Просто вечеря. Найзвичайніша вечеря. Для якої навіть переодягатися не варто.

Принаймні я так думала до того моменту, як карета зупинилася поряд із рестораном, від якого в мене завжди дух захоплювало.

Триповерхова біла будівля з широкою верандою та балкончиками, де теж можна було розміститися на самоті за крихітними круглими столами.

Мерехтливі вогники танцюють по тонких поручнях, а всередині все приміщення осяяне неймовірною кількістю свічок. І тільки назва, витесана прямо в камені, надто блякла, навіть непомітна.

— Перлинний розсип? — недовірливо перепитала я, коли дверцята карети відчинилися. — То ось куди головний королівський слідчий приходить просто повечеряти?

— Ну, не так і просто, — з усмішкою відповів Джеремі, першим вибираючись з екіпажу на вулицю. — Я встиг зайняти нам столик, коли дізнався про закриття справи щодо сирени.

Я вийшла слідом. Дверцята за моєю спиною зачинилися, і карета покотила освітленою вуличними ліхтарями дорогою. Ми залишилися з містером Тейтом удвох.

— І як швидко ви про це дізналися? — хмикнула я, не знаючи, як і реагувати. — Тому що на просто вечерю це вже не схоже.

— А ось вам до правди докопатися треба, так? — з легким глузуванням промовив чаклун і запропонував лікоть. — Хіба щось заважає нам просто повечеряти удвох у місці, куди вся столиця воліє ходити на романтичні побачення?

І, не чекаючи відповіді на це таке каверзне питання, повів мене всередину.

А вже за кілька хвилин ми сиділи на крихітному балконі третього поверху. Краплі дощу розбивалися об прозорий купол, який захищав це місце. Вітер теж через нього не пробивався, через що здавалося, ніби перебуваєш у затишному акваріумі, куди якимось дивом все ж таки проникає свіже повітря.

Офіціант встановив у центрі столу свічник, прийняв замовлення та пішов.

Але вперше тишу розмовою ми розірвали, коли взяли в руки келихи ігристого вина.

— Вітаю вас, міс Крамер, — повільно промовив чаклун, спіймавши мій погляд. — Не кожен слідчий може розкрити п'ятдесят справ. Та ще й у такому ранньому віці.

— Дякую, містере Тейт, — відповіла я посмішкою. — Але мушу зізнатися, що половину справ вела не на самоті. А ще частина з них була надто простими, щоб навіть вважатися злочинами.

— Ви вирішили скромничати? — засміявся він, пригубивши вино. — Облиште, міс Крамер. Адже я знаю, що з десяток справ, які ви розкрили, були досить серйозними і навіть небезпечними. А ви тоді ще були студенткою.

На це я не знайшла що відповісти, не виправдовуватися ж тим, що більшість студентів хапається за будь-яку справу, щоб підвищити бали. Та й не звикла я здобувати похвалу.

Кинула погляд у бік внутрішньої зали і знову відчула себе не у своїй тарілці. Адже майже всі гості, які відвідали цього вечора ресторан, були при повному параді. Жінки в яскравих сукнях, з величезними зачісками та строкатим макіяжем, а я…

— Потрібно якнайшвидше знайти того, хто надіслав загрозу, — пробурмотіла я, вирішивши, що тема злочину найпростіша для обговорення.

А ось Джеремі здивовано підняв брови:

— Міс Крамер, ви справді готові зараз обговорювати справу?

— Ми так і не продумали тактику його затримання, — легко відповіла я. — До того ж, тут нас підслухати не зможуть.

Я згадала свою поведінку у таверні в людському кварталі.

— Невже ви готові зараз думати тільки про роботу? — не поспішав підтримувати розмову містер Тейт.

— М-м-м, останні кілька років я тільки й думаю, що про роботу, — чесно зізналася я, не збираючись відповідати на цілком логічне запитання, яке могло бути після цього визнання.

Але чоловік не став розпитувати. Тільки знизав плечима і промовив:

— Здається, настав час це міняти. Хоча тепер я розумію, як вам удалося зловити стільки злочинців.

Стільки… але не того, на кого я оголосила полювання десять років тому.

— Ви похмурніли, — слушно зауважив чаклун.

— Просто… у нас там якийсь божевільний кровосос дівчат убиває, а ми з вами намагаємося вести милу бесіду під вино та живу музику. Хіба це не дико?

— Зовсім ні, — хитнув головою Джеремі. — Ми ж з вами не гончі, міс Крамер, щоб по одному запаху вистежити здобич. Та й, якщо постійно думати про справу, можна збожеволіти. Навіть якщо справа такої важливості, як наша нинішня.

Я не встигла підібрати правильні в цій ситуації слова, а головний королівський слідчий підсумував:

— Тож пропоную забути про це сьогодні, якщо ви згодні.

— Так, але…

— Але? — підступна усмішка майнула на губах чоловіка. — Але вам було б комфортніше говорити зі мною про справи, ніж про щось особисте, так?

Наскрізь мене бачить! А я навіть жодної його емоції спіймати не можу! Сліпою почуваюся через це!

— Якщо вам так хочеться хоч трохи поговорити про розслідування, у мене є для вас новина, — зробивши ще один ковток вина, додав Джеремі. — На кінець цього тижня призначено перше судове засідання у справі містера Оті. Я повідомив судді, що ви можете з'явитися як свідок, і тоді це засідання може виявитися єдиним. Якщо зумієте переконати суддю, що то був не замах, а саме вбивство.

— Я зрозуміла, — серйозно кивнула. — У мене є ідея, як довести, що мене все ж таки вбили. Але я не очікувала, що суд відбудеться так швидко.

— Не варто дякувати, — відповів він на запитання, що не прозвучало, і посміхнувся.

— Містере Тейт, — я помовчала кілька хвилин, а потім запитала те, що мене турбувало вже давно: — Чому ви звільнили його того дня?

Не знаю, яку відповідь я хотіла почути. Підтвердження підозри, що Уен Оті продовжував поводитися як останній шматок лайна. Або ж визнання, що це було зроблено лише через грубість у мій бік.

— Сподіваюся, ви не будете проти, якщо я збережу інтригу, міс Крамер? — майже грайливо поцікавився чоловік.

— А якщо буду? — Підіграла я йому.

— Що ж, тоді мені доведеться вигадати, як від вас відкупитися, — засміявся він.

Двері на балкон відчинилися. Нам принесли їжу.

Неспішно приступивши до вечері, ми легко і просто перейшли на більш приземлені теми. Обговорили сезон дощів, новий королівський закон та плани не найближчі кілька років.

— Ви хочете стати суддею? — здивувався чаклун, промокаючи губи білою серветкою.

— А що вас таке дивує?

— Не знаю, — знизав він плечима. — Мені здавалося, що ваша мета — зайняти місце серед в королівських слідчих. Все ж таки у вас явно талант до розплутування складних справ, Веледано.

Я здригнулася від одного лише звучання свого імені. І скривилася.

— Містере Тейт, у мене до вас буде найбільше прохання з усіх, — тихо промовила я, намагаючись впоратися з тремтінням у руках. — Дана. Просто Дана. Не треба називати мене повним ім'ям. Добре?

— Добре, — погодився він. — За цим проханням теж якась історія?

Він не закінчив просте і навіть світське питання, а я кивнула:

— Так. І не найкраща. Тож я б не хотіла про це згадувати.

— Ваше бажання — закон, міс Крамер, — озвався головний королівський слідчий. А потім спритно змінив тему, повертаючись до суддівської справи.

Розповів про те, що потрібно зробити, щоб отримати суддівську мантію. Відповів на мої запитання. Розмова пішла бадьоріше, а я згодом розслабилася.

Ми говорили, їли, сміялися. І я все більше погоджувалась сама з собою, що, схоже, у нас уже друге побачення.

Незвично.

— Дякую за вечір, містере Тейт, — сказала я, коли настав час розплачуватися за вечерю і йти. Я потягла за гаманцем і напоролася на докірливий погляд.

— Ви вирішили мене образити під кінець вечора, міс Крамер? — докорив він мені ще й питанням, розплачуючись за вечерю.

— Невже вас може образити така дрібниця? — жартівливо озвалася я, не дозволивши чаклуну заплатити і за мене.

— Я, мабуть, вдам, що не чув цього, — хмикнув він, першим встаючи з-за столу. Галантно подав мені руку і ніби ненароком поцікавився: — Чи можу я вас проводити, міс Крамер? А то хтозна які пригоди вас знову чекатимуть на порозі будинку.

Ось тут я не змогла стриматися:

— Здається, ви мені заздрите?

— О так, у вас таке бурхливе життя, — голова королівських слідчих знову посміхнувся.

Підколюючи один одного як старі знайомі, ми залишили за спиною ресторан і вирішили прогулятися. Дощ припинився, ліхтарі чудово освітлювали вулицю, відбиваючись теплими плямами в калюжах.

— Хочете сказати, що у вас ніколи не було домашнього улюбленця? — дивувався Джеремі, коли я жартома розповіла про те, як Сальватор мене часом лякає своєю різкою появою.

Сам фамільяр не був зараз поруч, щоб висловити невдоволення. Але впевнена, що ще встигну його вислухати, коли він у черговий раз матеріалізується десь за рогом і налякає мене різким стрибком із напівтемряви.

— У далекому дитинстві у нас була собака. Але я її навіть до ладу не пам'ятаю. А що, у вас було багато улюбленців?

Так, а ще я отримаю догану від Сальватора за те, що порівняла фамільяра з простою твариною. Точно отримаю, інакше що це за погане передчуття, що ледве відчутно холодить поперек?

— О, чимало, — поділився чаклун. — Я народився у сім'ї фермерів, міс Крамер. Тож у моєму дитинстві було чимало тварин.

— Ось вона, та сама шокуюча таємниця головного слідчого, — вдавано ахнула я.

А Джеремі засміявся і досить переконливо промовив:

— Ну що ви, це ще не найстрашніше, що можуть дізнатися про мене шпигуни.

Саме в такому ключі протікала наша розмова. І я збрешу, якщо скажу, що помітила, як ми дісталися мого додому. Здавалося, що час взагалі зупинився, поки ми говорили про всякі дурниці, забувши цього вечора про все інше.

— Був радий провести з вами час, міс Крамер, — промовив Джеремі, зупиняючись і повертаючись до мене.

Я завмерла, затамувавши подих. Він був так близько, я відчувала тонкий аромат парфуму з нотками сандалового дерева та цитрусу.

Так і хотілося сказати: "Мені теж".

Але язик не поверталася. Я просто фізично не могла змусити себе вимовити ці слова.

— Та поцілуй ти вже його, — пролунало невдоволене знизу.

Сальватор умів підібрати момент.

— Поцілуй, адже гарний чоловік, — не вгавав фамільяр, бодаючи мене в ногу головою.

І я відчувала цей дотик так, ніби це робив звичайний кіт. Так, у кілька разів слабше, але все ж таки після нового поштовху злегка нахилилася в бік Джеремі, не втримавши рівновагу.

— Міс Крамер, все гаразд? — чаклун піймав мене за плечі, зазирнувши у вічі.

— Так, просто фамільяр... — я махнула рукою.

— Поцілу-у-у-й! — завив кіт, падаючи на землю і катаючись на спині.

— Тихо ти! — шикнула я на Сальватора.

— А що фамільяр? — з легкою усмішкою поцікавився чоловік, не прибираючи рук.

— Вимагає, щоб я вас поцілувала, — ляпнула я і тільки потім зрозуміла, що зробила.

Джеремі придушив смішок. І максимально серйозним голосом, на який був зараз здатний, сказав:

— Ні, якщо цього навіть ваш фамільяр хоче...

— Навіть? — насупилась я.

А наступної миті руки чаклуна сповзли з плечей на талію і притягли мене до містера Тейта. Його губи знайшли мої, а десь біля ніг замуркотів Сальватор.