Втриматись я, звичайно ж, не змогла. І насамперед, увійшовши до будинку, не зайнялася своїм одягом, а розкрила послання, попередньо використавши рукавички зі шкіри виверни. Та й обомліла.

У моїх руках виявився не тільки ще один лист, складений із вирізаних газетних літер. Але й крихітний браслет, що вивалився з конверта.

Тонка срібна нитка з прозорим напівдорогоцінним каменем.

Подарунок батька на завершення академії.

— Не може бути, — одними губами прошепотіла я, окидаючи поглядом будинок, який більше не здавався безпечною фортецею.

Вампір проник усередину. Знайшов браслет і… показав, що я більше не можу навіть тут почуватися захищеною.

Та й зміст листа був досить говорючим.

«Біжи, відьма. Я поруч».

Це все, що було в ньому сказано. Але браслет говорив більше за слова. Він буквально волав про те, що все це перестало бути просто погрозами. Злочинець перейшов до рішучих дій. Більше того, він грає зі мною, як зі здобиччю.

Брати участь у цій забаві я не збиралася від слова «зовсім».

Тому перше і єдине, що зробила, це зібрала речі. Переодягнулась і вийшла з валізою з дому, замкнувши двері.

— Хочеш, щоб я бігла? — Прошипіла я собі під ніс, перехоплюючи багаж в іншу руку. — Ще побачимо, хто за ким полює.

І попрямувала до одного з заїжджих дворів, розташованих на периферії палацового кварталу.

Вдома небезпечно. І це я ігнорувати не збиралася. Скільки б у мене додаткових життів не було, я не дам вбивці просто так забрати хоча б одну з них.

— Тобі що, зовсім не страшно? — поцікавився Сальватор, з'явившись поряд.

Небо затягли хмари. І фамільяр з побоюванням поглядав на них.

Здавалося б, кіт примарний, а води боїться.

— Мене це злить, — чесно відповіла я, крокуючи практично порожніми вулицями житлового магічного кварталу. — Він вирішив, що я якась шмаркачка, яку можна залякати. Не на ту нарвався.

Фамільяр пирхнув:

— Так що, ікла йому видеремо?

— Якщо вони є, — кивнув я.

— Чудово, — кровожерно замуркотів Сальватор. — Завжди мріяв мати намисто з вампірських зубів.

— А носити як будеш? — співчутливо поцікавилась я.

— Спати на ньому буду, — він мотнув масивною головою. — Демонструвати свою перевагу, так би мовити.

— Залишилося переконати Джеремі, що це справді треба зробити, — хмикнула я, остаточно розслабившись.

Що далі я була зараз від дому, тим легше дихалося.

— Ну, ти вже знайдеш спосіб його переконати, — підступно промуркотів Сальватор. — Навіть не сумніваюся.

Я вдала, що замахуюся для стусана. А кіт із неприємним хихиканням розчинився в повітрі.

Знайшов привід, щоб мене підколювати! Я сама ще до ладу не зрозуміла, що нас пов'язує з Джеремі. Чому мене так вибила з рівноваги думка, що він одружений. Невже мої почуття набагато глибші, ніж проста симпатія?

Я потрусила головою, прискоривши крок.

Знайшла час про дурниці думати! Буде час, як убивцю знайдемо. А поки що треба зосередитися на справі. І лише на ній.

Я вже бачила сірий дах двоповерхового заїжджого двору, коли збоку пролунало здивоване жіноче зітхання.

— Міс Крамер?

Обернувшись, я зустрілася поглядом із невисокою відьмою. Сріблясте волосся заплетене в товсту косу, елегантна зелену сукню і капелюшок у тон.

— Міс Сіван, — відповіла я кивком. — Як ваші справи?

— О, я вам така вдячна! — защебетала дівчина, скоротивши відстань між нами. Відьма впіймала мене за руку і міцно стиснула долоню в пальцях. — Справі дали хід! Ще кілька днів, і я стану повноправною спадкоємицею. І мій брат більше ні мідяка не витратить на цю водну гадину!

На останніх словах дівчина різко змінилася, знову здавшись мені змією.

— Я вас вітаю з цим, міс Сіван, — обережно вивільнивши пальці з її хватки, посміхнулася. — Нехай так і буде.

— Дякую вам ще раз, міс Крамер, — знову променисто посміхнулася моя колишня замовниця. — Без вашої поради нічого не вийшло б. А ви, — її погляд упав на валізу в моїй руці, — їдете?

— Змінюю місце для зручності, нічого серйозного.

— О, це головне! — Закивала та. — Всього вам доброго. Вибачте, але на мене чекають.

— Звичайно, не тримаю зла.

— Не тримаю зла, — відповіла друга відьма і поспішила у своїх справах.

А я у своїх.

Оплативши кімнату на одну ніч, я піднялася сходами на другий поверх, замкнула двері і насамперед дістала артефакт зв'язку.

— Містере Тейт, я тимчасово змінила місце проживання, — записала голосове послання. — Сьогодні надійшов ще один лист. Зняла кімнату у «Пташиній пісні».

Поінформувавши головного королівського слідчого, я впала на ліжко обличчям у подушку. І провалялася так добрих півгодини. Поки не відчула в собі сили на те, щоби скупатися і почати розбирати речі.

За вікнами вже починало темніти. Варто було б спуститися повечеряти, але вже на це в мене сил точно не було. Та й ще я не хотіла знімати затишний халат, який потрапляти на очі іншим постояльцям.

Такий м'який, приємний на дотик.

— Міс Крамер?! — стукіт у двері пролунав у момент, коли я кинула відчинену валізу з речами посеред кімнати і почала заповнювати шафу.

— Як вчасно, — вилаялася я, кинувши щойно взяту сукню поверх усіх інших речей.

Найкраще рішення в ситуації, коли немає бажання демонструвати чоловікові спідню білизну. Навіть якщо вона і не на тобі, а в купі ганчір'я у валізі.

— Зараз, — крикнула у відповідь, щільніше запахнувши халат. І відчинила двері.

Джеремі Тейт прийшов сам. Швидко окинув поглядом кімнату, яку я зняла, і повернувся до мене.

Незважаючи на те, що я, як і раніше, не могла вловити жодної емоції, у блакитних очах хлюпало занепокоєння. І від цього стало приємно.

— Що за погроза змусила тебе покинути домівку? — у лоб поставив він найголовніше запитання.

Я мовчки вказала на тумбочку, де лежав лист у напівпрозорій упаковці. Чаклунові знадобилося кілька миттєвостей, щоб прочитати написане і повернутися до мене.

— А ще в конверті лежала річ, яка зберігалась у мене вдома в особистих речах.

— Він проник у твій дім? — тихе загрозливе шипіння.

— Так. Тому я поки що вирішила пожити тут, — надто спокійно, як для такої ситуації пролунав мій голос.

— Можеш поки що пожити в мене, — не замислюючись, запропонував чоловік. — В мене великий будинок.

— Е-е-е, ні, дякую, — видихнула у відповідь. — Не за таких обставин я хотіла б… познайомитися з твоєю родиною.

Ми кілька хвилин помовчали, а потім Джеремі зітхнув і сів на край двоспального ліжка:

— Експертиза першого листа нічого не показала. Я сьогодні зранку отримав доповідь. Не встиг повідомити.

— Тоді й тут нічого не буде, — кивнула я на продовження "любовних" записок від злочинця. — Він надто розумний.

— Навіть розумні помиляються, — хитнув головою містер Тейт. — Віддамо на перевірку. Тому що прогаяти доказ просто тому, що ми впевнені в його мізках, занадто безглуздо.

Сперечатись я не стала. Пройшла до невеликого круглого столу біля вікна і опустилася в крісло поруч:

— Лист знову доставили удень. Але я не опитала сусідів. Якось було не до цього.

— Мої помічники будуть надто помітні, — скривився чоловік. — Та й, якщо ти вдруге підеш у всіх питати…

— Скажу, що в мене таємний шанувальник завівся, — знизала я плечима. 

Видно було, що Джеремі проти. Причина залишалася мені не до кінця зрозумілою, але розпитувати не стала.

— Ти їла? — таке просте запитання. Таке звичайне. Але чомусь здався таким дивним і незграбним.

— Ні, якось не було до того…

Він мазнув по мені поглядом, зупинився на халаті і встав:

— Я принесу поїсти. Закрий двері.

І вийшов.

А я кілька довгих секунд з подивом дивилася на двері, що зачинилися за чоловіком.

І все-таки надто явно відчувалося те, що містер Тейт родом не з аристократичної, а з найзвичайнішої родини. Аристократ покликав би слуг, заплатив за все, щоб не робити зайвих рухів. А Джеремі… ні. Він міг сам купити відвар, що бадьорить, сам приїхати, сам вирішити проблему. Це… підкуповувало.

Було щось у цій невтраченій простоті. Щось, що мені дуже подобалося.

Чаклун повернувся через півгодини. Приніс цілу тацю, навантажену їжею. Розмістив її на столику. Але йти не поспішав, як і торкатися їжі.

— Ти все це мені притяг? — Здивувалася я, помітивши останнє.

— А що? — Знизав плечима він. — По своїй сестрі знаю, що коли жінка голодна, краще якнайшвидше її нагодувати.

— Так у тебе ще й сестра є, — хмикнула я, впиваючись у рум'яний бік яблучного пиріжка.

Щось у його словах про ситу жінку, звичайно, було, але визнавати я це вголос не стала.

— У мене досить велика родина, — з легкою усмішкою промовив він. — Попри те, що мої батьки некроманти.

Я аж поперхнулася.

Крихітка не в те горло пішла.

— Кхе! Некроманти?

— Так, — Джеремі глянув на мене. — І мама, і батько. Батько мав ідею створити династію. Брат послухався його і теж собі некроманту за дружину знайшов.

— Але ж ти не некромант, — приголомшено прошепотіла я.

— Як виявилося, трапляються осічки, — знизав він плечима так, наче це нічого не означало.

А я, здається, знайшла причину, через яку не відчувала його емоцій. Он у місіс Тейт теж якась глуха стіна на почуттях стояла. Цілком можливо, мій дар на некромантів не працює. Але ж він… не некромант.

Все, я заплуталася.

— Я народився порожнім, — промовив він — Ти знала, що діти некромантів помирають за кілька хвилин після того, як народяться? Потім воскресають. Це щось на кшталт хибної смерті. І тому отримують дар. А я не помер.

Ось такого одкровення за вечерею я взагалі ніяк не очікувала. Так і завмерла з половиною яблучного пиріжка в руці, ошелешено дивлячись на чаклуна.

— Десь до десяти років у мене прокинувся звичайнісінький магічний дар. Так у двох некромантів народився простий чаклун. Мабуть, смерті я не особливо сподобався як послідовник.

Він знизав плечима і все ж схопив з підносу персик.

— Кхм, дякую, що поділився, — відкашлявшись, сказала я.

— Ну, то я про свою сім'ю мало що розповідав, от і стався казус. Ти пробач за це.

Ну все, я розтанула!

Як тут можна не пробачити.

А Джеремі вдав, що взагалі нічого не сталося. І заговорив про якусь нісенітницю. Розмова полилася сама собою. Я навіть не одразу помітила, як перевалило за північ. А ми продовжували балакати про всяку дурню, як прості чаклун і відьма.

— Завтра робочий день.

І все ж таки все хороше має звичку закінчуватися.

— На жаль, — підтвердила я, витягнувши ноги, що затекли.

— Моє запрошення все ще в силі, — промовив він, підводячись. — Можеш зібрати речі та поїхати зараз до мого дому. Там точно безпечно.

— Звісно! — пирхнула я. — Хто в здоровому глузді в лігво некромантів полізе!

Джеремі посміхнувся і запитливо підняв брови, чекаючи на відповідь. Але я не могла махнути рукою на всі умовності і похитала головою:

— Дякую, але ні. І дякую, що нагодував.

— Я знав, що це врятує ситуацію, — пожартував він.

Ми перекинулися ще кількома незначними фразами. І застигли один навпроти одного, ніби боячись порушити атмосферу, що виникла в кімнаті.

Не знаю, хто зробив перший крок. Можливо, це було одночасно.

Його губи знайшли мої. Руки обвилися довкола талії.

Я посунулася вперед, вигинаючись і поглиблюючи наш поцілунок. Який від ніжного і нерішучого різко став пристрасним і зриваючим дах.

Чіпляючись за Джеремі, мов тону, я цілувала так, ніби мені не вистачало повітря. Наче без нього помру.

— Якщо ми не зупинимося, — прошепотів чаклун, спускаючись поцілунками по шиї до ключиці, — я за себе не ручаюсь.

— Не ручайся, — усміхнулася я, заплющуючи очі і повністю розчиняючись у почуттях.

І нехай я не могла вловити його емоцій. Я могла відчути їх у дотиках. У поглядах. У зітханнях.

І це розбурхувало. Це зводило з розуму.

Халат розпахнувся, клацнув ремінь, відлятаючи убік. А ліжко рипнуло під вагою двох тіл.

Джеремі намагався мене цілувати, коли я потяглася до країв його сорочки, стягуючи зайву річ. Ковзнула пальцями по м'язах преса і зупинилася біля лінії волосся, що тяглося від пупка і ховалося за краєм уже розстебнутих штанів.

Кинула підступний погляд на чоловіка знизу вгору і, нахилившись, прикусила шкіру над стегновою кісточкою.

Охнувши, чаклун навалився зверху, вклинившись між моїми ногами і притис до ліжка вагою свого тіла.

Перехопивши руки, він підняв їх до подушки над головою, а сам спустився до грудей, продовжуючи обсипати шкіру поцілунками. Друга рука ковзнула нижче, а мене вигнуло дугою від насолоди. З губ зірвався стогін.

За ним ще один.

Третій Джеремі спіймав губами. І вперше рушив стегнами.

За ним другий. Третій.

Я відкинула голову, повністю розчиняючись у тій пристрасті, що захопила нас. Подаючись вперед, щоб посилити відчуття. І вже навіть не намагаючись стримувати стогін.

***

— Тепер ти просто зобов’язана познайомитися з моєю сім'єю, — глузливо промовив чаклун, намотуючи мій локон на палець.

Ми лежали у ліжку. Встигли віддихатися, вдосталь націлуватися. І знову віддихатися.

— Звучить як шантаж, — поскаржилася я, потягнувшись.

Мене зграбастали в обійми і, зазирнувши в очі, повільно вимовили:

— А якщо…

Поцілунок у шию.

— Так…

Дотик язиком до ключиці.

— І є…

Заключний поцілунок під ребрами.

— Тоді тобі доведеться шантажувати мене дуже довго, — засміялася я, вивернувшись із його рук.

— Думаю, я впораюся, — серйозно заявив чаклун. — Але зараз впевнений, що тобі варто поспати.

— Але…

Він не дав мені й слова сказати. Накрив ковдрою і притис до грудей, не поспішаючи йти. Я завмерла, прислухаючись до гучного стукоту чужого серця. І через якийсь час усе ж таки заснула. З посмішкою на губах.

Думала, що вранці прокинусь уже одна. Але помилилась.

Джеремі нікуди не пішов. Ні, ну як, він пішов. І навіть встиг повернутися з двома склянками бадьорого відвару. Останній був доречним. Тому що я почувала себе настільки невиспаною, що готова була пірнути в подушки повторно.

— Дякую, — мляво простягла я, забираючи з рук чаклуна гарячу склянку. — Як добре, що звідси до роботи рукою подати. Не спізнюся.

— Ти не зобов'язана не спізнюватися, — хмикнув він. — Заступництво королівських слідчих робить свою справу. І Деф нічого проти сказати не зможе.

— Це не привід цим користуватися, — буркнула я. І почала збиратися.

Джеремі вже був одягнений, вмитий і причесаний. І виглядав настільки бадьорим, що це навіть дратувало. Але варто було тільки трохи довше затримати погляд на чоловікові, як перед внутрішнім поглядом вставало все те, що відбувалося минулої ночі.

І щоки обдавало жаром запізнілого збентеження.

Заїжджий двір ми покинули разом. Тільки містер Тейт вирушив у вежу, а я в агенцію, яка вже полюбилася мені. Яка зустріла шумом та обуреннями.

— Як це королівські слідчі забирають у нас справу? — ревів Кіт, коли я переступила поріг.

— Наказ згори, — тихіше відповів перевертень, але і його невдоволення я вловлювала дуже чітко.

— Та вони не мають права!

— Що я пропустила? — а ось мій голос пролунав надто дзвінко і радісно.

— Справу містера «О»-о-о забира-а-ають, — простяг у звичній манері Тарі.

— Так це ж добре, — спробувала я згладити кути, переводячи погляд з одного детектива на іншого, особливо після того, що дізналася. — Ми показали себе чудово. Знайшли злочинця. А з нас ще й висяк зняли. Рейтинг підросте.

— Він би виріс, якби ми розкрили справу повністю! Ще як би виріс!

— Містере Бодоюн, ми нічого з цим уже не можемо зробити, — спробував втихомирити чаклуна перевертень.

— Ви бачили?! Бачили? — у кабінет увірвався скуйовджений Грегорі, розмахуючи якимось папірцем. — Дано! Чому ти не казала? Це ж кошмарно!

— Чого не казала? — я перевела незрозумілий погляд на ельфа, а вздовж хребта пробіг неприємний холодок.

— Та ось! — він опустив на стіл Кіта те, що тримав у руках. Це виявилося досить пом'ятою газетою. Найвідомішою газетою столиці.

Ми схилилися над нею, мало не зіткнувшись лобами.

У перші кілька хвилин я просто не могла повірити в те, що бачу. Це, мабуть, якийсь лайновий розіграш. Занадто лайновий…

З першої сторінки дивилося моє обличчя. А під ним величезними літерами значилося:

«Інтерв'ю слідчого! Вампір вбиває людей! Що про це думає міс Веледана Крамер?»

— Якого?.. — тільки й змогла видихнути я. Горло перехопило зашморгом спазму, а від жаху підігнулися коліна.