Розмова з дідом полегшення не принесла, лише ще більше заплутала. Тому повертатися в палату не стала. Часу й так недозволенно мало, а якщо вилежуватися, то не помічу, як заміжня опинюся.

Дід зі своїм «придивися» посіяв занепокоєння в моїй душі. Відчувалося, що він радий такому результату й нехай за руку до вівтаря мене навряд чи потягне, але потурати залицянням командора буде. А отже, попереду мене в кращому випадку чекають спільні вечері, подарунки і весь набір цукерково-букетного періоду. А в гіршому вирішить взяти нахрапом, затисне в якомусь кутку і.... І відгребе по повній. Мені навіть заздалегідь шкода його бубонці. Хоча до крайнього випадку краще не доводити.

Нехай я нічого проти командора й не мала, але роль батарейки-підсилювача мені не подобалася.

Приймаючи душ, складала план дій, але в голову, як на зло, нічого не приходило.

«Може, знайти амулет спотворення і покинути академію?» – осяяла мене смутна надія.

Вже одягнувшись, почула тихий стук у двері. На порозі стояла Фоксі.

– Ти як? – поцікавилась подруга, ввалюючись в мою кімнату й кидаючи насторожений погляд в коридор. – Тебе наказано не турбувати.

– Ким? – здивувалася я.

– Командором. Він такий душка. Дбайливий. Так переживав за тебе, простого адепта. Навіть сам переніс в лікарське крило, коли ти втратила свідомість.

– Серйозно?

– Стала б я таке вигадувати, – буркнула Фоксі, ображена нотками сумніву в моєму тоні.

– Краще розкажи мені, що тут ще відбувалося, поки я спала, – увела я розмову зі слизької теми.

– Та майже нічого. Амулет так і не знайшли, хоча командор вже й допитав всіх. До речі, – змовницькі прошепотіла подруга, – я підозрюю, що Геджавір – це Джан. Він зник відразу після вибору.

«Не відразу», – промайнуло в голові спогад про теплі обійми сильних рук. 

Що він тут робив? Навіщо взагалі приходив?

«Дверима помилився?» – спливло у голові озвучене пояснення. Куди ж ти йшов Джан, що настільки помилився?

– Кожен день тренування. Спочатку прості, потім з магіками. Нас вчать літати. Поки тільки в теорії, але скоро... – замріяно щебетала тим часом подруга, стрімко перескакуючи з теми на тему.

– Розкажи, будь ласка, що ти дізналася про амулет спотворення, – неввічливо перебила балакливу Фоксі, супроводжуючи слова благальним поглядом.

– Нічого. У бібліотеці про нього нічого немає. Хоча чула від старшокурсників, що є закритий сектор й там багато цінної інформації. Вони, до речі, говорили, що амулет спотворення відкриває портали між світами. За іншою версією саме така безневинна на вигляд штуковина впустила в наш світ породження хаосу, – змовницьки шепочучи,  розповідала подруга, уважно відстежуючи мою реакцію на слова.

– Ти ж знаєш, твій брат й ті старшокурсники, що відправилися на розвідку, так і не повернулися. І деякі магістри. Ректор Чандеел сказав, що у них практика на якомусь спеціальному полігоні. А ще кажуть, магістра ментальної магії буде тимчасово замінювати командор, – і стільки радості було в бурштині її очей.

– Фоксі, а можна поставити тобі одне питання? – почала було я, але до того, як Фоксі кивнула, висловлюючи свою згоду, встигла передумати – не на часі зараз цікавитися, хто з родичів Фоксі арх, а хто дес: – Що ви робите з магіками? Ти не могла б коротенько озвучити, що вам розповідали на лекціях. А то мої порівняно з вашими такі маленькі, ще й з господинею їм не пощастило, – скрушно хитаючи головою, покаялася я.

– Так, звичайно, – захоплено почала мене присвячувати в тонкощі догляду за магіками подруга. 

За пів години, коли моя голова вже була готова вибухнути від моря непотрібної інформації, суть якої зводилася до трьох слів: годувати, прислухатися і багато-багато тренуватися, прозвучала сирена, закликаючи всіх адептів на вечерю.

– На вечерю йдеш? – запитала Фоксі, перериваючись на півслові.

Похитала головою:

– Ні.

Шлунок заперечливо загарчав, але з'являтися в їдальні не хотілося. Та й у діда я встигла перекусити. Повечеряю в палаті.

– Я тобі ще після вечері свої конспекти занесу, – пообіцяла подруга, закриваючи двері.

Сказати що-небудь у відповідь я просто не встигла.

Заметушилася по кімнаті, збираючи необхідні речі у свою просторову кишеню. Начепила каблучку на пояс, приховуючи під плащем. І тільки зібралася повертатися в палату, як пролунав гучний стукіт у двері.

– Анд? – здивувалася я, відчинивши двері: – Ти хіба не повинен бути в лікарському крилі?

– А ти?

– Я? Я вже повертаюся. Зайшов забрати дещо з речей, – кинувши швидкий погляд на кімнату, зачинила двері, виходячи в коридор.

– Я складу тобі компанію?

Знизала плечима. Розмовляти з Андом не хотілося. Якось не склалося у нас з ним з самого початку, але й дізнатися подробиці про Трея я могла тільки в нього.

– Розповіси, що сталося з моїм кузеном? Тільки, давай, опустимо офіційну версію з його смертю. Мене цікавить, що було до неї. Я знаю, що сталося щось серйозне, інакше б дід Трея не затримався б в академії.

– Імператор Салазар ще тут? – непідробне здивування промайнуло в очах Анда.

Схоже, я облажалася, видавши дідів секрет. Хоча хіба Анд не побратим Трея? А що там говорив брат: «після ритуалу ми з ними одне ціле»?

– Ти ж сам бачив вранці, – кивнула спокійно.

– Він оголосив тебе спадкоємцем?

Поставлене запитання повисло в повітрі, турбуючи своєю недомовленістю й народжуючи сотню інших. Анд точно не відчуває Трея? Або тільки удає? Ох, не подобаються мені ці його обережні питання. Нагадують промацування ґрунту.

– Якось зарано… – пробурмотіла я. – Так ти розповіси, що там сталося? – стурбовано поцікавилася я, зупиняючись й закидаючи вудку в каламутне море чужої душі.

Сірі очі забігали, заметушилися, уникаючи мого прямого погляду.

– Іззі, я... – почав було Анд.

Але гучний владний окрик, перебив його, не дав змоги договорити:

– Ось ви де, адепт Номер П'ять! Я вас всюди шукаю.

Від досади заскреготала зубами та повільно повернулась до командора.

– Чим можу допомогти?

Командор посміхнувся:

– О, я неодмінно розповім й обов’язково покажу, чим саме ви можете мені допомогти, адепт. Але ми залишимо це для більш відповідної обстановки.

І стільки двозначності було в його тоні, що я насилу втримала зухвалу відповідь, що крутилася на язиці. Навіть прикусити довелося. Боляче, між іншим. І все ж добре, що я в образі хлопчика – червоніти не треба, та й пожартувати можна на межі фолу. Шкода тільки, що посміятися можна лише подумки. Але нічого. Я потім посміюсь голосно. Останньою.

– Невже вам потрібна допомога в розслідуванні? – невинно посміхаючись, поцікавилася я.

Командор хмикнув, криво посміхаючись на моє запитання:

– Можна й так сказати. А поки вас проводять в лікарське крило, адепт.

– Я затриманий?

– Що ви… Я всього лише дбаю про безпеку адептів.

Від стіни відокремилися мовчазні тіні, оточили нас з Андом щільним кільцем. Під примарним конвоєм пройшлась до своєї палати. Тінь завмерла на порозі, і я полегшено видихнула.

На моєму ліжку розвалився Ерік. Повів вухами, почувши мої кроки. Повіки на одному з шести очей ліниво сіпнулися, піднімаючись, але тут же опустилися вниз.

«Погана з мене господиня», – дорікнула я, чухаючи за вухом сплячого цербера.

«Гарна, гарна. Просто не годуєш, – пробубонів в голові Ерік, – і спати не даєш».

Перепросила подумки і хотіла прибрати руку, але цербер тут же пірнув, підставляючи іншу голову.

«Фенір он тупцює під вікнами. І павук твій тут. У тому кутку глянь. Йому більше всіх дісталося. І турбуватися припиняй, дай нам спокійно відновитися. А то фониш своїм неспокоєм...».

Відчинила вікно, впускаючи Ернаса і опускаючись поруч з ним на підлогу. Він, здається, став навіть менше й виглядав якось тьмяно, блякло, ніби це він хворів, а не я. Погладила злипле пір'ячко, подумки лаючись на недбайливу господиню. Фенір лише курлюкнув заперечливо, підставляючись під нехитру ласку.

Метушні очі відшукали кокон павутини, що згорнувся в кутку під стелею.

«А з ним що?»

«Відновлюється», – відповів Ернас, поклавши голову мені на коліна.

Цербер, подивившись, що я на ліжко повертатися не планую, спустився на підлогу й влаштувався поряд.

«А ти чому був у дворі, Ернас?»

«Ти несвідомо тягла з нас з Рагнаром магію. І перебувати поруч для нас стало небезпечно. Нас вигнали. Урміус потім повернувся, а я не зміг. У Еріка ж зв'язок з тобою був слабшим і відтік менше».

Зітхнула, відчуваючи себе винуватою.

«Не сумуй, все ж добре. Ми врятували твого брата й того другого».

«Другого?»

«Так, пов'язаного з ним».

Вдячно усміхнувшись, прикрила очі. Значить, Зейн теж живий. Не здалося. Я й справді його відчуваю. 

Сконцентрувавшись, зазирнула всередину себе, відшукуючи нитки зв'язку. Найміцнішим залишався зв'язок з Треєм. Це навіть ниткою не назвеш. Величезний різноколірний канат, що розміром не поступається тим, якими ми лазили на фізкультурі. Від Трея відділялися чотири тонкіші лінії. Дві з них були зелені й вели до матері та діда. Друга пара була червоною. Одна, середня за товщиною, пов'язувала Трея з Зейном, інша, трохи тонша, бовталася обірваним кінцем.

Мої нитки з матір'ю і дідом були тонкими, а зелений колір – тьмяним. Ще одна, зовсім тоненька, ниточка зеленого кольору губилася десь далеко. Цікаво. Я спробувала пробігтися по цій нитці, але щось перешкоджало, не даючи ковзнути до кінця.

Залишивши спроби, почала вивчати свої зв'язки далі. Нитка з Зейном була лілового кольору і вплетена в неї руна схожа на вила: Альгиз – захисник. А ось з Андом брудно-синьою, в центрі її виблискував знайомий мені скошений хрест: Наутиз – потреба, борг. Трохи далі руна схожа на перевернуту табуретку: Перт – таємниця.

Виявилася і ниточка, пов'язана з командором. Такий собі жовтенький плетений ланцюжок, з буквою Х посередині: Гебо – дар. І з Фоксі рожева, тоненька, без будь-яких вплетених рун.

Але найбільше мене здивувала сіра, блякла ниточка, що тягнулася у той же бік, куди тягнулися і нитки Трея і Зейна, з ще однією вплетеною табуреткою – таємницею. А це хто б міг бути? Я потягнулася по ниточці, але мене тут же... відрізали. Хтось явно не бажає зі мною спілкуватися.

Усміхнулася, дуже треба.

Попри втому й загальну насиченість дня сон не йшов і я, прокрутивши по четвертому колу думки в голові, полізла у свій просторову кишеню. Була у мене там одна книжечка...