Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Енжі Собран
Таємниця академії Корвернок

Чого ніколи не бракувало в моєму впертому характері, так це того, що варто мене загнати в кут та оголосити: “виходу немає”, як мій неспокійний розум відразу ж видавав сотню-другу варіантів розв'язання проблеми. От і зараз, слухаючи лекцію, мій мозок метушливо прораховував наслідок кожного кроку, аналізуючи картину недавніх днів.

З цією загрозою заміжжя та зникненням брата я абсолютно розгубилася. Забула про те, що збиралася знайти амулет. Дзеркало... Фоксі щось казала про дзеркало. Але я жодного дзеркала біля Джерела не бачила. Тільки блискучий куточок за спиною ректора. Тож треба піти й подивитися.

«Прохід до Джерела закритий», – сповістив Ернас, чітко вловивши напрям моїх думок і посилаючи картинку замкнених дверей у райдужних переливах.

«Це захист від проникнення. Багатошаровий. Накладений кількома архами одночасно», – озвучував побачене урміус, поки я вдивлялася в переплетення різноколірних ліній, вишукуючи їх початок.

«Я можу це розплутати», – майнуло в голові спалахом азарту, нагадуючи дитинство з його нескінченними головоломками і плутаними загадками.

«Неможливо, – припечатав Рагнар, – одна помилка, невірний дотик і командор дізнається про те, що ти робиш».

Зітхнула. І тут командор. Всюдисущій якийсь. Щось арх Танеласа стало забагато в академії. Набагато більше, аніж того ж ректора. І в моєму житті теж.

Їдальня гула. Всі обговорювали недавні події: прорив і те, як доблесний командор зачинив його, вбивши величезне породження.

Влаштувавшись за дальнім столом, я прислухалася до розмов.

– Ти де був? – накинулася на мене Фоксі, опускаючи тацю на стіл поруч.

Подивилася на неї і  парочку статних незнайомців, що супроводжували її.

– У бібліотеці, а потім на лекції. А що?

– Нічого. Я хвилювався.

– Як це зворушливо, – хмикнув Анд, наближаючись до нас.

Незнайомці гмикнули у відповідь та зайняли місця Трея і Зейна. Настрій одразу ж зіпсувався, повертаючи похмурі роздуми. 

Щоб не замислюватись, звернула увагу на супровід принцеси. Цікаво, Фоксі сама їх знайшла чи приставили? Кинула швидкий погляд на незнайомі обличчя. Як же складно в цьому світі суцільних ілюзій – все може виявитися зовсім не тим, що є насправді.

Машинально відмітила непомітність та розпливчастість рис обличчя – надто звичайні, змащені, ніякої родзинки. Хоч би родимку на носі або бородавку яку, а так… Найцікавіше – очі і погляд ледачий, але чіпкий. На мить навіть здалося, що один з них мені знайомий – ось були б очі яскравими смарагдами, то точно один в один. І ця пильна увага в них, і розглядання оцінювальне, від якого я відчуваю себе сукнею, що хочуть приміряти й тільки потім вирішити брати чи не варто. Бр-р...

І пальці, що стискають вилку, довгі сильні, вкриті ледь помітною сіточкою шрамів. Зовсім, як ті, що недавно стискали моє підборіддя. 

Все ж командора занадто в моєму житті. Я навіть в незнайомцях його тепер бачу.

– ...ввечері робити? – запитав незнайомець, чиї руки я мимохідь вивчала.

– Вчиться, – знизала плечима, відправляючи в рот шматочок м'яса і уникаючи погляду очі в очі.

– Може прогуляємось парком?

Мало не поперхнулася. Відклала вилку, розчаровано уставившись на недоїдену порцію.

– О, це чудова ідея, – підхопила Фоксі.

– Ось і йдіть, – запропонувала я. – Мені ж дуже багато незрозуміло в нових темах, доведеться розбирати.

Фоксі співчутливо кивнула головою.

– Я можу допомогти, – запропонували одночасно Анд і незнайомець – а я ж навіть не запам'ятала, як він назвався.

– Не треба. Я волію надолужувати самостійно. Але, якщо не впораюся, обов'язково звернуся, – посміхнулася засмученому Анду.

Вже в кімнаті спокійно видихнула і задала книзі питання про амулет спотворення.

Амулет спотворення – могутній артефакт, центральний камінь якого – застигла сльоза богині Ніктії. За допомогою амулета можна не тільки знайти стежки у Вивороті, а й бачити спотворення. Амулет мінливий і може маскуватися під різні прикраси – бачити його здатні лише сильні маги та чисті серця.

Спотворення – витончення простору, місце зіткнення двох і більше світів у Вивороту.

Ніктія – вигнана за непослух дочка Нікара, покровителька любові, вірності і любовних клятв.

Нікар – верховний бог мудрості й знання, зображується з двома раршами на плечах – чорним та білим. Один символізує минуле, про яке потрібно пам'ятати, другий – майбутнє, про яке варто думати.

– От холера! Так я нічого не дізнаюся, – з досадою закрила книгу, відтворюючи в пам'яті зображення амулета – найбільше він нагадував подвійну нескінченність з яскравим блакитним ромбоподібним каменем у центрі.

І навіщо було створювати цей амулет?

Книга розкрилася і по сторінках тонкою в'яззю заструмували літери:

Давним-давно, коли боги правили світом, верховний бог Нікар приніс із закритого світу маленьку Ніктію і назвав її своєю донькою. Весела й розумна дівчинка, добра до всього живого на землі, годинами бігала по лісах Елішдріса, граючи в хованки серед високих ікрей і жоден дикий звір не чіпав її. Навпаки, і косоголк, і кордук, і рарші поспішали на допомогу, варто було їм почути плач дитини.

Час минав. Дівчинка росла. І ось прийшов час видавати доньку бога заміж. 

Запросив Нікар Терлабела – бога полювання і війни у гості. Не знав він, що донька вже давно таємно закохана в простого смертного, на ім’я Дарелвус. А коли  дізнався про кохання доньки Нікар, змусив наречених пройти випробування, аби перевірити їх доблесть та честь та не бажаючи віддавати доньку недостойному.

Одним з завдань було знайти на Виворіті чудову квітку, що виросла зі сльози Арфії. І якщо виконати дане завдання для Терлабела було простіше простого, то смертний Дарелвус не міг ступити на Виворіт світів.

І пішла тоді Ніктія до брата свого Харміану – богу справедливості та правосуддя, прохати про допомогу. Подарував брат сестрі амулет, здатний відкривати стежки на Виворіт. Помістила Ніктія в нього свою застиглу сльозинку та одягла на шию Дарелвусу.

Потрапивши на Виворіт світів, Дарелвус зустрів Артуфію – богиню з двома ликами: молодий красуні та старенької баби. І закохався в її юне втілення пристрасті та материнства. Спокушений богинею провів смертний з нею ніч, в геть забувши про наречену. А вранці, зустрівшись віч-на-віч зі старою, нажаханий активував амулет.

Тільки не зміг зрадник повернутися до Ніктії – не пробачив братський подарунок зради, виявивши недостойного. І повернувся амулет сам, залишивши Дарелвуса вічно блукати Виворотом.

З того часу і відкриває амулет невидимі стежки тільки чистим серцям та вірному коханню.

Забута легенда не внесла ясності, лише додала загадок своєю алегоричністю. Якщо мова про чисті серця і вірне кохання, то, як за допомогою амулета відкривають прориви? І що взагалі за прориви? Але на ці питання книга мовчала. Чи то не знала відповідей. Чи то  формулювала я їх невірно. Перепробувавши ще десяток варіантів, та так і не домігшись ясності, лягла спати.

Все ж амулет потрібно знайти, він може відкрити мені дорогу до брата.

І командора доведеться терпіти. Тримати до себе ближче.

На цій думці я і заснула.

 

***

Я летіла на грифоні, що розтягнув в небесній висі чорні крила. Тут і там з порожнечі тремтячого неба вивалювалися істоти,  виткані з туману і чорної димки, та завмирали, відрощуючи собі нові органи й кінцівки, перед тим як знову ринутися у бій. Поруч падав закривавлений хлопчина, разом зі своїм розірваним надвоє ергоном.

Безсилля затоплювало душу. Відчай набатом вистукував в голові. Одне за іншим я зачитувала заклинання, робила паси руками, але нічого не допомагало. Зупинити це було неможливо. 

Біль втрати розірвала душу. І я обернулася в пошуках побратимів. Зейн був як завжди справа, прикривав. А ось Анда ніде не було видно. Невже?

Налетів порив вогняного вітру. Боляче вдарив в груди. Ударом з легень вибило весь кисень. А сил вдихнути знов жодних. Та й розпечене повітря пустелі, проникаючи всередину, обпалювало болем. Палило.

Гучний вибух викинув мене зі сну. 

Здригнувшись, підскочила на ліжку. Серце шалено калатало в грудях, намагаючись вискочити. Притиснула руку до грудей, намагаючись втримати в ній неслухняний орган.

– Сон. Це був всього лише сон, – зашепотіла, розтираючи рукою груди, де судомно вистукувало серце.

Але щось було не так. Біль у грудях не проходив. Скимний. Тягучий. Нестерпний. Ніби я тільки-но втратила щось важливе. Когось.

Піднявшись, пройшлася кімнатою. Виглянула у вікно, знаходячи заспокоєння та сили в красі усипаного зірками неба. 

Подумки потягнулася до ниточок зв'язку. Я знала, хто тривожить мене найбільше. 

Трей. 

Брат був живий, хоча вогник його життя знову згасав. Потягнулася, бажаючи поділитися силами, але натрапила на перешкоду.

– Ні-ні-ні, – зашепотіла, замітавшись та збираючи у свою просторову кишеню все, що потрапляло під руку.

Часу чекати більше не було. Не було його й на ігри з командором. Чхати я хотіла на книги та пошуки амулета. У мене два магіка, доберуся якось.

«Навіщо як-небудь, якщо є Джерело?» – вклинився в мої думки Рагнар.

«А як же магіки?»

«А що магіки? Йдемо до джерела, – підбадьорив урміус, забираючись мені на плече. – Ковдру бери – стане в пригоді. А краще дві».

Підпорядковуючись його наказам, запхала у свою шафу постіль з ліжка. Навіть згорнутий матрац вліз, примостився якраз поруч з рюкзаком, що вранці доставили з палацу діда на моє прохання. Добре, дід не здогадувався, що в скрині. Навіть зрадів, коли я попросила пару суконь, а краще всю скриню. Шкода, розчаровувати старого, але внучка у нього неправильна – спокушати командора та радіти новій ролі не збирається.

Заскочивши в кімнату Фоксі, акуратно зірвала ковдру і з неї.

– Прости, подруга, мені потрібніше, – прошепотіла одними губами.

Шкода, в інші кімнати доступу немає, а то б ще у парочки адептів позичила.

Набіг на кухню здійснювала в цілковитій тиші. Радіючи, запхала окіст, головку сиру та всілякі крупи. Малувато, звісно, але з голоду не помру. Та й кишеня-шафа, до мого гіркого розчарування, виявилася не безрозмірною. І матрац довелося обміняти на ємність з водою та лоток овочів.

Магіки вистрибнули з кущів, тільки-но я показалася. Потайки пробралися до Джерела і, не звертаючи уваги на майстерно накладене захисне плетіння, спробувала пройти. Бар'єр здригнувся, покрився попереджальними брижами та відкинув мене.

Я скоріше відчула, ніж почула наближення командора. Сховалась в кущах, подумки нашіптуючи мантру:

«Нас тут немає. Тут нікого немає».

У якийсь момент спіймала себе на тому, що почала розгойдуватися в такт своєму шепоту.

Командор і його підлеглі перевірили плетіння, перекинулися парою фраз і зникли, так нас і не знайшовши.

«Майстриня», – похвалив мене Рагнар, коли я із завзятістю барана повернулася до захисту, цього разу намагаючись розірвати одну з ниток плетива.

І знову все повторилося – командор, перевірка, я в кущах.

Ще двічі спрацьовував захист, двічі приходила перевірка. На третій раз, відновивши нитки плетіння, командор залишив двох підручних, а сам відправився перевіряти адептів.

«Ти забула, хто я?» – ображено дорікнув урміус і тут же перетворилася на цілком милого пухнастика з низкою гострих зубів. Здається, у тому стародавньому фільмі, знятому задовго до мого народження, їх так і називали «Зубастики».

Очікувано, охоронці не розгубилися, атакувавши противника. Я сіпнулася, коли мого павука-пухнастика охопив вогонь, але Рагнар зупинив гучним наказом, і палахкотливим клубком кинувся на зачинені двері. А коли двері охопив вогонь, метнувся в кущі уводячи за собою варту.

«Біжи, чого чекаєш, дурненька? Набридло дивитися, як ти мучиш командора. А йому ще воювати».

Підхопилася й у три кроки подолала відстань між мною та дверима. Ледве переступивши поріг, опинилася у величезному темному приміщенні.

До цього я була тут лише двічі. І обидва рази приміщення було освітленим. Тепер же навколо згустилася непроглядна темрява, і лише в кутку було ледь помітне неяскраве світіння.

«Це і є Джерело, – виліз мені на плече урміус. – За хвилину тут буде командор».

«А де портал?» – поцікавилася, здивовано озираючись.

«І що б ти без мене робила? – похитав головою Рагнар, потираючи лапками. – Рухай до Джерела. І хутчіше».

Не знаю, які боги мені послали цього задаваку, але дякую їм за це. Я навіть його нестерпний характер терпіти готова.

«Я все чую! – заявив урміус. – Заходь!»

«Куди?»

«В Джерело. Негайно! – наказав Рагнар і я зробила крок у неяскраве світло, що в било з землі. – Джерела – це природні портали. Вони всі між собою пов'язані», – напучував тоном професора на лекції Рагнар.

Щось гримнуло, падаючи. Здригнулася, згадавши про магіків.

«Ерік? – цербер пронісся повз мене, влетівши у світло. – Ернас?»

Той з'явився, заплутався в якомусь покривалі, я простягнула руку, щоб зняти...

«Йдемо. Негайно! – скомандував Рагнар і я смикнула пташеня разом зі тканиною у Джерело. – Уяви місце…».

Це твердження викликало паніку в і без того нездатній тверезо мислити свідомості. Що я бачила в цьому світі, щоб уявити місце? Палац діда? Священний ліс? Але жоден з них я наразі не здавався якимсь особливим. Пам'ять про не могла зачепитися за якісь тільки їм властиві риси. Зображення бачилося змазаним та нечітким.

Заплющила очі у спробі зробити картинку чіткішою, але замість лісу самі собою спливли зелені шпилі Кінкасата, що так вразили мене у перший день.

«Дурепа! Він же раз на сім років з'являється!» – заволав урміус.

Але нашу компанію вже затягувало в сліпучу порожнечу.