Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

До ночі ми об'їхали ще кілька сільськогосподарських угідь і вирішили заночувати у невеликій придорожній таверні. Господар закладу охнув від несподіванки, побачивши добре одягнених панів, низько вклонився і поспішив знайти для всіх місце та подати гарячу вечерю.

У той момент я все ж таки оцінила те, що лорд Монуа вирушив разом зі мною — мені не довелося ні за що платити. Так, грошей у мене все ще не було, але були коштовності. Нехай вони за документами і належали Роналду, навряд чи хто б не дорахувався каблучок чи сережок зі смарагдами, якби я залишила їх тут як плату за їжу та ночівлю. Не найкраща конвертація, але так я вирушала в подорож хоч би з упевненістю, що не буду жебракувати .

Але Тамаш своєю присутністю зберіг мені коштовності.

— Як же я хочу прийняти ванну, — прошепотіла я, піднімаючись разом із Ланою на другий поверх. Місця у таверні виявилося не надто багато. Переді мною розсипалися у вибаченнях, але не могли поселити одну. Моєю сусідкою цієї ночі стане Лана.

— Як я вас розумію, — промимрив дівчина, втомлено потираючи очі. — Мене й досі переслідує цей жахливий запах.

Вона зітхнула і повернула ключ у замку товстих дерев'яних дверей. Кімната нам дісталася невелика, але чиста та затишна. Ванни тут, звичайно, не виявилося. Зате були два ліжка зі свіжістю постільною білизною та м'якими подушками.

— Як добре, що я народилася пiвнiчнiше, — продовжувала бурмотіти Лана, допомагаючи мені розплести волосся. — Не знаю, як жила б там, де на кожному кроці можна наступити на птаха. Або на корж лайна… Ой!

Вона прикусила язик, почервонiла. І квапливо додала:

— Вибачте, ваша світлість!

Я розсміялася, опускаючись на край ліжка і стягуючи з втомлених ніг черевики. А потім додала:

— Чудово тебе розумію. Ферми я теж не дуже люблю.

Лана насупилась, зависла на секунду, а потім різко відвернулася і почала готуватися до сну. І ось тут уже я подумки прописала собі потиличник. Ферма! Молодець, Аліна! І як це слово прозвучало місцевою мовою? До дівчини й так уже дійшли плітки про моє демонічне походження, нема чого їх підтримувати.

— Вам щось потрібне, ваша світлість?

— Ні, — я впала на подушку і натягла ковдру вище. — Тільки виспатися.

— Хай боги доглядають за вами уві сні, — з теплом у голосі побажала вона.

— І за тобою, Лано, — посміхнулася я, спішно занурюючись у солодке марево поки що неясного сновидіння.

Здається, там знову під ногами бігали птахи, що розводилися на фермі, відчутно пахло перегноєм, мукали величезні рогаті істоти, вкриті довгою шерстю. Щось середнє між коровами та яками. А я все щось записувала, звіряла, перевіряла...

Прокинулася так само різко, як і заснула. Ривком сівши на ліжку. Мені снилося щось важливе. Начебто прийшли відповіді на всі питання, які досі залишалися відкритими. Проте варто було розплющити очі, як відповіді розчинилися, не залишивши жодного відбитка у пам'яті.

Умившись і поснідавши, наш загін продовжив свою подорож. Ми все ще прямували на південь, а якщо точніше, на південний схід — до скель.

— Ваша світлість, ви ж збиралися рухатися узгодженою з лордом Фінгаром дорогою, — Тамаш вирішив порушити вчорашнє мовчання, порівнявши свого коня з моєю слухняною і навіть трохи флегматичною Сніжинкою. Він знову звично посміхався, ніби нічого раніше не сталося.

— Правильно, однак, шахти також є непоганим джерелом ресурсів. І нехай вони не під прямим керуванням лорда Фінгара... До речі, хто за них відповідає?

— Я, ваша світлість. Те, що видобувається в наших шахтах, завжди йде на продаж, бо найкращі майстри із золота та дорогоцінного каміння у Священному граді. Наше рідне королівство обрало саме таку політику.

— Чудово, — я відповіла раднику чоловіка променистою усмішкою, — значить, мені пощастило, що ви вирішили на кілька днів відмовитися від затишного ліжка на догоду сідлу та дорозі.

— Все ще не уявляю, що ви перевірятимете там, — поблажливо протягнув чоловік.

А я розгорнулася в сідлі і поцікавилася:

— Якщо шахти — ваша відповідальність, лорд Тамаш, дайте мені відповідь, як часто ви там буваєте?

— У шахтах? — здивувався аристократ.

— На поверхні поруч із ними. З перевірками робітників, видобутих матеріалів та інструментів.

— У мене для цього є довірені особи, ваша світлість, — знизав плечима радник. Вони розбираються з дрібними негараздами і без мого втручання.

Я так і чула між рядками: «І точно обійдуться без вашого».

Може, й так, але я не поради роздавати туди їхала. Крім того, що за цю невелику вилазку я хотіла зібрати уявлення про те, що відбувається на землях герцога і герцогині, моїм завданням було не тільки показатися простому народу. А ще й підготувати ґрунт для майбутніх необхідних та корисних реформ.

— Але можу сказати, що за цим приємно спостерігати, ваша світлість, — додав Тамаш, коли я вже вирішила, що розмова закінчена.

— За чим? — я все ще була занурена у спроби уявити, як у цьому світі взагалі можна добувати руду. Фантазія малювала то мультяшні кирки, то магічні вибухи, що пiдiймають вгору жили золота разом із пластами землі.

— За тим, як ви зміцніли і стаєте на ноги, — поблажлива нотка знову промайнула в голосі радника і зникла. — Вивчаєте світ, пізнаєте те, про що до цього не підозрювали. І намагаєтесь бути корисною народу.

— Рада, що ви це помітили, — з легкою часткою сарказму простягла я.

— Ну досить вам, леді Етьєн, — криво посміхнувся чоловік, погойдуючись у такт кінським крокам. — Я справді захоплений вами. Така самовіддача та цікавість… Не думав, що після одужання ви кинете всі свої сили саме на це.

— Отже, ви не сумнівались у моєму одужанні? — зачепилася я за його слова.

— Лікар Ліх один із найкращих у своєму ремеслі, — знизав він плечима. — Знали б ви, чого коштувало Роналду перевезти його зі Священного граду в це богами забуте місце.

Роналд перевіз сюди найкращого лікаря заради Адель? Що правда? Якось це не дуже збігається з тією частиною герцога, що відкрилася мені. Хоча… якщо хочеш спадкоємця і не плануєш гнівити короля, можна багато зробити.

— Ми майже приїхали, — Тамаш показав у бік скелястої гряди, яка весь час тяглася ліворуч. — Бачите ті три вершини, що ніби були одним цілим, а тепер розколоті.

— Так, — я знайшла очима ту частину хребта, про яку говорив радник.

— Легенди свідчать, що це створили боги у розпал своєї війни. Чи збіг, але саме там були знайдені жили золота та дорогоцінних металів. А ще вугілля та заліза.

— Як я розумію, шахти приносять непоганий дохід і герцогу, і королеві, — хмикнула я, натягуючи поводи і змушуючи Сніжинку зійти з великої дороги слідом за ведучим загоном капітаном.

— Приносили, — поправив мене радник. — Катаклізми, влаштовані богами, були i тут. Багато шахт обвалилися від сильного землетрусу. Зійшли грязьові потоки з камінням. Був землетрус.

— Жахливо, — видихнула я і впіймала погляд Тамаша.

— На щастя, тими днями там майже нікого не було, — спробував заспокоїти мене чоловік. — Жертви мінімальні. Загиблих можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Однієї руки… це все одно багато, як не крути.

Спроба заспокоїти мене у лорда Монуа не мала успіху. Він, здається, спробував ще раз повернутись до розмови, але не знайшов, що сказати.

Залишок шляху пройшли в мовчанні. Спочатку вздовж дороги з’явилося невелике і абсолютно порожнє село, з якого йшло кілька доріг до різних шахт. А після вибору шляху ще хвилин через двадцять ми дісталися одного зі спусків під землю.

Не знаю, що саме я хотіла побачити, але шахта виявилася звичайною величезною печерою. Біля входу в неї на довгих жердинах стояли смолоскипи, нутрощі були освітлені. А людей тут було…

Чи не зовсім людей?

Я розглядала з сідла низькорослих і міцно збитих мужичків з довгими бородами, кудлатими бровами і гострими вухами, які метушилися так само, як і звичайні люди.

Гноми? Як у казках?

— Старателі готуються до спуску, міледі, — сповістив мене Тамаш, зістрибуючи з коня і подаючи руку, — якщо ви хочете поговорити з ними, то варто поспішити.

Все ще перебуваючи в шоці від того, що тут живуть гноми з казок, я схопилася за руку радника і злізла з коня, краєм свідомості відзначаючи, що щоразу виходить все краще.

Наступна година у мене пішла на спілкування. Я знайомилася з працівниками, намагаючись приховати подив, викликаний новою... расою? І дізнавалася, як справи там — під землею.

— Усе, як завжди, міледі, — відповідали ті, кого Тамаш назвав старателями. — Камінь, тьма і жили з коштовностями та металами.

— Так, усе як завжди, — підтакували інші гноми, а нечисленні люди, що затесалися в їхні стрункі лави, кивали. — Сиро, холодно. Рятують лише пісні та байки.

— Чи є в чомусь потреба? Чи є якісь невирішені проблеми? — допитувалася я спочатку під пильним поглядом Тамаша, а потім раднику набридла порожня балаканина, і він відійшов поговорити з капітаном загону, а сам послав за своїм заступником у цих землях.

— Та які можуть бути потреби? — відмахувався найбалакучіший гном, чухаючи яскраво-руду бороду. — Усі ми маємо. І їжу, та інструменти. І чуйку на пошуки руди.

— Чуйку? — перепитала я.

— Ну, міледі, — зніяковів він. — Ми ж гноми, ми відчуваємо близькість каменю та всі зміни в ньому.

І широко посміхнувся.

Мені так від них нічого добитися не вдалося. Незабаром кілька жінок розвели багаття, запахло польовою кашею. Усі готувалися до обіду та до повернення до роботи. Приїхав доглядач.

Він прозвітував переді мною за всіма цифрами. Але через те, що порівнювати мені не було з чим, я тільки слухала і поглядала на Тамаша. Останнього, зважаючи на все, звіт влаштовував.

Виїхали ми ще за годину. Старателі нас проводили до дороги, поклонялися та подякували за інтерес. Виїжджала я зі змішаними почуттями. Здавалося б, майже всі господарства у герцогстві страждали, але шахтарі не обмовилися про проблеми. Навіть не заїкнулися про той катаклізм, про який говорив Тамаш.

— Вам удалося задовольнити свою цікавість, ваша світлість? — поцікавився лорд Монуа, коли ми звернули на дорогу, що вела на північ.

— Так, мабуть, — розпливчасто відповіла я, намагаючись влаштуватися в сідлі зручніше. — Ніколи раніше не зустрічала гномів…

— Не дивно, — посміхнувся Тамаш. — Це відокремлений народ. Вони завжди ближчі до землі, ніж до людей. Але стосунки з нами ведуть. Село, що ви бачили, було збудовано всього якихось десять років тому. Відбувся невеликий розкол у їхній громаді, і частина пішла, приєдналася до королівства.

— Зрозуміло.

— Я тому й приставив до них довірену людину, — продовжив розповідати чоловік, чи роблячи вигляд, чи справді намагаючись від мене нічого не приховувати. — Гноми не звикли скаржитися...

— Чому про них ніхто ніколи не згадував? — все ж таки не втрималася я від запитання. — Ні в розмовах, ні в книгах я не зустрічала згадки про інші раси. Поясніть?

— А що ж тут пояснювати? — знизав плечима радник герцога. — Людська культура рідко перетинається з іншими расами.

Іншими? Значить, тут не лише гноми живуть? Хто ще? У лісах ельфи, а болотах орки? Усі як заповідали класики фентезі?

Тамаш ніби почув мої думки і вказав у бік скель:

— У книгах ніхто навіть не говорить про те, що на найвищих вершинах гніздяться гарпії, яким ми приносимо жертви і робимо підношення, щоб ці крилаті розбійники не нападали на мандрівників і не грабували навколишні поселення.

Я з побоюванням зиркнула на гірський хребет. Після почутого він уже не здавався мені таким уже безпечним.

— Тому що цим займається крихітна жменька довірених осіб. І простий люд про це навіть не підозрює, закінчив чоловік.

Ага, значить, справою керує малоінформативність та зашореність. З чого випливає обмежений світогляд і, отже, можливий опір змінам у майбутньому. Не найблагодатніший ґрунт для реформ. Потрібно діяти акуратно.

Розмова з Тамашем тривала. Лана трималася поблизу, також слухаючи. А лорд Монуа розповідав про раси, про які йому було відомо. Крім гарпій у горах і вже знайомих мені гномів, існували ті, кого я охрестила подумки гоблінами та орками. Насправді назв у них не було, всі ці розумні істоти звалися узагальнено болотним народом і жили, як можна було здогадатися, на болотах. Причому не скрізь, де були ці самі болота, а на південному заході материка. Їхні великі землі на карті так і були позначені — землі болотних народів.

На далекому заході розкинулось піщане королівство Сміф. Його, як виявилося, населяли переважно істоти з головою рептилії та тілом людини — їх звали просто сміфцями, як мешканців королівства.

Проте, окрім розумних рас та монстрів, що населяли Мертві землі, були ще й ті, хто застиг посередині розвитку. Тролі, циклопи та чомусь феї. Ось чесно, від фей у класичному розумінні я чекала чогось іншого. Хоча… хто знає, як ці феї насправді виглядають. Тамаш мені так і не зміг відповісти на це питання, бо сам із ними у житті не зустрічався.

За розмовами ми провели майже всю дорогу. Зупинилися переночувати ще в одній таверні. А вже на ранок наступного дня я почула шум океану.

Море розбивалося об прибережні гострі камені на дрібні холодні бризки, солоний вітер тріпав плащі воїнів та гриви коней. А я… зажмурювалася і не могла надихатися цим чарівним запахом. Таким земним, таким простим, але таким неймовірним.

Ми рухалися паралельно до водної гладі, крижаний вітер підганяв рухатися швидше. Океан богів вважався найпівнічнішим і найхолоднішим, відомим цим людям. Піфаль навіть казала, що часом можна бачити з берега величезні крижини, які прибиває до суші.

— Лорд Монуа, як так вийшло, що прісноводних рибних угідь немає? — я подумки подякувала одному з воїнів герцога, який віддав мені свій теплий плащ, і знову натягла на голову каптур, збитий холодним вітром.

— Ваша світлість, як ви могли помітити під час нашої подорожі, — перекрикуючи вітер, відгукнувся Тамаш, — на землях герцога не так багато прісноводних річок та озер. А ті, що є, часто зайняті.

— Зайняті? — Не зрозуміла я, наковтавшись холодного вітру.

Сніжинка піді мною ледве пересувала ногами і, здається, теж тремтіла. Бідний кінь.

— Монстри є не лише за хребтом, це прийнято так думати.

— А ви… не думали їх позбутися?!

— Особисто я? — засміявся чоловік. Потім посерйознішав і відповів: — Не всіх їх можна вбити чи прогнати, міледі. Деякі ровесники богів. Не думаю, що людям під силу їм хоча б завдати шкоди. Тому рибне господарство, як і китобійні, розташовані в Драконячій затоці.

Ми майже приїхали. Залишалося тільки об'їхати величезний пагорб, що начебто хребет одного з обговорюваних монстрів.

Завдяки картам я знала, що Драконяча затока дуже велике місце. Але насправді…

— Ми точно туди приїхали? — пробурмотіла я десь за півгодини, коли попереду почали виднітись будинки, склади і невеликі кораблі… кораблі, повалені набік посередині сухої пустки.

— Море пішло, міледі, — напружено відгукнувся Тамаш, окинувши картину пильним поглядом. — Я думав, що звіти перебільшені, але… Море справді пішло.

Я впіймала зляканий погляд Лани і повністю його поділяла. Бо там, де раніше була величезна затока, залишилася порожня суха земля.