Як? Вже?

Я думала, що в мене хоча б кілька днів на підготовку буде. Я і так майже добу непритомна валялася! Стільки часу загубила!

Впіймала я себе на тому, що підірвалася з місця, зістрибнула з високого ліжка без стільця-сходинки і вже розкрила шафу, намагаючись знайти сукню, яка зіграє мені на руку в майбутніх переговорах.

— Міледі, що ви робите? — Піфаль кинулася до мене, намагаючись допомогти.

— Мені треба переконати його запросити сюди чарівника. — Я завмерла, різко обернувшись до служниці: — Як мені це зробити? Чи погодиться він? Які слова використати?

По нервах знову вдарило панікою, руки затремтіли, ноги послабшали.

— Як же ваш чоловік може відмовити, ваша високість? — охнула жінка. — Особливо тепер, коли ви нарешті оговталися від хвороби! Боги свідки! Він виконає будь-яке ваше бажання!

Мені дуже хотілося в це вірити. Але відчуття, що повернення чоловіка принцеси не на добро, нікуди не зникало.

Тепер мені треба дурити ще одну людину.

— Ви хочете зустріти його? — тлумачила моя поведінка по-своєму Піфаль. — Давайте я допоможу вам привести себе до ладу. Ось це вбрання відмінно підійде.

Камеристка показала на темно-зелену сукню з важкої тканини з об'ємною спідницею, яку ділила навпіл темно-червона вставка, що йде вниз від ліфа.

Сперечатися я не стала. Їй видніше, у чому тут прийнято чоловіків із походів зустрічати. Але якщо я сподівалася, що вже за кілька хвилин вирушу знайомитися з герцогом Етьєнським, то дуже помилялася.

Піфаль спочатку запакувала мене в вбрання, яке важило, здавалося, цілу тонну. Потім довго збирала волосся, будуючи з них якусь неймовірну зачіску з живими трояндами. І тільки після цього взялася за макіяж.

Покої принцеси Адель мені вдалося залишити за спиною до моменту, коли остаточно розвиднілося. Стук невисоких підборів об камінь бив по нервах, Піфаль поспішала поруч, підказуючи, куди звернути.

Замок жив своїм життям. Слуги снували коридорами, додалося людей у ​​формі та зі зброєю. Але цього разу більшість із них тримали при собі мечі.

— Сюди, міледі, — служниця пригальмувала перед черговим поворотом. А я тільки здивувалась, як вона взагалі може тут орієнтуватися. — Його світлість має бути зараз на раді. Так завжди буває після завершення походу.

— І часто трапляються ці походи? — Збиваючись з дихання, поцікавилася я.

— Мертві землі останніми роками породжують все більше монстрiв, — похитала головою камеристка, а в мене від її слів мурашки по загривку поповзли. — Лорд Етьєн зобов'язаний захищати підданих його величності.

Чому він йому зобов'язаний, я так і не зрозуміла. Може, тому що чоловік його дочки? Чи було ще щось, чого я поки що не знала?

Але потрібну для себе інформацію я почерпнула — чоловіка принцеси часто не буває вдома. І це навіть добре. Менше підозрілих очей на мене буде спрямовано.

— Ми майже прийшли, віддихайте, — жінка обсмикнула мене, коли попереду замаячив черговий поворот.

Я сповільнила крок, мало не наступила на довгу спідницю і подумки промовила про себе всі ті слова, що вивчила за час зборів.

— Це зала порад, ваша високість, — Піфаль вказала на великі чорні двері із золотою ручкою.

Судячи з того, скільки ми пройшли, вона знаходилася на іншому кінці замку. Поблизу не було інших приміщень. Мабуть, для того, щоб тих, хто радився, не могли підслухати.

А двері охороняли двоє чоловіків у темній формі з мечами, притороченими до поясів.

— Може, нам увійти? — Нахмурилася я.

— Ви що?! — охнула Піфаль. — Жінкам суворо забороняється переступати поріг зали поради. Навіть слуги, які приносять їжу та вино під час затяжних переговорів, мають бути чоловіками. Отже, нам доведеться чекати тут, коли ви хочете милості герцога.

Милість герцога мені була не в дугу. А ось його допомога була потрібна. На мою думку, це все ж таки дещо різні речі. Але виявляти характер я не стала, підійшла до вікна і зайняла вичікувальну позицію.

Скільки вони можуть там радитися? Пробувши в дорозі чоловіки повинні були зголодніти, захотіти прийняти ванну і виспатися. Тож навряд чи довго.

Так я думала перші хвилин двадцять очікувань. Наступну чверть години вже нервово ходила від вікна до вікна, розглядаючи нереальну красу скель. Гострі вершини тонули в густих хмарах, а низ затягло щільним ранковим туманом. Неймовірне видовище.

Двері в зал ради відчинилися несподівано і різко. У коридорі пролунали голоси та кроки. Піфаль присіла в реверансі, а я стрепенулась і зробила крок від вікна, намагаючись вгадати, хто з усіх тих, хто поступово залишав зал, чоловік Адель.

Повз нас пройшло кілька чоловіків у темній формі з мечами на поясах. Одні були зайняті тихою розмовою, інші кидали на мій бік зацікавлені погляди. А я зараз переживала, щоб не пропустити герцога Етьєнського.

Але турбувалася я дарма.

Наступним із зали поради вийшов уже знайомий мені лорд Тамаш. А поруч із ним впевненою ходою йшов високий широкоплечий чоловік. Вік із першого погляду визначити я не змогла. Але він точно був не старшим тридцяти років. Швидше навіть молодше.

Скуйовджені і нерівно острижене в польових умовах темно-каштанове волосся, вольове підборіддя і прямий ніс. Почервонілі, схоже, від вітру щоки та коротка щетина.

— Леді Етьєн, який сюрприз! — Тамаш помітив мене першим, повертаючи убік. Зупинився поруч, упіймав мою руку і знову поцілував тильний бік долоні.

А я тільки від поклонів перестала шарахатись, тепер ще до цього треба звикнути.

— Доброго дня, — озвалася я, не впевнена, що саме так і має відповідати принцеса.

Другий чоловік теж пригальмував, але повертати в наш бік не поспішав, роздивлявся мене здалеку.

Ну а я не горда, перша зробила крок до нього і злегка нахилила голову:

— І вам добрий день.

— Бачу, чутки не брешуть, — низький баритон і чіпкий погляд темних зелених очей, від якого в мене мурашки по руках побігли. — Ви оговталися від хвороби, люба дружина.

Уф! Значить, обійшлися без казусів. Це справді герцог Етьєнський.

Одягнений, правда, майже так само, як і решта чоловіка. Відмінність була лише в тому, що його… мундир?.. прикрашали круглі червоні наплічники. Щось на кшталт погонів, чи що?

— Все так, — підтвердила я, зустрівшись із ним поглядом. І всі підготовлені слова вилетіли з голови.

Стоячи перед цим чоловіком, я зненацька відчула себе мало не голою. Жодного почуття безпеки. Я ніби дивилася в очі не герцогу, а справжньому хижакові.

— У мене буде до вас прохання, — проковтнувши страх, що накотила, вимовила я, продовжуючи дивитися прямо на нього. І тільки запізно зрозуміла, що, мабуть, варто відвести погляд, пограти в збентеження. — Для мого повного одужання потрібна допомога мага. Моя пам'ять постраждала та…

— І чого ви взяли, що мені до цього є справа? — ніби льодяною водою закотив мене лорд Етьєн.

— Невже ви не раді моєму одужанню? — щиро здивувалася я.

Всі навколо тільки й волали про те, що їхня міледі нарешті здорова. А цей бик навіть своєю темною кущистою бровою не повів! Навіть прикро якось.

— Ваше одужання факт, що відбувся, — новий потік холодної зневаги. — І якого ж мага ви хочете, щоб я запросив?

— Зі Священного граду.

— Із самого граду, — глузливо хмикнув чоловік. — А богів не попросити вам відновити пам'ять, леді Етьєн?

Звернення він буквально процідив крізь зуби.

А мене охопило подив. Де це Адель встигла йому дорогу перейти? Вона ж майже все життя прикута до ліжка провела. Чи… може, я не все зрозуміла? Може, вона не могла рухатись, але була здатна говорити?

Хоча ні! Тоді б Піфаль щось сказала. Або лорд Монуа.

До речі, про нього!

— Лорд Тамаш сказав, що ви можете це зробити для мене, любий чоловік.

Я теж у боргу не залишилася. Інтонаційно наголосивши на статусі цього чоловіка.

— Лорд Тамаш надто багато говорить, — герцог глянув на притихлого радника. — А вам не допоможе маг. У вас немає спогадів, щоб їх відновлювати. Краще займіться чимось корисним — вишийте мені хустку.

Герцог окинув мене ще одним холодним поглядом і, повернувшись, пішов. Тамаш винувато скривився, дивлячись на мене, а потім поспішав за головним.

А я… я… відчула себе голою та обпльованою. Так принизити! Свою ж жінку!

— Мудаку, — прошипіла я, пропалюючи поглядом спину, що віддалялася. Рівну та широку.

— Леді Адель, ходімо, — Піфаль обережно торкнулася мого ліктя.

— Це нормально? — спитала я, намагаючись упоратися з гнівом, який вогнем обпалював нутрощі і змушував серце шалено стукати. — Нормально так зі мною говорити?

— Він ваш чоловік, міледі, — злякано прошепотіла служниця, намагаючись підштовхнути мене до дій. А якщо конкретніше — до втечі з місця поразки.

— І що з того? — обурилася я, у скронях болісно запульсувало. — Яким він буде чоловіком, якщо не може виконати просте прохання?

— Не таку й просту, міледі, — поправила мене камеристка. — Все ж таки маги з кола рідко покидають Священний град. Але, можливо, вам вдасться з'їздити туди самої. Коли ви одужаєте остаточно.

З'їздити невідомо куди? У чужому світі? Який кишить усілякими монстрами, від яких страждають і прості люди, і цілі королівства? Ні, ну а чому б ні? Завжди мріяла здохнути десь у канаві з перерізаним горлом чи нутрощами назовні!

Уф!

Я рвано видихнула і задумалася, краєм свідомості відзначаючи, що Піфаль все ж таки вдалося зрушити мене з місця. І тепер ми йдемо коридором до якихось сходів.

З'їздити, звичайно, може бути простіше. Аж раптом до цього Священного граду півгодини шляху? Навряд чи, звісно. Але може ж мені хоч раз удача посміхнутися?

Але слова головної і єдиної покоївки про те, що з'їздити я зможу тільки після того, як остаточно одужаю, бентежили. Хто оцінюватиме мій стан? Лікар Ліх? З ним, мабуть, можна домовитись. При кращому розкладі він погодиться з тим, що я здорова, якщо хоча б тиждень я не втрачатиму свідомість. Але… цілий тиждень! Я не уявляла, як витримаю у незнайомій та напруженій ситуації навіть сім днів. Що вже говорити про те, якщо лікар не погодиться відпускати мене так скоро?

— Піфаль, він прав? — Замислено запитала я. — У мене насправді немає жодних спогадів, щоб їх відновлювати?

Я сподівалася, що це не так. Інакше у мене не буде мотиву зустрітися із чарівником.

— Я не знаю, міледі, — відповіла чесно жінка. — Ви не говорили із десятирічного віку. Мене до вас приставили саме після того, як ви остаточно перестали ворушити руками та ногами, вимовляти слова та реагувати на те, що відбувається. Тільки дивилися перед собою і іноді переводили погляд на тих, хто відвідував вас.

— Тобто, мене паралізувало поступово? — Здивувалася я.

— Що зробило? — скинула здивовано брови Піфаль.

— Прикувало до ліжка...

— Ага, так, — вона закивала. — Спочатку ви ще могли абияк пересуватися. Одразу після падіння навіть самі дійшли своїх покоїв. Потім тіло почало вас підводити. Тому дехто й казав про те, що на вас впало прокляття. Але жоден чарівник не зміг знайти відбитка темної магії. Хоча ви й залишалися притомні весь цей час, говорити і рухатися не могли… Сподіваюся, ваша пам'ять повернеться…

Все ще важче, ніж я думала. Значить, десь до десяти років Адель усвідомлювала, що відбувається. Потім усе почало погіршуватись, а далі в її тілі з'явилася я… Моя свідомість, моя душа. А що з Адель? Невже...

У мене різко похолонули руки від жахливого припущення.

Що, як Адель померла?.. Що, коли, коли я повернуся додому, її тіло просто впаде ще раз. І цього разу назавжди. Хіба це не логічно?

Дуже логічно. Але хіба я маю справу до смерті якоїсь принцеси, коли я сама в такій дупі?

Але... чомусь «справа» мені була. Варто було лише подивитися на Піфаль, щоб уявити масштаб трагедії від смерті принцеси Адель. І той відбиток, що вона залишить на оточуючих.

Однак не можу ж я все життя прикидатися кимось іншим. Не можу грати чужу роль — роль покірної дружини, яка в будь-якій незрозумілій ситуації піде вишивати хустки чоловікові!

— Піфаль, що мені робити зараз? — спитала я, коли ми вже підіймалися сходами до вежі. — Як мені жити, якщо я нічого не знаю? Якщо мені не вдасться переконати…

Голос надломився.

Якщо мені не вдасться переконати чоловіка Адель або з'їздити самої у Священний град, то я застрягла. І з кожним новим днем ​​у цьому світі все більше ризикувала видати себе.

— Якщо вам потрібна якась допомога від мене, —  промовила жінка, коли до дверей покоїв залишалося кілька кроків. — Я завжди й у всьому готова допомогти вам. Тільки скажіть, що мені зробити.

Проведи інтернет. Що мені робити в цьому світі, якщо я нічого дізнатися нормально не можу?

— Але чи дозволите ви поставити вам одне запитання?

— Звісно.

— Ви ж не леді Адель, правда?