Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Колесова
Ілюзія щастя

Зміст книги: 1 розділ

Спочатку:

Тривожна правда часто загрожує нашому благополуччю, а ілюзія спокою створює видимість того, що все добре. Але ось щось трапляється, спалахує як феєрверк і спалює нагромаджені роками тонни оманливих ілюзій. Залишається лише базова конструкція – душа. І ось питання: чи робить правда нас щасливими? Після історії з тіткою Марі я часто розмірковую про це. Тримаючи в руках звичну чашку кави, я сиджу на підвіконні, сховавшись під пледом і дивлюся, як грають в сніжки дітей. Мені здається, усе таке, як і в минулому році.  Насправді, світ став трохи іншим, а насамперед я сама… 

 

* * *

– Марійко, ну ти не можеш хіба почекати? Ми ж здаємо квартиру в оренду, назбираємо тобі на адвоката.

– Наталю, ви будете збирати років зо три. Оренда копійчана, а гроші мені потрібні зараз.

– Навіщо тобі ці тяжби? Залишайся тут, поки не вирішиться що-небудь.

– Наталю, я хочу дивитися на творіння Гауді та Рафаеля, а не на грунтову дорогу під вікном. Нудьга! 

Голоси за столом долинали неначе здалеку. Господиня і тітка знову сперечалися про продаж квартири. Голос господині був ниючим. Голос тітки –різким. Хоча я і прив'язалася душею до цієї сім'ї, зараз вони нагадували мені героїв мильної опери, а сцена суперечки з квартирного питання повторювалася день у день. 

Що я тут з ними роблю? Узагалі теж, що і зазвичай, – досліджую. Я люблю науку, люблю дослідження. Мені з дитинства подобається тиша бібліотек, де найгучніший звук – шелестіння сторінок за сусіднім столом. Зараз це моя професія. 

Незважаючи на всюдисущу інтернетизацію світу та міф, що в мережі можна знайти все, ми, учені, як і раніше, продовжуємо користуватися таким архаїчним інструментом, як бібліотеки. Архіви в провінційних містечках –джерело для вузьконаправлених досліджень з історії. І ось необхідність нового наукового пошуку привела мене в кінці літа до містечка, де я писала свою першу наукову роботу десять років тому, – туди, де починалася колись моя дослідницька кар'єра. 

 

* * * 

Наталя Станіславівна – мені вона дозволяла називати її просто Станіславівна – постарішала. Вона все ще була високою і повнотілою. Однак її рухи стали повільнішими, фігура розпливлася і стегна займали ледь не пів кухні. Господиня вже не фарбувала сиве волосся, збираючи його в жмут. Через слабкість зору постійно носила окуляри, а коли знімала їх, вони бовталися в неї на грудях на старому шнурку. 

Єдине, що не змінилося за ці роки, це її пиріжки. Ніде й ніколи я більше не їла таких геніальних пиріжків! Якось я намагалася куховарити сама за її рецептом, але при цьому відчувала себе жалюгідним плагіатором – моя випічка ніколи не виходили такою рум'яною і хрусткою. 

Іноді я думаю, що хотіла б мати таку бабусю, як Станіславівна. Моя бабуся теж нічого – вона професор і лише нещодавно пішла на пенсію з наукового інституту. Замість пиріжків вона пригощала мене в дитинстві принесеними з університетської їдальні канапками. Господиня ж часто вставала до світанку, щоб поставити тісто на пироги, які любили й обидві її дочки, і постійні квартирантки.

Колись Станіславівна полюбила мене за порядність, з якою я вносила квартплату, а також за відносну акуратність в кімнаті. Я не дуже хазяїновита в цілому, але вважаю правильним підтримувати порядок, живучи в чужій квартирі. Через роки, коли я зателефонувала й запитала, чи є вільна кімната, необхідна мені у творчому відрядженні на кілька тижнів, господиня без зволікання погодилася мене прийняти.

 

* * * 

Життя Станіславівни проходило в чіткому повільному розпорядку. Вранці вона вставала першою, готувала сніданок для улюблених доньок, а останнім часом і майбутнього зятя. Більшу частину дня вона проводила на кухні, де незмінно стояла засклена фотографія покійного чоловіка. Кожні кілька днів Станіславівна протирала скло та цілувала портрет. Розкочуючи качалкою тісто або змішуючи ягоди для начинки, вона любила розповідати про чоловіка. Вони обоє виросли тут, у цих двох старих, післявоєнної споруди, квартирах. Підлітками зустрічалися на майданчику або під під'їздом. Робили це таємно, хоча про їхній роман знав весь будинок. За розповідями доньок, господиня обожнювала чоловіка, хоча самі дівчата його майже не пам'ятали.

Після обіду господиня займалася прибиранням, відпочивала, відвідувала сусідок або розмовляла по телефону з родичами з півдня. Під вечір вона знову ставала за плиту, йшла до магазину або займалася перештопуванням старих речей. Викидати речі вона вважала великим злом. Станіславівна постійно носила свій улюблений фланелевий халат – сірий з великими трояндочками та широкими вилогами в шиї. Узагалі-то у неї таких халатів було два. Один, місцями вицвілий і залатаний, вона носила близько двадцяти років, а другий, такого же забарвлення і крою, купила пізніше на розпродажу й зберігала для особливих випадків. Їй подобалися великі кишені, в які можна складати насіння і ключі. Вона виходила в ньому поливати квіти у дворі, а потім сиділа на лавці біля під'їзду, обговорюючи із сусідками останні новини містечка. Після дев'ятигодинної вечірньої програми по телевізору господиня незмінно лягала спати.

 

* * * 

Архітектура старого двоповерхового будинку була така, що на кожному поверсі було тільки по дві квартири. На другому поверсі обидві квартири належали Станіславівні. Одна дісталася їй від батьків, інша – від батьків чоловіка. У великій, трикімнатній, жила вона сама з доньками. Меншу здавала квартиранткам. Зараз у маленькій квартирі жили я і тітонька, сестра покійного чоловіка господині. У кожної з нас була окрема кімната.

Я раніше тітоньку не бачила. Її звали Марією, але вона просила всіх називати її Марі, на французький манер. Це була приваблива темпераментна брюнетка, про яких зазвичай кажуть – без віку. Будучи високою, вона завжди акуратно підкреслювала паском вузьку талію. Підборіддя її було злегка витягнуте на довгій шиї – сама себе вона називала «жінкою з картин Модільяні». Очі тітонька підводила чорним олівцем, а губи, розтягнуті ботексними ін’єкціями, фарбувала яскравою помадою. Вона мені нагадувала якусь актрису з турецького серіалу, але яку саме, я згадати не могла.  Навіть на вечерю Марі одягалася стильно – виходила в дизайнерських джинсах із дірками на колінах і майці з оголеним засмаглим плечем. Вона, безумовно, була з тих, хто вміє знаходити позитивні сторони життя і користуватися ними. 

Назвати тітоньку душкою мало хто б ризикнув – вона бувала різкою і прямолінійною. Може тому сердечних подруг у неї не було. Дітей у неї теж не було, зате кількість чоловіків у її житті окупала з лишком усі відсутні елементи щасливої жіночої долі. 

Перший раз заміж тітонька вийшла в сімнадцять, утікши з дому. Також утік від першої дружини її майбутній чоловік. Батьки довго не розмовляли з недолугою дочкою. Примирення з родиною сталося, коли Марія тікала вже від чоловіка – від його запоїв і побоїв. Уся в синцях і з однією валізою, ще юна, вона вирішила не повертатися в батьківський будинок та виїхала у великий світ. 

У наступні роки кілька разів тітка Марі відкривала своє підприємство – її мрією була мережа салонів краси. Щоразу бізнес прогорав, але тітонька не журилася. Останнім часом вона жила в Європі з німецьким підприємцем у сфері б'юті-індустрії. Допомагаючи йому вести справи, тітка терпляче чекала офіційної реєстрації їхніх стосунків і німецького громадянства. Мріям тітки Марі завадила збутися раптова смерть цивільного чоловіка. Його діти від першого шлюбу викинули тітку і з бізнесу, і з розкішного будинку. Надія  отримати громадянство ще залишалася, але тяжби з адвокатами вимагали грошових витрат. Тут тітка й згадала про свою скромну нерухомість в українській глибинці, а також про своїх бідолашних родичів. За заповітом покійного брата, половина квартири належала їй. Поки Марі щастило у фінансах, на невеликий дохід від оренди кімнат вона не претендувала. Як могла, вона сама допомагала небогам, надсилаючи їм з Європи одяг і дрібнички. Тепер же, в свої не найкращі часи, вона вимагала від господині продати квартиру – ту саму, де ми зараз жили. 

Для Станіславівни ця вимога означала втрату хоч невеликого, але стабільного доходу. Тому, сидячи за вечерею, суперечки про продаж квартири ми – я, хазяйські дочки Яна й Оксана, а також наречений старшої сестри Роман – слухали вже кілька вечорів поспіль. 

Господиня заводилася і починала голосити про високі ціни на продукти й низькі на квартири, стрибкі курсу долара й невигідність афери, як вона її називала. Тітонька наполягала на своєму. У неї були свої конкретні плани щодо грошей, а небажання господині продавати квартиру затягувало юридичне питання. Обидві жінки сподівалися на позитивне для себе рішення. Хоча стосунки між ними були натягнутими, доводити справу до суду обидві поки не наважувалися. 

 

* * * 

Теленькнув мій телефон. Я намацала його в кишені та включилася в щоденне листування з моїм другом Даном:

«У нас все як і вчора! Жінки сперечаються, а вечеря нагадує поминки». 

«Біжи звідти», - прийшла відповідь.

Я не помітила, як засміялися вголос, і за столом настала тиша. Піднявши голову, побачила погляди – докірливий господині та зацікавлений тітоньчин. Під впливом імпульсу я різко встала, перекинувши піалу з супом, що стояла на краю столу. Поки господиня ходила на кухню за рушником, тітонька кривила губи в усмішці. Здається, сьогодні я ненавмисно стала миротворцем – залишок вечора пройшов у мирних бесідах. 

«Втеча вдалася», - написала я в чат, прямуючи до своєї кімнати. У ній нічого не змінилося з тих пір, як я жила тут десять років тому. Ті ж старі меблі – дерев'яне ліжко, шафа із дзеркалом і письмовий стіл – стояли на своїх місцях.

Тітонька зайшла в квартиру слідом за мною:

– A ти вносиш різноманітність у наші сірі будні, - ії майже гортанний сміх дуже пасував їй.

 

* * * 

Хоча ми з Яною були майже однолітками, у провінції вона вважалася старою дівою. Дебела дівчина з довгими темними розпатланим волоссям –настільки, наскільки їй хотілося подобатися чоловікам, вона не користувалася в них популярністю, попри п'ятий розмір грудей. У неї було важкувате підборіддя та десятки кілограмів зайвої ваги. 

У наш час західні жінки коригують недоліки зовнішності в пластичних хірургів. Але що навіть теоретично неможливо було скорегувати скальпелем – це відсутність у Яни харизми. Чоловікам з нею було нудно. На першому побаченні вони часто негайно кидали її, використовуючи зручну нагоду. Вона не здавалася їм дівчиною, з якою можна втекти в гори, курінь і навіть в найближчий готель. В її очах читалося виразне бажання вийти заміж і завести трійко дітей. І по душевній простоті її розмови часто зводилися саме до цього. Коли ми обговорювали Тома Круза, Яна гидливо морщилася – він же кинув свою дружину. Коли ми дивилися каталоги одягу – вона шукала розділ із весільними сукнями. Розглядали ми групу людей, що йшла під вікнами квартири – вона одразу складала з них пари. 

Так, все Янине єство шукало другу половинку. Її вбрання ставало все відвертішим – міні-спідниці й кольорові блузки з глибоким декольте були буквально криком відчаю. Від Яни завжди пахло парфумом – це був солодкий запах, який я б визначила як цукерковий. До цього я не знала про існування парфумів зі смаком їжі, але густий шоколадний запах, що огортав Яну в під'їзді, у квартирі та навіть увечері на кухні, переконував мене у вправності сучасної парфумерії. 

Ще під час перебування тут у студентські роки я часто чула розмови Наталії Станіславівни зі старшою донькою:

– Що буде з тобою, Яночко, коли мене не стане? Так і залишишся одна. Ти, слава Богу, не така як твоя тітка. Але жити одній теж, знаєш не цукор. Я ось уже п'ятнадцять років без вашого батька. Думаєш легко?... 

У цьому місці господиня починала плакати. А Яна вся стискалася, пхаючи до рота черговий пиріжок. Істи їй особливо не хотілося, але пиріжки давали змогу не брати участь в тяжких діалогах.

 

* * * 

Тепер, здається, все налагодилось. Про Романа я не могла сказати нічого конкретного. У нього були симпатичні риси обличчя, хороша фігура, світле волосся. 

Роман працював сантехніком в тому ж відомстві, що і Яна. Вони були знайомі п'ять років, але довгий час амбіції конторської робітниці не дозволяли Яні розглядати його як кандидата ані на її руку, ані на серце,  ані на ліжко. Утім, і Романа не особливо цікавила занудна товста бухгалтерка. Спочатку з ним переспали всі представниці технічного персоналу їхньої контори, потім незаміжні кабінетні дами середньої ланки, і навіть, подейкують, одна з начальниць відомства. 

Одного разу, у мить особливо гострого нападу самотності, на новорічному відомчому корпоративі, Яна хильнула шість чарок коньяку та сама поцілувала Романа в туалеті. Потім, коли вони повільно танцювали під пісню Винника, Яна думала про те, як же Роман схожий на її улюбленого співака. Він постійно струшував з обличчя довге світле волосся смикаючи головою вправо та демонструючи тим самим партнерці свій неголений профіль. 

«Точно як Олег Винник», - думала Яна, притискаючись до нього.

Зазвичай після таких танців керівнички тягли Романа в порожній вечірній кабінет, замикаючи його зсередини на ключ. Іноді давали номер телефону або адресу для зустрічі. А ось Яна притискалася до нього і плакала. 

«Дивна дівчина», - думав Роман. Секс у кабінеті йому сьогодні не світив і, здається, його вперше сприймали серйозно. Йому було під сорок і вранці його не завжди годували після сексу – іноді просто ставили перед фактом забиратися геть. Тримаючи в обіймах пухкеньку, м'яку Яну, він сам був сп'янілий якимось чудовим відчуттям чоловічої переваги. За два тижні він зробив їй офіційну пропозицію. 

 

* * *

На весілля, яке планували зіграти за всіма обов'язковими канонами, потрібно відкласти чималу суму. Тому назначили провести його не раніше наступної весни. До тих пір Роман отримав мовчазну згоду членів сім'ї залишатися ночувати в їхній квартирі час від часу. Намір Яни вийти заміж дуже надихнув господиню, і вона, попри консерватизм, закривала очі на ці періодичні ночівлі. 

Коли Роман ночував в них, уранці Яна ходила навшпиньки і вимагала від домочадців не шуміти. Вона йшла на свою нудну роботу, а Роман відсиплявся, коли йому не треба було йти на зміну. Увечері Яна після робочого дня ставала до плити й варила борщ. Напіводягнений Роман виходив на кухню, а Яна давала йому покуштувати з великої дерев'яної ложечки наварене. Після цього він цілував її в губи. Старомодна господиня, яка іноді заглядала на кухню, відводила погляд від його оголеного торсу та щось собі бурмотіла під ніс.

 

* * * 

Тітонька Марі, будучи прямолінійною, не приховувала свого негативного ставлення до майбутнього шлюбу. Найімовірніше, вона вважала, що Роман не до пари її племінниці. Нещодавно за вечерею, поправляючи довгими пальцями зі свіжим манікюром пасма волосся, що облямовувало обличчя, Марі запитала невинним голосом: 

– Ти впевнена, що тобі варто їсти цей другий пиріжок?

Зголодніла Яна подивилася на неї з роздратуванням, але потім кинула швидкий погляд у бік Романа. 

– Ой, це звичка заїдати стрес, бачте, – поклавши пиріжок на тарілку нареченого, вона довго дивилася на нього тужливим поглядом.

– Не чавкай, будь ласка, – через хвилину зауваження Марі було адресовано вже Роману. А тоді: – Яночко, чому ти дозволяєш своєму майбутньому чоловікові ходити по дому в майці? У Європі так не прийнято.

– Тітко, він же чоловік. – промямлила Яна.

– А я жінка й не хочу вечеряти з напівоголеним чоловіком.

Марі уважно подивилася на Романа. Із зухвалим  поглядом він почав щось заперечувати, але напористість тітоньки змусила його підкоритися. Роман встав і одягнув сорочку. Мені тоді здалося, уперше Станіславівна глянула на Марі з вдячністю.

Після підколів тітоньки Яна ставала напруженою, а Роман – роздратованим. Коли тітонька пішла з кухні, пославшись на мігрень, він почав капризувати:

– Сонечко, можна ще ковбаски?

– Вона закінчилася, - зніяковіла Яна. 

Свою невелику зарплату вона залишила в супермаркеті ще минулого тижня. А своїх грошей на їжу в цьому домі Роман не витрачав, мотивуючи це непогашеними боргами в більшості найближчих кіосків. Втрутилася Станіславівна: 

– У нас ще є в морозилці шматочок «докторської» – треба тільки в мікрохвильовці розігріти. 

Вона пішла на кухню. Я згадала, як вона вчора розповідала, що цей шматок вона купила на минулу пенсію і заморозила на випадок непроханих гостей. 

Вийшовши з кухні в передпокій, я побачила Марі. Вона спостерігала останню сцену з неприхованим задоволенням. Як і минулого вечора, уже в нашій маленькій квартирі вона влаштувала прочухан щодо майбутнього зятя:

– Завели собі іграшку! Думаю, цей нахлібник і три місяці тут не протримається.

Я відповіла тітоньці щось на зразок того, що треба мислити позитивно. 

– Дано, ти дурну з себе не роби. Ти що не бачила, як він тебе поїдав очима за вечерею? Кобель він знатний, а чоловік кепський.

Тітончина відвертість збентежила мене, оскільки за вечерею я була занурена в листування з Даном і майже не дивилася на домочадців. Хоча на її думку можна покластися просто тому, що тітоньчин досвід спілкування з чоловіками був, звичайно, соліднішим за мій.

– Із твоїми зовнішніми даними, Дано, звісно можна не звертати увагу на подібних нікчем, - продовжувала свою лінію Марі. – Тільки сильно ти напружена. А нафарбувати тебе треба – будеш викапана Орнелла Мутті.

Граціозно похитуючи стегнами, тітонька попрямувала до своєї кімнати, наостанок крикнувши:

– Я сьогодні перша йду до ванної, тому гарячої води вистачить тільки на одну людину, тобто на мене. 

Поки я листувалася з Даном, вона знову заглянула до моєї кімнати й кивнула на телефон: 

– Там, імовірно чоловік з тобою листується. Тільки цим я можу пояснити таку зацікавленість.

– Так, це друг.

– Чоловік-друг, ну-ну, - Марі розреготалася і вийшла.

«У мене така мила сусідка», - написала я Дану в чат. 

Ця жінка, схоже, ухопиться за будь-яку можливість зробити приємність собі, а не іншому, чи то це задоволення сказати гидоту, чи то використати всю гарячу воду просто з принципу. Але, попри різкість у поводженні з людьми, Марі була мені симпатична.

 

* * *

Я дивилась в дзеркало – у ньому відбивались карі очі, світла шкіра. Уже кінець літа, значить веснянки скоро зійдуть. Волосся, як завжди, підібрано шпилькою. З прикрас ношу тільки мамині золоті сережки. У поєднанні з великими окулярами веснянки та дурна сором'язлива посмішка роблять мене схожою на підлітка. Мої студенти, наукову роботу яких я курую, часто на початку не сприймають мене серйозно. 

У бібліотеку я ходжу в джинсах і чорному гольфі. Їх у мене близько десяти, і ця моя колекція часто викликає скепсис у Дана. Про мій невисокий зріст він каже, що такі як я, - «маленькі собачки – довіку цуценята». Я можу їсти тоннами пиріжки господині – це покращує мій настрій, і абсолютно не позначається на фігурі. У Дана ж, який вічно сидить на дієті, це викликає заздрість. 

Узагалі-то мого друга звуть Данило і я знаю його з раннього дитинства. Колись він вирішив із Данила стати Даном, а я з Данаї (моя мама надто захопилася античною міфологією) – Даною. Даная звучить занадто пафосно. Однак мій друг – єдиний, хто, як і раніше, називає мене міфічним ім'ям.

 

* * *

У тітоньки встановилися досить близькі стосунки з Оксаною. Під час мого попереднього проживання тут я теж із нею потоварищувала попри те, що тоді вона була ще школяркою. Пам'ятаю, коли Оксана вчилася в старших класах, ми часто розмовляли про книги, нові фільми та трохи іронізували над Яниним бажанням усім подобатися. Зараз їй уже за двадцять. Вона була також повнотілою, як жінки в її родині, але симпатичнішою за сестру. Красивий розріз очей створював відчуття, що, мружачись, вона трохи підсміюється над цим світом.

За минулі роки Оксана змінилася сильніше зя Яну, у тому числі й зовні. Чітко окреслене підборіддя гармонувало з короткою, майже під нуль, стрижкою. В одному вусі було три великих сережки. У моменти, коли Оксана хвилювалася, вона смикала сережки рукою. На її обличчі була відсутня косметика. Носила дівчина здебільшого джинси з толстовкою, з-під правого рукава якої визирав хвіст витатуйованої змії. 

Я знала, що кілька років тому Оксана вступила до університету, який потім кинула. Потім влаштувалася на роботу, з якої пішла. Зараз вона перебивалася невеликими підробітками – сиділа з дітьми знайомих, прибирала квартири. Її сестра сказала по секрету, що в неї є хлопець, але Оксана його ні з ким не хоче знайомити. Сама ж Оксана якось зізналася, що збирає документи, щоб виїхати на заробітки в Європу. 

– У Португалію? – Запитала я навмання. 

Оксана похитала головою. 

– До Німеччини щонайменьше.

Мабуть, розповіді тітки Марі мали на неї сильний вплив.

Сьогодні ми вийшли з нею погуляти містом. Вона показувала мені знайомі пам'ятки та нові маршрути. Під час прогулянки задзвонив телефон, вона відповіла сухо й коротко. Я зрозуміла, що співрозмовник попросив її про зустріч, а вона сказала, що зайнята.

– Таємничий хлопець? – Підморгнула я. Вона кивнула. – Т к їди до нього. Або сюди поклич, посидимо де-небудь, познайомимося.

Оксана потягнулася рукою до сережки в лівому вусі та похитала головою. Щоб змінити тему, вона запитала:

– Про що зараз пишеш? – Предмети моїх досліджень цікавили її відтоді, як вона була школяркою. 

– Про одного українського вченого-емігранта. До еміграції він жив і працював у цих місцях. В архівному відділі обласної бібліотеки збереглися документи, що відновлюють деякі прогалини його біографії. 

– А що він вивчав? 

– Багато чого. Знаєш, це зараз модні «вузькі фахівці», а раніше наука була дуже фундаментальною... У нього є праці в багатьох галузях, зокрема з історії, етнології, психології нації. Так, у нього є цікава теорія про те, що всі українці діляться на дві раси.

– Расизм, фуу, - скривилася Оксана. 

– Це не зовсім про біологію, скоріше про менталітет. Одні люди – вони спокійні, сконцентровані на собі, живуть внутрішнім життям. Далекі від геройств, вони краще пристосовуються до обставин. Завдяки їм нація виживала у важкі часи. Це остійці. Є й інші – динарці – герої, богатирі, козаки, воїни. Вони здійснювали подвиги, гинули за ідею, змінювали світ і країну попри те, як вона називалася в різні часи.

– Цікаво, - кивнула Оксана. – Знаєш, схоже, ми досі продовжуємо ділитися на раси.

– Дивишся в корінь, – посміхнулася я, - саме про це я і пишу. Це такі глибинні несвідомі речі, які досі визначають нашу суть. Одні люди як земля, приймають усі негаразди і радощі, подарунки долі та підлість, упокорюються їм і доживають до старості, натхненні або отруєні отриманим у цьому житті досвідом. Інші, як клинки, спрямовані вгору, до істини, якою б непривабливою вона не була. Вони відсікають брехню і поранені, повзуть вгору, як барон Мюнхгаузен, невидимими сходами. 

Оксана ствердно кивнула. Видно було, що теорія їй сподобалася.

 

* * *

Увечері дискусія про продаж квартири набула особливо гострого характеру.

– Машо, ну почекай кілька місяців, прошу тебе. Після весілля щось вирішимо. 

– Наталі, я не можу стільки чекати. Я божеволію в цьому селі. Мені потрібні грші, і я маю на них право!

– Але це ж твоя племінниця. Уяви, якщо б це була твоя донька. Ти б зробила це для неї, правда? 

– Що? – Обличчя тітки стало кам'яним. – Ти мене дорікаєш бездітністю? Наталю, краще замовкни, інакше я в тебе не половину, а всю квартиру відсуджу з урахуванням того, що багато років ви нею користувалися без мого відома, ще й позов на відшкодування подам!

– Матір Божа, ти збираєшся викинути власну небогу з дому? Сила, яка рухає моїми вчинками, Маріє, називається материнською любов'ю. А ти живеш тільки для себе!

– Наталю, у Яни є принаймні ця квартира, а я свого часу починала з меншого...- тут голос тітоньки став уїдливим. - До того ж вона заміж виходить, буде за чоловіком, як за стіною, так би мовити… Або як?

Станіславівна потупила очі. Я скоса подивилася на Яну, яка слухала цю розмову з кухні й застигла в цю мить з величезним ножем для цибулі. Роман сьогодні був на зміні, але мені видалося, що навіть його присутність не зупинила б тітоньчин словопотік.

– Ти віддаєш дочку заміж за людину, в якій немає нічого чоловічого. Проблема в цьому, а не у квартирі! А післязавтра я піду до нотаріуса на консультацію з усіма документами. – Марі встала з-за столу й підкреслила. - Я вже записалася. 

Голосно грюкнули двері.

– Відьма! - Зло кинула Станіславівна. 

 

*  *  *

Погасивши нічник, я почала дрімати. У голові блукали думки про вічно стривожену господиню, апатичного нареченого, заклопотану заміжжям Яну та стервозну тітоньку. Згодом думки плавно перетекли в сон. Ми з Даном на човні пливли по річці. Було темно, і в човні щось заворушилося. Дан присвятив ліхтариком і побачив змію. Звідкись у нього взялася палиця, і він почав бити її по голові. Змія кілька разів смикнулася і завмерла. Я подивилася на свого супутника, але це був уже не Дан, а Роман. Від подиву я сіпнулася тілом і... прокинулася. За стінкою були чутні голоси – стишена розмова. Я глянула на годинник – пів на дванадцяту. Може, тітонька розмовляє по телефону з друзями з Європи... Але ні, здається, хтось їй відповідає в кімнаті, але хто це – розібрати не змогла. Голос тітоньки емоційний, хоча й тихий, а другого співрозмовника майже не чути. 

Раптом мене осяяло – а якщо це таємний коханець тітоньки Марі? Наразі вона вільна жінка, а такі як вона, не можуть довго залишатися на самоті. Від думки, що зараз мені, можливо, доведеться підслуховувати звуки чужої пристрасті, зробилося ніяково. Тітонькин голос, схожий на шипіння, трохи посилився. Я лише розчула слова «все одно дізнається», потім її голос став тихішим.

Я лежала в ліжку, роздумуючи, чи варто дати знати сусідці, що я не сплю. Може, вийти на кухню за водою, сильно грюкнути дверима? Поки я міркувала про це, розмова припинилася. Я зітхнула, заспокоєна, – незручної ситуації з підслуховуванням сексуального життя тітки вдалося уникнути. Я почула, як двері зачинилися, потім ще раз. Значить, приходив хтось зі своїх, з великої квартири. Цікаво, хто? По голосу я визначити так і не змогла.

Знову впала в дрімоту. Раптово мене ніби витрусив зі сну дивний шум – крик, змішаний з вібрацією. Кілька секунд щось тряслося ритмічними ударами, а потім стихло. Настала тиша, яка чомусь жахала. 

Рвучко підвівшись, я вийшла з кімнати. У напівтемному передпокої виднілися відчинені двері. Попрямувала в бік коридору, хоча якась частина мене розуміла, що туди не варто йти. Інша частина, що підігрівалася  адреналіном після різкого пробудження, робила крок за кроком у напрямку дверей. Перед самими дверима я зупинилася – вони була прочинені. Від думки, що ми спимо у квартирі з незачиненими дверима, мені стало мерзлякувато. Я повернула назад і постукала в кімнату тітоньки. Стукала довго, a потім увійшла без дозволу. Очевидно, що тітоньки не було. Я заглянула на кухню, і констатувала, що у квартирі я абсолютно одна.

Запас адреналіну в моєму організмі швидко зменшувався. Я відчула страх небезпеки та ввімкнула світло. Знову зайшовши до своєї кімнати, узяла в руки телефон, вдихнула глибше й попрямувала до дверей. Не знаю, чим би мені допоміг телефон у критичну хвилину. Якщо мене почнуть убивати, я навряд чи зможу це зняти на відео. Але телефон в руці все одно надавав впевненості. З ним я відчула себе спокійнішою.

На сходовому майданчику між квартирами не було освітлення. Частково його висвітлював вуличний ліхтар з вікна між поверхами. Коли очі освоїлися в напівтемряві, страх потроху став проходити – я перестала відчувати себе мишею, що лізе в мишоловку. На майданчику нікого не було. Можливо, до квартири залізли злодії, але я злякала їх. Увімкнувши підсвітку в телефоні, я направила світло на сусідні двері, потім на перила сходів, що ведуть униз. Зробила крок уперед, освітила сходи й проліт між поверхами. Там хтось був.

 

* * * 

Я не бачила, хто там лежить, але мною опанувала неусвідомлена рішучість. Я подолала проліт за три стрибки й нахилилася над нерухомим тілом, що знаходилося в неприродній позі.  Це була тітонька – вона лежала на боці з витягнутою вбік рукою. Сконцентрувавшись на забутих знаннях про надання першої допомоги з університетського курсу, я намагалася намацати пульс. Потім відкрила повіку – руху зіниць не було. Але вона могла перебувати в якомусь специфічному стані, можливо, у комі – я вперто вхопилася за цю думку й почала набирати номер швидкої. Сказала черговому про те, що жінка сорока п'яти років упала зі сходів, і назвала адресу. Слово «тіло» в розмові я не згадувала.

Сходовий майданчик знаходився ближче до великої квартирі, ніж до маленької. Я почула, як зарухалися сусіди з першого поверху у своїх домівках. Але з квартири господині поки ніхто й не вийшов. Невже ніхто не чув шуму? Я залишила тіло тітоньки й піднялася до дверей. Такі загальноприйняті правила, як дзвінок або стукіт у двері, зараз здавалися мені не потрібними. Я увійшла до квартири та голосно всіх покликала. Домочадці по черзі повиходили з кімнат – заспана Оксана, розчервонілі Яна з Романом, який, мабуть, раніше повернулися зі зміни, і здивована Станіславівна…

 

* * *

Господиня та її дочки боязко трималися від тіла подалі. З усіх тільки наречений зважився підійти зі мною до тітоньки. Він схилився, обмацуючи пульс, і ствердно кивнув, підтверджуючи мою здогадку: вона мертва. Його обличчя не виражало ані переляку, ані подиву – воно було таким само тупувато млявим, як у будь-який інший час доби.

Медики приїхали за двадцять п'ять хвилин. Незабаром прибула поліція. До їх приїзду ми всі стояли на вулиці біля під'їзду. Після огляду майданчика тіло тітоньки забрали. Я кілька разів повторила розповідь про те, як її знайшла. У документах зафіксували нещасний випадок. Пощерблені сходинки, синці на тілі, відсутність кровотечі та навіть капця на одній зі сходинок, де вона, можливо, зачепилася за нерівний край, – усе було на користь фатальної випадковості. Серце, за попереднім висновком медиків, зупинилося під час падіння. Запитавши про звички тітоньки, оперативний співробітник підсумував, що вона впала, коли виходила палити. Незабаром був знайдений і недопалок. Я знала її недовго й сказала, що Марі зазвичай не виходила з квартири після півночі. Але ці нюанси не дуже цікавили завантаженого бюрократичними процедурами оперативника. Хтозна, які в людей примхи. 

Поки я відповідала на запитання поліції, усі по-різному переживали шок. Яна була перелякана. Станіславівна сиділа біля під'їзду на лавці та плакала. Вона не дуже любила тітоньку, але варто визнати, що як особистість невротичного складу вона могла плакати й за менш значним приводам, ніж смерть родички. Роман уперше на моїй пам'яті проявив якусь рішучість, спілкуючись із поліцією та медиками. Коли співробітники швидкої завантажили тіло тітки Марі в машину, один із них покликав Романа. Він про щось його запитав і, коли той кивнув, вклав йому в руку якусь річ. Що це було, я не роздивилася. Побачила тільки, що наречений засунув це собі до кишені. Якби, навпаки, Роман щось давав медику, це мене в наших життєвих реаліях здивувало б менше. 

 

* * * 

Коли тіло відвезли, почало світати. Попереду був довгий день, сповнений формальностей. Найближчою ріднею тітоньки були Наталія Станіславівна та її доньки, тому їм належало вирішувати питання, пов'язані з похованням. Господиня, відплакавши кілька годин на лавочці біля під'їзду, піднялася і махнула всім іти до великої квартири. Вона заварила міцний чай і дістала вчорашні пиріжки. Незважаючи на гнітючі обставини, я відчувала голод. Мабуть, переживання позначалися на нервовій системі.

Я жувала пиріжок з малиною, а з думок у мене не виходила сцена біля карети швидкої. Я поглядала на нареченого, що сидів поруч. – ми знаходилися по один бік столу. Кілька разів я подивилася скоса на кишеню його широких штанів. Вона була за кілька сантиметрів від моєї руки, і з неї щось стирчало. Я обсмикнула себе та взяла ще пиріжок, цього разу зі смородиною. Кишеня невблаганно притягувала мій погляд. Наречений виглядав сонним і байдужим – нічні події вимотали і його. Заговоривши про щось з Яною, я непомітно потягнулася рукою до кишені Романа. Мені здавалося, я ледь торкаюся пальцями чогось маленького й круглого. Спочатку я навіть не помітила, як окгруглились очі Оксани, у них промайнула іронічна іскорка. Ми кілька секунд дивилися одна на одну, потім вона покосилася на мою руку. Спантеличено на мене дивився і сам Роман – усвідомивши, що моя рука гладить аж ніяк не його кишеню, я почервоніла, як буряк. Господиня з Яною в цей час підливали один одному чай і сякалися в хусточки. 

Кивнувши у відповідь на якусь незначну фразу, вимовлену Яною, я відсмикнула руку й опустила очі додолу. А за кілька секунд відчула, як рука Романа вже гладить моє коліно. Зробивши вигляд, що закашлялася, я різко підвелася. Нещаслива миска на краю столу перекинулася вдруге за тиждень. Правда, цього разу Станіславівна навіть не встала, апатично махнувши рукою. Я послалася на втому та вийшла.

 

* * * 

– Мені соромно, - написала я Дану в чат, стоячи на майданчику між квартирами. Він уже був у курсі суті конфузу й відповіддю мені був десяток смайликів, що широко посміхалися. У цю мить мене наздогнала Оксана. Вона дістала цигарку. Я дивилася на неї, нервово облизуючи губи. Востаннє я палила декілька років тому, але цигарки мені зараз кортіло більше, ніж балачок.  Оксана витягла з пачки ще одну й простягнула мені, примружившись. Минув деякий час, поки я нарешті почала заспокоюватися. 

– Не думала, що Роман – твій типаж, - в очах колишньої школярки  танцювали іскорки.

– Ніякий він не типаж, – я поперхнулася від подиву. 

Від думки, що мене засуджували не за зваблення майже одруженого чоловіка, а за невірний вибір об'єкта, я почала дико сміятися. Мій сміх заразив і дівчину. Попри свої захисні маски, Оксана була славною. Коли нервовий припадок закінчився, я їй розповіла про таємничу річ у кишені Романа, заодно відновивши власну репутацію. 

– Що ж у нього в кишені? – Задумливо промовила Оксана. – Гроші?

– Та ні, щось кругле. Може прилад, не знаю.

 

* * * 

Усе-таки сподіваючись заснути після безсонної ночі, я пішла до себе. Цього разу мені вдалося задрімати, але ненадовго. За вікном був полудень, але спокійно відрубитися я не могла – нещодавні події досі тримали мене в напрузі. Крізь сон я почула кроки по квартирі.

Я лежала, укрита пледом, коли на порозі кімнати з'явився Роман. Він обперся об одвірок і вимовив «Привіт, бебі» так, як ніби заявитися до мене в кімнату було звичним світським ритуалом. Когось мені нагадував ця фривольна поза. Здається, героя Челентано в італійському фільмі. Його ставний погляд, незважаючи на мій скуйовджений, сонний, далеко не сексуальний вигляд, висловлював недвозначне бажання. 

Я вже готова була обізвати його придурком, але в цю мить мій погляд упав на його штани, ті самі, широкі. Я, не встигнув подумати, встала і пішла йому на зустріч. Піднявшись навшпиньки, поклала руку на його плече, іншу – на пояс. Він загарчав, як собака, що хворіє чумою. Ухиляючись від поцілунку, я провела рукою по його ребру, ковзнула до кишені та обережно витягла предмет, який турбував мене із самого ранку. Переклавши його до кишені власного халата, я різко відштовхнула мачо-невдаху. Але він, здається, нічого не зрозумів, оскільки продовжував на мене дивитися захопленим собачим поглядом.

– Геть звідси! – Я надала голосу рішучості , але Роман, мабуть, прийняв усе за гру й рушив до мене. У його намаганні обійняти мене з'явилося більше сили. Я спробувала його відштовхнути, але він міцно тримав мене. Я мимоволі закричала. Він затиснув мені рот рукою. 

Захоплений метушнею, Роман не почув як грюкнули двері. Я ж краєм ока побачила, що в квартирі з’явилась нова фігура. Вона стояла, склавши на грудях руки, і дивилася на нас. Без здивування та істерики Яна досить довго спостерігала, як мене намагається зґвалтувати її майбутній