

***

Габріель

Мене дуже трусило, немов я був наркоманом у зав’язці, а тепер перед моїм носом з’явився прозорий пакетик із білим порошком. Я розумів, що моя поведінка в цій ситуації зовсім недоречна. Неможна так, інакше я остаточно злякаю маленьку й вона втече від мене, не дивлячись собі під ноги. Не хочу цього. Не розумію чому, але не хочу. Крапка.

Міцно стиснув у своїй руці її теплу та ніжну долоню. Ця долоня була дуже тендітною і витонченою. Це так дико розбурхує мою свідомість, що навіть просто дихати стає болісно. Ми знайомі менше доби, а мене криє так, як ніколи раніше. Добре, якщо б це було почуття звичної хіті. З плоттю домовитися легше, аніж із тим, що поза фізичної оболонки. Я не можу намацати свої відчуття, не можу схопити їх та примусити замовкнути, а ще краще, задушити, щоб вони звільнили мозок.

Заходимо до ресторану та займаємо перший вільний столик. Навколо нас метушиться молодий офіціант: подає меню, пропонує карту вин. Я відмовляюсь від неї та ввічливо кажу, що трішки пізніше зроблю замовлення. Офіціант усе розуміє та тихесенько залишає нас наодинці. Роздивляюсь навколо, крім нас відвідувачів більше нема. Це недивно, на годиннику лише восьма ранку.

Спостерігати за Поліною — справжнє задоволення. Я починаю це розуміти з кожною новою секундою все більше й більше. Сьогодні в мене запланована ділова зустріч. Я її так довго й болісно влаштовував. Декілька тижнів тільки те й робив, що думав про неї, розроблював цілу стратегію, а зараз зовсім про все забув. Мене це не дратувало, просто хотілося зрозуміти, чому саме ця маленька зводить з розуму? Як можна так зосереджуватися на людині, яку зовсім не знаєш? Мозок остаточно вирішив мене залишити? Чи це криза середнього віку, в яку я ніколи раніше не вірив?

— Тут дуже високі ціни, — тихо промовила Поліна.

Я помітив, що вона від смутку закусила губи. Зупиняю на її вустах погляд довше, ніж потрібно. Відчуваю на своєму язику фантомний присмак маленької, у скронях починає болісно стукати кров. Я занадто сильно напружився.

— Не дивися на ціни, це вже мій клопіт, — голос немов не мені належав, глухий такий та ще й хрипкий. Відкашлявшись, я дістав свій телефон.

— Але я так не можу, — маленька відклала убік меню та схрестила руки на грудях, начебто намагаючись відсторонитися від загрози, захиститися.

— Припини. Ти хочеш їсти. Якщо твій татко не може попіклуватися про свою доньку та нагодувати її, це завдання я візьму на себе. Обирай усе, що забажаєш. Тут чудова кухня.

Поліна декілька секунд просто сиділа та схвильовано кусала губи. Мабуть, подумки зважували всі «за» та «проти». Вона побоювалась мене, тому й не наважувалася миттєво приймати рішення. Але, схоже, що відчуття голоду змусило її знову взяти до рук меню.

Я спостерігав за тим, як блакитні очі дівчини читають склад різних страв та відчував тремтіння у кінчиках пальців. Тепер я все більше ставав схожим на одержимого, аніж на залежного наркомана. Треба якось відволіктися, тому я дістав з кишені пачку цигарок.

— Не проти?

— Ні, — дівчина ледве помітно усміхнулась, але арктичний лід досі обпалював своїм шаленим холодом.

Я ніколи раніше не бачив людей з таким незвичайним та глибоким поглядом. Поліна була схожа на дитину, але погляд їй, ніби дістався від дорослої людини. Ця гра контрастів розбурхувала мене, оголяла нерви та нещадно знищувала, змушувала робити кожну нову затяжку. Мені подобалося це відчуття ходіння по краю, але не знаю, наскільки ще мене вистачить. Учора я якось не надав значення погляду Поліни, зараз розумію, наскільки це нерозумно було з мого боку.

— А можна мені овочевого супу та вишневе тістечко? — маленька сором’язливо подивилася на мене.

— Можливо, ще щось? — я випустив дим угору. — Чай? Сік?

— Ні, я й так сьогодні вже випила велику чашку кави, — вона усміхнулась, а потім раптово стала похмурою, немов згадала щось дуже неприємне.

— Добре.

Я покликав офіціанта.

Поки готувалося замовлення, я встиг викурити другу цигарку. Поліна відчувала себе ніяково поряд зі мною, я це зрозумів на ментальному рівні. Вона не дивилася на мене, постійно розправляла невидимі складки на білосніжній скатертині. Це тішило мене, але в той же час викликало якусь невизначену гіркоту, немов би мені повинно бути не все одно, які саме емоції викликаю у дівчини. Цигарка ніяк не допомагала відволіктися. Легені наповнювалися отруйним димом, а мозок продовжував концентруватися на новому об’єкті мого раптового божевілля.

— Які в тебе стосунки з батьком? — це питання турбувало мене, хоча по суті, чхати я повинен.

— Перепрошую? — Поліна стрепенулася та подивилася на мене. Удари серця пришвидшилися, а в голові утворилося таке дивне відчуття легкості, немов після глибокої затяжки кальяну.

— Судячи з того, що трапилося вчора, твої стосунки з батьком не дуже теплі, — я загасив недопалок та хотів дістати третю цигарку, але вирішив, що дівчина вже достатньо надихалася нікотином.

— Не знаю. Раніше він так ніколи не вчиняв зі мною, — Поліна знизила плечима та опустила погляд.

— Вчиняв, — промовив я, а маленька знову подивилася на мене, але тепер у її погляді відчувався подив та нерозуміння. — Татко твій вже давно грає?

— Так, — її голос пролунав глухо.

— Він вже пропонував тебе нашим спільним знайомим. Ти вцілила лише тому, що тих людей цікавили виключно гроші, — це була правда.

Сергій — мій колега по бізнесу, колись позичив Андрієві гроші. Якось Сергій мені розповідав, що йому хотіли запропонувати якусь дівку. Я тоді не надав цьому значення, хоча вже тоді Андрій був і моїм боржником.

— Не може бути, — очі Поліни наповнилися сльозам, а той холод, що вже увірвався в мою кров, досяг серця, схопив його, обгорнувши болючим морозом. Не треба було цього казати.

— Послухай, — я наблизився до маленької та накрив її долоню своєю. — Не переймайся, життя та ще стерво, я це з власного досвіду знаю. Я лише хочу, щоб ти усвідомила, тепер у тебе є захист.

— Чому ви усе це робите? — її голос тремтів разом із тим щось затремтіло і в мене у грудях.

— Що саме? — я насупився.

— Привезли сюди, кажете про захист, — Поліна обережно вивільнила свою руку та сховала в себе на колінах.

— Я роблю це, тому що хочу.

Розмова була перервана появою офіціанта.

— Ваше замовлення, — на стіл обережно поставили тарілку з супом, а поряд маленьку тарілочку з тістечком.

— Дякую, — Поліна подивилася на свій сніданок, а я по очах зрозумів, що вона дуже голодна.

— Смачного, — я поставив тарілку з супом ближче до дівчини.

Поки маленька снідала я повинен був зателефонувати та заспокоїти всіх щодо запланованої зустрічі. Стоячи на ґанку ресторану, я знову закурив та зателефонував своєму помічникові та кращому другові — Михайлу.

— Габріелю, де тебе чорти носять?! — Мишко як завжди кричить у слухавку. Істерик.

— Я скоро буду в офісі, — затягуюсь.

— Та коли? Я до тебе додзвонитися ніяк не міг. Мабуть, вже з Ольгою був?

— Ну був, — мені чомусь стало смішно.

— Серйозно? Я на неї дивлюся та щось не бачу усмішки. Зазвичай вона сміється увесь день, якщо напередодні ти до неї приходив.

— Я трішки перебрав у неї та ліг спати, — сміюся.

— О! Тоді зрозуміло. Ти тільки прокинувся?

— Ні. Вже давно не сплю.

— Тоді де ти? Я дзвонив у «Персефону», там відповіли, що тебе нема. Габріель, що коїться? Іноземні партнери вже скоро приїдуть до нас в офіс, а ти поводишся так безтурботно, як у часи свого бурхливого роману з Софією, — Михайло одразу замовк, зрозумівши, що перетнув заборонену межу.

Мене всього пересмикнуло лише від однієї згадки цього імені. Усмішка миттєво сповзла з моїх вуст, а рана на серці, яка повинна була вже давно затягнутися, знову заболіла.

— Здається, ми це вже обговорювали, — мій голос прозвучав погрозливо.

— Пробач, друже, я не хотів. Тож, коли на тебе чекати? Я розумію, ти тут у нас головний, але все ж таки.

— За годину приїду, — завершую розмову, викидаю недопалок у смітник та повертаюсь у ресторан. Поліна вже закінчила із супом, а тепер намагалася впоратися з тістечком. Вишнева начинка забруднила її пальці та торкнулася підборіддя. — Як ти? Смачно? — я сів на своє місце.

— Дуже, але ця начинка, — маленька тягнетеся до серветок, але я завадив їй, стираючи великим пальцем з підборіддя солодке. Поліна завмерла. Її очиська від подиву стали ще більшими. Дивлюсь на свій палець, а потім облизую його. Смачно, але справа тут зовсім не у начинці.

— Чудовий десерт, — я не зовсім зрозумів, що мої слова прозвучали двозначно, але щоки Поліни миттєво спалахнули ніжним рожевим рум’янцем. — Не хочу тебе квапити, — мій голос звучить чужерідно, але я намагаюся узяти себе в руки. — Мені потрібно вже їхати на роботу.

— Так, звісно, — маленька швидко з’їдає тістечко та витирає руки серветкою.

Я залишаю за сніданок більше, аніж потрібно та веду маленьку до своєї машини. Не хочеться відпускати дівчину, але справи не чекатимуть. Душею оволодів смуток. Габріель, припини! Зберися! Ти чоловік, врешті-решт, а таке відчуття, ніби тобі тільки нещодавно виповнилося вісімнадцять!