— Ну ж, міледі, сміливіше, — хлопець притримував під вуздечки спокійного коня біло-сірого забарвлення, погладжуючи його по морді. — Вона смирна. Найслухняніша з усіх. Повірте.

Сонце стояло в зеніті, легкий вітер ворушив листя дерев, неподалік дзвенів водою каскад.

Хлопець умовляв мене вже десять хвилин. Але я стояла осторонь, злякано дивлячись на цю махину на чотирьох волохатих ногах з копитами. Кобила теж на мене поглядала з сумнівом, дожовуючи пучок трави.

Здається, думали ми з нею про одне i теж — не бажали один з одним знайомитися.

— Гаразд, — я зібралася з духом і повільно ступила до коня.

— Ось так, міледі, — підбадьорив мене хлопчисько, якого поставили вчителем по їзді верхи. — Підходьте. Почастуйте Сніжинку.

Він простяг мені половину яблука.

Я тремтячою рукою взяла плід, озирнулася на Лану, яка першу половину дня проводила в кімнатах для слуг, де її всьому навчали, а другу вже зі мною. Дівчина поки що не ділилася враженнями. Але, судячи з того, як горіли її очі, вона не шкодувала про зроблений вибір.

— Так, давай тільки руку ти мені відкушувати не будеш, — тремтячим голосом запропонувала я, простягнувши кобилі частування.

Та пирхнула, проковтнула траву і потяглася до мене. Втягла великими круглими ніздрями повітря і... наблизилася до руки.

Клянусь, я трималася з останніх сил! Але коли теплі мокрі губи мазнули по шкірі, здригнулася. Почувся хрускіт — це кобила забрала яблуко і тепер пустотливо їм хрумтіла, глузливо дивлячись на мене.

А я відчула себе останньою у світі боягузкою. Коня, щоб його, боюся! Ще до того, як залізла на нього.

Варто було тільки подумати про те, що мені на цю шафу якось видертися треба, як колінки послабшали.

Аліно, зберись!

Я провела долонями по стегнах у вузьких коричневих штанах для верхової їзди і повернулася до хлопчика.

— Все чудово, міледі, — променисто посміхнувся він мені. — Спробуємо сісти у сідло?

— Так, — здалася я.

Від жіночого сідла я відмовилася. Їзда боком не вселяла мені жодної довіри.

— Добре, дивіться.

Хлопець підштовхнув до коня високу коробку.

— Дозвольте допомогти вам, ваша світлість. Цю ногу в стремено. Так. Акуратно хапаєтесь за сідло, ось за це. Так. Випрямляйте. Перекидаєте другу. І м'яко опускаєтесь, міледі. Тільки м'яко, щоб не пошкодити коню спину.

Я зчепила зуби. На спину кобилі я забиралася в якійсь прострації, виконуючи всі вказівки. І навіть була похвалена, після того, як опинилася в розкаряку на цій дихаючій шафі.

А от коли мені вручили поводи, стало якось не по собі. Я намагалася запам'ятовувати все, що говорив хлопчина про те, як триматися в сідлі, як керувати конем. Але варто було Сніжинці зробити перший крок, як у мене всередині все обірвалося і в голові стало порожньо.

Видих! Видих, Аліна!

Права ж я якось отримала. Значить, керувати транспортом можу навчитися. Кінь такий самий транспорт.

Саме так я заспокоювала себе перші кілька хвилин, поки Сніжинка спокійно йшла рівною стежкою.

— Добре, міледі, добре. Сьогодні поки що кроком. Не варто поспішати.

Ось із цим я була згодна. Кататися на коні виявилося набагато складніше, ніж показують у фільмах. Там актори просто – хоп! Застрибнули в сідло і помчали! Ага, як же. Я, якщо так зроблю, на першому повороті звалюся і зламаю шию.

Не песимізм, як говорила Христинка, а здоровий реалізм.

Через півгодини я навіть почала отримувати задоволення. Сніжинка легко керувалася, повертала, коли я тягла в потрібну сторону поводи. І взагалі не обурювалася.

Озирнувшись, я знайшла очима Лану, яка смиренно тупала слідом, не залишаючи мене одну.

— Лано, а ти вмієш їздити верхи? — поцікавилася я в дівчини.

— Небагато, міледі, — зніяковіло відповіла вона.

— Думаю, тобі також варто навчитися. Адже тобі мене скрізь супроводжувати доведеться.

Лана підняла на мене очі, в яких читалося захоплення.

Ось кому треба на конях кататися!

— Скажіть, ви можете одночасно учити обох? — поцікавилася я у викладача, який теж йшов поряд.

— Звичайно, міледі, — підтвердив він. — З превеликим задоволенням.

— Тоді включіть у оплату навчання ще й моєї служниці.

Нехай герцог розщедриться. Уроки верхової їзди вимагатимуть значно менше вкладень, ніж зерно для людей. І нехай тільки спробує дорікнути мені цим. У відповідь претензій у мене вже віз і маленький візок.

Заняття тривало, а я вбирала інформацію, як губка. Наразі мозок мав працювати на всі двісті відсотків. До приїзду делегації зі столиці всі дні у мене було розписанi. Складалося таке враження, що герцог просто намагався зайняти мене навчанням, щоби не заважала під ногами.

Але, щиро кажучи, це мені було на руку. Сьогоднішнього ранку в мене було заняття з викладачем етикету. А ввечері я планувала засісти за книги з магії. Якщо вже Адель виявилася чарівницею, треба з цією навичкою розібратися.

Так я думала, ще перебуваючи у сідлі. Але після того, як урок закінчився, а мені допомогли скотитися по високому кінському боці, щоб знову відчути під ногами земну твердь, сили закінчились. Увечері їх вистачило у мене лише на читання без практики. До речі, читала я вже набагато краще. Писати теж стало непогано.

Наступного ранку знову було заняття з етикету, на якому мені потужно полоскали мозок. В обід – віддушина – танці. Після музикування, від якого я вирішила відмовитися, варто було тільки побачити інструмент, схожий на арфу. Пробувала я якось навчитися грати, щоправда, на гітарі, але успіхом у будь-якому разі ця витівка не увінчалася.

У такому шаленому режимі минув тиждень. Я намагалася освоїти нові навички, паралельно читаючи книги та розглядаючи до чорних крапок перед очима карту материка. З магією не клеїлося. Попри те, що я намагалася відтворити найпростіші чари, які вимагали лише одного слова чи клацання пальцями. Не клеїлось, і все тут! Зате в один із днів Сніжинка пробігла від одного кінця дороги до іншого, а я сиділа на ній, вчепившись у поводи кліщем і тихо підвиваючи. Але втрималася у сідлі.

Лана куди успішніше справлялася з конем. Але це й не дивно.

А потім настав день, на який було призначено заняття з фехтування. Так, я хотіла навчитися захистити себе у разі ще одного нападу. Але тепер мені здавалося, що магія для цього знадобитися набагато краще. Ось тільки заняття були призначені, а чари, як і раніше, відмовлялися підкорятися. Я вже навіть починала побоюватися, що все те, що трапилося в моїй спальні, було просто дурним жартом Роналда.

Чи міг він підставити мене? Але навіщо? Так, герцог магією володів, це я вже бачила. Але той опік... Чи завдав б він його собі заради якоїсь вигоди в майбутньому? А чому ні? Чоловік Адель явно вів свою гру.

— Леді Етьєн! — веселий голос наздогнав мене, коли я разом з Ланою заглибилася в парк.

Заняття мало відбуватися на відкритому повітрі. Але я не очікувала замість викладача побачити тут Тамаша.

— Лорд Монуа? — здивувався в голос. — Що ви тут робите?

— Хіба вам не сказали? — здивувався він, скинувши брови. — Вашим майстром буду я, леді Етьєн.

— Майстром? — нахмурилася я, не відразу усвідомивши, що це може означати. А потім склала два плюс два і здивовано ахнула: — Ви?!

— Згоден, Роналд на цю роль підійшов би краще, — посміхнувшись, він розвів руками. — Але можу вас запевнити, що I я непогано володію холодною зброєю.

Вірити на слово не стала. Тільки кивнула у бік двох коротких дерев'яних мечів, які чоловік приніс із собою.

Чи думала я колись, що візьму в руки зброю? Ні! Але, схоже, настав час перебудовуватися під нові реалії. І вийти нарешті із стадії заперечення.

— Не поспішайте, ваша світлість, — похитав головою лорд Монуа, опускаючи тренувальну зброю на землю, — для початку вам потрібно зрозуміло одне — будь-який мечник у королівстві Флемур, швидше за все, буде кращим за вас. Тому зброя — це остання річ, на яку варто розраховувати. Краще біжіть, ховайтеся та зовіть на допомогу. І тільки якщо нічого з цього неможливо, витягуйте меч. Це зрозуміло?

Вперше за час нашого спілкування Тамаш говорив серйозно і дивився без посмішки в очах.

Це так мене вразило, що я просто кивнула.

— Добре, — чоловік зітхнув, ніби йому самому не подобалося те, що тут відбувалося. — Тоді почнемо.

Я даремно сподівалася, що мені відразу ж видадуть у руки меч і почнуть пояснювати, як захищатись. Ні, все заняття Тамаш показував різні стійки, змушував мене їх повторювати і стежив, щоб я усе робила правильно. До мечів ми так і не доторкнулися, але я втомився як собака.

— Ви швидко схоплюєте, леді Етьєн, — похвалив мене насамкінець Тамаш. — Дуже добре.

У цьому я з ним згодна була лише частково. Стійки мені мало чим допоможуть, якщо зараз із-за повороту вистрибне черговий убивця. Але, може… я просто надто похмуро мислю? Все ж таки спроба убити Адель не увінчалася успіхом два рази. Може, вбивця заспокоїться та зрозуміє, що це не його варіант?

— Леді Адель, — Лана звернулася до мене настільки тихим голосом, що я навіть не одразу зрозуміла, що сталося.

— Так? — я обернулася до дівчини.

— А навіщо вам це? — ще тихіше спитала вона, кивнувши у бік парку, з якого ми йшли. — Адже ви в замку, під захистом такої кількості воїнів...

— Було два замахи, — відповіла я чесно Лані. — Герцогу відомо лише про один.

— Ви не розкажете йому про другий? — спитала вона.

Я озирнулася на Тамаша, який йшов іншою стежкою, і похитала головою:

— Ні. Але ти мусиш знати, що тут не так безпечно, як може здатися.

— Хіба може бути безпечно на кордоні з Мертвими землями? — хмикнула вона і відразу сором'язливо опустила очі. — Вибачте, ваша світлість. Я не мала…

— Лано, — я зупинилася і суворо подивилася на неї, — мені потрібна не лише служниця, а й людина, яка скаже мені правду. Будь-яку. Людина, яка готова підказати чи зупинити, якщо бачить, що я роблю помилку. Ти можеш говорити про все, що думаєш, і про все, що знаєш. Зрозуміла?

Вона хлопнула очима і кивнула.

А я полегшено видихнула.

Добре, що вдалося впіймати цей момент самоцензури у Лани. Все ж таки мені потрібен помічник родом із цього світу. Людина, яка завжди буде поруч і буде на моєму боці. Лана для цієї ролі, як мені здавалося, підходила чудово.

— То що ти хотіла сказати? — підштовхнула я дівчину.

— Ми живемо в місці, де небезпечно майже все, — зніяковіло промовила вона. — Близькість Мертвих земель сама по собі небезпечна. Це все, що я хотіла сказати, міледі.

Я кивнула.

На цей раз нічого серйозного. Але в майбутньому її відвертість може неодноразово врятувати.

— Міледі, — Лана заговорила вже в коридорах, — можу я спитати?

— Звісно.

— Вам удалося щось дізнатися про долю мого брата? — її голос затремтів.

А я подумки відважила собі потиличник. З герцогом я поговорила, а ось Лані розповісти забула.

— Тобі нема про що турбуватися, — запевнила я. — Їх ніхто не пожене у Мертві землі. Принаймні найближчим часом.

Лана заломила руки.

— Герцогу не потрібні марні смерті, — додала я, відзначивши, що мої слова не зробили кращими. — Але я спробую ще домовитися про те, щоб Брю взагалі відпустили додому.

— Дякую вам, ваша світлість, — одними губами прошепотіла дівчина.

Більше вона нічого не сказала. Та й мені додати було нічого. Хотіла б я пообіцяти, що з її братом нічого не станеться, але не могла цього гарантувати. А порожні обіцянки завжди роблять лише гірше.

Залишок дня за книгами з магії я провела в поганому настрої. Не йшли у мене з голови слова Лани. Не йшов її старший брат. І герцог, з яким я гадки не мала, як домовлятися. Та ще й із заклинаннями не клеїлося. Треба шукати наставника, раз сама я з цим упоратися не в змозі.

Цікаво, а це прохання Роналд вислухає? Після того, як я обпекла його.

Шанс дізнатися наблизився несподівано швидко. Увечері, варто було тільки сонцю почати опускатися до заходу сонця, у двері покоїв постукали.

Лана, яка тихо сиділа біля вікна і вишивала, кинулася відкривати.

— Ваша світлість! — охнула вона, а я за цих слів повільно відклала книгу і обернулася на пуфі.

У дверях стояв Роналд Етьєн власною персоною. Тільки за той тиждень, що ми майже не бачилися, він став виглядати гірше. Під очима залягли тіні, кілька мімічних зморшок на чолі стали видно чіткіше. Але й загальний вигляд був якийсь пом'ятий, ніби чоловік не спав кілька днів.

— Ваша світлість, — тими ж словами привітала я чоловіка Адель, тільки вимовила їх куди холодніше за Лану.

— Леді Етьєн, — у тон відповів чоловік, ступивши всередину. — У нас із вами є незавершена справа.

— Яка саме? — Я поглядом попросила Лану залишитися.

Знала я одну справу. І її завершувати мені з чужим чоловіком якось не хотілося.

— Іди, — наказав Лані Роналд.

Дівчина кинула на мене зляканий погляд. Не послухати його вона не могла. Він стояв вище за мене. Отже, і його слово важило більше.

— Вас почали бентежити свідки? — я запитала перше, що взагалі спало на думку.

Залишатися з ним віч-на-віч я точно не хотіла! Востаннє це закінчилося зіпсованою сорочкою та опіками.

— Минулого разу вони збентежили вас, — відповів чоловік. — Хоча це традиція вашої родини.

У мене холодок пробіг уздовж хребта. Значить, він все ж таки знову прийшов вимагати першої шлюбної ночі. Так, I як викручуватися цього разу?

— Мені нездужає, ваша світлість, — дуже різко відповіла я.

— Мені здається, ви надто багато надій покладаєтеся на цей необхідний процес, — примружившись, озвався він, ступивши до мене. — Від вас багато чого не вимагається, люба дружино.

Та щоб його!

— Ваша світлість, — я відсахнулася і кинула погляд на Лану, яка застигла в дверях, не знаючи, що робити. — Ви надто квапите події!

— Кваплю? — від такої заяви Роналд навіть пригальмував. — Ми одружені, якщо ви не забули. І у вас є обов'язок, зазначений у договорі.

Та я цей договір у вічі не бачила! І взагалі, не про мене у ньому йдеться.

— Я хотіла б спочатку ознайомитися з цим договором! — випалила я, зробивши ще один швидкий крок назад.

— Ви мені не довіряєте? — щиро здивувався чоловік.

— На жаль, у моєму минулому становищі неможливо було прочитати документ. Тож хто знає, які ще умови туди були вписані, про які я не знаю, — вчепилася я в цю відмазку сталевою хваткою. — Хотілося б знати все, що в ньому йдеться. І до того ж… чи наш шлюб — подія, що відбулася? Я була не в тому стані, щоб адекватно брати участь у подібній церемонії.

— Насмію вас засмутити, — з глузуванням протяг чоловік, — але так, ми з вами чоловік і дружина. Обряд був проведений з благословення його величності та схвалення богів.

Прямо-таки богів? Щось погано віриться.

— А вам, як дружині, — продовжив мовити Роналд, — не можна навіть бачити, не те що читати документ, підписаний вашими батьком і чоловіком під час укладення шлюбу.

Добре вони тут влаштувалися. Можна мені адвоката?

Варто тільки про це подумати, як тиша за вікнами вибухнула виттям труб. Чи то місцеві боги помітили, в яку я колотнечу потрапила, а значить, жодного схвалення вони не давали. Чи то просто пощастило.

Але делегація, що поспiшала до нас з королівського замку підібрала найкращий момент, щоб оголосити про свiй приїзд.