Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

— Випийте, — лорд Монуа вставив мені в руки кубок, від якого несло міцним алкоголем.

Обхопивши його тремтячими руками, я завмерла, не усвідомлюючи все, що відбувається. Зараз я сиділа у кріслі біля каміна в кабінеті герцога Етьєнського. І не могла навіть зітхнути спокійно.

Перед очима продовжувала стояти страшна картина. Темний коридор. Калюжа крові. І жінка. Жінка, яка врятувала мене ціною свого життя.

Врятувала мене — Аліну. І врятувала тіло Адель.

Як вона тоді сказала? Її величність приставила колишню бойову чарівницю для безпеки молодшої дочки. Піфаль знала, що є шанс загинути на цій посаді. Але все одно погодилася... Чорт!

Я одним махом спустошила кубок. Скривилася від жару, що прокотився язиком і горлом. Що я щойно випила? Ром? Коньяк? Може щось ще? Не знаю. Але й це не допомогло впоратися зі страхом та тремтінням.

— Давайте ще раз, леді Етьєн, — Роналд звернувся до мене, подавши жестом якусь команду двом стражникам, що теж залишилися всередині, — що ви бачили і чули?

— Я вже все розповіла, — глухо відповіла я, дивлячись на полум'я в каміні. Здригнулася і підняла очі на чоловіка. — спалахнуло якесь яскраве світло, холодне, біле. Воно переслідувало нас. Піфаль була чарівницею. Вона намагалася зупинити його... якось. Я чула кроки і брязкіт металу на сходах, що вела до вежі. І пост стражників біля сходів пустував. Там також кров.

Здригнувшись, я опустила очі до порожнього кубка і заплющила очі.

— Їх знайшли? — питання явно було адресоване мені.

На якусь мить я захопилася тією твердістю, що звучала в голосі герцога. Він допитував усіх так, ніби нічого не сталося. Неначе все це було буденністю.

— Шукаємо, ваша світлість! — відрапортував один із вартових. — Дозвольте висловити побоювання?

— Дозволяю.

— Боюся, що тіла Ніркена та Олтера ми не зможемо знайти.

— Причина?

— Кров на камінні відносно стара. На них вчинили напад у розпал прийому. Якщо серед нападників був маг такої сили, як стверджує її світлість, ми не зможемо знайти ні тіл, ні слідів нападників.

— Портальна магія навіть не всім магам кола підвладна, — відповів герцог. — Яким би сильним не був той маг, що напав на леді Етьєн та її камеристку, він усе ще десь тут. Зберіть більше людей. Лорд Монуа, вас я попрошу теж приєднатися до пошуків.

— Звичайно, — Тамаш випростався. — Ніхто не повинен знати.

— Звичайно.

Чоловіки швидким кроком покинули кабінет, залишивши мене наодинці з герцогом.

— Хто не повинен знати? — спитала я, піднявши очі на Роналда.

Лорд Етьєн важко зітхнув, повернувся до мене і суворо промовив:

— Ніхто не повинен знати. Ні слуги, ні гості, котрі залишилися зараз у нас. Цей інцидент ми приховаємо від громадськості, щоби не піднялася паніка. І вам теж варто тримати язик за зубами.

Я спохмурніла:

— Але... Піфаль.

— Її тіло вже відправили сім'ї. Лист про загибель старшої сестри її родичка вже отримала. Разом із компенсацією. Ця проблема вирішена.

Ошелешено похитавши головою, я не знайшла, що сказати.

— На вас напали цілеспрямовано, леді Етьєн, — герцог тицьнув мені в ніс найочевиднішим фактом. І поставив найочікуваніше запитання: — Кому ви вже встигли перейти дорогу?

— Вашій коханці? — видала я найочевиднішу версію і прямо подивилася на герцога.

Чекала реакції. Хоч якоїсь. Але Роналд продовжив дивитися мені в очі.

— Що? — Видихнула я. — Думаєте, це неможливо?

— Думаю, що, можливо, все, — спокійно відповів він. — Але леді Мелані не має зв'язків і засобів, щоб залучити настільки сильного мага.

Я не знала, чи варто йому вірити. Але Адель уже намагалися вбити до цього. І також маг. Збіг? Не думаю.

Виходить, що якийсь чарівник проникнув у замок уже вдруге. І вдруге залишився непійманим.

Якби тільки Піфаль змогла знайти тоді його слід.

На душі стало паршиво. Вона загинула за мене. І за Адель.

Я кинула ще один погляд на Роналда. Йому варто знати, що на його дружину був ще один замах. Але як я це поясню? Піфаль знала всю таємницю. А тут…

— Вам варто змінити кімнату, — за кілька хвилин тиші сказав лорд Етьєн. — Вбивця зміг відшукати ваші покої. Можливо це було випадковістю. Але вдруге так ризикувати не варто. Нові кімнати вам підготують протягом кількох годин. Я вже розпорядився. У ваших дверей з цього моменту завжди чергуватиме охорона. Вона ж супроводжуватиме вас усюди разом із вашими слугами. До речі, про слуг...

— Ми можемо поговорити про це згодом? — Перебила я його, масажуючи пальцями віскі. Голова розколювалася.

Роналд промовчав. А я прийняла це за відповідь.

 

***

Кабінет герцога Етьєнського

 

— Їх ніде немає! — саме з цими словами лорд Монуа відчинив двері, розгонистим кроком проходячи всередину. Сполохав жорстке волосся п'ятірнею і розгублено глянув на Роналда.

Герцог відклав папери, відкинувся на спинку крісла і помасажував пальцями перенісся.

За вікнами кабінету починало спалахувати світанок. Відпочивали цієї ночі лише гості, які ні про що не підозрювали. І, можливо, леді Етьєн, яку відправили до нових покоїв після опівночі.

— Ніяких слідів! — Тамаш по-господарськи підійшов до однієї з шаф, відчинив дверцята і знайшов у темряві крихітну пляшечку з синім еліксиром.

Випивши настоянку, яка могла ще кілька годин протримати його у бадьорому стані, радник повернувся до герцога.

— Що робити будемо? Про це треба повідомити коронi!

— Ми цього не робитимемо, — відмовився Роналд.

— Твою дружину мало не вбили, — обурився лорд Монуа.

— Я знаю, — чоловік заплющив очі. — Але корона з цим нам ніяк не допоможе. Що вони зроблять? Надішлють сюди своїх людей, які кілька тижнів топтатимуть чоботами коридори? Якщо ти нічого не знайшов, то вони не зможуть.

Тамаш на це нічого не відповів. Впав у крісло і зі стогоном простягнув ноги. Радник почував себе гончаком, який багато годин гнався за зайцем, але так і не зміг схопити пухнатий хвіст.

— Є припущення?

— Ні. Адель сказала, що це могла бути Мелані. Але я в цьому маю сумнів. Не того поля ягоди.

— Про що ти взагалі думаєш? — Тамаш подався вперед. — Ти танцюєш з Мелані у всіх на очах! Приділяєш їй увагу та приймаєш виклик від її брата! На прийомі, влаштованому на честь твоєї дружини! Роналд!

— Ти зараз питаєш мене як друг чи радник? — поцікавився герцог, знову розтираючи пальцями перенісся.

Він згадував, чи залишалися ще в його запасах еліксири бадьорості, чи ж лорд Монуа схопив останній. Якщо пам'ять його не обманювала, доведеться сьогодні герцогу триматися без додаткових трав та індовіру.

— Я просто питаю, — натиснув Тамаш. — Ти поводиш себе нерозумно!

— Тамаш, ну яка вона мені дружина? — стомлено спитав Роналд. — Те, що жерці оголосили нас подружжям, ще нічого не означає. Та й те, як вчинила корона…

Він замовк. Вони знали цю історію від початку і до сьогоднішнього моменту.

Лорд Монуа підібгав губи, не знаючи, що відповісти на це. З одного боку, він розумів Роналда. А з іншого… з іншого не розумів!

— Гаразд, — здався радник. — Що ми робитимемо з трьома смертями?

— Чи ти певен, що стражники мертві?

— А на що вони  магу живі? — резонно зауважив Тамаш. — Цінними полоненими їм точно не стати. Всі відомості, які вони могли видати, — це в якому підвалі найкраще вино зберігається, і яка з прачок голосніше в ліжку поводиться.

— Леді Етьєн захищатимуть тепер вдень та вночі. Я приставив своїх людей до неї. У них я певен. Проти мага, може, і не встоять у прямому зіткненні, але повідомити про напад встигнуть.

Лорд Монуа тільки кивнув, приймаючи цю інформацію до уваги.

— Тяжко ж їй доводиться, — несподівано навіть для себе поділився він спостереженнями. — Дівча тільки прокинулася. А тут уже напад, смерть…

— Така доля всіх Флемур, — жорстко відповів герцог Етьєнський, встаючи зі свого місця.

Частина його планів почала розвалюватися через події останньої пари тижнів. Але він не був би Разючим Лезом, якби здавався при перших невдачах.

— Ти готовий до цього ранку? — перевів розмову Тамаш, зиркнувши на вікно.

Сонце вставало як завжди. Нічого не змінилося для величезного світу. Лише три загублені душі. Їх приймуть у свої обійми боги та покажуть новий шлях.

Про них лорд Монуа більше не дбав. Він дбав про живих, які ще мали багато чого зробити, перед тим як усі вони потраплять до обителі богів.

— Готовий, — герцог випростався і встав із-за столу. — Сьогодні леді Етьєн на сніданку не буде. Підтримай легенду, скажи, що вона нездужає.

— Хочеш їх перевірити?

— Так, — Роналд зробив глибокий вдих і знову начепив на себе маску холодності та жорстокості, яку носив уже багато років.

 

***

Аліна Невська/леді Етьєн

 

 

Нові покої практично нічим не відрізнялися від старих. Слуги, здається, навіть те саме ліжко примудрилися перетягнути... І знову я опинилася в вежі. Щоправда, вікна тепер виходили не тiльки на парк, а й на стайні та складські приміщення. Не сказати, що це мене засмучувало сильніше, ніж смерть Піфаль. Жінку було дуже шкода. А ще було шкода себе.

Тепер на допомогу чекати ні звідки. Я знову повернулася на точку під назвою «шукаю сильного мага». Але водночас ще шукаю і душу Адель. І намагаюсь не загинути від рук злого чарівника. І…

Чорт! Цих "і" було стільки, що голова йшла кругом.

І я так і не змогла заснути до самого світанку. Незважаючи на те, що біля дверей покоїв вартували стражники і тепер я була в безпеці… Навряд чи ворог принцеси спробує вбити мене ще раз, одразу після невдалого замаху.

А ось незабаром можливо.

І від цих думок ставало жахливо ніяково. У що я вляпалася? Як із цього виляпатися?

Відповідь приходить сама собою. Тому що "як" я знала. Але все інше... Варто вже зупинитися і зізнатися самій собі, що я тут застрягла на невизначений час. І що тепер життя принцеси куди більше моє, ніж його.

І якщо я не хочу в найближчому майбутньому поїхати в монастир під приводом липового божевілля або ще якогось діагнозу, треба щось робити.

Я раптово відчула весь той жах, що міг звалитися на слабку Адель. Невідомий убивця, інтриги двору, чоловік зі своєю коханкою.

Відкинувши убік ковдру, я скаталася по боці ліжка і прошльопала босими ногами до вікна. Відсунула рукою напівпрозору білу штору та підняла очі до неба.

— Не знаю, — пробурмотіла я, розглядаючи рожеві хмари, — чи чуєте ви мене, місцеві боги, але, схоже, я поки затримаюся. Сподіваюся, вам я дорогу ніде не перейшла. А якщо й перейшла, то прошу невеликої відстрочки, а то якось і так багато всього на одну мене.

Сумно посміхнувшись, я заплющила очі і глибоко вдихнула.

Не знаю, що там із богами. Натомість тепер знаю, чому так вчепилася в ідею допомогти народові. Тепер за цим прагненням лежали не лише добрі наміри. Але й користь.

Поки я шукаю Адель і мага, здатного повернути її і мою душу на місце, життя може зробити новий кульбіт — відправивши мене в немилість герцога. Щоб не загриміти в монастир або ще гірше, мені потрібна відданість і любов народу.

Не знаю, як у них тут зазвичай поводяться принцеси та герцогині. Я планую розпочати свою кампанію. Я їм потрібна, а мені… мені потрібні союзники.