Десь у замку

— Ти серйозно відправляєш її одну до розлюченого народу? — Тамаш повільно підійшов до вікна, біля якого завмер Роналд.

Герцог дивився вниз, спостерігаючи за тим, як за ворота виїжджають одна за одною три криті візки. Кілька вершників наздоганяли їх повільним кроком. А ось карета ще не зрушила з місця — леді Етьєн поки що не з'явилася.

Теплі промені вранішнього сонця ковзали по гладких каменях алей, забарвлюючи їх у рудий і наганяючи на герцога якусь жахливу ностальгію.

— Чи не ти сказав, що народ їй радий? — хмикнув господар земель, спостерігаючи за появою тонкої фігурки у сукні кольору молодої трави.

Адель спішно спускалася сходами, кілька разів озирнулася, а потім швидким кроком попрямувала до карети.

"Швидким і досить рішучим", — зазначив Роналд.

 — До того ж вона не одна, — слушно зауважив герцог, вказавши на десяток озброєних вершників. — Моя дружина вирушає до народу із дарами, і її захищають мої люди.

— Але навіщо? — радник з подивом дивився на те, що відбувалося у внутрішньому дворі. — Це все необов'язково. Якщо ми укладемо угоду про постачання зерна найближчого тижня, народ затихне.

Лорд Етьєн почухав підборіддя рукою в шкіряній чорній рукавичці і хмикнув, коли карета похитнулася і поїхала вперед.

— Хочу подивитись, який подарунок мені зробила корона.

Ця фраза прозвучала дивно. Лорд Монуа косо глянув на свого друга та пана.

— Ти її чимось підозрюєш? У змові?

Роналд примружився, а коли ворота за останнім вершником були зачинені, повернувся спиною до вікна і промовив:

— Краще бути готовим до найжахливішого подарунка, який вони могли мені зробити.

І пішов у бік кабінету.

Але до державних питань молодому герцогу поки що не було справи. Його думки займала дівчина, яка стала йому дружиною. Щось бентежило Роналда. У її поведінці, у її виборі, у її діях.

Різниця між тією, що привезли йому в нерухомому стані… тією, що босоніж розгулювала травою перед його вікнами… і тією, що увірвалася до кабінету з вимогами… Так. Різниця між цими трьома дівчатами була просто величезна. І це теж дуже бентежило лорда Етьєна.

***

Аліна Невська/леді Етьєн

Карета підстрибувала на кожному проклятому камені нерівної стежки. Коли повернуся додому, мабуть, перестану лаятись на наші дороги. Вони, може, й не скрізь ідеально гладкі, але порівняно із місцевими — дзеркало.

У роті все ще відчувався присмак настоянки з індовіром, незважаючи на те, що я навіть зуби після неї почистила… Так! Тут були і щітки, і зубні порошки, які непогано перетворювалися на пасту, якщо їх розвести водою! І це не могло мене не тішити.

— Ваша високість, чи можу я поставити запитання? — поцікавилася Піфаль, що розмістилася на сидінні навпроти.

— Так, — я відсунула вбік оксамитову синю шторку, що закривала огляд, і визирнула у вікно.

Повз линули зелені луки. Вдалині на горизонті виднілося місто, яке також належало чоловікові принцеси. Саме з нього мали доставити зерно та борошно до замку. Але цього не зробили.

Цікаво, а як лорд Етьєн вчинив із ними?

— Навіщо ви це робите? — камеристка підібрала найнейтральніший тон. — Хіба ви не повинні зараз займатися... нашою спільною метою?

— А я нею й займаюся, — зітхнувши озвалась я, відпускаючи шторку і витягаючи з широкого рукава сукні довгий сувій. Розгорнула і розклала на сидінні поруч із собою карту материка.

Піфаль притихла, здається, не чекаючи такого повороту.

А я постаралася закритися від стукоту копит поблизу, гуркоту возів попереду і тихої мелодії, яку насвистував кучер.

Я всього на мить відчула, нiби потрапила в казку. Все, як хотілося колись у дитинстві. Я принцеса, навколо чарівний світ, сповнений небезпек і таємниць. Попереду маса складнощів, пригод і десь там, за обрієм, велике кохання.

Потім ця думка зникла. І я знову зосередилася на карті материка.

Було б добре, якби все було як у казці. Але, на жаль, це реальність.

— Це вся земля, яку ви відкрили? — тихо запитала я, ковзаючи пальцями по межі між королівством Флемур і королівством Авель.

Обидві країни тісно притискалися одна до одної, простягаючись від півночі материка і майже до півдня. Зі сходу Флемур підтискали страшні назвою і монстрами Мертві землі. Знизу — на півдні — розкинулася досить велика країна вільних міст.

А такий потрібний мені Священний град… у самому серці материка. Затиснутий королівством Авель зі сходу, Землями болотяних народів — з півдня і царством Сміф — із заходу.

— Що значить відкрили? — здивувалася Піфаль, глянувши на мене, як на ненормальну.

Я закусила губу. Навряд чи вона зараз адекватно сприйме інформацію про те, що вони живуть на планеті, вона майже кругла, а землі може бути куди більше, ніж намальовано на цій карті.

— Чи є інші країни та королівства за морями? — спитала я, переінакшивши своє запитання, і вказала пальцем у карту. — Наприклад, комусь вдавалося перетнути Тепле море, що на півдні у Країни вільних міст? Або, може, хтось мав дістатися до іншого берега через Океан Богів, що на півночі?

Камеристка ошелешено округлила очі, дивлячись на мене як на душевнохвору.

— За Океаном Богів суцільний лід, — пробурмотіла вона. — Його іноді прибиває так, що й з берега видно крижини. А Тепле море… навіщо його перетинати?

Мда-а-а…

— Ну, як сказати, — зітхнула я, знову відволікшись від пошуку того самого зв'язку. — Що, коли десь там є інші країни? Інші землі… Адель десь там, а я не зможу показати на карті, бо цієї карти просто не існує.

— Що ви таке кажете?! — обурення пробило маску служниці, назовні знову проступив поганий характер. — Нема інших земель і бути не може! Єдина земля та, де жили боги в тілі! І ми зараз на ній!

— Наявність інших світів ви теж заперечували, — слушно зауважила я. А потім жестом попросила жінку помовчати та зосередилася на власних відчуттях та карті.

Індовіра мною вже було випито стільки, що можна не просто зміцніти, а починати світитися в темряві.

Я ковзала пальцями по карті, прислухаючись до себе. Чи є якийсь дивний інтерес до певного місця? Може, внутрішня та необґрунтована зацікавленість? Чи ще щось, чого я раніше не помічала?

Карету різко нахилило, я з'їхала до дверей, чіпляючись руками за сидіння. Заржали коні. А через кілька хвилин карета знову стала на всі чотири колеса і поїхала далі.

— Твою ж! — злякано прошепотіла я, визираючи у вікно. — Що це було?

— Це ми минули перехрестя Трьох колодязів, — спокійно відреагувала жінка. — Магічне місце не завжди пропускає мандрівників. Ось там.

Вона вказала на щось величезне, що майнуло збоку.

Начебто колодязь, викладений сірим каменем. Але діаметр такий ... що водонапірні вежі нервово курять осторонь.

Кинувшись до сусіднього вікна, я встигла побачити ще один такий же колодязь. І за ним, здається, ще.

— Магічне чи просто з нерівною дорогою?

— Магічне, міледі, — озвалася Піфаль. — Захисне місце. Криниці були споруджені ще богами. Вони тут стоять тисячі років. Завжди наповнені водою як знак того, що до людей виявляють милість. І тільки недавно вони висохли, коли навесні трапилося лихо — спочатку жахливий град, який побив посіви. Потім найжахливіша спека і за нею посуха, що тривала двадцять днів. А потім… все налагодилося. Кажуть, що навіть вода повернулася до колодязів.

— Нічого тут у вас катаклізми, — охнула я. Все ще дивлячись у вікно на силуети, що віддаляються, воістину гігантських колодязів.

— Просто не варто гнівити богів, — насупившись, тихо промовила вона.

— І чим люди так їх розгнівали? — поцікавилася я, розгортаючи карту.

— Мертві землі були захищені від живих не просто так, — задумливо озвалася вона. — Це зробили ще боги, щоб віддалити від нас породження хаосу та воєн. Але не секрет, що Флемур вже почав захоплювати мертві території.

Я насупилась, намагаючись переварити інформацію.

Колонізація небезпечних земель? Але навіщо? Хіба їм тут не вистачає місця?

— Майже приїхали, — сказала Піфаль. — Не знаю, навіщо ви в це лізете, але будьте обережні, ваша високість. Народ зараз не надто задоволений життям.

Це я помітила ще на дні Скарг. Тож відкриттям подібне не стало. Загалом, не дивно, що народ незадоволений. З таким підходом з боку влади.

Повз карету на повному ходу пронісся один із вершників на вороному коні.

Ще біля замку мені представився капітан невеликого загону та повідомив, що їм доручено мене захищати. Але я більше побоювалася не простих людей, а того, що такий конвой навпаки відлякає народ. І ще більше налаштує його проти влади.

Якоїсь миті я помітила, як два вози з'їхали вбік, разом з ними відокремилося і кілька воїнів. Вони зупинилися поряд, охопивши у кільце.

Вони залишаються захищати решту хліба? Бояться напади з боку мешканців?

Сказати, що я була в шоці, це нічого не сказати.

А потім повз промайнув перший акуратний будиночок. Білі камені, чорна черепиця, вікна зі віконницями. За ним ще один і ще карета поїхала повільніше. На вулицю почали виглядати найцікавіші мешканці. Але їх було дуже мало. Здебільшого діти, яких жінки поспішали відтягти назад.

І лише за хвилину все стало на свої місця. Коли по вухах ударив гомін. З усіх боків до карети ринули люди, озброєні вилами та сокирами.

— Назад! — здається, то був голос капітана. — Назад!

Але хто там його слухав, народ рвався до карети, воза з їжею, не слухаючи наказів і не боячись мечів з алебардами. Ще трохи – і проллється перша кров.

Чорт!

Я спочатку зробила, а вже потім подумала. Рвонула вперед, відчиняючи дверцята карети і дивлячись назовні.

Можливо, мені здалося, але на мить стало тихіше.

— Жителі королівства! — звернулася я до них, тримаючись однією рукою за карету, а другу притискаючи до грудей. — Прошу вас, вислухайте нас! Ми приїхали з допомогою! Нехай вона і невелика, але від щирого серця! І це лише початок! Дозвольте допомогти вам у цей скрутний час!

Тиша стала гучнішою, а шум практично вщух.. Сотні очей дивилися на мене, серце стукало десь у горлі. Але я не мав шляху назад.

— Ми розуміємо і приймаємо вашу агресію!

— Від чийого імені ти кажеш? — крикнув хтось із натовпу.

А найближчий вершник сильніше стиснув меч, я навіть почула скрип його шкіряної рукавички.

— Я говорю від… свого імені! — відповіла їм, починаючи задихатися від страху та паніки. — Мене звуть… Адель. Ви знали мене як принцесу. Знаєте як дружину вашого герцога. Тепер ви знаєте мене як Адель. І я прийшла до вас із миром із хлібом…

Слова ніби народжувалися самі собою. Я не мала ні найменшого уявлення, як вгамувати натовп, що розбушувався. Але... у мене це вийшло.

Перші вила полетіли в пилюку. За ними други. Поруч упала сокира. Люди ще недовірливо дивилися на воїнів, але й ті почали ховати зброю.

— Не можу повірити, — шепіт Піфаль за спиною привів мене до тями. — У вас вийшло…

Я озирнулася через плече. Служниця сиділа, втиснувшись спиною в спинку сидіння, і була біліша за крейду.

— Я теж, — занімілими губами тихо відповіла я.

— Леді Етьєн, — кучер подав мені руку, пропонуючи спуститися.

На ногах, що не гнуться, я зійшла на землю. Кілька секунд постояла на місці, намагаючись перепочити. Запізнілий страх стягував зашморгом горло. Серце не могло заспокоїтися, перебиваючи подих.

І тоді, насилу відчуваючи землю під собою, я задалася цілком резонним питанням, на яке у мене не було відповіді. Чому, опинившись у паралізованому тілі Адель, я змогла рухатися та говорити? Вихід із такого стану навіть із магією має бути поступовим. Але до мого пробудження того злощасного дня Адель була нерухома.

— Ходімо, — Піфаль теж виявилася поруч. — Я допоможу вам.

Переляк збив з неї всю пиху. Навіть погляд розм'якшав остаточно. І ми обидві крокували у бік воза, який уже оточили люди.

У натовпі я побачила знайоме дівчисько з довгою світлою косою. Вона посміхалася. А коли зустрілася зі мною поглядом, низько вклонилася.

Після страху мене охопила ейфорія.

Я зможу допомогти цим людям! Зможу хоч трохи виявитися корисною! Це... це неймовірне відчуття, що окриляє, що залишається міткою у вигляді посмішки на обличчі і пам'яті — в серці.

— Я маю вибачитися, — пробурмотіла Піфаль, коли один із воїнів зістрибнув з коня, стягнув щільну тканину і допоміг нам із камеристкою залізти на вiз. — Я поводилася неправильно. І… чи можу я дізнатися про ваше справжнє ім'я?

— Аліна, — тихо відповіла я, відкриваючи першу коробку з рівними круглими булками. Аромат свіжої випічки вдарив у ніс, від нього скрутило шлунок. — Але зараз я дію від імені Адель. Сподіваюся, що вона оцінить.

— Не думаю, що їй було б важливо те, що робите зараз ви, Аліна, — зауважила камеристка, підходячи до мене і допомагаючи діставати їжу. — І дарма.

Ці слова так сильно зачепили мене, що перші пайки я видавала в якійсь прострації. Намагалася переварити те, що щойно почула.

Принцесі були б байдужі лиха її підданих? Що це за така принцеса? У чому тоді сенс бути на вершині гори, якщо не збираєшся допомагати тим, хто підтримує цю гору?

— Дуже дякую, — я відмерла, тільки коли з моїх рук хліб взяла знайома дівчинка.

— Лана, правильно? — Уточнила я в неї, посміхнувшись.

Дівчина завмерла і густо почервоніла:

— Ви запам'ятали моє ім'я, ваша світлість?

— Ти була дуже хороброю біля воріт замку, щоб забувати твоє ім'я, — відповіла я, крадькома видаючи їй додаткову булку. — Я дотримаюсь свого слова. Але сьогодні це все, що я можу зробити для вас.

— Це вже більше, ніж будь-хто колись для нас робив, ваша світлість, — прошепотіла Лана, притискаючи хліб до грудей. — Дякую.

Вона вклонилася мені ще раз і стрілою кинулась крізь натовп, щоб не заважати іншим.

А в мене серце стиснуло від жалю.

Віз хліба спустів занадто швидко. Деяким дісталося по два буханці, але хіба цього достатньо? Усі ті катаклізми, що описала Піфаль, мали вбити майже весь урожай. Незабаром їм знову нічого буде їсти.

— Настав час висуватися далі, — повідомив мені один із воїнів, допомагаючи спуститися з воза, коли хліб закінчився.

Жителі села, назви якого я не знала, знову висипали надвір. Віднесли отримані пайки до будинків і вийшли проводити нас поглядами та поклонами.

А потім…

— Боги, бережіть герцогиню! — гримнув перший голос.

— Бережiть герцогиню! — підтримали хором інші.

Я завмерла на сходинці карети, обернувшись до людей. Серце пропустило удар, а на очі навернулися сльози.