Інтерн. Сьогодні

Михайло піднімався сходами лікарні і думав про те, що назви психіатричних лікарень завжди звучать парадоксально, хоча лише збігаються з назвами найближчих населених пунктів. «Радісне» - так неофіційно називали це місце.

– Доброго ранку, я інтерн. – Він представився на рецепшені. Губи адміністраторки скривилися у напівусмішці. Вона вже перебачила інтернів за своє життя. Михайло був байдужий до внутрішніх інтриг і чвар – це відзначали його одногрупники ще в універі. Зазвичай він проходив тести оточуючих на комунікацію, був люб'язний і ввічливий, але всі відзначали його відчуженість та закритість. Тому непривітний прийом на вході він проігнорував.

Його шанси на безкоштовну інтернатуру в єдиній в області, після проведених реформ, приватній психіатричній лікарні прирівнювалися до двох відсотків. Платну він би не потягнув. Він вступив до медичного із села. Мама, медсестра, наполягла. Але він скоро зрозумів, що хоче насправді бути «мозкоправом», як у них вдома говорили. Він хотів практикувати як психіатр. Проте в реальності він міг обирати лише з кількох районних лікарень, де багатофункціональні інтерни виконують роль «фігаро». До приватної клініки він подав заявку майже без надії.

В останній рік перед інтернатурою у них на факультеті лікувальної справи проходили профорієнтаційні семінари, на які приїжджали лікарі різних профілів. Був і професор, головний лікар приватної психіатричної клініки, до якої він сьогодні приїхав. В аудиторію набилося півсотні зацікавлених студентів. Два тижні тому Михайло дізнався, що у безкоштовну програму відібрали лише його. Тому він досі не міг прийти до тями і відчував навіть не радість, а здивування. Хоча викладачі відзначали його інтелект і здібності у тих сферах, якими він цікавився, але відмінником не був. І середній бал у нього був швидше достатній, ніж високий.

* * *

Сьогодні був перший ознайомчий день. Його зустрів молодий ординатор. Михайло мав багато питань, які він поки не наважився поставити.

–  До головлікаря не можна? – У погляді чергового лікаря зневаги було на градус менше, ніж у адміністраторки. Він сам колись був інтерном. Але відповідь на запитання Михайла була написана на його обличчі: «А до Бога не хочеш?».

Цілий день він відчував, що за ним спостерігають – медсестри, персонал. З цього дня теж по шматочках складуть уявлення про нього як про професіонала. Намагався бути люб'язним, але в деяких випадках виявляв характер – з прибиральницею, що накричала на нього, старими-пацієнтами, що посміювались над ним, з медсестрами, що фліртували.

Після обіду ординатор, йдучи з планерки, передав йому, щоб зайшов до головного перед кінцем зміни. Він тільки-но дізнався, що головлікар сам брав участь у відборі інтерну за безкоштовною програмою. І Михайло прочитав за сьогодні на обличчі ще однiєїлюдини, що ненароком порушив чиюсь чітку внутрішню ієрархію.

* * *

Коли Михайло увійшов, головлікар Святослав Валерійович, розмовляючи по телефону, вказав йому на крісло. Одна його рука спокійно лежала на підлокітнику. Іншою він тримав ручку, яку методично крутив у пальцях.

– Як вам перший день?

Михайло кивнув головою. Йому чомусь здавило горло. Невже паніка... як тоді?

Лікар налив у склянку води і простягнув йому.

–  Дякую. – Михайло видихнув. – День був продуктивним.

–  Вас добре прийняли у колективі?

– Так, все добре.

Він замовк. Ручка в руці лікаря крутилася як карусель.

–  Юначе, я гадаю, ви ставите питання, чому з кількох десятків більш-менш успішних у навчанні студентів у цю програму обрали вас.

– Я вдячний. – Розмова йому не подобалася.

– Ви здiбний, але не блискучий. – Коли головний нахилився до нього через стіл, він відчув, як спітніли долоні. – В анкеті ви написали, що ваше хобі – читати по обличчях. Знаєте, у нас із вами це спільне. Можна сказати, професія зобов'язує бути добрим фізіогномістом, – він підморгнув.

– Святославе Валерійовичу, ви взяли мене з-за обличчя? – Випалив Михайло, відразу пошкодувавши про це.

– В якомусь сенсі так, - серйозно відповів лікар.

– Зрозуміло. – Йому було нічого не зрозуміло.

– Мені потрібна людина, від початку віддана своїй професії. Але водночас людина, яка розуміє, що не все визначається правилами.

– І… це все ви прочитали на моєму обличчі? – Йому важко було приховати скепсис.

– Частково, - засміявся лікар. – Я читав вашу справу.

Михайло стиснувся. Він думав, що особисті справи в наш час не особливо цікавить роботодавців, у яких у пріоритеті «тут і тепер», а не старі, вкриті пилом історії з університетських архівів…

Інтерн. Три роки тому

Він не міг спати третю ніч. Він був готовий на що завгодно, аби не йти в анатомічку. Вони вже ходили туди на першому та другому курсі, як глядачі, бачили висушених «кадаврів». Але цього разу аутопсію мали робити самі студенти.

Медик – це той, хто працює із тілом. І, отже, він має сприймати людське тіло – мертве чи живе, як щось природне. Живе тіло – з ранами, гнійниками і кров’ю, що тече з нього – його не ображало, все це він уже бачив на практиці. Але мертве – вселяло в нього якусь загрозу. І розрізання мертвої плоті, як не парадоксально, він сприймав болючіше, ніж живої… Він метався в недовгому сні і прокинувся, спітнілий, з готовим рішенням – він нізащо туди не піде, за будь-яку ціну…

* * *

Коли ніхто не прийшов на практику з патологоанатомії, куратор групи сказився. Йому влетіло від директора моргу, який з кожним роком усе неохочіше йшов на співпрацю. Морг став частіше виділяти робочі години на комерційні справи, пов'язані з облагородженням тіл померлих перед похованням. Для цього кілька працівників пройшли спеціальні курси. а в забезпечених людей така послуга мала попит. Це були реальні гроші замість дурних балачок зі студентами. Тому години на практику державного вишу відводилися мінімально. І ось, у призначену годину, ці студенти не прийшли. «Що ж, - сказав директор моргу, - наступного разу вони потраплять сюди не скоро».

Розлючений куратор у темних барвах описав декану майбутнє факультету, якщо нікого не покарають. Невже навіть медики тепер навчатимуться дистанційно і приходитимуть до лікарень, знаючи про влаштування тіла лише за картинками з інтернету? Декан, лояльний у багатьох питаннях, цього разу поділяв його думку.

* * *

Інтернет, хоча був і не найкращою альтернативою живій медичній практиці, все ж таки стабільно використовувався у викладацько-студентських комунікаціях. Коли куратор групи третього курсу заглянув до чату групи, виявилося, що від його імені повідомлення про відміну практики отримали всі студенти. Як це сталося, він не зміг пояснити і, чого не робив ніхто з його колег, звернувся до кіберполіції.

Михайла швидко вирахували. Технічно це був витівка його друга – хлопця, з яким він винаймав кімнату. Той місяцями не виходив надвір, але міг зламати будь-який месенджер у кліп ока. Зробив він це, звичайно, на прохання Михайла. Виліт з університету здавався неминучим. Він не знав, що саме його врятувало – чи розпач матері, яка три дні проплакала у декана у приймальні, чи лояльність декана, чи його власний відчай.

Провівши ще кілька безсонних марних ночей, Михайло пішов у морг. Він знайшов директора і, затинаючись, розповів, як усе було. Пояснив, що йому, майбутньому психіатру, патологоанатомія не стане в нагоді. Той слухав його байдуже.

– І навіщо ти це мені розповідаєш?

– Будь ласка, дайте кілька годин на практику групі найближчого тижня. Так, можливо, мене не виженуть.

Директор засміявся.

– Хлопче, просто змирись з неминучим. Сьогодні виженуть, завтра відновлять. Якщо виженуть, до нас прийдеш санітаром, що робить розтин.

Побачивши позеленіле обличчя студента, він зареготав.

Михайлу самому здався його вчинок смішним та марним. Ситуація все одно вирішувалася на адміністративному рівні, але певна втіха в цьому була. По-перше, він сказав правду, і йому полегшало. По-друге, він уже годину перебував у морзі й кілька разів повз нього в холодильник провезли трупи на візках, переважно закритих тканиною. Одного разу обличчя було відкрите. Він дивився, як заворожений, на обличчя жінки у зашитих ниткою порізах.

– Що з нею… сталося? - Запитав він у директора, пригнічуючи напад нудоти.

– Автомобільна аварія. В обличчя потрапило багато скляних уламків.

Директор раптом хитро примружився.

– Зважаючи на те, що ти мені розповів, тобі потрібна шокова терапія. Зараз зашиватимемо все інше – внутрішні органи теж постраждали… видовище не для людей зі слабкими нервами.

Михайло зблід.

– Ходімо-ходімо, - директор тихенько розгорнув його і підштовхнув до дверей приміщення, де проводились маніпуляції з тілами. Протягом наступної години санітари розтинали труп, витягували внутрішні органи та викладали їх на секційний стіл. Лікар тільки наприкінці зробив уважний огляд і надав свій висновок. Кілька разів протягом цього часу у Михайла були позиви до нудоти від запаху крові, що згорнулася, з домішкою формаліну, але патологоанатом тільки підсміювався. Здається, саме протягом цієї години Михайло усвідомив, що міг би працювати з померлими. Але суть не в тому, що він може, а в тому, що хоче…

Інтерн. Сьогодні

– У нас є один пацієнт, – продовжив головлікар. – Це хороша людина, мій колега та друг. Колись зі мною трапилася така ж історія, як і з вами, тільки часи інші були… Він був моїм викладачем і захистив мене на якійсь там раді кафедри. Ми потоваришували. Він старший, але одружувалися ми майже в один час. Він був дружком на моєму весіллі. Потім пішли діти… Його єдиний син Сергій був пізньою дитиною, з купою болячок, але дуже здібною, – Святослав Валерійович глянув на Михайла, – допитливою та цілеспрямованою, як ви.

– Був?

– Він помер.

– Тож пацієнт тут через смерть сина? Нервовий зрив? 

– Офіційно, так.

Щось у його словах змусило Михайла придивитися до лікаря. Через професійну маску проглядав глибокий людський смуток.

– А неофіційно?

– Він його вбив.

– Що? Як?

– Ін'єкцією.

– Пацієнт у цьому зізнався?

– Його слова чув лише я. Після цього він мовчить. По-перше, остаточно я не впевнений, що каже правду. Можливо, це реакція самозвинувачення. І головне, навіщо це йому? Він любив сина. Навіть якщо це зробив він… – лікар перестав крутити ручку і міцно стиснув її в долоні, – я ж сказав, що він мій друг.

– А що поліція?

– Його син робив собі уколи хлориду калію від ниркової недостатності. І там вирішили, що смерть настала від передозування. Все на користь цієї версії.

– Але ви сумніваєтеся.

– Ні, я певен, що це він. Але не можу цього прийняти. Навіть якщо він вколов йому ін'єкцією помилково... Нi, наврядчи, він лікар із півстолітнім стажем. І був адекватним… принаймні до того вечора. Мені важко все це прийняти. Мені потрібні відповіді, розумієш?

– Що ви від мене хочете?

– Ти займатимешся переважно ним. Інші обов'язки – по-мінімуму. Я не можу звільнити тебе від усього, щоб не викликати підозр колег, тому рутину інтерну теж треба виконувати. Але мені потрібно, щоб йому ти приділяв особливу увагу – заходь частіше, розмовляй з ним.

– Але ж він нічого не розповів вам, а ви його старий друг.

– Він тому і не розповість, що ми дуже давно дружимо.

* * *

Чоловік у кімнаті здавався старезним дiдом. Його худі руки були заклеєні пластирями – медсестри ніяк не могли потрапити голкою у вену, щоб поставити крапельницю. На плечі спадало довге волосся того ж димчастого відтінку, ще й відросла борода. Був час вечері. Більшість пацієнтів ходили до їдальні на першому поверсі, але цей не виходим з палати і не їв. Він нерухомим поглядом дивився на протилежу стiну палати.

Михайло торкнувся його холодної руки. Пацієнт перебував у каталептичному стані – був застиглим як воскова фігура.

Вперше до особливого пацієнта вони прийшли вдвох – головний і він. У палатах платної клініки належало тримати по двох пацієнтів. Але зусиллями головного сусіднє ліжко було вільне. Працював кондиціонер. Балкон з видом на парк був закритий, ручки з дверей знято. Коли вимикали кондиціонер і відчиняли кватирку, в кімнату проникав прохолодний вересневий вітерець. Старий був позбавлений принад групових обходів. Втім, він навряд чи звернув би увагу на натовп із восьми чоловік біля свого ліжка.

Наступні дні Михайла проходили за налагодженим графіком: участь у загальних оглядах, дрібні доручення, заповнення карток, які не встигають заповнити чергові лікарі. Він брав участь в обходах, спостерігав за роботою ординаторів, слухав їхні бесіди, переважно з пацієнтами, в яких ремісія. З тими, хто у тяжкому стані, говорити марно. Деякі надто збуджені, і діалоги могли викликати у них лише напади агресії. Вранці та ввечері – розмови з особливим пацієнтом. Розмов, як таких, звичайно, не було – монологи Михайла та спостереження за реакціями хворого. Той також майже не змінював пози, але з часом стало зрозуміло, що його каталепсія має медикаментозний характер. Коли Михайло запропонував знизити кількість ін'єкцій галоперидолу, головний погодився, але попросив спостерігати за пацієнтом уважніше. До кінця першого тижня інтерн помітив його сфокусований погляд.

Ще через три дні, коли він торкнувся пацієнта, той здригнувся. Михайло представився.

– Павле Сергійовичу, ви пам'ятаєте, як вас звати? Який сьогодні день?

Пацієнт мовчав. Його погляд начебто обмацував обличчя Михайла. Він підніс руку до його щоки.

– Сергію?

Більше він нічого не сказав. Михайло записав його реакції і, виходячи з палати, уточнив, хоч відповідь знав заздалегідь.

– Хто такий Сергій?

Відповіддю йому було все таке ж важке мовчання. Через три дні він максимально знизив дозу нейролептиків і, коли зайшов до старого наприкінці свого другого робочого тижня, побачив, як той плаче.

Пацієнт

Багато годин він не міг говорити, не міг дивитись на цей світ. Іноді перед ним з'являлися білі халати, але він не бачив у них людей. Один – худий і високий, з'являвся частіше. Сідав на край ліжка, міряв пульс. Риси його обличчя були розмиті. Але сьогодні він його нарешті побачив... Сергій.

Він потягся до нього, але безсило впав на подушку. Як так? Він помер. Силив згадати, як і коли, але, згадавши, починав битися в істериці. Сергій зникав. Потім з'являвся зі шприцем, робив укол. Він засинав. Знав ці уколи. Сам колись їх робив, особливо коли був молодим лікарем… Геть гальмують мозкові процеси…

* * *

Він дивився на Сергія і відчував, як йде напруга з горла.

–  Вибач, синку.

– Як ви себе почуваєте?

Він не міг стримати сліз, які лились нестримною річкою. Сергій постійно підкручував крапельницю.

– Не хвилюйтесь, будь ласка.

–  Ти вижив, дякую богу.

Йому хотілося обійняти сина, але не вистачало сил дотягнутися. Зазвичай вони обіймалися під час зустрічі. Але зараз той тримався відсторонено. Чи може це його дух? І, мабуть, усе зрозумів. Що це він, що він його...

–  Вибач…

Його наздогнав сон. На завтра привид сина знову прийшов. Коли він почав плакати, рука Сергія потяглася до крапельниці, але він зупинив його слабким жестом.

–  Я думав, що вбив тебе.

Привид сів і задумливо глянув на нього.

– Чому ви це зробили?

– Ми?

– Ти! Тату, чому ти хотів мене вбити?

Він відчув, як затремтіла його голова. Від страху. Страшно було в інтернаті. І зараз теж страшно, що син відмовиться від нього. Але він процідив із себе ці слова.

– Я боявся.

– Чого?

– Цього, - обвів очима кімнату. Скільки він перебачив їх за своє життя – цих «казенних будинків». Навіть найкращі з них – в'язниця. Тепер він сам – пацієнт. Стіни давили. Його місце не тут, на ліжку, а там… Білі халати. Він заплющив очі. Рідні люди – це ті, кого ти не боїшся, від кого ти не чекаєш… зради. Тебе зрадили – це означає, що тебе віддали, зраділи твоїй відсутності… Так колись зробила його мати. Так хотів зробити і Сергій – позбутися його. Парадокс життя в тому, що з нами трапляється те, чого ми боїмося. Знову почуття. Сльози. Він то плаче, то сміється. Привид знову потягнувся до крапельниці. Сон.

Лікар

Павло зателефонував мені першому. Сказав лише «Я вбив сина». Я відразу ж приїхав і постарався зробити, що міг: стер його відбитки з ампул та шприца, виставив на тумбочку почату пляшку коньяку. Те, що Сергій іноді зловживав спиртним підтвердили всі, в тому числі його дружина. Все це навело слідство на версію про нещасний випадок. До похорону він більше не розмовляв. Коли він знову заговорив, єдине, що злітало з вуст: «Я вбивця». Використавши весь свій професійний авторитет, я сховав Пашу у своїй клініці й змусив замовкнути за допомогою галоперидолу.

Минуло три місяці, але вивести його з мовчання виявилося складніше, ніж я думав. А навесні, на семінарі в медичному університеті, у натовпі студентів я побачив молодика – високого, худого, чорнявого. Мене наче пронизало.

* * *

– Він заговорив!

– Чудово, синку.

Не дарма я його вибрав. Коли слухав його розповідь, у мене забігали мурашки по шкірі.

– Значить, Павло боявся будинку для людей похилого віку? Того, що його син туди відправить? Згадую, як він розповідав про матір – вона і справді його на рік залишила в інтернаті, просто щоб покарати за якусь провину. Але він мало про це казав. Не думав, що це його так травмувало. Та й з чого він узяв, що йому світить богадiльня? Так, він був на пенсії, але ще цілком здоровий для свого віку.

– Він почув, як син із дружиною обговорюють такий варіант, коли у нього погіршиться здоров'я.

– Отакої. Невже Сергій і справді про це думав? Адже Паша завжди потурав йому. Спочатку дуже хотів, щоб син став лікарем. Але коли Сергій пішов у підприємці, підтримав його, дав гроші, щоби той відкрив власну торгівельну мережу. Якийсь час усе йшло добре. Але кілька років тому він невдало вклав капітал і залишився як рак на мілині. Продав квартиру. Паша поселив їх із дружиною у себе. Так вони й мешкали втрьох у заміському будинку. Сергій почав пити, накопичував непогашені кредити... Але ми всі вірили, що він стане на ноги.

– Він сказав, що після того, як мати віддала його в інтернат, він обіцяв собі, що ніколи ні від кого не залежатиме.

– Йому це вдавалося все життя. Але людські ресурси вичерпні.

– Я записав нашу з ним розмову на диктофон у мобільному телефоні. Вам скинути?

Я кивнув головою. Він витяг з кишені телефон і змінився на обличчі.

– Ой, не мій. Напевно, взяв з тумбочки похапцем телефон нашого пацієнта.

Мене викликали по внутрішньому зв'язку. Дзвонила сестра-господарка, щоб узгодити закупівлю миючих засобів та білизни для пацієнтів. Я на все погоджувався, aле водночс пaс його очима. Він провів вказівним пальцем по екрану. Там – фото молодого чоловіка – чорнявого, з ідентичними з ним рисами обличчя. Бачив, як у юнака витягнулося обличчя, з'явилися проблиски усвідомлення. Таке здивоване обличчя іноді бувало й у Сергія, поки він був підлітком. Якби не юнацький бунт, міг стати чудовим лікарем, як батько.

* * *

Я вирішив справи із закупівлями і довго на нього дивився. Він не підводив очей.

– Коньяку? – Я встав і попрямував до бару, захованого в шафі з документацією.

– Ні дякую.

– Правильно – нічого здоров'я губити. А собі наллю трохи – сьогодні сорок днів по ньому. – Кивнув на обличчя у смартфоні – обличчя інтерну, обличчя Сергія…

– Навіщо я вам? Хочете, щоб я був при ньому доглядальницею?

Я похитав головою.

– Колись я був таким, як ти – невпевненим, всього боявся. У всіх є страхи – навіть у нього, – киваю у бік Пашиної палати. – Хоча мені він завжди здавався найбезстрашнішою людиною – такі ризиковані операції проводив… Михайле, я читав твою справу, знаю, що ти вчинив. Зі мною було щось схоже, тільки часи були інші – стара система не прощала таких витівок. Мене вигнали із медичного інституту. Відновитись зміг в іншому місті лише завдяки йому. – Я знову кивнув у бік палати Паші. – Він тоді закінчував аспірантуру. І він побачив у мені щось. Ми потоваришували.

– Я не зможу замінити йому сина, ви ж розумієте.

Я згідно кивнув.

– І не треба. Давай не будемо зараз про нього – давай про тебе. Я даю тобі шанс, як дали мені колись. Бачу твій потенціал у професії, попри те, що виявив його таким дивним чином. Життя неправильне і нелінійне. Ці люди, які знаходяться тут у відділенні, всупереч поширеній думці, не заслужили тих мук, через які проходять. Але, на відміну, скажімо, від ракових хворих, їх мало хто шкодує. Як психіатр, ти повинен це розуміти. А те, що трапилося з тобою – вважай це за диво, усмішку богів.

Помітив протест на його обличчі.

– Молоде та зелене! Можеш піти, перейти в інше місце. Перешкод не чинитиму, якщо забудеш усе, що я розповів про нього. А можеш залишитись і стати першокласним психіатром.

– А що буде з ним? Чи залишиться тут назавжди?

У мене стиснуло серце. Це питання, на яке досі не можу собі відповісти. Він спитав це діловито, як лікар, але сум, що забринів у його голосі, мене зворушив.

– Ні, не назавжди, але, гадаю, надовго. Доки він не буде готовий приймати рішення, як жити далі. Поки що він швидше вибере смерть, аніж життя.

* * *

– У його анамнезі завтра вкажи основні реакції, але зміст розмови, звісно, ​​не записуй. Якщо бовкне щось зайве в присутності медперсоналу, фіксуй як марення і... нейролептики поки не скасовуй.

Він кивнув головою. На його обличчі вже не було протесту.