Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Таємниця академії Корвернок

Ізабелла арх СКайдемантл

– Що з ним? – вимогливий чоловічий голос, увірвався у важкий сон.

– Все в порядку, командор. Адепт просто міцно спить, відтік магії був дуже великий, на межі вигорання.

Чиїсь руки торкнулися мене, і я миттєво широко розплющила очі, несвідомо відсуваючись якнайдалі.

– Як ти? – пронизливі зелені, як омите дощем весняне листя, очі дивилися так уважно і пильно, що здавалося, бачать мене наскрізь.

Я не поспішала відповідати, насилу приходячи до тями від такого незвичайного пробудження. Озирнулася і, побачивши високу білу стелю, злякалася. Лікарня? Тоді, де різноманітні монітори, крапельниці?

Поморщила лоба, намагаючись пригадати, як я тут опинилася, але, як на зло, спогади були змазаними, неясними і якимись далекими. Гарчання... Так, точно, там було глухе звірине гарчання. Тільки чому воно звучить так дивно, ніби хтось гарчить під боком, в безпосередній близькості, від мого безвольного тіла.

Гарчання посилювалося й з утробно тривожного, переходило в загрозливе. Спробувала згадати, щоб це значило, але нічого в голову не приходило. Тільки ось звідки абсолютна впевненість в душі, що гарчать і загрожують не мені, а комусь іншому? У пошуках звіра повернула голову й потонула поглядом в шести нелюдських золотисто-карих очах з довгастою зіницею. А ось їх блиск я пам'ятала. Точно пам'ятала! От тільки звідки?

Триголовий цербер, що зійшов з ілюстрацій до грецьких міфів, лежав на ліжку, витягнувшись уздовж мого боку, і уважно стежив за кимось біля мене, застережливо ричав, обурено стукаючи по ліжку довгим хвостом, зловісно вишкіряючи величезні гострі ікла, і всім виглядом показуючи, що у маленької і беззахисної мене є грізний та могутній захисник.

– Привіт, – прошепотіла тихо, дивлячись в бурштинові очі, і посміхнулася, коли мою підняту вгору долонею і простягнуту руку облизали шорстким язиком, – Ти ж, мій хороший, – посмішка розпливлася ширше, а рука сама собою потягнулася й погладила звіра за вухами.

– Адепт! – покликав чоловічий голос, але я не звернув уваги, зачаровано пестила схилену до мене голову, перебираючи оксамитову м'яку шерсть й пригадуючи останні події.

– Адепт! – наполегливо повторив чоловік, стрімко вириваючи з видінь недавнього минулого.

От же настирливий! Невдоволено повела плечима і знову промовчала, ігноруючи, роблячи спробу зібратися з думками. Мені хотілося згадати, якомога більше, перш ніж вступати в спілкування з цим типом, що явно не терпить заперечень.

Роздратований чоловік схилився до мене ближче, так що я відчула тепло його сильного тіла, немов він вже доторкнувся до мене, і не було між нами цієї цілком допустимої відстані, але тут же був зупинений черговим різким риком й клацанням зубів в безпосередній близькості від широкої долоні.

– Угомоніть свого магіка, – владно наказав він, злегка відсторонюючись і віддаляючись, і я відчула, як вслід за ним відступає тепло, що огортало моє тіло. – Він не дає оглянути вас цілителю.

– Ерік просто мене захищає, – ім'я цербера само собою зірвалося з губ, спливаючи в пам'яті разом зі спогадом про двох інших моїх магіків. Озирнулася стривожено, але ні урміуса, ні феніра видно не було.

– Вам нічого не загрожує, – голос пролунав злегка роздратовано.

– Цербер вважає інакше, – відповіла, все так же чухаючи звіра між вухами, і зволікаючи повернутися та знову зіткнутися з цими нестерпно зеленими очима, – і мені не потрібен цілитель. Я повністю здоровий.

– Ви довго були без свідомості, вас потрібно оглянути, – наполегливо повторив співрозмовник, докірливо похитавши головою, немов говорив з нерозумною дитиною.

– Уже все пройшло, – я нарешті перевела погляд на чоловіка.

Темні кучері до плечей, непокірне пасмо падає на високе чоло, різко окреслені вилиці, прямий ніс з невеликою горбинкою, вперте чітко виліплене підборіддя з маленькою ямкою, чуттєві губи, що додають трохи м'якості в жорстке обличчя – привабливий суворою чоловічою красою. І доволі молодий. Усього на кілька років старший за нас з Треєм. Правильні риси обличчя, впевненість, що проявлялася в кожному його русі, звичка командувати й розпоряджатися всім світом довкола видавали шляхетне аристократичне походження. Непростий чоловік: впертий, гордий, владний, непримиренний та занадто молодий, щоб мати такі навчені досвідом очі й таке суворе обличчя.

– Як довго? 

Повернулася до розмови, чіпляючись за фразу, аби відволікти себе від страху, що підступав все ближче. 

– Я просто втомився, – повторила, бачачи сумнів в його очах.

– Настільки щоб безпробудно спати два тижні?

Я підхопилася. Трей! Ось що мене турбувало, ось куди досі витікали мої сили, хоча канал і став набагато вужче, немов хтось його перетягнув, залишивши лише маленьку лазівку.

– ...і сили, що вливалися в вас постійно, витікали, – злий голос відвернув від спогадів. 

І чого він так розлютився? Немов… порівняння, що спало на думку, щезло раніше, ніж я встигла його усвідомити.

– ... майже повністю висушили.

«Трей, братику, сподіваюсь, що не спізнюся. Я знайду тебе, братику, і обов'язково що-небудь придумаю. Ти тільки не здавайся. Ти ж сильний – ти впораєшся. Протримаєшся до мого приходу», – відправила уявне посилання в порожнечу без надії бути почутою.

– Щось не так, адепт? – не спускаючи пильного проникливого погляду з мого обличчя, зчитуючи найменші емоції.

«І в кого ж ти такий уважний? Я немов відкрита книга», – думки наскакували одна на іншу, заважаючи зосередитися й гідно відповісти на поставлене запитання.

– Все так. Тільки ви не представилися.

Він промовчав, лише злегка кивнув, показуючи, що врахував моє небажання бути відвертим.

«Не повірив, – вирішила я, придивившись. – І як зрозуміла? Адже жодна рисочка на обличчі не здригнулася, не змінилася, тільки якийсь підозрілий блиск в цих зелених очах. І не такі вже вони зелені, зараз он майже чорні».

– Шенрайзен арх Танелас, для друзів просто Шен, – долинуло до мене, крізь потік думок, що нахлинувши, змінювали одна одну, не даючи їх навіть усвідомити.

Ось як? Так ми тепер друзі? І як мені на це реагувати?

– Ізігард арх СКайдемантл, можна просто Іззі, арх Танелас, – назвалася вигаданим з Треєм ім'ям. Зрештою, хто я така, щоб не приймати його правила гри?

– Ну, що ж, Іззі, раз вам нічого мені сказати, то я змушений вас покинути. Набирайтеся сил, – голос пролунав відсторонено, і я знову втупилася в зелені очі. Біль? Образа? Розчарування? Але чим?

– Дякую, арх Танелас, – буркнула, спостерігаючи за ним.

Плавні рішучі рухи, грюкіт дверей. Чим же вас розчарував простий і зовсім незнайомий адепт академії, командор? І звідки ця хвиля пронизливого холоду?

Повернулась в сторону Еріка:

– Де ж решта? – поцікавилася, перебираючи пальцями м'яку шерсть.

І чому не запитала у свого відвідувача? Хоча ясно чому. І так вся розмова нагадувала ходьбу по мінному полю – невідомо на чому підірвешся.

Розібратися б тепер, що сталося...

 

***

Трейніксер арх СКайдемантл

Коли свідомість повернулася знову, на руїни замку вже опустилася темна, повна яскравих зірок, ніч. Запах смаженого м'яса дражнив рецептори, збуджуючи голод й нагадуючи про те, що він кілька днів не їв.

Тихий монолог долітав до нього обривками. Голос був незнайомим. Трей поворушив рукою, але вона наштовхнулася на щось тепле. Зейн! Брат був живий і, судячи з розслабленого дихання, спокійно спав.

Обдуваючи прохолодним повітрям, крилами змахнув величезний звір.

– Отямився? – світловолосий хлопець з’явився в полі зору. Обличчя було незнайомим, але Трей готовий був заприсягтися – вони зустрічалися. – Пий.

Пересохлих губ торкнувся прохолодний метал похідного кухля, і принц машинально зробив ковток. Скривився від гіркоти трав'яного відвару.

– Так, пійло ще те, – тихо засміявся хлопець, помітивши, як спотворилося обличчя Трея, – але зараз саме те, що потрібно. Так що, пий.

Він знову притулив кухля до його губ, акуратно вливаючи рідину в рот принца.

– Зараз напою твого відомого і будемо їсти. Хоча, може, ти волієш спочатку поїсти?

Трей скривився, почувши це принизливе звернення. 

– Зейн... м... й... брат, – запротестував уривчасто, і закашлявся – слова далися йому насилу.

Блондин кивнув. Сколочене волосся, переливалося у світлі зірок, немов ореол, німб, як назвала б Бель. Трей уважно стежив, як хлопець обережно підносить кухоль до губ Зейна, і тонкою цівкою вливає гірке питво. Останній на мить прокинувся, зробив великий ковток, і тут же знову заснув.

Незнайомець допоміг принцу присісти.

– Перший раз бачу таку дурість. Розкажеш, чому не осушив свого зв'язаного? Хіба дзеркальні не для цього призначені?

Трей знизав плечима. Довго пояснювати. Для нього побратими були сім'єю, і розглядати Анда і Зейна як необхідну «батарейку», як висловилася колись Бель, він би просто не зміг. Анд... Він торкнувся подумки ниточки зв'язку та розчаровано видихнув, коли той обірвався. Це могло означати тільки одне – Анд мертвий. Серце затопило смутком і сумом. На душі стало гірко. 

Вечеря пройшла в мовчанні. Трей нічого не питав, незнайомець нічого не говорив. Наситившись, принц заснув, щоб знову прокинуться вже при світлі дня.

– Ну, і мастак ти спати, – не зло відгукнувся незнайомець, помітивши його пробудження, і тут же без переходу додав: – Нам потрібно йти. До вечора тут будуть породження, а я не зможу поставити купол як вчора.

– Куди? – захекавшись, запитав Трей, але хлопець лише хитнув головою, підносячи до губ вже знайомий кухоль.

Напоївши його, торкнувся Зейна.

– І що з цим робити? З поламаною ногою він не ходок, і регенерація з такою нестачею сил ніяка. Кинемо? – запитальний погляд ковзнув по обличчю Трея.

– Я... по... несу.

– Сам-то дійди, – незрозуміло з чого розвеселився хлопець, – понесе він. Може, й грифона понесеш?

– Понесу, – буркнув Трей, не розуміючи причин для радості.

– Гаразд тобі, – відмахнувся хлопчина, – дотягну я вас.

Трей примружився, з сумнівом розглядаючи щуплу фігурку хлопця. Зовні блондин виглядав молодшим за нього. Невисокий, крихкий, кучерявий, але погляд.... Трей бачив такий погляд у хлопчаків, що виросли на вулиці, – погляд навченої гірким досвідом людини.

На деякий час хлопець зник. І Трей задумався, намагаючись пригадати, де він його зустрічав. Але швидкоплинний образ раз по раз вислизав, не знаходячи відповідників.

«Так буває, коли на когось накладено відведення очей», – осяяло принца, і він уважніше придивився до хлопця, що збирав нехитрі пожитки.

– Буди свого сплячого красеня, – кинув незнайомець і Трей торкнувся плеча Зейна.

Друг застогнав та розплющив очі. Обвів усіх навколо мутним поглядом.

– Ворушіться!

Трей сіпнувся, намагаючись встати на ноги. Випроставшись, похитнувся, але встояв. Зейн теж підскочив і, тут же болісно застогнавши, осів.

– Хварт! Я що даремно твою ногу лікував? Думаєш, раз не болить, то можна танцювати? – накинувся хлопець на Зейна, допомагаючи втриматися на ногах. – Тримай цього недоумкуватого, принц, – закинув руку Зейна на плече Трея, і з гучним вдихом підставив своє плече з іншого боку.

– Трей, – поправив його принц.

– Та мені без різниці! Йдемо! – він розвернувся і потягнув їх за собою.

Йшли довго. Трей постійно спотикався, човгаючи ногами. Зейн, перший час стрибав на одній нозі, але за пару годин безпорадно провис на їх плечах. Хлопець кидав на них докірливі погляди, але мовчав.

Коли ж Трей, в черговий раз, спіткнувшись, впав, тягнучи їх за собою, голосно вилаявся.

– Так не піде. До печери ще пів години ходу. Утрьох же будемо добиратися пару годин. Пропоную розділитися, я візьму одного з вас й відтягну, а потім повернуся за другим.

– Зейна, – тут же відгукнувся Трей.

– Добре подумав, принц? Може все ж тебе? У сутінках з'являться породження.

– Зейна, – вперто повторив принц.

Блондин похитав головою, але сперечатися не став. Жбурнув флягу з водою, вручив у руки кинджал. І підхопивши Зейна, зник з очей.

Трей розслаблено лежав кілька хвилин, спостерігаючи за кораблями-хмарами. Випалені землі виглядали вимерлими, млявими. Чорний нагрітий пісок під ногами перемішувався з затверділими осколками кварцу. Куди не кинь погляд, а жодного деревця-кущика не видно. Лише безмежна піщана рівнина.

І де вчора хлопець знайшов дичину?

Думки повернулися до незнайомця. Все ж десь він його вже бачив. Але де?

Трей встав, вирішивши не чекати повернення хлопця. Повільно, з зусиллям перебираючи ногами, побрів в потрібному напрямку. Добре, хоч сліди залишилися досить чіткі, а то, як орієнтуватися, коли навколо все однакове?

Зачувши чиєсь гарчання, зупинився, прислухаючись. Тільки зараз помічаючи, що багряний край Релутраса вже завалився за горизонт, і похмура темрява оточила його, минаючи сутінковий перехід.

Хижаків він помітив з запізненням. Ті з грізним риком виросли з усіх боків. Запалі боки з виставленими на огляд ребрами, шматки вицвілої шерсті, червоні злущені залисини, запалі чорні діри й вишкірені ікла – ось і все, що він встиг розглянути, перш ніж один з них кинувся на нього. Відбиваючись, Трей встромив кинджал у шию хижака, але той ніби не відчув. Все так же скалився, намагаючись іклами вчепитися в горло принца.

– Цілься в око! – пролунав короткий наказ.

Трей мало не розсміявся, відчувши полегшення. Повернувся!

Викрутившись, встромив кинджал у порожню очну ямку. Звір конвульсивно здригнувся, огорнувся чорним димом і зник, наче й не було. На його зміну тут же заступив інший. Далі все злилося в нескінченну боротьбу, де він тільки й робив, що встромляв кинджал в чорні діри.

– Живий? – смикнувши його за плече, підняв на ноги хлопець.

Трей похитнувся, але на ногах утримався. Від різкого руху перед очима все розпливалося.

– І чого тобі на місці не сиділося? – бурчав хлопець, звалюючи його собі на плечі.

Почулося гарчання. Трей краєм ока вловив за спиною незнайомця рух. Навмання метнув кинджал, розуміючи, що блондин зараз вразливий.

– Пробіжимося? – посміхнувся його супутник, спостерігаючи за чорним серпанком, що потягнувся від землі.

Бігли вони недовго. За мерехтінням монотонного пейзажу, Трей тільки зазначив, що вони повертаються назад.

Це не було печерою в повному сенсі, швидше за все чиєюсь норою. Хлопець, добіг та поставив принца на ноги, змахнув рукою, запечатуючи вхід, а потім потягнув углиб притулку. Тут горіло слабке багаття, чулося дзюрчання води, а під стінкою безсило лежав Зейн.

Однією рукою незнайомець кинув підстилку біля стіни, ближче до Зейна. Допоміг влаштуватися на ній принцу. Звідкись із темряви почулося бурчання й тихе курли у відповідь. Трей стрепенувся.

– Завтра подивишся свого грифона, – подаючи йому кухоль, кинув незнайомець.

– Як тебе звати? – задав принц питання, що турбувало його вже другий день.

– Джан, – кинув хлопець, вдивляючись в очі Трея.

– Трей, – нагадав той.

– Я в курсі, арх СКайдемантл.

Ніколи ще ім'я його роду не звучало так презирливо. Трей здивовано підняв брову, пильно вдивляючись в хлопчину, намагаючись вловити, чим викликане таке нехтування, але жодної емоції не відбилося на звичайному невиразному обличчі.

– Дякую за допомогу, арх Геджавір, – підкоряючись невиразній здогадці, кинув принц.

На коротку частку секунди маска на обличчі затягнулася брижами, видаючи біль та досаду, але вже за мить знову застигла кам'яною статуєю.

– Геджавіри мертві, СКайдемантл, – холодно заперечив хлопець. – І вже точно жоден Геджавір не став би допомагати СКайдемантлу.

Трей лише хитнув головою, останньою фразою ще більше переконуючись у своїй правоті. Втомлено прикрив очі.

– У нас немає приводу для ненависті, Джан.

– Ти так в цьому впевнений, Трей? – з гучним тріском в руках блондина зламалася товста гілка, немов чиясь тендітна шия під сильними пальцями.

Трей лише посміхнувся у відповідь. Все ж він поступився і назвав його на ім’я.