Кілька днів минули по торованому: ранкові заняття з магіками, лекції, вечірні тренування. Я з ніг валилася від втоми та кількості інформації, що треба було визубрити. Але все одно щоночі, мов заворожена, відкривала свою книгу й читала доти, доки не виключався метушливий мозок  і я не провалювалася у сон без сновидінь неї. А вранці книга сама собою опинялася у просторовій кишені.

Трей мовчав. Докричатися до нього було неможливо. І це, відверто, лякало. Якби не моя беззастережна впевненість, що з братом все гаразд, я б панікувала. А так… просто готувалася. До чого? Не знаю. Але всіма фібрами моєї бунтівної душі, відчувала – хмари згущуються і буря, що розверзнеться, нікому не сподобається.

Ранок, що докорінно змінив життя адептів академії Корвернок, почався цілком повсякденним тренуванням з магічно. Командор вже звично відсутній, затримався на нараді Ради. Його помічники-старшокурсники демонстрували нам основи злиття енергій, попутно пояснюючи теорію.

– А тепер заплющте очі, прислухайтеся до світу. До себе. Відчуйте себе крапелькою у величезному морі. Пошукайте ниточки, що позв'язують вас вашими магіками. Зачерпніть у них трохи енергії, – розповідав один зі старшокурсників.

Ми сиділи навколо нього широким півколом, розташувавшись на холодній від ранкової роси землі в позі лотоса. Ще по-літньому теплий Релутрас приємно зігрівав своїми фіолетово-червоними в передсвітанковому небі променями. Десь серед ледь позолоченого листя дзвінкими трелями заливалися співочі птахи, чулося хрипке ухання нічних сичів-пугачів, що вкладалися спати, і невдоволене бурчання хижаків.

Всередині мене вже знайомо відгукнулися натягнуті, як струни, нитки зв'язків. Вибравши серед них своїх магіків, звично черпнула в них малу частку енергії. І тут же повернула сторицею. Ернас і Ерік за ці дні трохи підросли, але на тлі інших магіків все одно виглядали щуплими підлітками. Їм явно не вистачало тільки моєї енергії для швидкого зростання. І я, як турботлива мати, постійно хвилювалася, кожен день, до денця спустошуючи резерв і потайки підживлюючи їх своєю силою, нишком радіючи з того, що Рагнар все ще відсипався у своєму коконі.

Намацавши ниточку зв'язку з урміусом, передала малу частинку магії і йому. Потай бажаючи, щоб він якомога швидше опинився зі мною.

– ... туман... обман... – долетів до мене чийсь шепіт на межі чутності.

Здригнувшись, обернулась. Але навколо мене панувала все та ж сіра порожнеча.

Якась тінь майнула на периферії зору. Я знову обернулася і знову нічого не побачила.

Раптом сірий туман осяявся яскравим фіолетовим спалахом і я, як метелик на свічку, ринулася до того місця, де хирлява квітка, сяяла яскраво-червоними намистинками очей. Немов відчувши мене, здригнулися, трохи розкриваючись, чорні крила.

– Бідолашна, – шепнула, відчуваючи як жалість і почуття провини затопили серце.

Маленький імпульс магії зірвався з рук, підживлюючи мого забутого нічного ангела. Імпульс вбрався жадібними пелюстками, зміцнюючи незримий зв'язок і.... Квітка перетворившись, спурхнула зі стеблинки нічним метеликом. Покружляла в повітрі та повернулася назад. Торкнулася мене і знову ринулася в тому ж напрямку. Наче кликала.

Потягнулася за нею в сіру млу. І чим далі рухалася, тим виразніше лунав монотонний речитатив:

– Коли імла сіра розвіє туман.

І двоє повстануть зі тліну.

Розкриється досить майстерний обман.

І рарші* відкриють стежину таємну.

Зронить дівчисько скупую сльозу.

Хлопчисько зі змієм посваряться.

Знайдуться стежинки в священнім лісу,

Що виведуть в місто примарне.

Якщо пройдуть шлях вони свій до кінця.

Зустрінуть Предтеч всеозброєнні – 

Розвіється тьма, оголить їх серця,

І боги зустрінуть гостей упокоєні.  

Вір, дівчисько, і йди до кінця,

На принців свій час не гаючи, 

Лиш тільки тоді тьма покине серця,

Коли ти минеш пограниччя…

Засліплюючи, блимнув й згас яскравий спалах світла, а мені на плече опустився чорний метелик. Рипнули, заклично розкриваючись, важкі різьблені двері.

– Якщо увійдеш, шляху назад не буде, – шепнув все той же голос.

І  я остереглася робити крок у гостинно розчинені двері. 

– На тебе чекають, – попри це поквапив незнайомець. – Поспішай! Ви повинні встигнути. Інакше буде пізно. А зараз біжи! Вони йдуть за тобою. Вами!

Навколо все закрутилося, мене, немов пушинку, підхопило стрімким вихором і викинуло з сірої димки.

Рефлекторно згрупувавшись, підскочила на ноги, втупилася в безтурботне небо, яке ніби натягнулося, напружилося затягнуте райдужним світлом. Немов мильна бульбашка, осяяна спалахами багряних блискавок.

Сонний, умиротворений спокій перервав глухий гуркіт грому, від якого здригнулися і небо, і земля. 

Гуркіт обірвався, залишивши після себе щільну густу тишу, від якої шкурою виступили сироти. 

Замовк пташиний гомін, заплутавшись в павутині. 

Запанувала мовчазна тиша. 

Лише вітер безтурботно кружляв у кронах дерев-велетнів вітер.  Флюгери на оглядових вежах припинили своє обертання, щоб вже за мить закрутитися в панічному поспіху.

Повітря затремтіло, завібрувало, припадаючи ледь помітними хвилями – так повний штиль на морі змінюється раптовим штормом.

Черговий багряний розчерк перетворився у видиму тріщину, пронизавши грозову хмару, що тяжіла над нами, притягаючи погляди. І крізь ці спалахи блискавок вже почало проглядатися чорне марево породжень.

Я стояла трохи осторонь полігону, не помічаючи нічого, окрім цієї величезної тріщини у небокраї. Та розширювалася, бурлила, скипаючи темними плямами, від яких в різні боки розтікалися огидні чорні розводи. У багряному мареві показалася чорна лапа і протиснулася в невеликий отвір, розриваючи небо як папір....

Тремтячі руки безладно нишпорили, відшукуючи хоч якусь зброю. Серце заходилося від тривоги, уздовж хребта противно текла крапелька поту. Мій страх передався магікам, і вони відгукнулися, з'являючись поряд зі мною.

Ерік присів, підставляючи спину, і я стрибнула на нього готова до бою. Шкода, я абсолютно не навчена битися саме так – без зброї і в небі. 

Страх став глибше, сильніше. Інстинкт самозбереження вимагав розвернутися й тікати, шукаючи порятунку, тому що впоратися з тим, що явилося з цієї тріщини, було неможливо.

– Чого застигли! Біжіть! – прорізав тишу гучний голос старшокурсника.

Наша група розвернулася і побігла за одним зі старших хлопців. 

Проводила їх спини, залишаючись непоміченою.

В небі з'явилися перші вершники. Без особливих зусиль очі відшукали командора, що впевнено кинувся в бій, ведучи за собою інших.

Усередині все застигло від крижаного жаху, що гострою голкою впився у  душу,  коли за лапою виглянула величезна монструозна морда породження хаосу. 

Ось вже точно назва, що говорить. Ця істота, була немов зібрана з різних деталей божевільним творцем – трикутні зуби-вії, очі, що вищирилися та оберталися на тоненьких стеблинках, дірки замість носа, величезна діра – рот в центрі чола ...

Мені б зброю. В бій не полізу, так хоч для захисту. 

«Поклич родовий клинок!» – вклинився в мої думки голос урміуса.

«Рагнар, ти ж спиш?!»

«Поспиш тут з вами! Ти чула, що я казав? Призивай родову зброю!»

«Як?»

«І чого вас тільки вчать? – обурився урміус. – Повторюй: архбернірус атрентіз!»

Слухняно вимовила незнайомі слова і…  руку обпекло, ніби я за клинком у жерло кузні руку сунула і не потягла, не дочекавшись поки охолоне. 

Клинок і був таким – червоним, пекуче гарячим і м'яким… На очах видозмінюючись, сталь тверділа, підлаштовуючись під мене, немов невидимий коваль кував його, так дивно схожого на улюблену мною катану, прямо в повітрі. А коли й іншу руку обпекло болем і в ній з'явилися виразні обриси мого арбалета, я й зовсім розгубилася від подиву.

«Чого застигла? Наречений то програє!»

«Як?»

«Як? Як? Не якай! Руш!»

Похитала головою, засовуючи клинок за пояс. Вставила болт в арбалет, прицілилась. 

Мені за розмовами здалося, що пройшла вічність, але минуло лише кілька коротких секунд. Навіть мої одногрупники ще не встигли сховатися за кам’яними стінами. 

Ергон командора піднісся в небо, а потім каменем впав вниз. Арх Танелас, зробивши неймовірний пірует на його спині, відрубав у тварі кінцівки. 

Магістри, кружляючи поруч,  майстерними помахами рук латали простір, накладаючи сіро-зелені латки.

Націлилась, відправляючи перший болт туди, де за моїми припущеннями билося серце монстра. 

Зі свистом розсікаючи повітря, болт долетів, врізався в товсту, броньовану шкіру монструозної груді та впав, не заподіявши шкоди.

Зарядила другий. Цього разу я цілилася довше, і болт наздогнав свою мету, потрапивши в ощирене віями око. Ікла-вії зімкнулися, перекусивши металевий держак немов зубочистку.

Третє влучання виявилося більш вдалим – болт вперся у відкритий рот та застряг в щоці, не даючи зімкнутися величезній розверзнутій навколо старшокурсника, що необачно потрапив у пастку, пащі. Той різко відсахнувся, уникаючи небезпеки бути розкушеним надвоє.

Тріск став голосніше, протяжніше.

Шелест безлічі крил завивав у вухах упереміш з гуркітливим пульсом.

Надривно задзвеніли чоловічі голоси, відтворюючи древнє заклинання.

Жар охопив тіло. Поширився, пекучими струмочками пробігся венами й золотими іскрами спалахнув на пальцях. Одна з таких іскор зірвалася, пролетіла відстань, що відділяла мене від монстра, і спалахнула яскраво-салатовою змазаною плямою на його пиці. Породження відскочило, ніби злякавшись цієї салатової плямочки, і оголосивши околиці нестямним ревом, заміталося в паніці.

Спалахнули руни, закриваючи тріщину. Меч командора, низько проспівавши, встромився в загривок монстра і той впав збитий в польоті. Покрився туманним серпанком і випарувався, перетворившись в маленьку купку попелу, що розвіялась, підхоплена вітром.

Почулися втомлені голоси, на тлі яких чітко виділялися суворі, впевнені команди арх Танеласа.

– Не розслаблятися! Це всього лише перший рівень. Робочий, за яким завжди слідують солдати.

Голос повний вимогливої владності звучав над полігоном, вселяючи впевненість, не даючи затремтіти, відступити. Змушуючи чекати. 

І ми чекали… Чекали, затамувавши подих, дивлячись в небо, що знову пішло брижами та спалахнуло багряними блискавками.

– Готуйтеся, зараз почнеться! Діяти по команді!

Глибоко зітхнувши, зарядила арбалет новим болтом. Їх залишилося всього дев'ять.

«Повоюємо», – усміхнулася, подумки підбадьорюючи себе.

– Адепт Номер П'ять, чому не в укритті? – Здригнулася від цього наповненого прихованою люттю голосу. – Вам що особливе запрошення потрібно?

Подивилася вперто на командора. І чого так біситься?

– Дякую, обійдуся. У нас за розкладом тренування!

Люто схрестилися погляди. Зелені очі тиснули, вимагаючи відступити. На плечі навалилася вся тяжкість цього світу, і я майже здалася готова визнати його владу та відступити, але знову тріснуло розірване багряними сполохами вибухів небо. 

Повернувшись, напружено застигла, вдивляючись в порожнечу розриву.

У повітрі літали вершники, стримувані коротким наказом:

– Чекаємо! Напоготові!

У повній тиші натягнула тятиву. Затамувала подих, чекаючи появи жахливого монстра.

Пройшла секунда. Дві. Три... Але нічого так і не змінилося.

Через мить сполохи поступово стали згасати, затягуючись прозорою пеленою.

Нічого не розуміючи, обернулася і тільки тут помітила, як злітають догори руки командора, плетучи невидиму мережу заклинання.

Порожнеча, гудучи, заревіла, немов натягнута невидима нитка розірвалася, вібруючи. Та так що заклало вуха.

І раптом тріщина зникла, так само несподівано, як і з'явилася.

Повисла приголомшлива тиша, що переривалася радісними вигуками.

– ... схлопнув... – долетів до мене молодий чоловічий голос.

Пролунали чіткі команди, а потім мене, як пушинку, висмикнули з сідла цербера, опустили на ноги, що нетвердо стояли на землі:

– Ніколи! Більше! Не смій! Сперечатися! Зі мною! – зашипів крізь зуби, карбуючи слова, арх Танелас, злегка струшуючи мої болісно зціплені плечі.

Наказ відданий пошепки, але від цього не менш наповнений силою. Не той, що він тільки що віддавав на полі бою, але той, що доведеться виконати. 

Від мого обуреного: «та хто ти такий? Можеш засунути свої вимоги туди...» мене відокремлювала секунда і думка про чоловічий авторитет, який краще не підривати. Частина мене тут же заявила, що мені немає ніякого діла до чужого авторитету та хворобливого самолюбства, друга ж нагадала слова брата про те, що чоловік може пробачити багато, але не прилюдну непокору. І чим він сильніше, тим краще не провокувати. Ворогів у мене і без того вдосталь.

Звично взяла себе в руки, надягаючи на обличчя застиглу маску – мені було байдуже до цього чоловіка і його претензій. Вчиняти я буду все одно так, як вважатиму за потрібне. Але сперечатися зараз не стану. Висловлю все пізніше, наодинці, якщо виникне така потреба.

– Гаразд, – покладливо погодилась я.

– Ти могла постраждати, – трохи м'якше  та поблажливіше вимовив командор, втовкмачуючи відомі істини недалекій мені.

– Вам є до цього справа? – зацікавлено скинула брову.

– Звичайно. Ти ж моя наречена, – відповів командор дуже швидко і якось шаблонно, немов керуючись якимось там “кодексом поведінки архів”, саме так і потрібен відповідати наречений.  

– Це ми ще подивимося, – посміхнулась власним думкам.

– Ні на що дивитися, – він подався вперед одним різким рухом. Сильні пальці досить дбайливо, але міцно, стиснули моє вперто виставлене підборіддя. Уважний погляд встромився в трохи примружені очі, препаруючи душу: – Якщо ти не зрозуміла, у тебе немає виходу.

Подумки рахую до десяти, а потім знову у зворотному порядку. 

Все я зрозуміла і те, що мені краще тікати якнайдалі від цього муд... чоловіка в першу чергу. 

Що там дід казав? Придивитися? Придивилася. Досить.

– Ми один одного зрозуміли, Іззі? 

– Зрозуміли, арх Танелас, – помахом пліч, струсила його руки.

– От і славно.

У тому, що це славно, я сумнівалася, але продовжувати розмову сенсу не бачила. Та й бажання не було. Мене більше турбував недавній бій, ніж перспектива стати провідником командора. Умовити – не вмовить, а змусити.... Нехай спробує. У мене в запасі сотня-інша колючок є.

Так і не дочекавшись моєї реакції, командор забрався. Втім, він і так занадто багато часу витратив на інструктування недолугого адепта. Ще чутки підуть. Зітхнула з полегшенням, обернувшись – ніхто з присутніх жодної уваги на нас не звернув.

– ...діяти амулет спотворення, – доноситься до мене обривок слів одного з вершників, коли я проходжу повз, поспішаючи до центрального входу.

Здається, час переходити на самостійне навчання. А то за цими всіма лекціями я просто не встигаю дізнатися так багато, як треба. А часу  залишилося зовсім мало. Якщо взагалі залишився.

І Трей.... Від брата жодної звістки і шукати його ніхто не поспішає. А якщо він в оточенні цих тварюк, то сам він точно не вибереться.

А я... Я, звичайно, самовпевнена, але не настільки, щоб не розуміти, що одна я теж нічого не зроблю, а допомоги просити мені нема в кого. 

Та й  хто допоможе? Анд? З ним все дивно. Фоксі? Вона б не проти, але швидше за все вплутає мене в нові неприємності, ніж допоможе. Дід? Він і так шукає брата в міру своїх сил і можливостей. Командор? Цей якщо і допоможе, то ціну призначить непомірну.

Отже, знову потрібно все робити самій. Придумувати і втілювати, а для цього все вивчити і проаналізувати десь в тиші.

Прийнявши рішення, злодійкувато озирнувшись, немов школяр, що зважився на втечу перед самою школою, повертаю на середині доріжки під покров притихлого лісу.

Зупинятися не можна. Не зараз, коли я тільки набралася рішучості і вирвалася з полону стін академії, що стали в'язницею.

Приблизно за годину я, порядно заглибившись в ліс, вийшла до невеликого лісового озера. Тут і залишилася. Сіла на траву, діставши з просторової кишені книгу одкровень, і занурилася в читання.

Питання в голові множилися. І книга інколи підвисала, не знаючи, на яке з них відповідати в першу чергу. Перед очима встали руни і я, піддавшись імпульсу, вирішила перевірити, чи правильно трактую їх значення. Представивши першу з рун, я замість її значення отримала основи теорії рунної магії. Несподівано це настільки мене захопило, що я забула про всі питання, що крутилися в голові до того.

Руни були схожі на артефакти. Їх можна було нанести на шкіру, тканину, камінь… Будь-що. І активувати за необхідності. Виділялися три типи рун: знаки, вони наносяться на один неживий об'єкт, надаючи йому потрібну властивість, мітки – накладаються на істоту і діють тільки на неї, печатки – кресляться де завгодно і впливають на велику область. Захисні, підтримувальні, атакувальні, руни на переміщення – вони складалися в ажурні візерунки, змінюючи властивості предметів й іноді отримуючи абсолютно протилежний від задуманого результат. Я так захопилася, що машинально викреслювала нігтем на руці легкі захисні символи, намагаючись навчитися відтворювати їх, як можна точніше і хуткіше.

Але спокійно почитати мені не дали. З утробним гарчанням з порожнечі виникли мої магіки. Всі троє.

«Ховаєшся?!» – констатував урміус, звично влаштовуючись на моєму плечі.

Він здрібнів, був худий і виснажений, яскрава шкурка потьмяніла... І я пальцем на його шкірці швидко накреслила тільки що вивчену руну відновлення. 

Це виявився ще один плюс рунної магії – їх можна було креслити як завгодно, видимі чи невидимі символи мали однакове значення, тільки наповнювати силою і активувати невидимі було трохи складніше.

– Навіщо прокинувся? Ти ж ще не одужав, – зашепотіла, вважаючи за краще чути свій голос.

«Ніколи вилежуватися, – буркнув Рагнар, підставляючи волохате пузо для нехитрої ласки. – На тебе полюють».

– На мене? – здивувалася. – Але навіщо?

«А навіщо вас знову розділили з братом? Поодинці ви слабкі. Та ти й сама знаєш, що ти ласий шматочок».

– Ага, провідник, – посміхнулася я.

«І це також. А ще спадкоємиця імперії, що носить кров роду» – продовжував свою застережну промову урміус, поки Ернас і Ерік мовчазно прислухалися до нашої розмови.

– Спадкоємець мій брат, – поправила Рагнара.

«Якщо виживе».

Замовкла, замислившись. Але ж дід оголосив Трея загиблим. Перед Радою.

«...прориви ніколи не траплялися на території академії. Його викликали зсередини, використовуючи амулет спотворення».

– Хочеш сказати ворог поруч?

«В безпосередній близькості. І йому потрібна ти».

– І що робити? Не можу ж я повернутися в Маркон. Дід точно видасть мене заміж за командора. Скаже, так безпечніше…

«Він тобі зовсім не подобається?» – втрутився в нашу розмову фенір.

– Ну... – протягнула задумливо. – Він мужній, розумний, сильний і, напевно, оточений жінками, що готові впасти йому під ноги...

– Не продовжуйте, Іззі, мені й так досить почутого, – перервав моє одкровення гучний голос надто задоволеного командора.

– Стежите за мною? – запитала, підскакуючи на ноги і повертаючись обличчям до супротивника.

– Ні, всього лише не випускаю з виду, – посміхнувся арх Танелас. – І я радий, що ви вважаєте мене сильним і розумним.

– А ще владним, самовпевненим типом, а у мене на них алергія, – в тон йому відповіла я.

– Не грай зі мною, дівчинка. Я звик добиватися свого.

– Просто дивно. Я теж!

Погляди знов схрестилися, висікаючи іскру. З хвилину мої блакитні утримували важкий погляд його зелених очей.

– Повертайся на лекції, Іззі.

– Ви не маєте права мені наказувати.

– Повір, у мене є таке право. Ти забуваєш про резонанс і право найсильнішого, мила. Це давній закон, який всі забули, але його ніхто не анулював.

Відвернулася і побрела назад, відзначаючи, що книга вже звично пропала.

«Як він мене знайшов?»

«Маячок на аурі. Потрібно зняти».

«Що це за право найсильнішого, Рагнар?»

«В умовах війни чи загрози виживанню раси найсильніший може зажадати потенційного провідника, навіть якщо той пов'язаний зобов'язанням. В останньому випадку все вирішує поєдинок».

«Хочеш сказати, мене від командора ніщо не врятує?»

«Твій брат може викликати його на дуель».

Ні. Таку думку я відкинула відразу. Трей, звичайно, викличе, але я тільки вранці бачила, як б'ється арх Танелас – братові до нього ще далеко. Дуже далеко.

Здається, я знову влипла, і залишатися в академії зовсім не так безпечно, як хотілося б.

* Величезні змії з двома невеликими передніми лапами, вічні супутники Нікара – верховного бога мудрості та знань.