Чо…чо…чоловiка?!

Як ця принцеса в стані, близькому до коматозного, примудрилася вискочити заміж?

У мене смикнулося око.

Чоловік у мої плани зовсім не входив. У мої плани входив тільки якийсь добрий дід-чарiвник, який погодиться відправити мою заблудлу душеньку в рідне тіло. А не ось це все.

— Зрозуміло, — тільки й пробурмотіла я, плануючи позбутися цього Тамаша якнайшвидше і відновити свої пошуки.

У цьому замку має бути хоч один маг. У короля Артура он цілий Мерлін був! Якщо вірити легендам… Тож і тут хтось просто має жити.

— Лорд Монуа, просимо вибачення, — врятувала мене від усього цього Піфаль, — але міледі ще нездужає. Ми прямуємо до парку. Лікар радив більше перебувати на повітрі.

Я кинула здивований погляд на жінку. Лікар такого точно не казав.

— Звичайно, — новий знайомий все ще тримав мою руку у своїй, — леді Етьєн, ви не заперечуватимете проти моєї компанії?

— Я...

Заперечую. Ой, як заперечую!

— Дозвольте?

Чоловік зовсім нахабно перехопив мою руку і пропустив через свою так, що ніби я сама взяла його під лікоть. Піфаль більше нічого не сказала. Та й я не знала, як вчинити.

Чи відмовилася б принцеса на моєму місці від супроводу з боку радника свого чоловіка? Чи ні? За умови, що п'ятнадцять років для неї просто пройшли повз.

— Як ви себе зараз почуваєте, леді Етьєн? — люб'язно поцікавився Тамаш, тримаючи мої пальці вільною рукою. — Ваше одужання стряхне все королівство! Боги свідки!

— Вже краще, дякую, — ретельно підбираючи слова, пробурмотіла я. За спиною лунали кроки Піфаль, і це трохи підбадьорювало. Все ж таки жінка не кинула мене на незнайомця.

Якщо вибирати між цими двома, то служниці я довіряла значно більше. Вона випромінювала надто щирі емоції весь той час, що намагалася мене напоумити.

— Мені радісно це чути, — променисто посміхнувся Тамаш. — Що ще сказав лікар?

— Що мені варто приймати настойки, — я знизала плечима, акуратно розглядаючи чоловіка.

За маскою красеня, яким і виявився радник чоловіка нещасної Адель, міг ховатися будь-хто. Але я мала мало варіантів для вибору. Тому я вирішила ризикнути.

— Лорд Монуа, — з надією, що все сказала правильно, звернулася я до нього, — але мені здається, що один лікар мені не допоможе.

— Ось як? — здивовано скинув брови. Точені смоляні брови! Не всі дівчата в наш час можуть похвалитися такою формою! — Що наштовхнуло вас на таку думку, леді Етьєн?

— Моя пам'ять, — насупившись і роблячи паузи між словами, простягла я. — Вона наче зникла. Адже так не буває. І... я хотіла б звернутися за допомогою. Можливо, є якийсь чарівник, готовий допомогти мені з цим?

Я затамувала подих. І подумки схрестила пальчики.

Будь ласка! Ну, будь ласка! Нехай тут випадково виявиться парочка умільців. Якщо якийсь маг зможе відновити втрачену пам'ять, то й із переселенням душі впоратися має!

— Хм-м-м, маг, який зможе відродити вашу пам'ять… — Тамаш притримав мою руку трохи сильніше, коли довгий коридор нарешті закінчився і ми завернули на початок великого парку.

Пісні птахів з кожним нашим кроком ставали все гучнішими, а запах квітів — все яскравішим.

— Навіть не знаю, що вам сказати, леді Етьєн, — промовив чоловік, коли моє серце вже танцювало канкан від стресу. — Можливо, ваш чоловік зможе знайти когось настільки могутнього. Може, навіть когось із Священного граду.

Священний град?

Це словосполучення я чула вперше. Але те, з яким придихом промовив його чоловік, означало, що йшлося про щось могутнє.

— Мені так ніяково, що я майже нічого не пам'ятаю. За стільки років. Не міг же мій стан бути настільки жалюгідним, що жодного спогаду не збереглося, — останньою фразою я ступила на тендітний лід, намагаючись натиснути на лорда Тамаша. В надії, що він зараз засоромиться і дістане адресу найближчого чарівника з рукава.

До речі, рукав цей був пришитий до досить незвичайного… піджака? Чорний оксамит, переплетення з товстих позолочених шнурків із застібками на грудях, кілька вшитих прямо в тканину жовтих камінців. Якщо це щось дороге, то я прямо зараз готова додати до списку прохань до чарівника ще одне.

Нехай не тільки душу мою поверне, а й кілька таких каменів перекине. Я і квартиру нарешті купити зможу і борг батькам повернути.

Варто було згадати про сім'ю, як на душі заскребли кішки. Відмахнувшись від найприємніших спогадів, я силою волі повернула себе в те місце, де опинилася. Знати б ще завдяки кому…

— На жаль, я нічого не можу для вас зробити, леді Етьєн, — вина в голосі чоловіка мене переконала в тому, що більшого я від нього не доб'юся.

На превеликий жаль.

— Ваш чоловік повинен повернутися з дня на день, — приголомшив мене наступною новиною лорд Монуа. — Похід на схiд трохи затягнувся. Але незабаром герцог Етьєн буде тут.

Я внутрішньо стиснулася. Зустрічатися з чоловіком принцеси Адель не було жодного бажання. Але, мабуть, тільки цей чоловік міг привести мені чарівника. І що мені робити весь той час, поки його немає? Як підготуватись до зустрічі?

— Лорд Монуа! Лорд Монуа! — крик пролунав з-за кущів.

За мить через них продерся хлопчик років десяти, залишивши жмут яскраво-червоної сорочки на колючках незнайомої мені рослини. Нагнавши нас, він зігнувся навпіл і видавив із себе:

— Лорде Монуа, вас шукає лорд Фінгар. Люди прибули. Очікують перед тронною залою. А лорда Етьєна ще немає.

Я незрозуміло переводила погляд з хлопця на Тамаша, мало що розуміючи у тому, що відбувається.

— Це погано, — пробурмотів чоловік, постукуючи по моїй руці пальцями, через що ставало якось не по собі. — Леді Етьєн, мені потрібна ваша допомога.

— Моя?

Чим я можу допомогти йому?

— Так, ваша, — Тамаш уже обернувся до мене всім корпусом і зазирнув у вічі. — Прошу вас бути присутньою на обов'язковій зустрічі з народом. Вислухати стражденних. Хазяїна цих земель ще немає, але є ви. До того ж народ буде радий бачити вас. Бачити, що ви впоралися з хворобою.

— Я не зовсім розумію…

Вписуватись у сумнівний захід не було жодного бажання. Я тут сама одна із стражденних. Хто б мене вислухав?

— Ви господиня цих земель, — м'яка посмішка Тамаша дала йому ще кілька секунд. — Я буду поруч. І підкажу, що відповісти. Все ж таки це ваша перша зустріч з підданими. Прошу вас.

Я малодушно кинула погляд на Піфаль, яка весь цей час була поряд. Жінка зрозуміла мене миттєво.

— Лорд Монуа, я перепрошую, але міледі ще занадто слабка для таких подій.

— Я це, безперечно, розумію, — радник герцога відповів служниці, хоч продовжував дивитися на мене. — Але зараз самотужки мені не впоратися. Я не маю таких повноважень. А ви, леді Етьєн, маєте.

Він узяв невелику паузу, щоб жестом відіслати хлопця, який відколупував від куща шматок своєї сорочки. І додав:

— День Скарг мали провести ще десять днів тому, — винно додав він. — Ми змушені були його перенести. Але зараз відкладати ми не можемо. Леді Етьєн, зробіть це заради вашого народу.

Був би ще цей народ моїм.

— Добре, — здалася я під натиском радника. — Але я не уявляю, що треба робити.

— Нічого страшного, — Тамаш розплився в посмішці. — Я допоможу вам і все підкажу. Ходімо, люди вже зачекалися.

Я тільки потім усвідомила, наскільки майстерно цей Тамаш уміє вмовляти. Але якщо прямо зараз під рукою немає чарівника, який буде готовий мені допомогти з поверненням, я нічого не втрачу, якщо ще хоч одним оком гляну на чужий світ.

Цікаво ж… Хоч і страшно.

Суперечливі думки лізли в голову весь час, що я йшла за лордом Монуа. І від усіх я відмахувалась.

Подумати у мене буде час. А зараз… може, мені вдасться і вигоду, яку отримати від цього спілкування з народом? Що, якщо я зможу дізнатися про якихось магів? Може, цей лорд Тамаш мені щось не сказав спеціально? Або просто не знав, що сюди щойно приїхав учень якогось Гендальфа.

— Леді Етьєн, сюди, — радник герцога жестом показав на коридор, у який треба було звернути. — Тепер сюди. Прошу.

Мені галантно притримали двері, нагородивши ще однією променистою усмішкою. Піфаль не відставала від нас і при цьому хмурилася.

Так-так… що це могло б означати? Мені варто переживати, чи все не так погано, як могла подумати служниця принцеси?

— Ми майже прийшли. Ви добре почуваєтеся, леді Етьєн?

— Ага, — розгублено відповіла я, розглядаючи довколишнє середовище.

Коридори один від одного практично нічим не відрізнялися. Смолоскипи на стінах, іноді гобелени, іноді картини. Вікна то є, то нема. Майже всі двері, повз які ми пройшли, знеособлені.

Не те щоб я чекала на якісь таблички, які вказують, що за ними ховається. Але все одно оточення здавалося якимось звичайним. А не чарівно-замковим.

— Чи готові? — спитав чоловік, змушуючи мене завернути за черговий кут.

І ось тут я завмерла. Це були, мабуть, єдині двері, які відрізнялися від усіх інших.

Двостулковi, аркоподібнi, з великими золотими квітами, схожими на лілії.

— Так, ми не стали прибирати тронну залу, нехай замок більше і не є резиденцією королівської сім'ї, — пояснив лорд Тамаш, ніби виправдовуючись. — Хай господар наших земель і не носить корону, але приймати людей все ж таки має з гідністю.

Чоловік махнув рукою, наказуючи двом стражникам, що стояли по обидва боки від дверей. Вони кивнули і потягнулися до стулок, перехопивши зброю, яка мала таку ж довгу ручку, як і спис, але при цьому металева частина більше нагадувала сокиру з вершиною на вершині. Уявлення не маю, що це таке.

За дверима опинився... натовп. Просто нереально величезний натовп, за яким нічого більше неможливо було розглянути.

— Розступіться! — на всю силу своїх легень вигукнув лорд Тамаш, привертаючи загальну увагу. — Іде леді Етьєн!

Леді Етьєн не йшла, вона спотикалася, повиснувши на чоловічому лікті. Слабкість повернулася різко. Перед очима попливло. Але я чітко вирішила дізнатися про це місце і його мешканців якомога більше. Нехай і таким дивним способом, як участь у сумнівному заході. Так що вчепилася залізною хваткою і у свою свідомість, і руку Тамаша.

Зважаючи на те, як чоловік скривився, мою хватку він оцінив.

Люди й справді розступилися, утворюючи живий коридор, що закінчувався декількома сходинками та єдиним дерев'яним кріслом, оббитим фіолетовим оксамитом. Не такий я собі трон, звісно, ​​уявляла. Бідненько... бідненько...

— Міледі, — праворуч пролунало захоплене зітхання.

— Оговталася.

— Міледі...

Я навіть спробувала посміхнутися, сподіваючись, що принцеса мені потім дякую скаже за те, що не занапастити її долю в перші хвилини своєї появи.

— Сюди, леді Етьєн, — Тамаш допоміг мені сісти в крісло, сам відступив убік і зайняв місце праворуч. А ось Піфаль відстала. Я бачила, як її обличчя промайнуло в натовпі і пропало.

— Народ герцогства Етьєн! Народ королівства Флемур! — голосно промовив радник, приковуючи до себе увагу. — День Скарг розпочався! Сьогодні вас вислухає леді Етьєн! Погляньте на свою пані! Піднесіть молитви богам за її одужання! І пам'ятайте, леді Етьєн ще надто слабка. Так що я попрошу вас, якщо ваша скарга дріб'язкова, залиште її до наступної нашої зустрічі!

Я вчепилася в дерев'яні підлокітники, слухаючи цю промову. І з подивом завмерла, спостерігаючи за тим, як частина людей кланяється в наш бік і покидає тронну залу.

Вони справді прислухалися до Тамаша і вирішили не турбувати принцесу дрібницями. Це наскільки розвинена емпатія у місцевих жителів! Наші б стояли до останнього, впевнені, що їхня проблема найглобальніша.

Я вже знаю, про що говорю. Дякую сімом братам і сестрам, з якими доводилося по всяких муніципальних закладах бігати.

Чорт! Я знову про сім'ю згадала!

Здригнувшись від образи, що наринула, я постаралася перемикнутися на те, що відбувається тут і зараз. Досить себе шкодувати, Аліна! Було і було.

— Хто перший? — лорд Тамаш усміхнувся, оглядаючи тих, що зібралися.

— Якщо дозволите, — уперед виступив чоловік у пошарпаній сірій сорочці та потертій шапці. Стягнув останню з голови і низько вклонився. А потім, не розгинаючись до кінця, промовив: — Я хотів би сказати, що у нас чудовисько якесь почало діточок тягати. Нам би воїнів у село. Бо страшно ночами. Виє, кричить. П'ятьох уже потягло.

Я злякано подивилася на Тамаша.

Це що у них тут за фауна така, що цілеспрямовано дітей краде?

Лорд Монуа кивнув і показав мені чотири на пальцях.

Не зовсім розуміючи, що це означає, я заговорила, ретельно підбираючи слова:

— Я вас почула. З якого ви села?

Мужичок здригнувся, здивовано витріщивши очі, і промекав якусь назву, яку я не розібрала через дзвін у вухах.

— Ми надішлемо до вас чотирьох воїнів, — кілька разів моргнувши, щоб повернути собі свідомість, пообіцяла я.

Сподіваюся, що правильно зрозуміла знак Тамаша.

— Спасибі, міледі! — мужик ще раз низько вклонився, майже вдарившись чолом у власні коліна. — Здоров'я вам! Хай боги будуть милостиві до вас!

І поспішив розчинитись у натовпі.

— Леді Етьєн, — Тамаш нахилився до мене, тихо посміюючись. — Вони прості люди. Не варто звеличувати їх. Звертайтеся до них на «ти». Вони не звикли.

Так ось що так сильно здивувало цього чоловіка! Ну нічого, зате потім онукам і правнукам розповідатиме, що сама принцеса до нього на «ви» звернулася. Головне, щоби місцеві воїни не затягували з виконанням завдання. А то ні онуків, ні правнуків на селі не залишиться.

Мене знову тремтіння пробило при думці про те, що в них там якесь страшне чудовисько завелося.

— Хто наступний? — звернувся до юрби лорд Монуа.

Наступним виявився хлопчина, можливо, на кілька років мене молодше. Такий ж простенький сірий одяг, як і попереднього чоловiка. І така ж надія у погляді.

— Моя пані, — він теж низько вклонився, а мені знову стало ніяково. — Я прибув із села Гулкен, що на півночі від міста. У нас чарівник у вежі своїй замкнувся, не виходить. З людьми не розмовляє та не допомагає. А ночами зелений дим біля вежі стелиться. Боїмося, як би не сталося з ним чогось. Або він чогось не накоїв.

— Чарівник? — я спохмурніла. — Сильний?

— Та що ви! — відмахнувся хлопчик. — Травник звичайний. Та в наговорах трохи розуміється. Отож і страшно, що він там удумав. Боїмося, як туман до будинків не дістався. Башта-то на околиці стоїть. Відбудував собі за двадцять років.

Тамаш кивнув.

А я засмутилася.

Ось начебто те, чого я очікувала від цього заходу, — новина про маг поблизу. Але він навряд чи зможе допомогти мені.

— Добре, ми пошлемо когось поговорити з ним, — мляво відповіла я, до останнього сподіваючись, що це не останній чародій в окрузі, який відзначився.

— Міледі! — біля сходів уже стояла худорлява жінка в блакитній сукні з довгими рукавами. — У нас стався страшний неврожай. Боїмося, що не переживемо майбутню зиму. І благаємо вас виділити зерна.

Вона виглядала настільки болісно худою, що я збиралася вже пообіцяти, навіть не порадившись із Тамашем. А потім помітила, як він заперечливо хитнув головою.

І таке обурення мене накрило.

Він що, хоче відмовити голодуючим?!

Якщо я все правильно зрозуміла, то саме в такі дні просять допомоги ті, кому вона потрібна. Значить, з монстром допомагатимуть, з травником-самітником допомогатимуть, а як голод — то кожен сам за себе!

— Це ще чому? — прошипіла я крізь зуби, глянувши на радника.

Тамаш знову похитав головою, але це мене не переконало. Я дуже добре бачила, наскільки худа ця жінка. І скільки благання було в її погляді. Навіть якщо це і награно… але хіба вигідно відмовляти у такому проханні перед усім народом? Та вони владу заклюють за байдужість!

— Що складного у тому, щоб дати зерна? — Витрачаючи останні сили, поцікавилася я у лорда Монуа.

Ні, серйозно!

Якщо тут у всіх неврожай, то я про це ні сном, ні духом. Нехай хоч повiдомить.

— Не варто потурати простолюдинам у всьому, — шепіт торкнувся вуха, а я ошелешено відкрила рота. — Треба знати міру.

Я недовірливо подивилася на Тамаша, який здавався мені набагато співчутливішим до цього моменту. Лорд Монуа ніби почув мої думки і вибачливо підібгав губи, ніби йому й самому це рішення не подобалося.

А я… мабуть, відчувши силу щось зробити для цих людей, обернулася до жінки і просто кивнула:

— Звісно. Ми допоможемо.

— Леді Етьєн, що ви робите? — приголомшено прошепотів Тамаш.

Я нічого на це обурення не відповіла. Бо відчувала, що роблю правильно. Зроблю добру справу на цьому світі, перед тим як повертатися.

— Міледі...

Кинувши короткий погляд на Тамаша, який завмер мовчазною статуєю поруч, я повернулася до наступного чоловіка, що вийшов уперед, і раптово відчула такий удар слабкості по скронях, що світ похитнувся.

Пальці розтулилися, світло почало меркнути.

Останнім, про що я встигла подумати, було: "Хоч би це мене додому так повернуло".