Я поверталась додому із важким передчуттям, яке охопило мене одразу після закінчення робочого дня у книжковому магазині. Мені було незрозуміло із чим саме пов’язане це дивне неприємне відчуття, але воно нібито передвіщувало якусь неминучу біду. Але що могло зі мною статися? Що саме, адже усе погане вже відбулося у моєму житті.

За свої вісімнадцять років я натерпілась безліч усіляких витівок долі, яких вистачило б на декілька життів наперед. Матір покинула мене одразу після того як народила та подалась кудись закордон зі своїм коханцем. Я залишилась з татом, який присвятив усе своє життя роботі. На перший погляд, це звична ситуація, яка трапляється із багатьма іншими дітьми по всьому світу. Я не ненавиділа своє життя, просто прийняла важку долю, довгий час не розуміючи, якою величезною насправді виявилась трагедія у моїй родині.

Тато увесь час проводив на роботі, буквально занурювався у неї з головою. Я постійно залишалася на самоті в оточенні своїх численних іграшок. Мені подобалась свобода, подобалось робити усе що заманеться. Батько купляв мені найкращий одяг, годував найкращою їжею, дарував найкращі іграшки, тому я почувала себе найщасливішою дитиною. Потім, коли я вже почала дорослішати та стикатися з першими проблемами, наприклад, що таке місячні, чи нормально це, я чітко зрозуміла, що зовсім одинока. Тато, як і раніше, був увесь у роботі, а я навіть не мала змоги поділитися своєю першою закоханістю й першими розчаруваннями. У мене не було друзів, я по натурі самітниця, якій затишно знаходитися в тиші й насолоджуватися цією самотністю.

Можливо, й зараз я змогла б «ховатися» в собі, своїх мріях та думках, але одного дня батько втратив свою улюблену роботу і це зруйнувало наші життя. Безробіття стало справжнім крахом для тата, ніби він в один момент позбувся сенсу всього свого існування. Напевно, так воно й було. На першому місці робота та усі пов’язані з нею турботи, на другому — відпочинок, а вже потім десь там мерехтіла я зі своїми крихітними непотрібними проблемками.

Батько займав високу посаду, тому її втрата не передвіщувала нам нічого доброго. Я сподівалась, що внутрішня криза тата мине, після чого він обов’язково знайде собі нову роботу, але він вже два роки безсовісно марнотратив усе, що таким натужним трудом заробляв. На додачу батько почав ще й пити, саме тоді моє життя перетворилось на справжнісіньке пекло. Автівки, дорогі речі, техніку тато програв у карти, а без можливості відігратися затоплював біль власної жалюгідності в чарці.

Кожного вечора в кухні збирались якісь дивні люди, які охоче до самого ранку грали на залишки батькових грошей. Постійний гогіт, бійки, співи, безкінечне п’янство. Наступного дня мені завжди доводилося прибирати сліди нічного гуляння, а потім бігти на роботу до книжкового магазину. Цей підробіток — єдина можливість не померти з голоду. Про вищу освіту я, звісно, не могла вже навіть мріяти, бо часу готуватися до вступних іспитів у мене не було, грошей для контракту — теж.

Тепер я зрозуміла, чому мене раптово охопив напад страху, а як інакше? Бійки, які я бачила майже щодня вже давно викривили мою психіку. Лише під час роботи я нібито розчинялась у спілкуванні з усміхненими відвідувачами, забувала про жорстоку реальність, насолоджуючись моментом. Але коли робочий час спливав, я знов занурювалась у свою «мушлю», перетворюючись на ту Поліну, яка ні постояти за себе не могла, ні заговорити з ким-небудь першою.

Стоячи біля залізних дверей, що вели у під’їзд, я копирсалась у своїй сумочці в пошуках ключів. Вони постійно в мене зникали десь на самому дні, тому я їх майже щодня шукала по десять хвилин. Раніше у нас із батьком був чудовий будинок за містом, де ми жили. Там мені подобалось набагато більше, тому що не треба було постійно шукати ці кляті ключі. Але будинок вже давно був проданий, а ми мешкали в звичайному висотному домі з невеликою парковкою й дитячим майданчиком.

Раптом двері відчинилися і на мене вирячилися жовтуваті очі сусідського собаки, який міг із легкістю прокусити ногу. Я ще з дитинства почала боятися собак. Пам’ятаю, як колись я гралася на вулиці, очікувала батька з роботи. Бродячий чорний пес несподівано причепився до мене, почав лаяти, навіть на землю повалив. Мене такий переляк охопив, що навіть зараз інколи я сильно могла заїкатися. Тому собак я завжди намагалась оминати.

Пес став гарчати, я відскочила вбік і випустила на землю щойно знайдені ключі.

— Графе! — суворо промовив сусід і потягнув пасок на себе. — Графе, будь ввічливим. Поліно, сонечко, не бійся, — дядько Микола тепло усміхнувся мені та схопив свого пса за нашийник, після чого відвів убік.

— Д… Дякую, — пробурмотіла я та піднявши ключі, зайшла в під’їзд.

Не чикаючи на ліфт, я піднялась на сьомий поверх і навіть не помітила, як це зробила. Серце швидко билось у грудях, а в скронях важкими поштовхами стукала кров. Страх через зустріч із псом досі холодними сиротами бігав у мене під шкірою. Хитнувши головою, я заспокоїла дихання та пішла до дверей своєї квартири.

Вони, як завжди, була незачинені. Перетнувши поріг, я відчула густий дим цигарок, який відразу наповнив мої легені. Я закашлялась і швидко зняла чобітки. На поличці, де в нас завжди стояло взуття, я побачила чужі чоловічі шкіряні черевики. Вони були чисті, ніби щойно придбані в елітному бутику. Дивно. Які такі гості цього разу до нас завітали?

Взувши капці з потішними обличчями кроликів, я тихо зайшла на кухню, звідки долинали чоловічі голоси та дзвін келехів. Колишнє погане передчуття знову нагадало про себе.

— І цю малу ти мені проношує на цілу ніч? — саме така репліка пролунала, коли я з’явилася на кухні.

— Чому ж мала? — запитав батько, потягнувшись за пляшкою алкоголю. — Їй вже давно вісімнадцять.

— Справді? — незнайомий чоловік подивився на мене та посміхнувся. Жалючий погляд його чорних очей змусив мене затамувати подих. — Ну що ж, я чесно виграв партію, тим паче, що свою доцю ти мені сам запропонував. Сподіваюсь, вона гідна того, щоб стати призом на цю ніч.

У мене ледь підлога з-під ніг не поплила. Я дивилася на тата, сподіваючись віднайти у виразі його обличчя хоча б щось, але воно було порожнім. У роті стало сухо, я плечем підперла стіну, бо злякалась, що можу от-от впасти.

— Ти подивись на неї, — засміявся незнайомець, вивчаючи мене прискіпливим поглядом. — Зблідла вся, ще трохи та знепритомніє. Щось вона в тебе дуже слабенька, Андрію. Не годуєш її чи що?

— Та нормальна вона, — махнув рукою батько, після чого випив ще чарку.

— Гадаєш? — чоловік підвівся зі свого місця і плавно, ніби хижак, рушив у мій бік.

Я хотіла відійти назад, але мої ноги раптом сильно затремтіли та припинили мене слухатися. Незнайомець помітив це й нахабно посміхнувся, немов би насолоджуючись моїм вразливим станом.

Підійшовши впритул до мене, незнайомець торкнувся мого волосся, а потім провів кінчиками пальців уздовж шиї. Я відвела погляд убік. Слід від чужого дотику, ніби запалав вогнем. Я здригнулась. Неприємно.

— Андрію, вона дійсно мала, ледве мені до грудей дістає. Знаєш, мені проблеми не потрібні з неповнолітніми, — чоловік подивився на мого батька.

— Габріелю, припни ти вже врешті-решт! Не віриш? Можу паспорт її показати. Поліні вже давно вісімнадцять, дев’ятнадцятий рік пішов, — тато ікнув та знову потягнувся за пляшкою. Зараз в цій людині було важко впізнати колишнього успішного підприємця. 

— Отже, тебе звуть Поліною, — чоловік знову глянув на мене. — Здається, твоє ім’я означає «сонячна»? Але, мабуть, зараз сонце сховалось за хмарами? — незнайомець провів великим пальцем по моїй щоці. Мені захотілось відсторонитися від чужих дотиків, але страх ніби паралізував і я не змогла навіть поворухнутися.

— Так що, Габріелю? — нетерпляче запитав батько.

Чому цього чоловіка звали таким рідкісним ім’ям?

— Добре, я забираю її на одну ніч.

Від таких слів у мене ледве серцевий напад не стався. Що тут взагалі відбувалося?! Чому мною розпоряджалися, наче річчю? Десь, в глибі душі, починав здійматися гнів, але я не могла випустити його. Боялась. Боягузка!

Я подивилась на батька — він був дуже сп’янілим. Дочекатися чи домогтися від нього чітких пояснень мені сьогодні навряд чи вдалось би. Тоді що ж мені роботи?!

— Їдьмо, маленька, — Габріель болісно схопив мене за руку й потягнув за собою.

Мої ноги заплуталися і я ледве не впала, але чоловік вчасно мене підхопив. На очах з’явилися сльози, я хлюпнула носом та сильно закусила губу. Все відбувалось настільки швидко, що голова йшла обертом. Це все сон! Дурний сон! Кошмар!

Я замружилась, але коли розплющила очі досі бачила перед собою широчезну спину Габріеля, сховану під піджаком. Рідний батько програв мене в карти. Така правда була огидною мені.

— Обійдемося без зайвих істерик, добре? — запитав мене чоловік, швидко взуваючись.

Я замовкла, оцінюючи розміри Габріеля. Захоче вдарити, то проломить мені голову. Паніка почала стрімко наростати. Чоловік повів мене далі, навіть не давши часу перевзутися. Ми зайшли до ліфту, я спиною притиснулась до стінки, ковтаючи гіркі сльози. Габріель роздивлявся мене, я його погляд шкірою відчувала. Мені стало зовсім недобре. Мозок відмовлявся сприймати реальність, але від неї важко втекти. Неможливо.

У невеликій кабіні ліфту повітря швидко заповнилось терпким ароматом чоловічого одеколону. Я намагалась не дихати, бо навіть одна думка, що запах цього чоловіка наповнить мої легені, викликала гостру відразу.

— Боїшся? — раптом спитав Габріель, схилившись до мене. 

— Т…так, — відповіла, наївно сподіваючись, що можливо мене все ж відпустять.

— Правильно робиш, маленька, — чоловік схопив мене за підборіддя із такою силою, що мені стало дуже боляче й вп’явся своїми жорсткими сухими вустами в мої. — Дуже смачна, — хрипко промовив чоловік, відсторонившись.

Стулки ліфту відчинились і чоловік повів мене далі.