Життя принцеси виявилося до шаленства нудним. І чому тільки у фільмах показуються суцільні бали та прийоми? Це ж брехня.

Я в цьому світі всього нічого, а вже встигла занудьгувати. Треба терміново шукати собі справу на той час, поки ми шукаємо Адель. Інакше я завию.

Але Піфаль не оцінила навіть мого бажання вийти в сад, що вже говорити про щось більше? Камеристка принцеси наймилішим голосом попросила відпочивати більше, люб'язно посміхнулася після цього і нахабно замкнула мене в кімнаті. До самого вечора.

Я злісно пропалювала поглядом двері і жахалася того, як сильно помилилася в цій жінці. Перша думка виявилася оманливою — як і сама Піфаль.

Вона настільки вміло повернулася у роль покірної служниці, що в мене мурашки по шкірі побігли.

Але нудьгувала я тільки до наступного ранку.

— Міледі, прокидайтеся, — Піфаль розбудила мене на світанку. — Настав час вставати, ваша високість. Викладач етикету вже чекає на вас.

— Чого? — хрипким зі сну голосом пробурмотіла я, бажаючи закопатися в подушку глибше.

Цілий вчорашній день я намагалася відчути цю прокляту ниточку, яка пов'язувала мене з душею Адель. Але чи погано шукала, чи нитки не моя стихія — принаймні, у мене нічого не вийшло. Я не відчувала зовсім нічого. І від цього ставало страшно.

Адже якщо Адель остаточно померла, то я тут застряну. Щоправда, залишався ще шанс, що її душу занесло, як і мене, до іншого світу.

Чи можу я тоді її відчути?

— Викладач чекає на вас у ліловій залі, — підштовхуючи до ліжка стілець-сходинку, примовляла Піфаль. — Вам треба поспішити. Тож давайте.

— Ви ж знаєте, що я не Адель, — зауважила я, коли після короткого і не дуже ситного сніданку мене посадили перед дзеркалом і заходилися наводити марафет. — Може, припинимо цей театр?

— Так, ми з вами це знаємо, міледі, — спокійно відзначила Піфаль, натягуючи волосся мені на потилицю з такою силою, що брови за ними поповзли, — але іншим про це знати не варто. Грайте свою роль, доки все не закінчиться. Грайте повністю щоб вам повiрили.

Ось і вся відповідь. Більше Піфаль жодного слова не вимовила. Ні поки підбирала туфлі, ні поки туго шнурувала корсет синьої сукні з об'ємною, але легкою спідницею. Ні навіть коли суворо дивилася на мене, поки я намагалася підтягнути надто вже довгі вузькі рукави.

— Ви готові до заняття, — це були перші її слова десь за годину. — І це візьміть.

Служниця простягла мені білу носову хустку із золотими вензелями з боків. У центрі красувалася вишивка гладдю — Сірий птах, що розправив крила. На його грудях жовтіла квітка, схожа на лілію.

— Віддайте герцогу Етьєнському, як зустрінете, — видала вона мені нове завдання.

А я навіть руку відсмикнула, хоча майже торкнулася носової хустки.

— Хочете, щоб я вдала, ніби сама її вишила?! — голос затремтів від обурення.

Ось ще! Цей хам замість того, щоб швиденько допомогти з поверненням додому, відправив мене вишивати йому носові хустки. Фіга два йому, а не задоволення цього прохання! Сама не вишиватиму і чужу роботу за свою видавати теж не стану!

— Ви хочете зіпсувати долю її високості? — з неприхованою агресивністю процідила крізь зуби Піфаль.

— Ось Адель повернеться, нехай в'ється довкола свого чоловіка, — стала я в позу. — Я цим займатись не буду. Де ця ваша лілова зала? А то таке почуття, що на урок я вже спізнюся.

Хустку я не взяла. Натомість допила з чаші настій з індовіром і зробила крок до дверей. Злість клекотіла в грудях. Навіть заради якоїсь там принцеси я не збираюся догоджати цьому недоумку. Та сама Адель мені потім дякую скаже за те, що я відстояла її межі!

До лілової зали довелося йти у супроводі Піфаль. Вона знову мовчала. Але мене це влаштовувало. Краще так, ніж повчання та косі погляди.

Не знаю, за кого мене прийняла жінка. Але очевидно не за рівну їй.

Чи мене це зачіпало? Взагалі ні. Моєю єдиною метою зараз було знайти заблудлу душу Адель. І чим швидше я з цим завданням впораюся, тим простіше буде провернути зустріч із магом, нібито для відновлення пам'яті.

— Сюди, — це було єдине слово, яке промовила жінка, вказавши на арку ліворуч навпроти широкого вікна.

Сама вона за мною не пішла, мабуть, збираючись шукати загадкового мага, що намагався вбити Адель. Чи чим там ще займаються бойові чаклуни у відставці?

Я відмахнулася від цього і…

— Доброго ранку, леді Етьєн, — біля самого входу до зали з високою білою стелею і яскравими ліловими стінами на мене чекав чоловік років сорока. — Почнемо наш урок?

***

Від слова «етикет» я очікувала чого завгодно, але не того, що перші півгодини мене навчатимуть правильно робити реверанс. А потім завалять купою питань, на які я не знаю відповідей.

— Що ви повинні зробити за столом, коли ваш чоловік устав з місця?

— Як ви станете поводитися, якщо не знаєте титулу лорда, який вас привітав?

— Про що ви говоритимете зі знатною вдовою на балу?

Спочатку я намагалася вигадувати можливі варіанти дій. Але після того, як з десяток було відкинуто розгніваним учителем, здалася. І просто повторювала три слова: «Я не знаю».

А всі правильні відповіді, як виявилося пізніше, зводилися до одного — головним є лорд Етьєн. А я так… нуль без палички. Без його дозволу я не можу розмовляти з незнайомцями, не можу виїжджати із замку… Цікаво, а до туалету можу сходити без доповіді?

— Давайте на цьому й закінчимо, — здалася десь ближче до обіду.

Голова починала пухнути від усіх тих «ні», які нав'язував мені викладач. Якоїсь миті я навіть порадувалася за Адель, яка звалила з цієї божевільні в якийсь райдужний край єдинорогів. Чи куди там зазвичай принцес заносить волею випадку?

— Але ж ми так багато не обговорили! — обурився мій викладач, який з виглядом знавця рази чотири повторив, що, попри мій статус у минулому, тепер я герцогиня і стою значно нижче за соціальними сходами, ніж лорд Роналд Етьєн.

— Хіба це наш останній урок? — прямо запитала я, скинувши брови і схрестивши пальці на удачу.

— Звичайно, ні! — обуренню не було меж. — Вам ще так багато потрібно вивчити та дізнатися, леді Етьєн!

— Чудово, тоді передайте через мою служницю, коли будете готові провести наступне заняття, — я мило усміхнулася, продемонструвавши майстру, що його учениця схопила на льоту тему "як закінчувати небажані розмови".

З лілової зали я виходила втомлена і з відчуттям, що ще трохи — і знову зомлію. Привертати увагу лікаря ще раз не хотілося.

— Леді Етьєн, — Тамаш або чекав мене в коридорі, або насправді таким повільним кроком проходив повз, — як ваше самопочуття?

Чоловік припнувся, легко вклонився і обдарував мене черговою променистою усмішкою. При погляді на його білі зуби у мене випливло питання про стоматологів. Цікаво, чи є тут такі? Чи карієс вони магією заліковують?

— Спасибі, все добре, — відповіла я, не знайшовши очима Піфаль, яка мала чекати на мене.

— Я хотів би принести вам свої щирі вибачення, — лорд Монуа не збирався відставати. — Мені дуже шкода, що мої слова про магів зі Священного граду дали надію. Я не мав права давати надію до розмови з вашим чоловіком.

— Ви ні в чому не винні, і я на вас не серджусь, — відповіла я, намагаючись прикинути, чи зможу дістатися до кімнати сама. Або блудитиму в однакових коридорах до кінця життя.

А може, ризикнути і самій пошукати вихід у садок?

— Леді Етьєн, я все ж таки почуваюся винним, — не заспокоювався лорд Монуа. — Якби я міг загладити перед вами свою провину.

— Знайдіть мені мага, — ляпнула я, вирішивши, що піду в бік ось тих гвинтових сходів.

Якщо пам'ять мені не зраджувала, то саме повз неї ми проходили разом з Піфаль.

Лорд Тамаш закашлявся, недовірливо дивлячись на мене.

— Що таке? — Уточнила я, підхоплюючи спідницю.

Поки вчилася правильно кланятися, стільки разів наступила на край подолу, не порахувати!

— Ви пропонуєте мені піти проти волі лорда Етьєна? — недовірливо перепитав радник герцога.

— Якщо вам так хочеться спокутувати свою провину, — знизала я плечима, — то ви знаєте, що мені потрібно. А зараз прошу мене пробачити, лорде Монуа, у мене є справи.

Напевно, даремно я недооцінила викладача з етикету. Парочку уроків засвоїти вдалося досить швидко. А ще слів від нього потрібних нахопитися встигла. Тож можна вважати, що якісь ази спілкування із придворними у мене вже є.

Лорд Монуа не став наздоганяти мене, а я поспішила вперед, сподіваючись, що нічого не наплутала. Так, тут праворуч, тут ось до тієї арки. А тут варто звернути до сходів.

Поки що я йшла досить упевнено. Слуги, що зустрічалися мені на шляху, і стражники кланялися. А я у відповідь тільки чемно їм усміхалася. Це привітання тим, кого тут вважали нижче себе.

Ось тому ж лорду Монуа я маю при зустрічі кивнути і посміхнутися. Перед лордом Етьєном присісти у реверансі. А якщо, не дай місцеві боги, сюди навідаються батьки Адель, то мені доведеться їм мало не в ноги падати.

— Де постачання з міста, Шарль? — обурений чоловічий голос прокотився коридором. — Та хіба панам є справа до неврожаю! Мчи назад! Нехай передають нам три мішки зерна та п'ять — муки!

Я на мить завмерла і насупилась.

Що це там таке відбувається?

Попереду, в найдальшому кутку коридору, уперши руки в боки, стояв  вусатий чоловік у білому фартуху. Перед ним, скукожившись і червоніючи, тихо звітував хлопчина років п'ятнадцяти.

Прискоривши крок, я порівнялася з ними.

— Доброго дня, — подала голос до того, як ці двоє помітили мене.

— Ох, леді Етьєн! — Чоловік округлив очі і різко схилився. А потім простяг руку, схопив хлопця за потилицю і змусив нахилитися слідом.

— Що тут відбувається? — поцікавилася я.

Перед очима чомусь одразу ж спливла жінка з дня Скарг. Та сама, яка розповідала про неврожай і майбутній голод.

У них усе так погано?

— Ми говорили надто голосно, — проблищав чоловік, випроставшись. — Вибачте нас.

— Ви зіткнулися із якоюсь проблемою? — поцікавилася я, відчуваючи, що тут щось нечисте.

— Та що ви, — блідне, відмахнувся чоловік. — Які можуть бути проблеми, міледі? Все добре.

— Мені так не здалося, — я залишилася стояти на своєму. — Стався неврожай?

— Так, міледі, — зізнався чоловік. — Але ж це не страшно.

— Хіба? — скинула я брови. — Хіба ви не через це сперечалися?

— Міледі, — хлопчик тремтячим голосом звернувся до мене, — це вже третя поставка, яка зривається. Люди не бажають віддавати те, що мають. За законом.

— Міледі! — знайомий голос хльоснув мене по спині. А вже за мить поруч дуже недоречно намалювалася Піфаль. — Ось ви де! Ходімо!

Жінка буквально кліщами вчепилася мені в руку і постаралася відтягти від слуг.

— Ідіть, — кинула вона їм. Чоловік злиняв першим, хлопчик кинув на мене короткий погляд і поспішив за старшим. А потім Піфаль звернула свій погляд на мене і прошипіла: — Що ви собі думаєте? З чернею розмовляти…

— У цієї черні, як ви їх називаєте, є проблеми, — озирнувшись, я думала, що побачу, куди зникла ця парочка, але їх як вітром здуло. — Що це за обов'язковi постачання зерна та борошна з міста? Хіба ж у них не неврожай?

— Не лізьте в це, — процідила крізь зуби жінка. — У вас своїх справ повно.

А я… я знову озирнулась.

У цьому герцогстві, здається, все було якось не так. У служницях – колишні бойові маги, у господарях земель – хами. І нікому з них нема ділп до того, що відбувається у простих людей.

Мене це так зачепило. Буквально вп'ялося гострою голкою і рану, що відкрилася. У мене в сім'ї було так само.

Батько ставив себе вище за всіх. Командував. Наказував. І ніколи ні про що не питав. Матері теж особливої ​​справи до її дітей не було. Вона з радістю вішала всіх на мене… І саме мені доводилося мирити між собою братів, розмовляти з сестрами, дбати про них та берегти.

Нехай той час і був для мене важким. Але я згадувала його із теплом у грудях. З приємним почуттям, що можна про когось дбати. І зараз… у цьому світі… я вiдчула його вже двічі. Вперше на дні Скарг. А другий зараз, коли той хлопчик майже був готовий розповісти мені — тій, що може щось змінити, — про проблеми.

Я б, мабуть, навіть могла б допомогти. Хоч би зайняла себе чимось корисним.

Але Піфаль так не вважала. Вона ледь помітно підштовхувала мене в спину, щось бурмочучи під ніс.

— Вам потрібно прийняти ванну, — вирішила за мене камеристка, коли ми обидва опинилися у покоях Адель. — Перед вечерею.

— Принцеси миються за розкладом? — не втримала я язика за зубами.

На цю уїдливість Піфаль не відповіла. Налила води в кубок і, додавши в нього настойку, простягла мені:

— Пийте, міледі. Вам потрібні сили.

— Що це таке? Індовiр. Якась трава? — Я пригубила напій. На смак це була просто солодка водиця. З дивним блиском та яскраво-вираженим запахом.

— Це кров богів.

Ось слово честі, я мало не поперхнулася еліксиром. Закашлялася. Вдарила себе кулаком у груди і насилу перевела подих.

— Що? — тільки й змогла пискнути, спішно відсуваючи кубок.

— Так говориться в легендах, — закотила очі жінка, скоса глянувши на мене. — Що в ті дні, коли боги воювали між собою, їхня кров лилася рікою по землях. Кров їхня була наповнена небувалою силою. І саме вона стала джерелом індовіру.

— Що? — тільки й змогла повторити я.

— Індовiр постачають по всьому материку зі Священного граду, — зітхнувши, пояснила жінка. — Під землею там багато джерел. Великі джерела сили. Індовiр – це рідка магія. Вона лікує та поповнює ресурси чарівника, щоб той міг творити заклинання. Тепер зрозуміло?

— Трохи.

Я все ще недовірливо дивилася на кубок з так званою «кров'ю богів». Але якщо це лише легенда, то, як завжди буває, правди у ній практично немає.

— Допивайте настій, міледі, — нагадала про себе Піфаль. — Вам потрібні сили, щоб знайти Адель.

Зітхнувши, я підняла чашу за ніжку і в кілька великих ковтків добила цю водицю. Навіть думати не хочу, з яких хімічних елементів вона складається, якщо так поводиться.

Якщо це допоможе мені розібратися з усім, що відбувається, то я й не таке вип'ю.

— Добре, а тепер наступний урок, — обеззброїла мене цією новиною камеристка. — Історія королівства Флемур.

— Що? — Здивувалася я. — Зараз?

— Так зараз.

Піфаль невідомо звідки дістала пухкий томик у шкіряній коричневій обкладинці та з гуркотом опустила його на стільницю.

— Ви повинні знати найголовніші та найнедавніші події, щоб бути готовою.

— Готовою до чого?

— До прийому, — добила вона мене. — Вся знати, що нині перебуває в герцогстві, бажає привітати вас з одужанням. Лорд Етьєн влаштовує прийом. До того ж у вас теж є обов'язки.

Я кашлянула і з жахом округлила очі.

— Коли?

— Через три дні. Тож почнемо.

Коли Піфаль сказала, що мені потрібно буде дізнатися і запам'ятати найважливіші події для того, щоб не схибити, я думала, їх буде штук десять. Ну, двадцять. Але... даремно сподівалася.

Відстала від мене служниця, тільки коли почало темніти. Мені принесли їжі, набрали води у ванну, яку камеристка стоїчно продовжувала називати лоханью, і майже дали спокій. — Я мушу допомогти вам помитися, — повідомила Піфаль, коли я зі стогоном насолоди залізла в гарячу воду, розпрямила втомлені ноги і потяглася за мочалкою.

— Дякую. Але з цим я справді можу впоратися сама, — втомлено відмахнулася я.

— Ні, ви не зрозуміли. Так заведено, — у мене забрали мочалку з рук і натиснули на ключицю, змушуючи відкинутися на борт. — Леді не приймають ванну самі. Ніколи. Це вам варто запам'ятати.

— Запам'ятати… Краще б інтернет провели, — пробурмотіла я. — Високошвидкісний. І голосового помічника дали. Усім було б простіше.

— Що? — Піфаль застигла з мильною піною на руках, здивовано скинувши брови. — Що ви щойно сказали? Що таке терне..?

— Не має значення, — зітхнула я, прикриваючи очі. — Ви ж не хочете нічого знати про мій рідний світ, правда?

На запитання Піфаль не відповіла. Тільки скривилася. Нещодавно мені чітко дали зрозуміти, що жінка не хоче нічого знати. Ні про мене, ні про інші світи.

Ну а я що?.. Якщо вона так хоче зараз помити мені волосся і потерти п'яти, то будь ласка. Я відчувала себе настільки втомленою після такої великої кількості інформації, що була згодна майже на все.

Правила звернення до титулованих осіб змішувалися у мозку з важливими битвами та датами завоювань. А ще в пам'яті раз у раз виринала та зустріч у коридорі з двома робітниками.

— Отак, тепер вибирайтеся з води, — наполягла Піфаль. — Скоро прийде лорд Етьєн.

— Куди прийде? — сонно простягла я, щільніше кутаючись у великий і теплий рушник.

— Сюди, до вас. Як і належить чоловікові.