Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

— Леді де Віньо, — відповіла я їй, мазнувши байдужим поглядом по дівчині.

— Так приємно вас бачити за стінами замку! — заявила Мелані, ніби ми були з нею старими друзями, котрі не бачилися кілька років. — Чи не хочете повечеряти? Тут через вулицю є чудова ресторація, кухар – мій добрий друг. Запевняю вас, ви не пошкодуєте, якщо погодитеся.

Я впіймала насторожений погляд Лани.

— Прошу мене пробачити, — сухо відповіла я, — але зараз я не маю бажання відвідувати ресторації.

— Тоді, можливо, ви дозволите скласти вам компанію під час пішої прогулянки? Я випадково почула, що ви хочете подивитися місто.

Так уже й випадково. Так само випадково, як вона тут з'явилася?

— Моя прогулянка буде короткою, — повідомила я, збираючись доповнити цю фразу тим, що її участь у ній мене не цікавить.

Але Мелані зробила крок уперед, присіла переді мною в реверансі і випросталася, сяючи як золота монета:

— Мені буде дуже приємно скласти вам компанію, леді Етьєн.

Так стоп! Чи не ця жінка з неймовірним зазнанням оголошувала, що як тільки Роналд отримає спадкоємця, мене відішлють у монастир, а сама вона стане новою герцогинею Етьєнською? Ах так, саме ця! То що за різкі зміни? Від зарозумілої суки до собачки, що виляє хвостом.

— Що ви хочете, леді де Віньо? — Холодно поцікавилася я.

— Що?.. — вона схилилася, зустрівшись зі мною поглядом. І тут же його відвела, щоб затарахтіти, дивлячись кудись убік. — Ваша світлість, мені здається, що ми неправильно розпочали наше з вами знайомство.

— Правда? — мій голос хльоснув батогом. — А як би ви хотіли розпочати наше знайомство, леді де Віньо?

— Я хотіла б запропонувати вам свою дружбу, — одразу відповіла вона. — Я ж, як ніхто інший, можу зрозуміти, наскільки вам важко. Адже ви не знаєте мою історію, правда? Не знаєте, що мої батьки загинули у страшній пожежі десять років тому. З того часу про мене дбав мій брат, а коли і його кошти почали закінчуватися, я вирушила гостювати до маєтків спочатку далеких родичів, потім друзів, а зараз мене прихистив лорд Етьєн.

— Навіщо ви все це мені розповідаєте? — Перебила я.

Цікаво, чи зізнається, що намагається викликати жалість, чи ні?

— Просто ділюся з вами своїми прикростями, як жінка з жінкою, — зітхнула вона. — Адже ми з вами на одному боці, леді Етьєн. Жінки у непростих життєвих ситуаціях. Жінки, які мають одного чоловіка.

Я мало не поперхнулась повітрям. Ось чесно!

По-перше, на Роналда я не претендувала, і мені було абсолютно байдуже, з ким він спить, головне, щоб у мою постіль не проліз.

По-друге, настільки відкрите визнання в тому, що жінка, що стоїть навпроти, є коханкою нібито-то мого чоловіка… 

Мда-а-а.

І... я не втрималася.

— Навіть так. І що, як вам чоловік?

На це, здається, вже Мелані не чекала. Вона відкрила і закрила рота, як викинута на берег риба. І не знайшлося, що відповісти.

— Леді Етьєн, я… — вона спробувала виправдатися. Але саме в цей момент її служниця якось награно закашлялася і зігнулася навпіл.

— Равико, ти що? — Мелані кинулася до неї через кілька коротких миттєвостей.

А я тільки закотила очі, дивлячись на цей театр майже одного актора, і зробила крок до карети.

— У замок, — скомандувала кучеру. — Надто холодно цього вечора для прогулянок.

Лана тихо пирснула зі сміху. Але тут же замаскувала це на зітхання. І тільки коли ми обидві опинилися в кареті, розреготалася і похитала головою.

— Як ви її, леді Етьєн! Холодно! Стримано! Боги, як же я хочу бути схожою на вас!

Я кисло посміхнулася і відсунула убік шторку, роздивляючись вечірнє місто. Напевно, я мала відчувати себе приниженою або обпльованою після такої витівки Мелані, але мені… було все одно. Лорд Етьєн не був нашим чоловіком. Щось мені підказувало, що він взагалі нікому не належав.

А якщо все складеться так, як я планую, то через кілька місяців і я нікому не належатиму.

***

Місто Урел – столиця Флемур.

Королівська резиденція.

 

— Доповідай, — наказав король, відклавши документи і спустивши на перенісся позолочені тонкі окуляри для читання.

За вікнами його кабінету спалахував новий день. Новий погожий день для столиці, але не для інших земель його королiвства. Про що й прийшов повідомити йому один із шпигунів.

Невисокий худорлявий чоловік років п'ятдесяти стояв навпроти монарха, низько опустивши голову. На поясі в нього ліворуч був приторочений меч, а праворуч — книга. Пошарпана, тонка, з жовтими листами. Вони ніби тремтіли, підкидаючи обкладинку, але ніякого вітру в приміщенні і не було.

— Ваша величність, — голос доповідача був сухим і неживим. — Цієї ночі на сході королівства спалахнула червона смерть. Мої люди повідомляють, що загинуло вже десятеро людей. Згоріли за лічені години. Про заражених дані поки що вiдсутнi. Накажете відправити магів на допомогу?

— На сході, значить, — хмикнув правитель, постукуючи подушечками пальців по стільниці. — У землях герцога Етьєнського?

— Так, ваша величність.

— Сам герцог ще не повернувся?

— Ні, ваша величність.

— У такому разі нікого не відправляй.

Шпигун на мить застиг, здається, вирішивши, що неправильно витлумачив відповідь свого пана. Але король мовчав і посміхався, дивлячись прямо перед собою. Він ніби уявляв, що може зробити червона смерть без втручання ззовні.

Мертві села, сотні, а то й тисячі загиблих. Швидко і страшенно болісно. Зараза, що розноситься від людини до людини, за кілька днів уб'є половину, а то й більшу частину жителів. Тих, хто виживе, вважатимуть щасливчиками. Щасливчиками та улюбленцями богів.

— Відомо, звідки прийшла червона смерть? — спитав монарх, а усмішка не сходила з його губ.

— Ні, ваша величність. Підозрюю, що її завезли з якимсь торговим караваном з Країни вільних міст.

— Накажи перекрити тракти. Ніхто не повинен виїхати із земель герцога Етьєнського. Будь-кого, хто порушить наказ, вбивати на мiсцi. І поширити чутки, що це наказ герцога.

— Так, ваша величність.

— І нікому не дозволено в'їжджати, — припечатав Тейрен Флемур. — Нікому. Особливо чарівникам та лікарям.

***

Аліна Невська/Леді Етьєн

 

Все, що відбувалося, здавалося поганим сном. Швидкий. Жахливим. Нереальним.

Все почалося вчора вранці. Я прокинулася рано, все ще прокручуючи в голові ту розмову з Мелані, що сталася напередодні. І була зупинена стражниками, приставленими до моїх дверей. По той бік чекала Лана. Її не впустили до мене. Наказали чекати у коридорі.

— Що відбувається? — я куталася в довгий халат і планувала зазирнути в покої до своєї камеристки, що спізнилася.

— Лікар Ліх наказав не підпускати до вас нікого, міледі, — за варту відповіла Лана. — Якась хворість у селах поблизу. Кажуть, що й до замку вже дісталася.

— Яка хвороба? — я спохмурніла, повернувшись до стражників.

— Червона смерть, ваша світлість, — озвався один із чоловіків. Обидва охоронці трималися від мене на відстані і дивилися… ні! Дихали! Дихали в інший бік!

— Що таке червона смерть? — спитала я, а мозок уже провів аналогію з чорною смертю.

З чумою.

— Страшенно заразна хвороба, — збліднувши, прошепотіла Лана, відступаючи на крок. — І смертельна. Мені не можна до вас. Раптом я хворію!

— Які симптоми? — я теж відступила на крок, опинилася в кімнаті і звернулася до стражників.

— Кашель, міледі. І червоний висип.

— Скільки шансів вижити у того, хто заразився?

Відповіді від варти я не отримала. Зате побачила лікаря Ліха, який поспішав коридором. Він буквально зривався на біг і був біліший за сніг. Від нього через кілька хвилин я все і дізналася.

Вижити у того, хто заразився, майже не було шансів. Тільки якщо поряд з ним не виявилося б достатньо кваліфікованого мага чи лікаря. В інших випадках хворий мiг померти за півдня.

Лікар оглянув мене та провів якусь магічну діагностику, після чого видихнув і поставив вердикт:

— Ви здорові, ваша світлість, хвала богам! Або треба швидше дякувати індовіру…

— Індовiру? — я спохмурніла, не розуміючи, про що він говорить.

— Індовiр — найкращі ліки від будь-яких хвороб, — ​​була відповідь. — Ви стільки його прийняли, що він досі боронить вас своїми властивостями. Але, попри це… я б хотів попросити вас залишатися в покоях і не наражатися на небезпеку.

Далі придворний маг перевірив Лану і прийшов до дивовижного вердикту.

— Ви... перехворіли, — видихнув він. Я наполягла на тому, щоб бути під час огляду поблизу і чула все. — Але як це можливо? Червона смерть не дає шансів одужати самостійно. Згадайте, коли ви могли перехворіти?

Лана похитала головою та розвела руками.

— Їй було погано десь півтора тижні тому, — пробурмотіла я, відчуваючи, як якийсь механізм у мозку зі скрипом починає ворушитися. — Це могло бути воно? Було погано їй і… лордові Монуа!

Лікар Ліх випростався і обернувся до мене.

— Ви хочете сказати, що й у лорда Монуа могла виробитись несприйнятливість до хвороби?

— Поки ви його не перевірите, ми не можемо бути певні.

Лікар кивнув, наполегливо порадив нам поки що нікуди не виходити і поспішив відвідати Тамаша.

Я зараз судила тільки з його реакції, а вона говорила, що імунітету до червоної смерті бути просто не може. Але якщо згадати, як працює вакцина і чому хвороби більше не можуть заражати людей у ​​моєму світі, то все, в принципі, збігається.

Питання в іншому. Якщо спалах епідемії почався ось-ось, то звідки прийшла хвороба, яка своєю слабкою формою прищепила Лану і… можливо, Тамаша.

— Він несприйнятливий, як ваша камеристка.

Ця інформація досягла мене через кілька годин незнання в тиші власної кімнати.

На той час я вже була готова забити на небезпеку і спробувати допомогти. Поки мене неможливо заразити, я маю хоч щось зробити для людей. Бо якщо все так, як описує лікар Ліх. І як малює моя уява… рахунок йде на години.

— Що ви плануєте робити? — я піднялася назустріч лікарю.

— Треба послати гінців у села та віддалені землі, передати новини, але… ніхто не поїде, — він похитав головою. — Усі бояться.

— А якщо надіслати листи з поясненнями, що робити?

— А хто проконтролює? З гінцями варто було б відправити і лікарів із магами. Ось тільки…

— Тільки? — Мені не сподобалося, як чоловік відвів погляд.

— У нас немає стільки магів. І лікарів.

— Отже, треба звертатися по допомогу, — я впевненим кроком попрямувала на вихід із кімнати.

— Ваша світлість, ви куди?!

Я проігнорувала злякане питання лікаря і повернулася до Лани:

— Знайди лорда Монуа. Лікарю Ліх, можу я попросити вас зібрати всіх магів і лікарів, яких ми маємо в тронному залі? І гінців усіх туди. Але для початку перевірте їх на наявність хвороби.

— Звісно, ​​ваша світлість.

Так і розпочався той день. Все наступне відбувалося для мене в якомусь шаленому ритмі. Спочатку я зустрілася з Тамашем. Наша розмова була короткою. Він повідомив, що вже написав до столиці з проханням надіслати підтримку, але відповіді поки що не отримав. Я ж зі свого боку переконалася, що чоловік підтримає мене i те, що я хотіла зараз зробити. А я хотіла оголосити карантин.

Все це я вже розповідала в тронному залі, височіючи над десятком магів і трьома десятками гінців.

Говорила про те, що це наш обов'язок — допомогти та врятувати безневинні життя. Що саме від їхньої героїзму та самовідданості залежить те, скільки людей переживе цей день. Я обіцяла, що всім їм буде видана та доза індовіра, яка допоможе захиститися від напасті червоної смерті. За це поставила відповідальним лікаря Ліха, який десь із півгодини тому прозвітував мені по залишках запасів індовіру. Їх виявилося не так багато. Точніше, надто мало.

Зараз же всім гінцям варто було попрямувати до найбільших населених пунктів, сповістити мешканців про небезпеку та придушити паніку. Паніка була зайвою, адже у нас були якщо не всі ресурси для швидкого знищення хвороби, то хоч якась їхня частина.

Я обговорила з магами та лікарями, що саме потрібно зробити. Вислухала їхні пропозиції та внесла ті поправки, які здавались мені розумними. Для початку нам потрібно організувати зони карантину, куди буде поміщено хворих. Здорових до них підпускати не можна. І при цьому потрібно ретельно стежити, щоб у другій групі не було заражених. Після цього розпочинати лікування.

Далі слово взяв лікар Ліх. Він вручав списки та зв'язки флаконів з індовіром лікарям та магам. Роздавав вказівки щодо лікування та вислуховував питання.

А вже ввечері всі вони роз'їхалися по селах. До міста було відправлено цілих три чарівники. Лікар Ліх залишився у замку. Він збирався одноосібно курирувати те, що відбувається всередині замкових стін.

Незабаром замок гудів від новини, що червона смерть впала на наші голови.

Люди зачинялися у своїх кімнатах, слуги обходили один одного в коридорах широкою дугою. Стражники трималися на відстані. А мені Ліх видав вимочену в індовірі хустку.

— Дихайте через неї, міледі, — наказав він. — Ви хоч і несприйнятливі до хвороби, вами не можна ризикувати. Я наполягав би на тому, щоб ви зачинилися у своїх покоях.

— І хто тоді відповідатиме за те, що відбувається? — суворо запитала я, приймаючи хустку. — Лорд Тамаш? Він, може, я не сумніваюся. Але люди служать не йому, а герцогу Етьєнському та його дружині.

Мої слова пролунали жорстко. Я розуміла, що сама мало що можу зробити. Тільки зберігати показний спокій, який так необхідний людям.

Ми чекали на відповідь від короля. І він прийшов. Вже наступного ранку.

— Відмова, ваша світлість, — Тамаш не дивився мені у вічі, стискаючи в руках послання.

— Що? — я спочатку не повірила своїм вухам.

Ми просили не так багато у корони. З десяток лікарів чи магів. Тих, хто здатний допомогти якнайшвидше припинити хвилю червоної чуми. Але отримали лише суху відмову.

Ми залишилися віч-на-віч із проблемою, яка вже почала забирати людські життя. Поки що про них повідомили лише лікарі, відправлені до селищ. Спалахи червоної смерті торкнулися майже всіх сіл і поселень. Тільки землі барона Шанта та селище з шахтарями залишилися чистими через те, що до них рідко хтось приїжджав. Та й самі вони мешкали автономно.

Це хоч трохи, але полегшувало ситуацію загалом.

А потім почалися смерті у замку.

Першою загинула незнайома мені прачка, але я сприйняла її смерть надто близько до серця. Ком став поперек горла, на очі навернулися сльози. Слідом один із стражників. Потім куховарка. Карантин, запроваджений у замку, діяв, але погано. Якщо в селах ще можна було розігнати всіх по хатах, поділити продукти, проводити огляди, то в замку все змішувалося, незважаючи на вказівки.

Разом з Тамашем та лордом Фінгаром ми підписали указ на час карантину, що всім, хто виконує умови безпеки, виплачуватиметься по три мідні монети на день.

Тамаш був обурений, скарбниця герцогства і так перебувала у жахливому стані, але все ж таки він змушений був погодитися, що це хоч якось може розсудити людей.

Я не спала вже другу добу, коли з'явився лікар Ліх і повідомив, що в нас закінчилися запаси індовіру.

— Ми не можемо відправити листа до Святого граду, — похитав він головою, заламуючи руки. — Вони не встигнуть із постачанням. Та й чутка дійшла, що нікого не впускають і не випускають. На межі земель воїни без гербів.

— Я розумію, — пробурмотіла я, намагаючись вигадати вихід зі становища.

Найочевиднішим було кинути всіх хворих на вірну смерть. Але якщо вірить звітам... хворіла майже половина герцогства. І така лють тієї миті прокинулася в мені. І спрямована вона була на короля, який сидів ситий i задоволений у столиці. Він убезпечив решту країни від чуми. Збудував пости на трактах, які не випускали людей. До мене доходили чутки, що деяких тих, хто намагався бігти через ліси, вистежували і вбили на місці.

Я не могла допустити стільки смертей!

— Я теж маю трохи магії, — звернулася я до лікаря. — Можливо, якщо ви скажете, що робити, то мені вдасться допомогти.

— Ваша світлість, — похитав головою чоловік, — ми безсилі без індовiра. Жодна магія не зможе вилікувати людей. Повинне статися якесь диво.

Диво… диво…

У голові крутилося стільки думок, що утворювалася справжня каша. Я відкидала одну ідею за іншою.

— Лано! — я різко повернулася до дівчини, яка йшла за мною тінню і намагалася допомагати через свої можливості. — Вели сідлати коня. Я їду до міста.

— Ваша світлість! — лікар Ліх зблід.

— Якщо нам потрібне диво, то просити його варто лише у богів, — зупинила я його голосіння. — Я хочу відвідати храм. Сьогодні якраз день молитов.

— У розпал хвороби.

— Скільки вже життiв забрала червона смерть? — спитала я, дивлячись у вічі лікарю. — І скільки ще забере? Якщо ми не можемо покладатися нi на свої сили, ні на допомогу ззовні, залишається тільки звернутися до богів. Хто знає, може, і це один із проявів їхнього гніву.

— Ваша світлість, вибачте, невже ви думаєте, що саме ваш голос зможе зворушити богів? — похитав головою чоловік.

— Ні, я так не думаю. Але й сидіти склавши руки не можу. Люди вмирають щогодини, щогодини б'є дзвін, сповіщаючи про нових загиблих. Якщо чекати і нічого не робити, ми поховаємо всіх.

Мої слова пролунали настільки дзвінко та пронизливо, що всередині щось завібрувало.

Я здригнулася і поспішила до своєї кімнати, щоб змінити плаття на костюм для верхової їзди. На шляху до стайні мене перехопив Тамаш.

— Леді Етьєн, це нерозумно! — Чоловік спробував мене зупинити. — Там зараз стільки хворих! Побачивши вас, вони можуть напасти!

— Люди не звірі, — припечатала я.

— Ви не уявляєте, що з людьми робить таке лихо, яке торкнулося зараз нас, — наполягав він. — Виходить, я їду з вами.

— Зі мною їдуть двоє стражників, які готові захищати мене навіть у розпал червоної смерті.

— Повірте, Адель, ви не уявляєте, що зараз відбувається на вулицях міста, — запевнив мене чоловік і наказав конюху, щоб той сідлав і його коня.

***

 

Не хотілося цього визнавати, але Тамаш мав рацію. Те місто, в якому я була кілька днів тому, і те, в якому опинилась зараз, були двома різними поселеннями. Пропали фарби, все стало сірим. На вулицях практично не зустрічалося людей, якщо не зважати на мародерів, які розбігалися при нашому наближенні. Хто знає, чи напали б вони при іншому розкладі? Одну з таких банд ми злякали, коли вони били вікна в порожньому будинку. Смолоскип, який, зважаючи на все, повинен був опинитися всередині і все підпалити, один з мародерів випустив. І той залишився валятися на камінні вулиці.

— Леді Мелані захворіла, — порушив мовчання Тамаш, поки ми неквапливо просувалися вулицями міста. Іноді нам назустріч йшли три-чотири стражники, що затискали ніс і рот хустками.

— Давно? — ця новина чомусь мене схвилювала.

У пам'яті сплив напад кашлю у її служниці. Що, якщо це був не театральний хід, а перший дзвінок швидкого спалаху червоної смерті?

— Цього ранку в неї був лікар Ліх, — відповів чоловік. — Індовiр скінчився.

Це означало, що якщо нічого не зробити, вона помре. І не лише вона.

Але, незважаючи на все, у мене прокинулася лише жалість до дівчини. Легко зневажати того, хто здоровий і сильний. З хворими все працює дещо інакше.

До храму ми під'їжджали з сторони площi. Його я у свій перший візит до міста не бачила і зараз була вражена конструкцією та архітектурою. Тому що храм складався з кількох десятків товстих колон, які міцно накривав скляний купол. Внутрішнє оздоблення було розглянути складно. Не стільки через те, що всередині горіли чи то смолоскипи, чи підлогові чаші, скільки тому, що біля храму товпилося безліч городян.

Плювали вони на спалах червоної смерті. Плювали на ті гроші, що мали заплатити їм із скарбниці герцога за покору всім наказам. Вони штовхалися, намагалися прорватися в храм, але в проході, що влаштувався між двома колонами і був схожий на арку в склі, стояв чоловік у білосніжній рясі. Його одяг був підперезаний широким золотим поясом, на грудях висів масивний кулон, який час від часу виглядав з-під густої світлої бороди, коли жрець змахував руками і вимагав у всіх присутніх прийти до тями.

— Що ж ви робите? — його гучний голос торкнувся і нас, що зупинили коней за кілька метрів від натовпу. — Прийдiть до тями! На вулицях буяє небезпечна хвороба! Розійдіться по будинках, не наражайте на смертельну небезпеку своїх дітей і батьків!

— Це герцог Етьєнський наражає нас на небезпеку! — пролунало з натовпу.

І відразу виникло кілька голосів, які підтримують цю заяву.

— Це він заборонив виїжджати та в'їжджати в його землі! Не бачити нам лікарів та зцілення!

— Це через нього ми всі помремо!

— Що ви таке кажете?! — Не витримала я, підштовхнувши коня п'ятами. Сніжинка неохоче рушила з місця до натовпу.

Хтось обернувся у мій бік. Позаду почувся брязкіт мечів, що витягалися з піхв.

— А ось і герцогиня! — сплюнув під копита мого коня один із мужиків. Інші з побоюванням косилися у бік моєї охорони та лорда Тамаша. — Через неї ми всі й помремо!

— Як вам не соромно?! — мій голос розбив наростаючий гомін. — Герцог Етьєнський у від'їзді! Він не давав жодних наказів! Це наказом короля нам не отримати нових лікарів! Вони не можуть в'їхати в наші землі через указ корони!

Гомін виник знову і з більшою силою.

— Брехня!

— Король не міг!

— Не може бути!

— Послухайте! — я набрала більше повітря в легені, знову намагаючись сконцентрувати увагу натовпу на собі. — Біда торкнулася всіх нас! І лише ми самі можемо її зупинити! Так, допомоги чекати нема звідки. Я не обманюватиму вас і не буду годувати обіцянками. Усі ми можемо не дожити до завтрашнього ранку. Але ж саме ми здатні зупинити хворобу! Якщо ви помітили симптоми у себе чи близьких — зверніться до лікарів. Не залишайте будинки без гострої потреби! Тільки так можна зупинити червону смерть! Тільки разом.

— Що ж ви тоді тут робите? — пролунало з натовпу.

— Я прийшла благати богів, — відповіла запитувачу. — Просити їх допомогти нам упоратися з цією хворобою. Король відмовив нам, але, можливо, боги почують.

— Вони не чують нас уже давно!

— Боги відвернулися від нас!

— Це їхнє прокляття впало на наші голови!

Я слухала новий шквал голосів і на душі стало зовсім паршиво. Бо якщо червона смерть чергове божественне покарання, то тоді на допомогу чекати взагалі не звідки.

— Ідіть додому, — знову підвищила я голос. — Вашим дружинам потрібні здорові чоловіки. А дітям – живі матері. Не наражайте себе на зайвий ризик. І пам'ятайте, що єдиний указ, який був виданий у герцогстві після спалаху хвороби, — це той, який обіцяє по три мідяки на день мешканцям, якщо вони виконують вказівки лікарів. Зробіть так, щоб усі з вас отримали ці гроші!

Люди з невдоволенням почали розходитися. Хтось повільно і неквапливо, хтось, навпаки, майже бігцем. А я дочекалася, поки біля входу в храм стане безлюдно, і під'їхала до жерця, який стоїчно утримував тих, хто рвався всередину.

— Ваша світлість, — вклонився він мені, — перепрошую, але сьогодні храм закритий. Молитва богам не підноситиметься. Це надто небезпечно.

— Впустіть тільки мене, — попросила я. — Ви чули, якщо боги нас не врятують, ніхто не зможе.

Жрець кинув зацькований погляд мені за спину, на воїнів і Тамаша, і відійшов убік. Я злізла з коня, поплескала Сніжинку по шиї і зробила крок в арку.

Жрець тримався від мене на відстані, усвідомлюючи, що може статися, якщо хтось із нас заразний. І жестом запросив увійти.

Храм усередині був якоюсь подобою амфітеатру. Безліч довгих лавок, виставлених кругом. У центрі порожній майданчик, а над ним... над ним кругла дірка в куполі, що відкриває вид на вкрите важкими хмарами небо.

— Адже ви вперше тут, ваша світлість?

— Так. Підкажете, що робити?

— Звичайно, я тут саме для цього. Займіть місце, я підготую все для звернення до богів.

Він пішов кудись убік. А я пройшла повз дві кам'яні підлогові чаші, в яких шипів гарячий вогонь, і опустилася на найближчу до майданчика лавку.

Якими молитвами на цьому світі звертаються до богів? Якими словами варто благати їх про допомогу?

— Заплющте очі, ваша світлість, — попросив жрець, знову з'являючись у полі мого зору. Він установив у центрі майданчика якусь скляну пірамідку та натиснув пальцем на одне з ребер. Скло підсвітилося білим світлом. — Це божественний маяк. Він покаже, що саме тут чекають їхнього погляду та голосу. Що тут хочуть до них звернутись.

— Якими словами варто звернутися до богів? — спитала я, відчуваючи, як на плечі тисне важкий тягар відповідальності.

Що, якщо саме від того, що я скажу богам, залежить життя людей? Що, якщо мені не вдасться достукатись до них? Які взагалі ці боги? Наскільки готові до співчуття?

За книгами, які я прочитала, складно було відповісти на це запитання. Там боги показувалися як окремий народ. Зі своїми звичаями, правилами та поглядами. Вони ніби не перетиналися з людьми та іншими расами.

— Говоріть так, як у вас на душі, ваша світлість. Боги почують ваші думки, вам потрібно тільки відкритися їхнiй силi.

Відкритися силі… Хоч би що це означало.

Замружившись, я вчепилася пальцями в тканину штанів і одними губами прошепотіла.

— Якщо ви мене чуєте, погляньте на те, що діється тут. Погляньте, як гинуть безневинні від жахливої ​​хвороби. Погляньте, як веде себе їхній король, як відвертається від свого народу і дозволяє йому померти жахливою смертю. Погляньте і скажіть, що вам до цього нема діла. Або допоможіть, адже люди у вас вірять, вам поклоняються. Вони підносять вам молитви і просять допомоги. То чому ж ви їм відмовляєте та насилаєте все нові та нові страждання? Хіба цього вони всі заслужили?

Я закусила губу, розуміючи, що моя безмовна промова більше нагадує докiр, ніж благання про допомогу. І тим несподіваніше було почути тихий шелест тканини праворуч. А потім.

— Аделаїда.

Не втримавшись, я розплющила очі і обернулася.

Але не було більше ні лавок, ні скляного купола. Не було більше храму. Я була в якомусь незрозумілому місці. Навколо клубився дим, ніби хтось увімкнув дим-машину. А поряд... поряд стояла жінка у просторому світлому одязі. Але скільки б я не намагалася вдивитись їй в обличчя, у мене нічого не виходило. Не вдалося вловити ні колір очей, ні форму носа, ні вигин губ. Начебто замість обличчя незнайомки було порожнє місце, а все інше домальовувала моя фантазія.

Жінка зробила крок до мене, і тільки тоді я зрозуміла, що стою. Якоїсь миті я схопилася з місця і навіть відсахнулася. Незнайомка простягла мені руку, вчепилася в підборіддя тонкими пальцями і покрутила моє обличчя спочатку вправо, а потім вліво. Начебто розглядаючи.

— Вони не послухали нас, — зашипіла вона. — Ми назвали тебе ім'ям Аделаїда. Але вони змінили його. Знівечили. Назвали Адель. Але ти… – зітхнула богиня, – ти не вона. Ти не Адель. То хто ти?

— Я, — голос подряпав горло. Я не могла повірити, що це відбувається насправді.

Що боги насправді відгукнулися. Що одна з них стоїть поряд і…

— Тепер я Адель, — видихнула я. — Або Аделаїда. Мені все одно, як звучатиме ім'я.

— О ні, дитино, ім'я несе дуже потужну печатку, — похитала головою жінка. А я тільки зараз змогла помітити, що вона є володаркою густих темних локонів. — Воно має значення. Завжди має. Але, ким би не була, ти докликалася до мене. І чого ж ти хочеш, дитино? Припинити страждання народу? Ти знаєш, що потрібно для цього зробити.

— Ні не знаю.

— Знаєш, — похитала головою знеособлене божество. — Вам усім треба зупинитися. Землі за хребтом запечатані. Туди нема ходу смертним. З кожним вашим кроком тими місцями все більші біди будуть валитися на голови людей.

— То ж покарайте того, хто змушує ці кроки робити! — змахнула я руками. — Це все за наказом короля! І хто на нього можуть вплинути, якщо не боги. Йому начхати на своїх людей. Він кинув їх віч-на-віч з червоною смертю. Які ще потрібні докази, щоб ви, боги, зрозуміли, страждають невинні!

— Король уже покараний за те, що створив, дитя, — рука богині нарешті відпустила мій підборіддя. — Але ж ти… ти все зіпсувала. Скажи мені своє ім'я це допоможе.

У мене мороз пробіг по шкірі від її прохання. Все нутро кричало, що не варто цього робити. Не можна їй знати моє ім'я.

— Хто ви? — Запитала я.

— Ти не хочеш назвати мені своє ім'я, але просиш моє? — Я буквально почула, як вона глузує. — Ти цікава, дитино. Незвичайна. І пахнеш… інакше. Не як Аделаїда.

— Хочете дізнатися про моє ім'я? — скинула я підборіддя. — Я скажу його, коли червона смерть відступить. Коли народ перестане платити за гріхи свого короля. Влаштує?

— Ти ще й торгуєшся зі мною! — Вона засміялася. Дзвінко. Гучно. — Зі мною! Неймовірно!

Я мовчала, чекаючи на вердикт. Для богині це було якогось роду грою. Забавою. Їй не було шкода тих людей, що гинули просто так. Нізащо.

— Добре, — видихнула вона. — Але запам'ятай свою обіцянку, дитино. Я прийду по твоє ім'я. Запам'ятай цю розмову. І не забувай.

Дим, що оточував нас, ущільнився і штовхнув мене в груди, вибиваючи повітря з легень. А наступної миті я знову опинилася в храмі. Жрець підняв на мене ошелешений погляд і прошепотів.

— Я відчув! Вас почули, міледі. Вас справді почули.

×

Вітаємо,🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь зараз та отримайте 10% знижки на першу куплену книгу!