Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

— Я ніяких інтерв'ю не давала!

Саме з таким криком я увірвалася до кабінету голови королівського відділу, незважаючи на те, що мене намагалися зупинити дорогою до нього п'ять разів. П'ять разів!

Джеремі стояв якраз навпроти вхідних дверей, схилившись над столом і упершись у стільницю долонями.

Рукави сорочки закатані, на передпліччях здулися вени, голова опущена і волосся закриває обличчя.

А ще він був у кабінеті не один.

— Ось і винуватець, — гидким голосом простяг другий відвідувач, повернувшись до мене.

Невисокий сивий чоловік з набряклим обличчям. Він гидко скривився, а я вловила емоцію огиди та злості.

Більше того, відвідувач був людиною.

— Виметайтесь, — тихим загрозливим голосом промовив чаклун.

І ось незрозуміло, кому це адресувалося.

— Містер Тейт, я радив би вам бути ввічливішим з колегою, — почула я неприємний і скрипучий голос людини.

— А я радив би вам не лізти в справу, яку ви спочатку намагалися зіпсувати! — Джеремі повільно випростався, дивлячись на свого відвідувача. — Забирайтеся, містере Кауртен.

Кауртен?! Голова слідчого відділу людей?

— Ви ще відповісте за це, — піднявши ніс, пообіцяв чоловік. — Вже до обіду ваш магічний світ буде знищений через цю відьму!

Він тицьнув у мене пальцем, ризикуючи втратити непотрібну кінцівку. І вийшов у коридор, грюкнувши дверима.

— ...! — вилаявся чаклун, люто збивши рукою зі столу стос паперів.

Листи зашелестіли, розлітаючись і засіюючи підлогу кабінету білими квадратами.

— Джеремі? — Обережно покликала я. — Що він хотів?

— Що хотів?! — чаклун глянув на мене. І, мабуть, я вперше зраділа, що не можу вловлювати його емоції. — Він хотів повідомити мене про статтю! І про те, що починаються в людських кварталах! Починається паніка! Так і до бунту з війною недалеко!

— Я цього інтерв'ю не давала! — Запевнила я його, продовжуючи стискати прокляту газету руках. — Мене намагаються підставити.

— Невже? — злість блиснула в блакитних очах. — Хто, Дано? Хто міг знати так багато про справу? У кого є така влада, щоб змусити газети пустити це до друку?!

— Це треба з'ясувати. І зробити це якнайшвидше…

Джеремі важко дихав. Груди чаклуна здіймалися з такою силою, що темна сорочка натягалася, а ґудзики починали поскрипувати.

— Тобі не страшно? — пікнув Сальватор, що з'явився поруч, з жахом дивлячись на головного королівського слідчого.

А я тільки головою хитнула.

Мене не лякають справжні емоції. Особливо ті, які мають причину.

— Поїхали до редакції, — повторила я, дивлячись на чоловіка, який не міг дати собі раду. — Нам потрібне ім'я того, хто дав інформацію журналістам. Це може допомогти у розслідуванні. А якщо навіть і ні…

— Ми знайдемо того, хто заслуговує на смерть, — процідив той, що так і не став некромантом. І ступив до виходу.

До редакції ми дісталися швидко. Наскільки це було можливо. Паніки на вулицях не спостерігалося, незважаючи на слова людського голови. Принаймні поки що.

Ще не всі бачили статтю. Не всі встигли збагнути, що відбувається. Може, навіть не всі з тих, хто прочитав, повірили.

А мене трясло.

Трясло так, що зуб на зуб не потрапляв.

Хтось хотів розв'язати нову війну між магічними та немагічними расами. І цей хтось знав про справу. Знав про мене. І намагався виставити мене цапом-відбувайлом.

Знайду і порву голими руками!

— У справі брало участь двадцять детективів, — це були перші слова, які промовив Джеремі після того, як ми покинули вежу і доїхали до редакції — великої чорної будови на розі двох широких вулиць у робочому магічному кварталі. — Про все знали лише вони.

— Ти їм усім довіряєш? — спитала я на ходу, намагаючись на підборах встигати за розлюченим чаклуном.

— Якби я їм не довіряв, вони б зі мною не працювали.

Коротка і цілком ємна відповідь.

Але хтось із них все ж таки зрадив.

До редакції ми не увійшли, увірвалися практично з боєм. Тому що нас намагалися зупинити кілька разів. Запитати, чи призначено зустріч. З ким ми збираємось говорити. І ще поставити з десяток питань, які тільки затримали б.

Відповіддю на все був значок королівського слідчого і моє пізнаване обличчя, на якому очі горіли синім.

Я злилася не менше за Джеремі. Але намагалася стримуватись. Принаймні, до того, як нам перегородила дорогу величезна шафа з раси перевертнів.

— До містера Еліка не можна! — гаркнув він, ніяк не відреагувавши на значок містера Тейта.

— Пішов геть, — прошипіла я, піднімаючи руку зі скрюченими пальцями, між якими заблищали блискавки. — Думаю, ти розумієш, чому я тут, правда?

Перевертень різко зблід, дивлячись на заклинання, що готується до запуску. І бочком відступив від дверей, більше не збираючись сперечатися.

Штовхнувши двері, першим усередину ступив Джеремі. Я зробила крок слідом.

— Хто з вас містер Елік? — було поставлене запитання, яке просто не можна було пропустити повз вуха.

У кабінеті було кілька столів. За одним сидів ельф з коротким світло-русявим волоссям, за іншим відьма, яка явно не була містером, а за третім міцно збитийй похмурий гном з чорним кучавим волоссям, яке надавало йому вигляду неправильного кульбаби.

— Я містер Елік, — сказав ельф, відсуваючи друкарську машинку. — А що, власне, трапилось?

— Що трапилось? — з загрозливими нотками в голосі простяг чаклун, ступивши вперед. — Трапилось те, що ваша газета, шановний містере Елік, надрукувала провокаційну статтю щодо розслідування. І на це у вас не було ні дозволу королівських слідчих, ні дозволу міс Крамер, яка жодного інтерв'ю не давала.

Ельф нарешті скосив погляд у мій бік і напевно пізнав. Тому що просто так зніяковіти до стану крейдяної стіни він не міг.

— Я… — тільки й пискнув головний редактор газети.

А його вже знесло магією і притиснуло до стіни. Джеремі тримав руку, витягнуту перед собою:

— Хто замовив статтю, містере Елік? Ім'я.

Відьма за столом сіпнулася, але я попередила її одним поглядом. І сестра по силі залишилася сидіти, з переляком дивлячись на свавілля.

Але це був лише початок. Тому що, якщо ми не відрубаємо голову змії чуток якнайшвидше, вона охопить своїми кільцями всю столицю. І тоді свавілля стане масовим і неконтрольованим.

— То ваші ж і замовили, — прохрипів ельф, притиснутий чарами до стіни. Його ноги смикалися, намагаючись дотягнути до підлоги, але всі спроби були марні.

— Наші? — рик чаклуна струсонув стіни. — Ім'я, містере Елік! Хто замовив статтю та приніс усі матеріали?!

— Я… я не можу, — задихаючись, озвався вухатий, чіпляючись пальцями за стіну. — Клятва на крові. З мене взяли клятву на крові… Кх-х-х…

Джеремі різко опустив руку. Ельф з'їхав на підлогу, хапаючи ротом повітря.

— У вас не могло не залишитися документації, — Джеремі зробив крок до його столу і, перегнувшись через стільницю, подивився на тремтячого ельфа, що перетворився на підлозі в грудочку. — І ви мали розуміти, що може викликати така стаття!

— Нам сказали, що це наказ, — зарепетував вухатий. — Він навіть мав документ. Підписаний головним королівським слідчим!

— Що?!

— Де цей документ, містере Елік? — Запитала я, не поспішаючи відтягувати Джеремі.

— Ось тут, — ельф навпочіпки підповз до свого столу і спішно відкрив одну з шухлядок.

Звідти посипалися папери. Ельф зашелестів ними, намагаючись знайти потрібну. І з кожною секундою все більше нервував. Навіть спітнів.

— Документ зник, — пискнув він, зводячи на нас погляд. Провів долонею по лобі, стираючи піт. — Але ж він був! Я присягаюся, був!

— Був, — підтвердив гном, що весь цей час мовчав, а я обернулася до нього, вловивши найзавидніший спокій, який тільки можна було випромінювати. — Я його сам бачив. І містера цього бачив, що приходив.

— Із вас взяли клятву на крові? — скинула я брови.

А гном хитнув головою.

— Ні. Але його імені я не знаю.

— Зовнішність? Особливості? — я поспішила до нового раптового свідка.

— Це був фавн, — спокійно обізвався гном, переводячи погляд з мене на Джеремі і назад. — Високий такий. Статний. Із червоними рогами. Ну такими…

Він зробив якийсь жест руками над головою, мов малюючи спіралі.

— Із трьома бубликами? — ошелешено уточнила я, відчуваючи, як у мене земля з-під ніг іде.

— Так, — кивнув гном. — Невдоволений такий. Навіть не привітався. Відразу пішов до містера Еліка.

Я повернулася до Джеремі. Той виглядав не просто здивованим та злим. Він виглядав так, ніби щойно зважився на вбивство.

— Оті-старший?

— Оті-старший!

Ми промовили це одночасно. Різниця була лиш в інтоніції.

У чаклуна зараз був такий погляд, що я не хотіла б виявитися його ворогом.

— Ви! — він повернувся до ельфа, який тільки-но почав відновлювати дихання. — Термінове спростування. Перша смуга. Мені байдуже, як ви це зробите. Але треба уникнути паніки! Жодного вампіра, який вбиває людей, не існує! Ви це зрозуміли?

— Т-т-так, — закивав ельф.

— І міс Крамер ніякого інтерв'ю не давала!

— Треба зупинити друкарські верстати, — пискнула відьма.

— То чому ти ще сидиш? — обернулася я до неї. — Швидко!

Жінка схопилася з місця і кинулася геть із кабінету.

— Ви все зрозуміли? — загрозливе питання від Джеремі головному редактору.

— Так. Ми все зробимо, містере Тейт! Клянусь!

Чаклун ще кілька хвилин дивився на вухатого, а потім відвернувся і жестом показав на двері.

Я вийшла першою. Він за мною.

У коридорах редакції висіла гробова тиша. Нас проводжали зляканими й ошелешеними поглядами. Але ніхто нічого не казав.

— Що ми маємо проти Оті-старшого? — Запитала я, опинившись на вулиці.

— Слова одного з журналістів, підробка документа, який зник…

— Як він дізнався так багато? — Запитала я, але почути відповідь мені не судилося.

Перстень на руці Джеремі спалахнув. Пунсові відблиски пробігли по шкірі та одязі. А я стиснулася від чергового поганого передчуття.

— Містере Тейт, — голос пролунав із кільця з кристалом зв'язку. — Є перша жертва ранкової події. Убито суддю Корнеліуса Баваліора.

— Твою ж, — прошепотіла я, підводячи ошелешений погляд на чаклуна. — Це ж він був суддею у ділі Уена Оті… Чи це може бути збігом?

— Дуже сумніваюся, — похмуро відповів чаклунку. — Оті-старший надто успішно риє собі могилу.

— Цього мало, — розчаровано озвалася я. — На збирання доказів його причетності до цього вбивства підуть тижні. А ми не маємо цього часу. Нам потрібно вампіра спіймати якнайшвидше, поки стаття не зробила свою справу. А якщо заговорять родичі вбитих...

— І що ви пропонуєте?

— Треба ловити вампіра на живця.