Я отямилась несподівано, немов мене витягнули з морських глибин, позбавили води, що застрягла в легенях, аби виникла можливість зробити повноцінний вдих. Голова йшла обертом через те, що я різко сіла, але незабаром усе минулося. Де я? Що зі мною трапилося? Я натужно намагалася згадати останні події, але вони пробились крізь пітьму розвіяних думок не відразу.

За вікном йшов дощ і вже давно стемніло. В кімнаті була ввімкнена лише одна лампа, яка стояла на тумбочці неподалік від ліжка. Я протерла очі та відкинула убік ковдру. Поступово, немов шматочок за шматочком, я почала збирати цілісну картину минулих подій. П’яний батько. Чоловік, якого звуть Габріель. Карти. Поїздка. Готель «Персефона». Душею миттєво оволодів крижаний страх. Я глянула на себе з подивом, бо виявила, що все ще одягнена. Дивно… Мені здалося, що цього чоловіка не зупинить навіть мій непритомний стан. Я прислухалась до відчуттів свого тіла, але все було як і раніше, за винятком головного болю.

Невже вирішив зглянутися? Якщо так, то я найщасливіша людина в усьому Всесвіті. Можливо, цей Габріель все ж таки віднайшов у собі дрібку совісті? Я швиденько піднялась з ліжка та поправила ковдру. На подушці, зовсім поруч зі мною лежала велика коробка червоного кольору, прикрашена білим шовковим бантом, під яким красувався надпис «Jimmy Choo». Цього надпису було достатньо, щоб зрозуміти, що саме знаходилося у коробці.

Я насупилась, але все ж через цікавість зазирнула в середину. В коробці лежала пара неперевершено красивих чобітків кольору рожевих троянд. Елегантний, тоненький ремінець, міцні сталеві підбори, прикрашені коштовними стразами, кругленький носик, плавна форма підйому. Раніше, коли ми з батьком жили в достатку, я часто купувала собі модні журнали та із захватом роздивлялась одяг, взуття, що розробляли імениті дизайнери. Мені подобалися витонченні речі на тому ж рівні, як і процес читання книжок. Напевно, ця маленька дівчача слабкість залишилася зі мною і дотепер. Але це не означало, що зараз я була готова покинути все, забути про свої страждання та взути ці туфлі. Закривши коробку, я попрямувала убік дверей. Мені не потрібні були такі подарунки, тому що за них завжди доводиться розплачуватися або власним тілом, або якоюсь послугою. Якщо Габріель вирішив саме на це зробити ставку, то в нього нічого не вийде.

Я натиснула на ручку дверей та несподівано майже врізалась в чоловіка. Всередині мене усе затремтіло від страху, коли я поглядом зустрілась із чорними очима Габріеля.

— Вже отямилася? — куточки його вуст сіпнулися у подобі посмішки.

Я позадкувала та ледве не впала. Колишній острах всередині мене, немов вибухнув шаленим спалахом. Затремтіли коліна. Лише на хвильку я дозволила собі подумати про те, що зможу спокійнісінько покинути готель, залишившись непоміченою. Начхати на те, що за вікном йшов дощ, начхати на те, що відстань до мого дому занадто велика. Я б усе це з легкістю подолала, якби вийшла з готелю.

— За вікном шпарить такий дощ, що очима не встигнеш кліпнути, а місто вже затопить, — раптово почав розмірковувати вголос Габріель, неквапливо підходячи до вікна.

— Ви… Ви мене не відпустите? — Я хотіла сподіватися, що чоловік все ж почув моє питання, бо я його промовила занадто тихо. Хоча навіщо ж мене відпускати? Мої благання раніше зовсім не впливали на нього, а що тепер змінилось?

— Ні, — Габріель глянув мені в вічі, а в мене все життя майнуло в голові від цієї жорстокої лаконічної відповіді. — Поки не відвезу тебе додому, — він посміхнувся. Йому ще й смішно?! — Годі тобі, не тремти. Так, я дозволив собі забагато зайвого. Пробач. Тобі до лікаря часом не потрібно?

Я нічого не відповіла, тільки хитнула головою, досі відчуваючи напруження у м’язах. Габріель обережно, не роблячи різких рухів, немов намагаючись не налякати мене, підійшов до ліжка та узяв коробку.

— Це тобі, до речі. Розумію, що вони зовсім не підходять для нинішньої погоди, але потім настане день, хмари зникнуть. До того ж мені здається, вони тобі личитимуть, — чоловік підійшов ближче до мне та протягнув коробку.

Я зовсім нічого не розуміла. Спочатку мене відвезли до готелю, щоб зґвалтувати, бо я стала дарунком у перемозі дурнуватої азартної гри. А потім мені подарували недешеві туфлі. Як саме я повинна була сприймати таку різку зміну поведінки?

— Н-ні, дякую. Мені нічного не потрібно, — я схрестила руки на грудях та зробила крок назад.

— Чого заїкаєшся? Настільки перелякав тебе? Бери, нічого мені за це від тебе не треба. Все ж таки це моя провина, що ти в капцях гуляєш.

— Я з дитинства заїкаюсь, а туфлі мені все одно не потрібні, — я намагалась говорити впевнено, але в душі все тремтіло та волало від жаху.

— Зрозуміло. Пробач, не знав. Я тебе підвезу додому, бо не розумію, як ще спокутувати свою провину.

Я ніколи не билася, навіть гадки не мала, що це таке. В школі мене часто дражнили, ображали, але навіть тоді я не могла постояти за себе. Плакала десь у дівчачому туалеті, а потім поверталась до класу, удавши, немов нічого не трапилося. Ані татові, ані вчителям я не скаржилась, страшно було та ніяково. Але зараз мені вперше за вісімнадцять років захотілося вдарити. Сильно так, щоб величезний синець залишився на обличчі.

Цей Габріель налякав мене, я вже попрощалась зі своїм життям, а він тепер стояв, посміхався та пропонував бісову коробку з дорогим взуттям. Він навіть уявити собі не міг, що я відучувала в той момент, коли їхала в готель. Для цієї людини чуже життя, чужі почуття, лише якась збочена гра. Вважає, що переляк можна виправити подарунками?

Я нічого не відповіла, бо вирішила, що із цим покидьком зовсім непотрібно розмовляти. Поправивши рукава на свої кофтинці, я попрямувала до дверей. Потрібно користатися моментом, поки є така можливість та тікати.

— Дивлюся, що у маленької голосок прорізався навіть натяк на кігтики з’явився, — Габріель швидко наздогнав мене та схопив за руку. — Треба бути хорошою слухняною дівчинкою, щоб не нервувати мене. Не йти тоді, коли я ще дозволив. Мені тебе шкода стало, але я можу передумати. Ніч ще навіть не розпочалася.

— Що вам від мене потрібно? — я спробувала вивільнитися, але в мене, звісно, нічого не вийшло.

— Я чітко сказав, що поки не поверну тебе додому, нікуди не відпущу, — Габріель схилився до мене, я відчула слабкий аромат цигарок. Цей аромат чомусь розбурхав у моїй підсвідомості якісь дивні почуття. Напевно, це через стрес.

— Добре, — мій голос затремтів. Знаходитися занадто довго під пильним поглядом цих чорних очей мені ставало дедалі складніше.

— Я твоєї згоди не питав, — Габріель повів мене до ліфту.

Я намагалася триматися на відстані та поводити себе максимально тихо. Хай вже поверне мене додому та щезне з мого життя немов страшний сон. Поки ми їхали в ліфті, я помітила, що Габріель досі тримав у руках коробку. Сподіваюсь, він знову не запропонує мені цей принизливий подарунок.

Дивлячись собі під ноги, я трішки зніяковіла через те, що стояла в капцях. Мені тільки переохолодження не вистачало. Моє здоров’я слабке, а якщо підвищиться температура, то я ще довго лікуватимуся, а вихідний мені на роботі ніхто не дасть. Виженуть і я навіть думати не хочу про те, де потім брати гроші на їжу.

Коли ми вийшли до холу, нас привітною усмішкою зустріла адміністраторка. Габріель проігнорував дівчину та поквапився на вулицю, де досі йшов дощ. Я трішки здригнулась, відчувши, що холодний вітерець забрався під мою кофту. Автівка стояла в лічених метрах від готелю, але відстань між нами була залита великою калюжею.

— Їди-но сюди, — Габріель підхопив мене під попу, я від несподіванки запищали. — Не кричи мені на вухо, краще хапайся за мене, бо впадеш.

Я зробила так як було сказано, побоюючись впасти. Чоловік зробив декілька великих кроків та опинившись біля автівки, швидко посадив мене в салон. Я навіть не встигла намочитися.

Під’їхавши до мого будинку, я полегшено зітхнула. На щастя, весь цей кошмар, який не встиг перетворитись на щось серйозне, скінчився. Ми зупинилися біля під’їзду, я подивилась у вікна квартири — усюди горіло світло. А якщо так, то батько вже давно спить. Він завжди залишав світло увімкненим, коли напивався.

— Батькові скажи, коли до тями прийде, щоб мені зателефонував, — раптово заявив серйозним тоном Габріель.

— Добре, — тихо відповіла я.

— Забери, — чоловік простягнув мені коробку.

— Ні. Я вже сказала, що не візьму, — я прочистила горло та вийшла на вулицю.

Дощ йшов ще дужче, напевно не збираючись припинятися аж до ранку. Я швидко стрибнула під дах під’їзду та прикрила долонею рот. А ключі! Вони ж дома залишилися!

— У чому справа? — Габріель опустив скло, уважно подивившись на мене.

Я лихоманливо почала перевіряти свої кишені, хоча добре розуміла, що ключі завжди лежать у сумочці, а сумка зараза вдома. Це було настільки безглуздо, що навіть захотілось сміятися. Якісь нещасні залізні двері без домофону перетворилися на перешкоду на моєму шляху до теплої затишної кімнатки.

— Чому стоїш? — Габріель підійшов до мене, а машину залишив відчиненою.

— Можна зателефонувати? В мене ключів немає, — іншого виходу я просто не мала. Тому довелося просити допомоги в людини, яка ледве не зґвалтувала мене. Жорстокий жарт долі, не інакше.

— Тримай, — Габріель дав мені свій телефон.

Номер тата я знала напам’ять, але це мені зовсім не допомогло. Я намагалась додзвонитися декілька разів, але відповіді не почула. Можливо, якщо б не було дощу, то дядько Микола вийшов на вечірню прогулянку зі своїм псом. А так… Це було просто нечесно.

— Не відповідає, — я повернула гаджет Габріелю.

— Погано, але стояти тут та просто чекати поки хтось вийде чи навпаки — зайде, я тобі не дозволю.

Я ще раз подивилась на вікна своєї квартири, чітко відчувши хвилю ненависті, що народилась через усю цю ситуацію. Батько програв мене на цілу ніч. Я ще не до кінця вірила в це, навіть незважаючи на те, що переді мною стояла людина, яка мене й отримала у якості дарунку. Мені дуже хотілося, щоб шум дощу хоча б на декілька хвилин поглинув думки в мої голові.

— Чому мовчиш? — Габріель узяв мене за підборіддя та здійняв голову, наші погляди зустрілися. — Йдемо в машину, там тепліше.

— Ні, — я прибрала від себе чужу руку та відійшла до самісіньких дверей. Металева поверхня була оповита холодом, що одразу заповз мені під шкіру.

— Ти так дивна. Як треба лягти під незнайомого чоловіка, ти покірно йдеш, мовчиш. А зараз, коли я пропоную свою допомогу, ти відмовляєшся.

— Вона… Вона мені не потрібна, — твердо відповіла я.

— Припини, — Габріель закотив очі. — Потрібна! Ще як потрібна! Повір, ніхто, окрім мене тобі зараз не допоможе. Твій татко ліпше позбудеться тебе, ніж поміч запропонує.

— Це брехня! — закричала я.

Слова Габріеля були правдивими, я в цьому сьогодні вже переконалася, але я наївно сподівалася, якщо про це не казати вголос, то вони, ці слова, перетворяться на брехню. Але цього не сталося.

— Правда. Справжнісінька правда. Маленька, твій татко програв тебе. Ти це розумієш? Програв рідну доньку, — Габріель схопив мене за плечі та труснув. — І після цього ти вважаєш, що він спроможний тобі допомогти? Зараз саме тут є тільки я і ти. Ніщо не зупинить мене, щоб скрутити тебе, а потім трахнути.

Я злякано дивилася на чоловіка та відчувала, що його пальці з кожною новою секундою все сильніше стискали мої плечі.

— То що ж вас зупинило? — тихо спитала я.

— Сам не розумію, — він відпустив мене. — Не можу цього зробити. Це неправильно. Відчуваєш різницю? Твоєму батькові начхати, а незнайомій людині — ні.

— В нього не було іншого вибору, — моя спроба виправдати вчинок тата виглядала жалюгідною. Я це розуміла, тому жалюгідною вже відчувала себе.

— Вибір завжди існує, — відповів Габріель, підвищивши голос. — Я, швидше, сам себе розідрав би, аніж дозволив моїй дитині страждати. Але, здається, тебе все цілком влаштовує. Я востаннє пропоную тобі сісти в кляту машину, погрітися та почекати, коли відчинять двері.

— Ні, — відповіла я, опустивши очі.

— Твоє право, — Габріель швидко попрямував до автівки та сів у неї. Дикий рев двигуна, потім машина на шаленій швидкості зникла за рогом.

У думках ще жили шматки фраз, що належали Габріелеві. Він мав рацію…

— Поліно? — почувся за спиною здивований голос дядька Миколи.

— Так? — я повернулась до нього обличчям.

— Побачив тебе у вікні, зрозумів, що ключів немає. Все добре?

— Так, все добре. Дякую, — я швидко зайшла до під’їзду, витираючи гіркі сльози з обличчя.