— Лано, ти приносила вчора листи? — наступного ранку я підірвалася в сіру ранкову рань, не в змозi більше лежати. І зустріла запитанням служницю, яка тихо відчинила двері до кімнати.

— Ох! — дівчина підскочила від переляку і, прикривши очі, притиснула долоню до грудей. — Ви не спите, міледі.

— Пробач, — щиро відповіла я і тут же посміхнулася.

Заснеш тут, коли напередодні з магією почало виходити. Та я півночі просто вертiлась, мріючи про те, чого зможу досягти за допомогою чарів. А решту спала неспокійним сном, у якому мені снилися польоти, магічні трюки та полум'я, яке підкорялося так легко, що позаздрити можна!

— Ні, — відповіла Лана. — Листів учора не було, ваша світлість. Ви очікуєте від когось послання?

— У тому й річ, що ні, — відповіла я, стягуючи з тумби гребінь і розплутуючи з його допомогою волосся. — Але в кімнаті був непідписаний лист. Чи зможеш дізнатися, хто його приніс і від кого вiн?

— Звичайно, міледі, — охоче відповіла вона. — Вам ще щось потрібно?

— Нi-i ... так! — Я різко повернулася до Лани. — Дізнайся, де зараз герцог. І скажи, що я хочу говорити з ним.

— Звичайно, — вона вклонилася й поспішила лишити мене одну.

А я... я дочекалася, коли за нею зачиняться двері, і нетерпляче клацнула пальцями, вимовляючи заклинання. Наполовину розтанула свічка на столі спалахнула, а я розсміялася і закружляла по кімнаті, будуючи плани на день. Підскочила до шафи, вибрала вбрання і, не чекаючи на Лану, почала збиратися.

— Ваша світлість, я все дізналася! — Вона повернулася до моменту, коли я вже заплітала волосся в щось схоже на французьку косу. — Ой, як гарно!

— Що там? — я встала з пуфа, намагаючись відшукати ті туфлі, які не просто підходили під вбрання, але ще й обережно ставилися до моїх ніг.

— Листів вам не приходило, у покої ніхто вчора не заходив, — відзвітувала Лана, а я завмерла і підібгала губи.

Тому що хтось у покої все ж заходив. Що, якщо це той самий убивця? Але навіщо йому підкидати мені записку з підказкою?

Щось не сходиться.

— А його світлість зараз перебуває у залі порад, — продовжила доповідати дівчина. — Говорять, королівська делегація їде пiсля обіду.

— Так скоро? — Здивувалася я, насупившись.

Мені здавалося, що перевірка, а це була саме вона, мусить затягнутися хоч би на тиждень. А тут… приїхали, поговорили та поїхали. Що заважало все листами обговорити? Враховуючи, що вони їх тут, мабуть, магією переправляють...

Точно!

Я подивилася на трельяж, де вчора лежало непідписане послання.

Якщо його перенесли сюди чарами, то ніхто й не міг про нього знати. А той, хто вбив Адель і якимось чином допоміг моїй появі тут, за словами герцога і його радника, мав якусь рідкісну портальну магію. Значить… Чорт! 

— Знайди лорда Монуа, — звернулася я до Лани, — дізнайся, коли він зможе дати мені наступний урок самооборони.

— Чого? — насупившись, не зрозуміла моя нова камеристка.

— Мечі, зброя, — перерахувала я, намагаючись взяти себе в руки пiсля приголомшливого ​​припущення.

— Зрозуміла, — вона кивнула і застигла на місці, відкривши рота, але так і не наважившись запитати. Тільки під моїм поглядом здалася і злякано прошепотіла: — Ваша світлість, вам загрожує нова небезпека? Те таємне послання… воно могло бути від того, хто намагався вбити вас?

Я зітхнула і чесно відповіла догадливій дівчині:

— Не знаю, Лано.

Покоївка підібгала губи, кивнула і поспішила повернутись до своїх обов'язків — вирушила на пошуки радника герцога. Хоча… якщо він разом із Роналдом у залі порад, то відповідь на своє запитання я отримаю ще ой як нескоро.

Вирішивши не затягувати зі справами, я сама вийшла з кімнати і попрямувала у бік зали поради. Невідомо де Тамаш. Але й із чоловіком Адель ще варто поговорити.

Варто мені було опинитися в коридорі, як десь у пам'яті випливло обличчя Піфаль і її сварливий голос. Упевнена, зараз вона б сказала, що герцогині та принцесі не личить розгулювати по замку без супроводу служниці. Ось тільки за мною по п'ятах тягалися довірені воїни герцога. Вони нехай і не служниця, зате я не одна.

Я сумно посміхнулася і прискорила крок.

Роналд Етьєн справді засідав у закритому для жінок залі разом із послами королівської делегації. Я прийшла якраз до моменту, коли двостулкові двері відчинилися. Герцог вийшов першим, поруч із ним крокував один із приїжджих, вони про щось тихо перемовлялися.

Я вирішила поки що не встрявати. Але Роналд помітив мене й без того. Кивнув своєму співрозмовнику і, відокремившись від делегацiї, підійшов. Мої спостерігачі відсунули на кілька кроків, як по команді.

— Леді Етьєн, — холодний вітальний кивок. — Що ви тут робите?

— Хотіла дізнатися, на яких умовах ви погодитеся звільнити одну людину, забрану під ваш прапор? — Прямо  сказала я.

— Зараз не найкращий час для подібних угод, дорога дружина, — тихіше промовив чоловік, кинувши короткий погляд у бік представників делегації.

— Хіба ви не вирушаєте в Мертві землі найближчим часом? — Уточнила я. — Чекати на відповідь місяць чи два я, на жаль, не зможу.

Сподіваюся, що коли вiн повернення в замку, тут буду вже не я, а Адель. Залишу принцесі нотатки з усіма своїми думками та ідеями, щоб їй було простіше повернутися до життя. А поки я тут, треба швиденько закрити всі справи, до яких у принцеси руки можуть не дійти.

— А я думав, коли ж мені вийде боком ваша присутність на обіді, — хмикнув герцог і посміхнувся.

Ого! Це що таке, гарний настрій? Із цим чоловіком так буває?

— Про кого йдеться?

— Хлопчик на ім'я Брю. Він брат моєї покоївки.

— Ось воно що, — закотив очі Роналд. — Гаразд, я його звільню від служби. Він зможе повернутись додому.

— Правда? — я щиро здивувалася, як легко лорд Етьєн погодився. Здивувало навіть не те що він відпустив людину, а те, що не відмовляв мені відразу.

— Так, але натомість ви пообіцяєте мені не знищити мій замок і землі в той час, поки мене не буду.

Я ще більше нахмурилася. Не таких умов я чекала від герцога.

— Ви не захворіли? — питання зірвалося з язика до того, як я усвідомила, що й у кого питаю.

Роналд миттю посуворів, насупився. А я спішно виправилась.

— Дякую за милість, мілорде, — пропищала я, швидко присідаючи в реверансі, поки він не передумав і не послав мене до біса.

Не знаю, з якого переляку він сьогодні такий добрий, але мені це явно на руку.

— Завтра я їду, — знову потішив мене чоловік. — Як ви знаєте, ваш батько знову відсилає нас на вірну смерть.

Складно сказати, скільки іронії було у його голосі. Але мені моторошно захотілося ляпнути щось їдке. Втримало від цього лише те, що в руках цієї людини все ще була доля брата Лани. І випробовувати удачу я зовсім не хотіла.

— Нехай боги наглядають за вами, ваша світлість, — відповіла я так, як належало справжній Адель.

— І за вами, — відповів чоловік. — Лорд Монуа залишається в замку. З усіма проханнями у час моєї відсутності ви можете звертатися до нього.

Лорд Етьєн закінчив на цьому розмову коротким кивком. Та пішов.

А я ще кілька хвилин постояла на місці, переварюючи все, що сталося. До останнього не вірилося, що ця жорстка, розважлива і холодна в усіх відношеннях людина різко пішла мені назустріч. Буває ж таке!

Але радіти я не поспішала. Було боязно злякати удачу.

За розмовою з герцогом я пропустила наявність лорда Монуа серед радників. А вже пізніше, коли мене знайшла Лана біля дверей у спокої, дізналася, що його і не було на тій нараді.

— Мені сказали, що йому нездужає, — промовила дівчина, скидаючи чубок з очей і крокуючи поруч. — Тож невідомо, коли вам зможуть призначити нове заняття.

— Погано, — пробурмотіла я, занурена у свої думки. — Сподіваюсь нічого серйозного.

— Нехай почують вас боги, — покивала Лана. А потім крадькома озирнулася і відвела руку вбік, показуючи мені крихітні ножни з кинджалом біля пояса. Проста зброя зі злегка погнутим руків'ям. — Міледі, якщо щось трапиться, біжіть. Я зможу затримати нападників.

Я оніміла вiд цього. 

Це після питання про лист її так на самодіяльність потягло?!

— Не смій, — тільки й видихнула я. А перед очима знову виплив образ Піфаль. — Лано, пообіцяй мені. Ти не ризикуватимеш. Ти не воїн.

— Але міледі, — дівчина зніяковіла, приховуючи піхви у складках сукні. — Ваше життя важливіше за багатьох. І якщо ви в небезпеці…

— Не смій, — повторила я, почуваючись безсилою. Навіть з'явилося бажання покликати варту та попросити обеззброїти Лану.

Через мене вже загинула одна людина. Я не дозволю статися ще однієї смерті! Ні! І ще раз ні!

— Ваша світлість…

— Пообіцяй мені, — зажадала я, підвищуючи голос. — Лана.

— Звичайно, ваша світлість, — невпевнено відповіла покоївка, виглядаючи засмученою.

А мені залишалося сподіватися лише на те, що вона в цьому питанні обійдеться без героїзму.

***

Все, що стосувалося військових рішень та дій, тут відбувалося якось швидко. Я навіть сказала б, дуже швидко. Не те щоб я була геніальним військовим стратегом чи тактиком, але щось підказувало, що зібратися за один день і до обіду наступного висуватися на вивчення та захоплення небезпечних та невідомих земель як мінімум нерозумно.

Проте загін генерала вже виїжджав за мури замку. А я, як і личить дружині, що проводжала чоловіка на війну, стояла на ґанку і махала вдалину хусткою.

Ну гаразд, обійшлося без хустки. Я просто вийшла разом з рештою тих, хто проводжав, у двір. І не знайшла очима леді Мелані. Дивно, що така зухвала особа, що вважала себе майбутньою герцогинею і дружиною Роналда, не показала носа.

З самим Роналдом перед від'їздом я більше не говорила. Чоловік був надто зайнятий приготуваннями, випроваджуванням королівської делегації та командуванням загону.

Лорд Монуа теж не вийшов проводити тих, хто відправлявся. Мабуть, раднику так і не стало краще.

Загалом, єдине, що я винесла з цієї події: проводити загін на завоювання нових земель — дуже нудний захід. І я не могла дочекатися, коли вже зачиняться ворота за вершниками, що шеренгою виїжджають за стіни.

Лана тихо стояла поряд майже весь час. А потім вона побачила брата, котрий не поспішав за генералом у бік Мертвих земель. Так що на якийсь час я втратила свою служницю з виду. Але потім вона повернулася з вибаченнями та подяками, сяючи, як начищений золотий злиток.

— Ваша світлість, дякую вам велике! — ледь не звалившись мені в ноги, пропищала Лана. — Дякую!

— Тш-ш-ш! — шикнула я на неї, відзначивши інтерес присутніх. — Будь ласка. Я не була певна, що вийде.

Залишок проводiв дівчина світилася від щастя.

А коли ворота за їдучими нарешті зачинилися, я мало не бігом поспішила назад до кімнат. Настав час зробити те, що просила Піфаль.

Усю минулу безсонну ніч я присвятила книгам магії. Встигла випити кілька кубків індовіра і, здається, нарешті почала відчувати ту саму енергію, яку давав цей дивний напій.

Чим більше його було в мені, тим легше давалися заклинання. Тим простіше було запалювати світильники під стелею. Тим швидше вдавалося змушувати левітувати аркуші паперу. І сьогодні я збиралася нарешті знайти душу принцеси! Так! Сьогодні! Нема чого більше тягнути!

Що я робитиму з цим знанням далі, поки не могла сказати. Як збираюся повертати Адель теж. Але ж головне почати, правильно?

— Подати обід? — поцікавилася Лана, коли я буквально бігцем увірвалася в кімнату і кинулася до трельяжу, на якому вчетверо згорнута лежала карта материка.

— Так, подай, — погодилася я, хоча голоду не відчувала від слова зовсім.

Хай краще залишить мене зараз одну. Я не впевнена, що в мене вийде з першого разу. І не хотілося б, щоб черговий провал мав свідків.

Лана вийшла тільки з цікавістю кинувши погляд на карту, яку я розгорнула прямо на ліжку. Я потопталася на місці, намагаючись вирішити, чи варто ще прийняти індовiра, чи мені вистачить накопиченої за цей час енергії на заклинання пошуку.

Його я вчора знайшла у книзі. Однак ці чари частіше застосовувалися до пошуку саме предметів або живих людей. Але не втрачених душ.

— Боги, мені потрібне ваше благословення, — пробурмотіла я, сідаючи на край ліжка і обсмикуючи рукави сукні.

Від передчуття перехоплювало подих. Хотілося вже нарешті позбутися долі Адель і будувати свою власну. Без брехні, лицемірства та поганої акторської гри.

Чари, які я почала зачитувати прямо з книги, відгукнулися дуже легко. Я відчувала, як витрачаю на них енергію індовіра. Відчувала, як деренчить під моїми руками карта материка. І… Так! Ось воно!

Я нарешті відчула ту саму нитку, що пов'язувала наші душі з Адель. Це про неї говорила Піфаль ... Ось тільки жінка описувала цей зв'язок як нитку. Але... я відчула її ланцюгом. Тяжким. З великими ланками. Вiн тягся від мене кудись уперед. І…

…

— Обід, ваша світлість! — Лана загриміла посудом.

Але я почула це ніби через товщу води.

Через відчинене з десяток хвилин тому вікно в кімнату вежі вривалися швидкі пориви вітру. Били мене по щоках, ніби намагаючись привести до тями. Але я не могла надихатися.

Я стояла біля вікна, упершись долонями в підвіконня і намагаючись усвідомити істину, що відкрилася мені.

— Міледі, вам недобре? — занепокоєння в голосі дівчини охопило мене. — Мені покликати лікаря?

— Ні, Лано, — хрипко озвалася я, чіпляючись поглядом за гірські вершини, як за рятівний круг. — Не треба… Скажи!

Я різко обернулася до неї обличчям. Щоки горіли, мене кидало то в жар, то в холод.

— Скажи, — повторила я. — Якби тобі запропонували вибір. Жити колишнім життям, де все так добре. Все звичне. Твої мрії здійснюються... Або випробувати удачу і пірнути в щось незнайоме, що пророкує набагато більше... Що б ти вибрала?

Лана насупилась і незрозуміло похитала головою:

— Я вже зробила у своєму житті такий вибір, ваша світлість. Ось тому я зараз тут. І мушу зізнатися, що нове життя мені поки що подобається більше попереднього.

Я закусила губу і знову звернула погляд до скель, які височіли від замку ліворуч.

Нове життя… Інша доля…

Я відштовхувала від себе ці думки. Відмовлялася вірити. Рвалася назад, вважаючи, що зможу впоратися з цим. Але якщо бути чесною із собою… там, у рідному світі, мене майже ніщо не тримає. Брати із сестрами далеко. Нам вдавалося розмовляти лише раз на місяць по телефону. Друзі? Ну так. Навчання?.. З хлопцем я розлучилася. Собаку так і не купила.

— Міледі, щось трапилося? — тихо спитала Лана, порушуючи мої роздуми. — Я можу вам чимось допомогти?

Сталося, Лано. Але я тобі про це сказати не можу. Просто ланцюг, який мав зв'язувати мене з Адель, виявився обірваним. І це означало, що душа принцеси померла по-справжньому. Вона не зможе повернутися в це тіло, а я… я навіть не знаю, чи моє тiло живе. Пройшло дуже багато часу. Яка б магія не була задіяна, чи може тіло в іншому світі так довго існувати без душі?

Відповідей на ці запитання я не мала. В мене більше не було надії на щасливе повернення до звичного життя в рідному світі.

Схоже, я щойно прийняла виважене та обдумане рішення залишитися.

Якщо тепер я леді Адель Етьєн, і мені доведеться жити в цьому світі, саме час почати міняти його під себе.