Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Ольга Вісмут
Вільні стосунки с босом

Зміст книги: 2 розділа

Спочатку:

Не отримати цю роботу не стало для мене трагедією або чим-небудь ще. Лише на душі злегка образливо.

У нашому важкому світі дівчині доводиться багато працювати, щоб хоч якось себе утримувати. Часом я ловила себе на думці, що хотіла б стати як ті, які заробляють своєю красою. Гаразд, там теж треба працювати, тільки беруть участь усі частини тіла.

Так, я теж належу до тих людей, до яких життя повернулося не передом, а задом.

Матір померла, коли моїй молодшій сестрі було десять, а мені п’ятнадцять. У батька виявили ваду серця, яка загрожувала йому інфарктом будь-якої миті. Тоді він працював на заводі інженером, але незабаром йому довелося піти з роботи й стати охоронцем на найближчій стоянці.

Мені ще пощастило, я встигла вступити на бюджет в інститут, здобути освіту. Ще тоді я почала працювати.

Найгірше стало, коли моя сестра вступила до інституту. Спочатку їй теж вдалося потрапити на бюджетне місце, але далі вона зв’язалася із сумнівною компанією, а потім і зовсім примудрилася залетіти. Її вагітність ми виявили, коли було пізно. Довелося їй брати академвідпустку, а нам затягувати паски.

Тато хотів повернутися на завод, але я не дозволила. Сказала, що потягну нас чотирьох, а він нехай краще ходить і сидить у тій каптерці, і то хоч невелика копієчка в сімейний бюджет, і нервів менше, ніж на заводі.

Загалом, мені дуже пощастило, що я влаштувалася бухгалтером у компанію Зимнєва — «Зед корпорейшн», що займається нерухомістю. Будівництво по всьому світу. Величезна, солідна компанія з філіями по всьому світу.

Це та частина мого життя, яку сміливо можна назвати вдалою. Гарна робота, до офісу півтори години в заторах, зарплата середня, але для чотирьох — відчуття, що немає її.

А ось особисте життя… Начебто народжувала сестра, а матір’ю-одиначкою почувалася я. Навіть не мамою, а татом. Я ж гроші додому приношу. Чоловіки в моєму житті, коли чули, що я живу в одній квартирі з дитиною, або відступали, або пропонували зустрічатися для несерйозних стосунків. А мені таке точно не потрібно було. Боялися, напевно, що я їх змушу утримувати свою сім’ю.

Я вже давно припинила мріяти про принца на білому мерседесі. Тепер хоч би лицаря з метро.

Ех, мрії, мрії.

Я майже спізнююся на роботу зранку тільки тому, що мій племінник націлився залишити приємне нагадування на моїй улюбленій кофті. І все ж забруднив її, кинувши в неї кашу, а все інше в пранні. Добре хоч сестру попросила випрати й розвісити речі.

Довелося одягнути найсвіжішу кофту з мого арсеналу — яскраво-фіолетову з величезним вирізом на грудях. Ще і злегка підстрілену так, що видніється смужка шкіри на животі. Це вчора я була черницею, а сьогодні просто гламурна фурія бухгалтерії. Тепер у мене тільки штани вписуються в дрес-код.

Заходжу в офіс, націлююся на своє місце й помічаю, що там уже сидять.

— Соня, Вадим Сергійович терміново викликає тебе до себе. Ти чому так пізно прийшла? — біжить мені назустріч керівниця. — Довелося вигадувати, що ти просто відійшла в туалет. Давай бігом до нього.

Я знімаю куртку, вішаю її на гачок і кидаю швидкий погляд на ту саму дівчину з рожевими пасмами. Неприємне відчуття коле мене. Невже вона на моє місце прийшла? Але ж мені ніхто не говорив, що я звільнена.

— Це що на тобі? — змахує руками начальниця. — Сонічка, де твій одяг? Вадим Сергійович приб’є тебе, якщо побачить у такому вигляді. Ти ж знаєш, що в нашому офісі затверджений суворий дрес-код.

— Я пам’ятаю, але що, цей Вадим Сергійович у бухгалтерію, чи що, заходить? Мені племінник заляпав кашею нормальну блузку, а все інше в пранні, — відповідаю.

Хмм, а та рожевокоса теж одягнена нормально — у застебнутому піджаку, з-під якого видніється біла блузка.

Ось так одягнеш щось не те — і відразу опинишся потрібною в тому місці, куди в такому вигляді не вийти.

— Так, — керівниця знімає свій безрозмірний піджак, який на мене все ж налазить, але висить, як мішок.

— Та що відбувається?

— Що-що? Свєточку вчора в пологовий будинок відвезли.

Пара шпильок — і піджак уже приталений, приховує мою трієчку, яку підкреслює фіолетова кофтинка.

— Нумо, моя хороша, ти все зможеш, — каже мені навздогін керівниця.

Ех, хороша вона жінка, прониклива.

На тремтячих ногах підіймаюся в кабінет боса. У приймальні сам Зимнєв зі своїм до тремтіння страшним поглядом. Я його сміливо “містер холодильник” можу називати за те, як він дивиться на мене.

— Софія? — запитує чоловік, поки я намагаюся поправити до неможливого величезний піджак.

— Так, — киваю йому, щулячись від холодного чоловічого погляду.

Він окидає мене поглядом і знову дивиться в очі. До тремтіння, до сиріт всім тілом, ніби мене зараз препарувати будуть.

— Отже, з усіх кандидатів я вибрав вас, — починає Зимнєв. — Робота з ненормованим графіком, будьте готові, що я викличу вас навіть у вихідний. Ваше завдання: складати графік мого робочого дня, якщо буде потрібно — організовувати перельоти, готелі й так далі. Я шукав на роботу людину, яка зможе виїжджати за кордон. У вас є паспорт?

Я мовчки киваю. Закордонний робила ще давно, коли їздила на навчання до Європи. Термін ще не сплив. Звісно, погано, що доведеться з ним виїжджати. Просто коли в тебе вдома хворий батько й сестра матір-одиначка, то не дуже поїздиш. Але заради такої зарплати я згодна на все. Ну, майже на все. Хоча якби він запропонував мені спати з ним на робочому місці, я б заліпила йому ляпаса й гордо вийшла б із кабінету. На біржу праці. Щось мені здається, що моє місце вже зайняла та рожевокоса.

Ще потрібно буде прикупити офісного одягу…

— Гей, Метельська, чути мене? — Зимнєв клацнув пальцями.

— Так-так, без проблем.

— Чудово, тоді візьмете у Свєти в столі пропуск до фітнес-залу.

І тут я підвисаю, а перепитувати соромно. Щось я занадто задумалася щодо того, що мій керівник буде чіплятися до мене. 

— І оновіть свій гардероб. Бабусині піджаки не пасують помічниці керівника, — каже він, обводячи мене поглядом.

Я густо червонію.

— Добре, з наступної зарплати обов’язково придбаю, — бовкаю я.

Бачу, як крижаний погляд стає ще холоднішим.

Ну точно холодильник.

— А чому я? — мимрю, дивлячись, як він жестом наказує мені сідати за її стіл.

— Мені немає сенсу навчати людину, яка вперше нашу компанію бачить.

— Дякую за довіру, — знову усміхаюся, але миттю усмішка сходить під його поглядом.

Сідаю на місце. Переді мною спалахує екран монітора, а я потопаю в приємному ароматі дорогих чоловічих парфумів.

Його рука опускається на мишку, а я не можу відвести погляду від його гарних і довгих пальців, на зап’ясті, прихованому манжетою сорочки й рукавом піджака, видно великі вени.

— Отже, це наша база. Вам вона відома. Ось тут, — він тицяє в екран.

Я зосереджуюся на тому, що переді мною, а не на чоловіку, який стоїть позаду.

Миготять таблиці, зведення і всяке таке. Я розслабляюся, заглиблюючись в суть роботи. Зимнєв показує, як користуватися комутатором, як ставити й знімати його з паузи, надає список внутрішніх телефонів.

— Далі сама, — каже він, відхиляючись. — І зніми цей піджак. У нього задушливий запах. Сьогодні дам картку — сходиш у магазин, придбаєш нові речі.

— Я краще в ньому посиджу, — відповідаю, але бачу такий погляд, від якого хочеться зняти не тільки піджак.

Та що зі мною не так? Це всього лише керівник. Він — чоловік. Симпатичний, навіть вродливий, але він мені зарплату платить!

— Ні, ти обличчя компанії. Моє обличчя перед клієнтами. Знімай.

Дякую всім, хто зазирнув на вогник. Якщо вам сподобалося, ставте лайк та підтримайте авторку добрим словом. Буде дуже гаряче. Тільки для дорослих!