Не знаю, скільки я просиділа біля трельяжа, розглядаючи з усіх боків тепер уже своє обличчя. У вухах шуміло. Усвідомлення приходило повільно та зі скрипом: я тепер не я.

Мабуть, не таку новину хочеш отримати відразу після пробудження, це точно. Але... Як говорила моя хороша подруга Христина — коли доля дає кашу, нема чого нею розкидатися.

Якщо я якось опинилася тут… Хоча чому «якось»? Певна річ, що за допомогою якоїсь магії, про яку говорили ті двоє. Тоді й треба повертатися з її допомогою. Головне, щоб моє тіло там — удома — швидше виявили і до апарату штучного життєзабезпечення під'єднати.

Христя за мною перед парами повинна заїхати, якщо не відповім на дзвінок — вона заб'є тривогу. Тож про це поки що можна не переживати.

А ось про те, як повертатись, варто потурбуватися.

Магію я бачила лише у фільмах. Усякі там фаєрболи та блискавки, які чарівники кидали з рук. Або вистрілювали ними з чарівної палички.

Опинившись у такому місці, я не уявляла, де взяти чарівну паличку чи підручник з магії, щоб повернутися додому.

— Вдих-видих, — скомандувала я сама собі, знову починаючи скочуватися в безодню паніки. — Не час розкисати.

На руку грало те, що принцеса тривалий час провела у паралізованому стані. Залишилося дізнатися, наскільки все було погано для неї та добре для мене. Дізнатися, що за світ довкола. І зробити все це потрібно так, щоб ніхто не зрозумів, що я насправді не вона.

Навіть думати не хочу, що можуть зробити місцеві жителі, якщо до них дійде чутка про те, що принцеса і не принцеса загалом. А навіть якийсь інопланетянин у її тілі.

Я нервово хихикнула над словом «інопланетянин», що промайнуло у свідомості.

— А для них так і є, — пробурмотіла я, масажуючи скронi холодними тонкими пальцями. — Для них я іномирянка.

Жодних сумнівів. Інший світ. Боже, так не буває!

Ще кілька разів видихнувши, я зібралася з силами, щоб покликати Піфаль.

Двері відчинилися, і в кімнату, голосячи на ходу, влетіла служниця Адель... Яке ж гарне ім'я у цієї принцеси!

— Міледі! Що ж ви встали самі? Ви могли впасти! Ви ще такі слабкі!

— Все добре, — запевнила я її, але підійматися з пуфу на підтвердження цих слів не ризикнула.

Все ж таки слабкість була жахливою. Але якщо це тіло ще вчора було паралізоване, то мій нинішній стан є явним прогресом.

— Можете покликати лікаря? — Попросила я, глянувши на Піфаль. — Я готова.

— Звичайно, міледі, — вона вклонилася так, як кілька хвилин тому зробив той чоловік.

Боже, я ніколи акторським талантом не блищала. Як мені зіграти роль принцеси? Як вінценосні особи взагалі реагує на те, що їм кланяються?

Лих з'явився за кілька хвилин. За ним знову по п'ятах слідував якийсь натовп. Але цього разу Піфаль стала в дверях і голосно гаркнула на всіх, щоб ті забиралися.

— Подивитися вони прийшли, ви тільки подивіться! — обурилася жінка, закривши стулку перед носом у найцікавішого хлопця в темному костюмі незвичайного пошиття.

— Міледі, — лікар зупинився біля мене і жестом попросив обернутися до нього обличчям.

Негайно підскочила Піфаль і накинула мені на плечі важкий халат, запахнувши його на грудях.

Ну так… адже я в нічній сорочцi тут сиджу. Хоча я б назвала це вбрання нормальною такою сукнею. Спати в ньому — явний злочин!

— Подивіться сюди, міледі, — попросив чоловік, діставши з кишені зеленого подовженого піджака якийсь довгастий предмет, який засвітився м'яким жовтим світлом. — Так добре. Зіниці в порядку. Тепер подихайте.

Він доклав той самий предмет мені до яремної ямки.

Не знаю, що чоловік зараз робив, але... вказівки я виконала.

— Добре, а тепер спробуйте встати, — Ліх подав мені руку, допомагаючи встояти на ногах. — Крок.

Я вже куди впевненіше виконала і цю вимогу.

— Дуже добре, — лікар посміхнувся. — Ви швидко видужаєте. Індовiр творить чудеса. Але настоянки доведеться продовжувати пити.

— Я простежу за цим, — охоче відповіла Піфаль.

— У такому разі мені залишається тільки скласти звіт і надіслати його пану, — знову схилився переді мною цей чоловік. — Я ще завітаю до вас, ваша світлість. У разі нудоти відразу ж повідомляйте мені.

— Добре, — мляво відповіла я, чомусь сумніваючись, що погіршення можливе.

Почувала я досить добре. Якщо не зважати на втому і слабкість, які ставали все менш відчутні з кожною секундою.

— Міледі, ви голодні? — співчутливо поцікавилася Піфаль, коли лікар пішов. — Наказати подати сніданок?

— Ні, дякую, — збрехала я.

Нема чого тут розсиджуватися і місцеві страви куштувати. Потрібно діяти, поки обман не розкрився.

— Я хотіла б оглянути це місце, — твердо промовила я, розуміючи, що Піфаль виконає будь-яке моє бажання… будь-який наказ.

— Ви ще такі слабкі, — з сумнівом нахмурилася жінка.

— Але мені набагато краще, ніж учора, — запевнила я її.

Оце, мабуть, було брехнею. Вчора я була собою Аліною Невською. А сьогодні змушена намагатися не проколотися на якійсь дрібниці і спішно шукати можливість повернутись додому у своє тіло.

Наскільки це дивно звучить — повернутися у своє тіло…

На цей момент мій мозок зайняв оборонну позицію. Тому все, що мене зараз оточувало, я сприймала як сон. Звичайний сон, з якого потрібно вибратися.

Людський організм дивовижний, раз у стані оберігати від можливості збожеволіти.

— Тоді вам треба вдягнутися. — Я прислухалася до того, що говорила Піфаль, вирішивши, що про можливості людського тіла ще встигну подумати. Коли весь цей нереальний жах залишиться десь позаду. — Дозвольте допомогти вам.

Дочекавшись мого кивка, служниця взялася за роботу. Розчинила шафу і витягла легку сукню з тонкої блакитної тканини зі сріблястою вишивкою по ліфу та спідниці.

Щось схоже у мене було на шкільному випускному. Я чекала найгіршого, а тут дуже навіть нормально одягаються.

Єдине, чого я не передбачала, так це того, що спідньої білизни, у звичному розумінні цього слова, тут немає. Мене змусили зняти нічну й надіти під «випускну» сукню тонку довгу сорочку з вузькими рукавами.

Зате я знайшла плюс у тому, що не сприймала тіло принцеси своїм — ні краплі соромливості.

А ось після того, як поверх нижньої сукні була натягнута верхня, відчула дискомфорт. Наче з мене намагалися зробити капусту. Поки що лише з двох шарів, але вже мало приємного.

— Ви чудово виглядаєте, міледі, — посміхалася Піфаль, розчісуючи мені волосся і затягуючи корсет сукні.

Останній відчутно стиснув ребра.

Туфлі мені теж підібрали. І це почало насторожувати.

Якщо вбрання та взуття на принцесі Адель так ідеально сиділи, то, може, вона не так уже й давно захворiла? Що, якщо таке лихо трапилося з нею кілька тижнів тому? Тоді у мене просто немає шансів відіграти її роль.

Я кусала губи, не в змозі позбутися цих думок, поки Піфаль займалася волоссям.

— От і все, — жінка посміхнулася, поклавши останній світлий локон на моє плече.

Блондинка ... Завжди мріяла спробувати цей колір. Але подруги переконували, що нема чого псувати волосся. І мій каштановий дуже добре виглядає.

Якщо всесвіт саме так вирішив виконати моє бажання, то від цього дня я припиняю задувати свічки на день народження.

— Ми можемо йти? — з надією спитала я.

— Ви впевнені? — вкотре уточнила жінка. — Все ж таки лікар не давав дозволу покидати ваші покої.

— Але й не стверджував, що мені потрібний постільний режим, — відповіла я.

Тим більше, що з ліжка я навряд чи зможу знайти мага, готового допомогти мені повернутися додому. Цікаво, що можна буде пообіцяти такому? Купу золота? Принцеса явно не найбідніша людина у королівстві. Нагородити рятівника точно зможе.

Піфаль стоїчно зітхнула і погодилася зі мною.

За кімнатою принцеси був довгий коридор.

Великі чорні плити на підлозі, викладені сірим каменем стіни та справжні смолоскипи, застромлені у металеві кільця.

— Куди б ви хотіли сходити, міледі? — поцікавилася служниця, тримаючись на такій відстані, щоб мати можливість підхопити у разі напливу слабкості. — Може, сад?

— Ви обіцяли мені все розповісти, — зауважила я, розглядаючи гобелени на стінах. Хотілося прямо підійти, доторкнутися, переконатися, що вони реальні. Розглянути вишивку та герби.

Оце розповідь буде для подружок! Вони, звісно, ​​мені не повірять. Але який досвід!

— А що ви хотіли б знати? — так само обережно спитала Піфаль.

Чорт забирай, я хотіла б знати, як я тут опинилася і як повернутися додому. Але навряд чи ця добродушна жінка зможе мені розповісти про такі речі.

— Де ми зараз? — Вирішила дізнатися я.

Навіть якщо принцеса Адель опинилася тут ще в момент здоров'я, пам'ять могла і пожартувати з неї.

— Міледі, — Піфаль усміхнулася, ніби відповідала дитині, — ви зараз перебуваєте в герцогстві Етьєн. Прибули сюди трохи менше ніж рік тому. Я приїхала з вами із королівського палацу. І стала вашою камеристкою.

— Ага-а-а, — простягла я, радіючи тому, що вона не вигукнула щось на кшталт: «Як?! Невже ви не пам'ятаєте?!

— Ваша матінка приставила мене до вас ще в десятирічному віці, — продовжила вона говорити, поки ми долали порожній і довгий коридор.

Почали з'являтися вікна — звичайні напівкруглі дірки в стінах. Але зі свого місця я могла розгледіти лише яскраве блакитне небо з тонкими білими хмарами. Тому звернула і підійшла до широкого кам'яного підвіконня. Сперлася на нього долонями і ледве стримала зітхання захоплення.

Замок! Я перебуваю у справжньому замку! На висоті поверху шістнадцятого.

Принцеса у вежі — як прозаїчно.

Внизу зеленів кронами дерев великий парк, співали птахи, чувся шум води. І пахло так… солодко, квітами. Парк закінчувався високою фортечною стіною. А за нею простягався зелений луг, що закінчувався біля підніжжя величезних сіро-блакитних гір. Скальна гряда тяглася вдалину, впиваючись гострими шпилями в небо, гублячись у хмарах та тумані.

Подих захоплює!

— Міледі? — Жінка зупинилася трохи віддалік, окликнувши мене.

— Як тут гарно, — прошепотіла я.

— Так, — підтвердила вона. — Адже ви вперше це бачите.

Я притихла, чекаючи на продовження. І Піфаль не змусила мене чекати.

— Ви так мало бачили… Як шкода, що лихо з вами сталося в такому ранньому віці. Що може розглянути п'ятирічна дитина? І ось вам майже дев'ятнадцять. Ви її побороли. Так багато часу втрачено.

Вона сумувала. Так відкрито. І так чесно. Що мені стало шкода дурити цю жінку. Але й розказати правду я їй не могла.

Але, незважаючи на це, я подумки заволала від того, як мені пощастило. Адель — ні. А мені — так. Якщо принцеса була паралізована майже п'ятнадцять років, то вона мало що знала. Мої питання не викличуть жодних підозр.

— А як моя сім'я зараз? — акуратно поцікавилася я, відходячи від вікна.

Вигляд звідси відкривався чудовий. Але, стоячи на одному місці, багато чого я не досягну.

— Його величність та її величність у доброму здоров'ї, — кивнула Піфаль, крокуючи поряд зі мною. — Лорд і леді Флемур — ваші брат і сестра — теж добре почуваються.

Ага… Лорд та леді Флемур. Отже, «Флемур» — це не лише прізвище, а ще й назва королівства. З цього випливає, що мені потрібно відгукуватися на леді Адель і леді Флемур.

Мізки починали підкипати. Але розслаблятися я і не думала, збираючи інформацію по крихтах.

— Ви сказали, що це лихо трапилося зі мною в п'ять років, — пробурмотіла я, намагаючись вдати, що дуже стурбована. — А що саме сталося? Я… нічого не можу згадати.

Сподіваюся, Піфаль вибачить мені мою брехню. Перед цією жінкою справді було незручно від цієї ситуації.

— Ваша високість, багато чуток, — задумливо відповіла вона. — Одні кажуть, що вас прокляли вороги. Інші, що це якась хвороба. Відомо лише, що ви просто впали. І все.

Просто впала і виявилася паралізованою у п'ять років? Звучить, якось не надто переконливо. Хоча хтось знає, яка зараза у них тут водиться. Та й я в медицині на рівні "не сплутати б пігулки від голови з краплями від нежитю".

Коридор закінчився сходами.

— Міледі, може, повернемося? — стурбовано уточнила Піфаль.

Але я вже схопилася за перила та спустила ногу на першу сходинку. Слабкість практично повністю пішла. І я не бачила причин відкладати пошуки свого зворотного квитка додому.

Спуск із вежі виявився довгим. І, що найприкріше, за весь час я не дізналася нічого нового. Піфаль тільки зітхала і голосила, що мені не варто було так швидко покидати покої.

А потім по вухах вдарив шум.

Я тільки-но спустила ногу з останньої сходинки, опинившись на першому поверсі, а ніби у світ живих повернулася. Біля підніжжя чатували двоє чоловіків у темній формі з списами в руках — стражники? Вони здивовано скинули брови, а потім різко зігнулися в поклонах, здається, впізнаючи принцесу Адель. Мимо промайнула зграйка дівчат з тазами в руках. Одна з них завмерла, випустивши жерстяну тарілку, що загуркотіла по підлозі, і охнула, притиснувши руки до рота.

— Міледі прийшла до тями! — закричала вона, падаючи навколішки переді мною.

Якби не Піфаль, яка навіть бровою не повела, я кинулася б підіймати незнайомку з підлоги.

— Міледі?

— Міледі прийшла до тями! — плітка вже помчала далі.

Незабаром загув увесь замок.

— Усі дуже переживали, — підбадьорила мене камеристка, коли я відступила від першого шоку. А жінка заманила мене від сходів у бік чергового кам'яного коридору.

Тільки цього разу права стіна практично була відсутня. Замість неї була лише невисока кладка внизу і широкі колони, що підтримують стелю. А все для того, щоб люди могли насолоджуватися близькістю паркової зони.

Частину пейзажу закривали великі зелені кущі, з тонким листям. А далі відкривався вид на викладені камінцями алеї та дерева з величезними кронами.

— Яка чудова звістка дійшла до моїх вух! — пролунав голос збоку. Так близько, що явно зверталися до нас.

Я обернулася першою і зустрілася очима з високим чоловіком.

Молодий. Не більше двадцяти п'яти з першого погляду. Чорне злегка кучеряве волосся прикривало кінчики вух, у глибоких синіх очах танцювали смішки, а тонкі губи так і зовсім розпливлися в посмішці, не приховуючи радості незнайомця.

— Хотів переконатись у чутках особисто, — додав він, шанобливо схиливши голову. — Радий, що ви оговталися від жахливої ​​хвороби, леді Етьєн.

Леді Етьєн?

Я незрозуміло скинула брови. Скільки тут взагалі звернень до цієї принцеси? Начебто звуть Адель, прізвище — Флемур. Ні?

Скориставшись цим, незнайомець упіймав мою руку і просто поцілував тильний бік долоні, вкотре ставлячи мене в глухий кут.

— Дозвольте представитися, леді Етьєн, мене звати Тамаш. Тамаш Монуа. Я вірний друг і перший радник герцога Етьєна. Вашого чоловіка.