Містер Тейт даремно переймався про мій емоційний та психологічний стан. За час навчання я не лише трупи бачила, а й взаємодіяла з ними. На третьому курсі нас навіть кілька разів ганяли до відділів лікарів, які займалися розтинами.

Ось тут, звичайно, видовище не для слабошлункових.

Але цієї ночі все було чинно і навіть чисто.

Дівчину, яку виявили кілька годин тому у людському кварталі, вбили так само, як і двох попередніх. Її знекровили.

І так, на шиї були ті самі дві дірки, які ну ніяк не могли бути залишені іклами.

І як цього раніше ніхто не помітив?

Занадто близька відстань одна від одної. Занадто ідеальна форма. Загалом усе було занадто. І це вибивало з рівноваги.

— Містере Тейт, нам потрібен некромант, — сказала я, коли ми вислухали доповіді лікарів і вийшли на свіже повітря подихати.

Від запаху трав і спирту, якими просочилося стерильне приміщення, починала боліти голова. Слідчий вперше при мені дістав люльку і закурив.

— Ви ж розумієте, що нам потрібне буде чиєсь життя хоч для якогось успіху цього заходу? — похмуро поцікавився чоловік, роблячи затягування.

— І з цим я можу допомогти.

Слова зірвалися з губ раніше, ніж я встигла подумати.

Ну, а що в цьому такого? Хіба не для цього доля дала мені саме такого фамільяра? Хіба не для розкриття таких справ? Чи не для того, щоб я могла допомогти?

— Боюся, королівський відділ слідчих з вами тоді повік не розрахується, — чаклун спробував перетворити все на жарт.

Але я була серйозна:

— Нам потрібно більше зачіпок. Інакше вбивства продовжуватимуться. Ми навіть не знаємо до ладу, як ці вбивства відбуваються. Як злочинець обирає жертв. Чому нападає саме на людських жінок? Навіть періодичність дивна. Загалом нічого, що могло б вивести нас на його слід без допомоги некроманта.

Я говорила про те, про що він і так мав знати. Але, мабуть, чоловік побоювався того, скільки я зажадаю за своє життя.

— Добре, — була коротка відповідь. — Буде некромант. Міс Крамер, не знаю навіть, як прокоментувати вашу рішучість.

— Давайте помовчимо, — запропонувала я, прикриваючи очі. — Сьогодні був важкий день.

Джеремі нічого не відповів.

А я так і завмерла, насолоджуючись нічною прохолодою, яка била поривами вітру в обличчя. Хмари розсіювалися, сезон дощів добігав кінця. Можливо, ще кілька днів будуть зливи. А потім зачарований плащ можна буде вже прибрати на полицю до наступного року.

І так добре ставало від цієї думки. Начебто мав закінчитися найскладніший період у житті.

— Я викликав екіпаж, — першим порушив тишу чаклун. — Ритуал із некромантом проведемо завтра. В ніч.

— Коли ж я висплюсь нормально? — зітхнула я.

— Усі ми коли-небудь виспимося, але не завтра, — глузливо погодився зі мною чаклун.

А мені знову захотілося просто постояти у тиші. У компанії чаклуна я почувала себе спокійно. Захищено. І не потрібні були слова, щоб хоч якось заповнити порожнечу навколо. Я її зараз зовсім не відчувала.

— Міс Крамер?

— Так? — я не розплющила очей, продовжуючи підставляти обличчя вітру.

— Скільки поцілунків потрібно, щоб ми з вами перейшли на «ти»?

Мені навіть спочатку здалося, що я не дочула. Різко обернулася і натрапила на широку посмішку, що грала на обличчі головного королівського слідчого.

— Якщо ви пообіцяєте кинути палити, то хоч зараз, — скривившись від запаху, видихнула я.

А він засміявся і легким жестом відправив люлюку в політ. Та з тихим шелестом приземлилася біля  найближчих кущів.

— Тоді до завтра, Дано.

І кивком вказав на екіпаж, що під'їжджав до нас.

Я, намагаючись приховати усмішку, дочекалася, коли карета зупиниться.

— До завтра, Джеремі.

І пірнула в тепле темне нутро, грюкнувши дверима.

Посмішка розпливлася на обличчі, варто було відкинутися на спинку сидіння. Незважаючи на всі сьогоднішні події, післясмак залишився добрим.

А от удома я відчула втому. Практично не пам'ятаючи, як роздяглася, звалилася на ліжко і закопалася носом у подушку. Відчула, як Сальватор застрибнув на матрац і почав влаштовуватись під боком.

— Мені шкода, — сказав він, коли я вже зробила крок у дрімоту. — Я про маму.

— Мені теж, — пробурмотіла я, відчуваючи животом кота, ніби він був цілком матеріальний.

Дивне відчуття. Але заспокійливе.

Може, фамільяр ще щось сказав. Але я вже заснула. Заснула для того, щоб зранку підірватись від запеклого тріску артефакта та поспішити до агенції «Замковий отвір».

Містер Деф був відсутній, як і Грегорі. Нового злочина на розкриття не було. Можливо, через те, що нещодавно сюди навідався головний королівський слідчий і взяв мене під своє крило. А може, все було в рази простіше — нових справ просто не було. Що, зрештою, і не дивно. Рейтинг нашої агенції якщо і підріс, то зовсім трохи.

Того ранку Кітел сильно запізнився, а ось Тарі...

— Да-а-ано-о-о-л, — простягнув фавн, коли я полила всі рослини в агентстві, перемила кухлі й страдала дурістю від неробства. Здавалося, що час тягнеться нескінченно довго. — Мені потрібна твоя допомога.

— Моя? — я здивовано завмерла з чайником у руках.

Ще не перевалило заопівдні. Та що там! Навіть не наблизилося до нього.

— Та-а-к, — у звичній манері відповів фавн. — Змо-о-ожеш? 

— Звичайно, — не замислюючись озвалася я.

Що б там не знадобилося другому детективу, у мене часу до ночі ціла купа. А з огляду на те, як довго воно тягнеться, то й ще більше.

— До-о-обре, — неквапливо відповів Тарі. — Ось.

Він простягнув мені папку з документами. Я квапливо відкрила її і з подивом подивилася на першу сторінку, яку бачила вже кілька разів.

— Ти досі розслідуєш пропажу барила медовухи?! — вирвалось у мене.

— Все не так просто, — зітхнув він, дістаючи люльку. — Чита-а-ай.

Ось тут я вже здивувалася. Тому що раніше в цій папці був один, ну, можливо, два аркуші. Зараз же… Десяток.

Я повільно опустилася на стілець навпроти фавна і пірнула з головою у справу, яка до цього моменту здавалася мені дрібною. І вганяла в ступор тим, як довго містер Аїз із ним порається.

Але з кожним новим прочитаним рядком відкривалися деталі, які плутали думки і обурювали.

— Зачекай-зачекай! — я хитнула головою. — То це не справа про крадіжку?

— Спочатку було воно, — протягнув фавн, видихаючи кільце диму. — Заявка надійшла від працівника. Молодого працівника. Він не знав нічого.

— А потім виявилося, що це пов'язано з одною із глухих справ, що лежать в агенції?

— Та-а-ак.

— Гаразд, — я повернула папку її Тарі. — Я, звичайно, хотіла покопатися у справах, що зависли тут, але не думала, що це почнеться так. Що потрібно?

— Я знайшов їх лігво, — важко зітхнув він. — Залишилося спіймати работоргівців.

Работорговців... У мене в голові поки ще слабко укладався зв'язок між зниклою бочкою медовухи і злочинною мережею тих, хто викрадав розумних істот і продавав їх як худобу.

Але якщо все те, що я щойно прочитала, правда…

Та таверна, з якої зникло барило, була одним із пунктів відправлення тих, кого викрадали. І цього разу майбутнього раба відправили в тій самій бочці.

Якби не молодий співробітник таверни, про це ніхто ніколи не дізнався б.

Тарі провів колосальну роботу.

— А чим я можу допомогти? — Ось із чим із чим, а з поясненнями у фавна було туго. — Якщо ти маєш усі докази та місця, треба звернутися до варти і…

— Там діти, Дано, — суворо подивився на мене фавн.

— Тож тим більше! — я пропустила мить, як схопилася на ноги. — Нам не можна намагатись врятувати їх самостійно. Це може погано закінчитись.

— Ми врятуємо тих, кого викрали нещодавно. Сьогодні нова партія рабів має потрапити до порту, — на якусь мить Тарі навіть перестав тягнути звуки.

— Востаннє, коли варта втрутилася у справи работоргівців, загинули невинні, — пролунав голос із-за спини.

Кіт увійшов беззвучно, зачинив за собою двері:

— Я більш ніж впевнений, що це було зроблено навмисно. Хтось із капітанів сторожі про все знає и покриває.

— Ти теж у цьому береш участь? — я здивовано обернулася до чаклуна, який зупинився поряд.

— Так. Тарі попросив допомогти. Містер Деф знає. Він тому і забрав Грегорі, щоб той з нами не пішов. Але ти, Дано, ти допоможеш? Утрьох у нас більше шансів урятувати нещасних.

— Але що це за порятунок, якщо злочинці не понесуть покарання? — я все ще була здивована. — Їх все одно треба буде здати варті.

— Тре-е-еба, — погодився фавн. — Але після того, як врятуємо рабів.

— Це божевілля, — чесно зізналася я, переводячи погляд з одного слідчого на іншого. — Але якщо хтось із варти в долі…

— Так, — Кіт кивнув, — після нашого наведення работоргівці знову заляжуть на дно. А викрадені можуть загинути. — То що, Дано?

— Ще питаєте. Я готова! Але ще раз скажу: це божевілля.

— Ще якесь, — хмикнув містер Бодоюн. — Більше того, я теж божеволію, бо готовий просити допомоги ще й у твого знайомого з королівського відділу. Без нього нам не знищити мережу работоргівців.

***

— Я собі це уявляла трохи не так, — пробурмотіла я, поглядом кваплячи Тарі, який крокував надто повільно.

Фавн, здавалося, нікуди не поспішав. Та що там! Він ще й люльку забивав на ходу, поглядаючи на всі боки.

Ми рухалися вузькими вуличками портової частини нетрів.

Високі доки, складські приміщення, рибний сморід та брудні працівники. Все це зараз оточувало нас. Десь неподалік об хвилерізи та борти пришвартованих шхун билися хвилі, кричали чайки.

Але це не заспокоювало. А тільки нервувало.

— А як ти це собі уявляла? — тихо поцікавився Кітел, який порівнявся зі мною. — Що ми будемо через дах проникати на склад і красти тих, кого завтра мають посадити на якесь судно?

— Щось на кшталт того, — буркнула я, з побоюванням поглядаючи на кожного, хто проходить повз.

— Тарі має план, тож дотримуємося його. І нам навіть варта не знадобиться.

— Ага, план, — прошепотіла я, кинувши погляд на широку спину рогатого, що крокував попереду. — Передчуваю, що він не спрацює.

— Не к-а-аркай.

Я не каркала. І не наганяла на нас проблеми. Але те, з яким планом ми сюди йшли, здавалося божевіллям. Тішило тільки те, що Джеремі вже про все знав. Я зв'язалася з ним перед тим, як ми вийшли з агенції.

Містер Тейт пообіцяв, що його помічники підійдуть до того моменту, як ми закінчимо. І підстрахують.

— І що він навіть не став розпитувати? — містер Бодоюн був здивований тим фактом, що глава королівських слідчих не просто погодився нам допомогти, а навіть запитань не ставив і жодних документів не почав вимагати.

— Королівські дуже змінилися, — заступилася я за головне агентство столиці. — Відколи ти там востаннє був?

— Не знаю, Дано, не знаю, — похитав головою чаклун. — Може, голова та його помічники непогані, але всередині залишилося ще багато гадів, яких просто так не передавиш.

Сперечатися з ним із цього приводу я не стала. Тому що жодних доказів у мене не було. До того ж, ми нарешті прийшли.

Тарі зупинився біля одного зі складів, таких, як і всі інші. Вштовхнув між рогів капелюх-котелок темно-жовтого кольору і обернувся до нас.

— Дано, готова?

— Так, — я скривилася. — Давай.

І почалося.

Містер Аїз постукав у дерев'яні й досить хисткі двері. Та тільки мені звідси було видно, як зачаровані петлі. Просто так її не винести. Навіть не всі чари впораються з тим, щоб вибити її.

— Хто? — почувся здивований і сонний голос по той бік.

— Щодо замо-о-овлення, — розпливчасто озвався фавн.

Кітел став у мене за спиною, прийнявши найгрізнішу позу і насупивши брови так, що навіть мені не по собі стало.

Але тут вже настала моя черга випростатися, поправити волосся і натягнути на обличчя самий гордовитий вираз, на який я тільки була здатна.

— Яке ще замовлення? Забирайтеся! Це приватна власність!

— Відкривай! — рикнув фавн, ще раз ударивши у двері. — Або містер "О" го-о-олову тобі відкру-у-утить.

По той бік потопталися. Забурмотіли. І відчинили двері.

На порозі виднівся кудлатий гном у сірих брудних ганчірках.

— Мене не попереджали про відвідувачів, — буркнув він, окинувши нас підозрілим поглядом. — Що вам треба?

— Ти так з усіма покупцями розмовлятимеш, черне? — чмихнула я, дивлячись на того зверху вниз. — Чи, може, вже покажеш товар? Поки я не передумала вкладати своє золото у вашу справу.

Ух!

А мені сподобалося, як пролунав мій голос.

Хоч і була не певна була, що зможу зіграти як слід.

— Ну, проходьте, — збентежено пробурмотів робітник, відходячи вбік.

Фавн зробив крок першим. І жестом попросив нас із Кітом почекати на вулиці. Я ж демонстративно скривилася і сховала ніс у хустці, яка з чистого випадку завалявся у мене в сумці.

— Чисто-о-о, можете проходити, міс, — поштивість у голосі Тарі відразу показувала його становище.

— Сподіваюся, впораємося швидко, — невдоволено і якось верескливо чмихнула я, переступаючи високий поріжок. — Тут все так огидно! Фу!

— То… а хто… ви? — гном здивовано дивився на нашу трійцю, намагаючись продерти очі після денного сну.

— Наша пані прийшла за своїм замовленням, — громоподібний голос Кіта мало не вибив мене з образу. Настільки несподівано грубим і гучним він виявився. — Невже тут кого-завгодно на роботу взяти можуть?

— Так… я просто спав, — спробував виправдатися невдаха работорговець, який мав сидіти тут один.

Якщо Тарі, звісно, ​​нічого не наплутав.

— Що стоїш?! — гукнула я. — Показуй! Мені потрібні діти та незаймані! Швидше! Зілля самі себе не зварять!

І ще очима блиснула для додаткового прискорення.

На гнома це подіяло.

Чи то він справді був дурним. Чи то його сонливість грала нам на руку.

Работоргівець поспішив кудись усередину будівлі. Тарі пішов першим, Кіт прикривав мене зі спини. Виглядати все мало так, ніби хтось значущий прийшов сюди у супроводі двох охоронців.

Мені навіть додому довелося заскочити, щоб переодягтися в одну з найкращих суконь із білим корсетом. Інакше ніхто б не повірив. Кітел ще наполягав на капелюшку та рукавичках, але отримав відмову одним поглядом.

— Тут у нас діти, міс, — бурмотів гном, відкриваючи один із споруджених із дерева та магії загонів.

Інакше я б це просто назвати не змогла.

Кліпкі дошки, крихітні дверцята.

— Ану вийшли всі! — гаркнув гном, нахилившись практично до брудної підлоги і підмітаючи сміття та пилюку довгою бородою.

Я завмерла, стиснувши руки в кулаки. Потрібно було не вийти з ролі, коли з дірки, що утворилася, виповзло п'ять дітлахів від трьох до десяти років. Худі до неподобства, з синцями та саднами, в пошарпаному одязі. Вони стовпились, притискаючись один до одного і боячись підняти очі.

Бідні діти!

— Це всі? — наймерзеннішим голосом поцікавилася я, намагаючись скривити носа.

— Так, — гном протер рукавом спітніле чоло.

— Беру, — махнувши рукою, сказала я. — Є хто старше?

— Ще двоє, — вивалив усю потрібну нам інформацію гном.

— Показуй!— гаркнув на нього Кітел.

Работорговець заметушився, розриваючись між дітлахами, які опинилися на уявній свободі, і наступним загоном.

— Нікуди вони не ді-і-інуться. — Фавн став поряд із хлопцями. — Показуй інших!

За кілька хвилин із сусіднього загону виповзли, а я інакше це й не назву, дівчинка років тринадцяти, і такий самий хлопчисько вищий за неї на дві голови.

Покидьки! Дітей крадуть!

Скільки вже продали в рабство?!

У мене руки засвербіли.

— Ви що їх тримали разом? — пирхнула я, повільно відбиваючи такт підборами, підійшла до парочки. — Де ж гарантії, що вони чисті?

— А… е-е-е, — дуже багатозначно простягнув гном, чухаючи потилицю брудними довгими нігтями.

— Є ще хто? Може, на кістки підуть, — ненавидячи себе, я спробувала витягти додаткові відомості.

— Ні, це вся партія, — доповів гном.

— Беру тільки дітей, — відмахнулася я від підлітків і здригнулася від артефакту зв'язку, що завібрував у сумці.

Королівські слідчі були вже близько.

Добре.

— Треба підписати документи, міс, — знайшовся работорговець. — Золото у нас під облік.

— Звичайно, — пирхнула я. — Чого ти стоїш? Неси папери. Я тут перебувати довше за потрібне не збираюся!

— Ходімо, — гном заштовхав підлітків назад у загін і спробував закрити стулку.

Мені вистачило секунди, щоб знешкодити чари запору. Але работоргівець не помітив, що діти залишилися вільними.

— Ти, зі мною, — вказала я на фавна. — Ти, — Кіту, — стережи мою покупку.

Ми з чаклуном обмінялися поглядами.

Час було переходити до активних дій.

— Сюди, — гном уже поспішав далі, відчиняючи двері, які хоч на двері були схожі. — Проходьте, пані, зараз усі папери заповнимо. І вам не доведеться тут перебувати.

Лебезив він надто активно, явно бажаючи вислужитися перед своїм командиром.

Він привів нас із Тарі до крихітного кабінету, де, крім двох письмових столів, завалених сувоями, нічого й не було.

— Зараз я знайду на них папери, — поспішав гном. — Ось і ось. І ось.

Вихоплюючи один за одним сувої, лепетав той. Викладаючи їх переді мною.

— І ось. Де ж перо?

— У мене своє, — я дістала з сумки зламане перо, яке так і не віднесла артефактору.

Де ж королівські? Вони мали вже потрапити всередину. А Кіт зібрати дітей та сказати їм, що треба робити далі…

— Що тут відбувається?! — гнівний крик пролунав із приміщення, з якого ми щойно прийшли.

Та стільки люті пролунало в голосі, що мені аж подурнішало. А крижаний дотик до попереку буквально заволав, що щось пішло не за планом.

— Пане! — верескнув гном, кидаючись до виходу. — У вас покупець!

Решта трапилася буквально за секунду.

Тарі спіймав гнома за шкірку і відкинув у глиб приміщення, а я сповивала його заклинанням. Работорговець з гуркотом звалився на підлогу, незрозуміло витріщаючи очі і сіпаючись як гусениця.

— Ти ж казав.., — Тільки й змогла видихнути я, повернувшись до фавна.

А до кабінету увірвалося двоє.

Широкоплечі високі демони. Очі та ріжки у лобі буквально світилися. А пазурі на руках збільшувалися з кожною миттю дедалі сильніше.

Хто там із них той самий містер «О»? Чи це його пси?

Один спробував схопити мене за лікоть, але отримав удар гострою частиною пера у долоню. Кінчик переломився, застрягши в работоргівці. Той здійнявся від болю і відлетів до стіни, знесений заклинанням.

Другого вже скрутив Тарі. Замикаючи на кистях злочинця підсвічені синім кайдани.

І де містер Аїз тільки взяв такі? Навіть не хочу знати.

Я різко обернулася до виходу. Там же… Кіт.

— Знешкодь другого, — кинула я, вилітаючи в основне складське приміщення.

І не дарма.

Кіт утримував захисне поле, прикриваючи себе та переляканих дітей. Навпроти нього стояло п'ятеро.

Четверо демонів. І… ельф.

Світле волосся, ідеальна шкіра, чорний костюм з дорогої тканини.

— О, то ось хто вирішив вкрасти моїх діточок, — хмикнув він, побачивши мене. — Взяти її!

Я відкинула від себе сумку та закликала магію.

Енергія заіскрилася, формуючи в долонях дві величезні кульові блискавки. Між ними пролітали мерехтливі дуги, а я тільки й могла, що дивитися на дітей, які злякано витріщалися на свого викрадача.

На містера "О".

— Це ми ще подивимося, хто кого візьме, — прошипіла я, сповнена гнівом і злістю.

Найбільше за всіх злочинців світу я ненавиділа работоргівців. Всією душею. Всім нутром.

Ельф навіть не смикнувся, не спробував втекти. А його рогаті пси кинулися до мене.

Перший розряд блискавки, що зірвався з долоні, потрапив до найближчого прихвостня. Але не завдав йому жодної шкоди. Навіть не обпалив волосся на голові.

І лише потім я побачила широкі браслети на руках работоргівців. Артефакти, що відводять заклинання.

У попередніх таких не було. Їх пустили вперед, щоб перевірити, хто ще ховається в глибинах складу.

— Хріновий план був, Тарі, — прошипіла я, посилюючи чари.

Очі спалахнули так яскраво, що у приміщенні стало світліше.

— Сальватор...

— Тут, — кровожерно відповів фамільяр, посилюючи мене. — Давай!

І я випустила чари.

Двоє з чотирьох, що опинилися поряд, закричали. Блискавки вп'ялися в них сотнями розрядів. Приковуючи до підлоги. Примушуючи завмерти.

Дуга вдарила по третьому, але виявилася надто слабкою.

Його взяв на себе Кітел.

Все ще утримуючи захисний бар'єр навколо тих, кого ми з'явилися врятувати, він шпурнув у нападників щось тонке та зелене. Воно обвилося навколо ніг одного з демонів, буквально змусивши того впасти, розбивши обличчя об підлогу.

— Так-так, відьма в повній силі, чаклун і фавн, — з цікавістю простягнул ельф, граючи пальцями. — Як же ви знайшли нас?

Двері ліворуч від нього здригнулися. Вухатий обернувся і тут же був збитий магічною мережею, що хлопнулася на ньому, як на миші.

Королівські слідчв нарешті з’явилися. І прийшли на допомогу.

— Дано! — заверещав Сальватор.

Четвертий демон зірвав з ніг пута, кинуті Кітелом мить тому, і якось надто швидко опинився поряд. Блискнули пазурі, вогненний біль пронизав бік.

Я встигла відскочити, кров гарячою хвилею потекла вниз, забруднюючи спідницю сукні.

І в ту ж мить рогатий був збитий з ніг фавном. Який уже не стримував себе.

— Твою ж котячу бабусю! — фамільяр стрибав навколо мене, а я сиділа на брудній підлозі, намагаючись зупинити кров. — Ти як? Ти як?

— Жива, — просипала я крізь зуби, сплітаючи лікувальні чари. — Подряпина.

Так, рана була болісною, але не серйозною. А от сукню доведеться нести до фей. І що швидше, то краще.

— Дано, вибач, — це був Тарі.

Він зупинився поряд.

За його спиною королівські слідчі виводили зі складу спійманих работоргівців. І дітей.

— Нормально все, — відмахнулася я від нього, хоча ще кілька миттєвостей тому була готова вибухнути скандалом на тему того, що план виявився недопрацьованим. — Головне, що ми не лише дітей врятували, а й містера «О» спіймали.

— Дава-а-ай руку.

Фавн допоміг мені підвестися з брудної підлоги.

— Там ще троє, — Кіт гукнув одного з детективів корони і вказав у бік кабінету.

— Кітел?

— Охтен?

Здивування від зустрічі старих знайомих тривало недовго. Місія з викорінення однієї із мереж работоргівлі тривала.

***

Після всього мені довелося їхати не додому, не в агенцію «Замковий отвір», а прямо до Джеремі Тейта. Думати про те, що він зараз влаштує мені головомийку за раптову облаву на работоргівців, не хотілося.

Бік ще поболював, на руках муркотів Сальватор, задоволений хоч і короткою, але захоплюючою битвою. А карета несла нас обох із нетрів у бік вежі королівських слідчих.

Я навіть не встигла до ладу з Кітом і Тарі поговорити, як мені передали наказ глави з'явитися якнайшвидше на розмову.

До ритуалу з некромантом було ще багато часу, а отже, без догани я не залишусь.

— Та не тремти ти, — буркнув фамільяр. — Може, тебе нагородять.

— Ага, через те, що підставила його помічників. Встряла сама. Не повідомила варті… Причин для нагороди ціла маса.

Сальватор зітхнув, мабуть, не знайшовши, що відповісти на такі розумні аргументи. А я посміхнулася.

Хоч би яку головомийку готував для мене містер Тейт, ми не просто врятували дітей, ми спіймали работоргівця. Одного з тих, що робив свою брудну справу не лише у столиці, а й у всьому королівстві.

Він не захоче на плаху – здасть усіх. Розкаже все. Це перемога. Велика перемога.

Проте Джеремі Тейт, який зустрів мене у своєму кабінеті з грізним виразом обличчя, здається, думав інакше.

— Дано, — тільки й промовив він, коли я гордо пройшла всередину, сяючи плямою засохлої крові на світло-бузковій сукні.

— Що, прямо зараз лаятимешся? — просто в лоб запитала я.

— Я...

Двері, які я точно за собою зачинила, відчинилися без стуку.

— Джей, поспішаємо. Я не зможу до ночі тут сидіти, — пролунав за моєю спиною високий мелодійний голос.

Обернувшись, я зустрілася поглядом з високою шатенкою. Десь мого віку. Каре-зелені очі, тонкі риси обличчя, ідеально подібне вбрання.

Ця дівчина зовсім не вписувалася в обстановку кабінету.

— Міс Крамер, — втомлено зітхнув чаклун, — дозвольте познайомити вас з некромантом. Місіс Тейт.

— Дуже приємно, — ляпнула я, а всередині щось стислося.

Зачекайте... він щойно сказав місіс... Тейт?!