На моє щастя, міс Яні не так довго захотіла перебувати в кав'ярні, як я думала. Вони випили по чашці чаю, з'їли по тістечку і, сміючись, вийшли надвір.

На той момент знову пішов дощ, а я зайняла вичікувальну позицію в найближчому провулку. Легкі чари відводу очей допомогли продовжити шпигунство, слідуючи за ними непомітно.

І, мабуть, це було одне з найневистніших моїх занять у роботі детектива. Тягатися по гадській погоді за щасливою парочкою було тим ще покаранням.

Я поки що просто спостерігала за братом замовниці та його супутницею.

Після кав’ярні вони навідалися у кілька крамниць. Незабаром до них приєднався носій, навантажений об'ємними покупками дівчини. А парочка продовжувала світитися від щастя та сміятися.

— Щось вона не схожа на злочинницю, — пробурмотіла я, здалеку розглядаючи міс Яні.

Але мене поки бентежило те, що я расу дівчини не могла визначити. Було в цьому щось погане. Гадство, був би значок, допитала б її на місці! Або бодай дочекалася б моменту, коли містер Сіван залишить свою супутницю одну.

Проте останній не поспішав іти. Він продовжував обсипати міс Яні компліментами, змушував її сміятися, пропонував відвідати все нові й нові магазини, а вона відмовлялася.

Ні, це взагалі не схоже на все те, про що говорила міс Сіван. Якщо тільки я не стала свідком якоїсь дивної гри.

А в той момент, коли я вже зраділа, сподіваючись, що зараз вони вирушать додому до міс Яні, містер Сіван запропонував повечеряти в одному розкішному ресторані. І дівчина погодилася.

Чекати на них під вікнами закладу «Перлинний розсип» мені зовсім не хотілося. Особливо з огляду на те, що вже почало темніти. Я вбила практично весь день на те, щоб рознюхати ситуацію, а нюхала поки що лише поганий настрій.

Саме в такому настрої я й попрямувала у бік вежі королівських слідчих. Може, вся непруха через те, що я свій значок загубила? Вищі сили мене просто карають за це?

Це було б непоганим поясненням. Особливо, коли каблук чобота провалився в ущелину між двома камінням і намертво застряг.

— Ненавиджу цей день, — прошипіла я, намагаючись чарами розхитати каміння і висмикнути ногу з полону.

Ногу я висмикнула. Але набійка залишилася десь там, застрягши між камінням.

Думаю, не варто пояснювати, в якому настрої після цього я була. Тому в вежу слідчих я впливла темніше за хмару. Очі світилися так яскраво, що навіть я помічала це. І мене ніхто зупиняти не став.

Якийсь практикант за стійкою на першому поверсі просто у крісло втиснувся, коли я зустрілася з ним поглядом. І нервово так гикнув.

— Можна? — за кілька хвилин постукала я до кабінету голови.

— Так, — була глуха відповідь. А після відкриття дверей: — Міс Крамер?

— Доброго вечора, — буркнула я, ступивши всередину. — Перепрошую за те, що вриваюся. Я у вас десь посвідчення вчора залишила.

Джеремі Тейт махнув рукою комусь. І я тільки зараз помітила, що глава не один. У його кабінеті було ще двоє: перевертень і гном.

Вони розклали на сусідньому столику карту столиці та розставляли на ній дерев'яні фішки.

— Залишіть нас, будь ласка, — наказав він.

Його підлеглі заворушились. Кивнули мені на знак вітання і квапливо покинули кабінет.

— Маю сказати, ви встигаєте випереджати сповіщення, які я вам відправляю, — посміхнувся чаклун, відкриваючи верхню скриньку столу. — Сьогодні ввечері вам мали доставити ваше посвідчення. А ще повідомити, що завтрашня ніч у нас із вами робоча.

Я тихенько застогнала.

Знову не висплюсь. Здається, це стає персональним прокляттям.

— Ваше посвідчення, міс Крамер, — чоловік витягнув мій значок і поклав край столу.

— Дякую, що не відправили на смітник, — зітхнула я, простягаючи руку до втраченої дрібниці.

І саме в цей момент лямка моєї сумки вирішила взяти вихідний замість господині. Тихо клацнула і відлетіла. Сумка перекинулася, а весь її вміст водоспадом полетів на підлогу.

— Твою ж волохату ногу, — вилаялася я, відчуваючи, як накочують сльози.

— Бачу, день у вас не задався, — вирішив пожартувати під гарячу руку містер Тейт.

Але виплеснути на нього гнів я не встигла. Чаклун просто сів навпочіпки і почав збирати мої речі.

— І завтра не задасться, — тільки й відповіла я, намагаючись полагодити лямку. Руки тремтіли, магією б я зараз зробила тільки гірше.

— Давайте я, міс Крамер, — запропонував свою допомогу чоловік із легкою усмішкою на обличчі.

А я просто віддала йому сумку і почала згрібати в купу величезну кількість листків і шматків пергаментів, на яких я робила короткі записи з приводу та без. Починаючи від думок та зачіпок і закінчуючи запланованими справами.

Їх би давно вже перебрати і половину викинути, але зараз я вирішила просто повернути все назад у сумку.

— Ось, — під умілими пальцями лямка стала на місце, ніби й не відлітала зовсім.

— Дякую, — зітхнула я, скидаючи все, що знаходила на підлозі, назад у сумку. Туди ж кинула і своє посвідчення.

Джеремі знайшов під столом моє перо, яке варто було б віднести в лавку артефактора на ремонт, і відправив туди ж.

— Начебто все, — я встала з килима, підхопивши сумку за, як виявилося, не таку вже й надійну лямку.

— Заходьте ще, міс Крамер, — засміявся містер Тейт. — Ви вмієте піднімати настрій.

Я тільки кисло посміхнулася і вже збиралася йти, як чоловік хмикнув:

— Невже це запрошення, міс Крамер?

Обернувшись, я помітила в руках чаклуна один із двох квитків на театральну виставу, куди я завтра збиралася вирушити. Щоправда, з Грегорі, але…

— Якщо хочете, — тільки й знизала плечима, плюнувши на все.

— Заїду за вами ввечері, — легко озвався чаклун і змахнув квитком, що дістався йому.

А я навіть бровою не повела. Так сильно втомилася. І так хотіла спати.

Але невдачі цього дня не відступили. Повернувшись додому, я відчинила двері і... вступила у величезну калюжу, що розтікалася на підлозі у передпокої.

Кап… кап… кап…

Тяжкі краплі зривалися зі стелі і розбивалися вщент об дерев'яну підлогу.

Я повільно підняла погляд на дірку, якої цього ранку в даху ще не було, і закотила очі.

— Ми потонемо? — флегматично поцікавився Сальватор, з’явившись поруч.

— Ні, — пробурмотіла я і попленталася до підвалу за відром, щоб підставити його під дірку в стелі.

— Це все, що ти збираєшся зробити? — пирхнув фамільяр, спостерігаючи за тим, як я ліниво поставила баддю прямо в центр калюжі і пішла до спальні.

— Якщо я зараз спробую залатати діру самостійно, даю руку на відсікання, вона стане тільки більше, — глухо відповіла я, стягуючи з себе одяг. — Тож краще не ризикувати.

Сальватор явно не зрадів тому, що його відьма виявилася настільки ледачою. Але в його незадоволеному бурчанні нічого конкретного я розібрати не змогла. І тому із чистою совістю лягла спати.

Щоб наступного ранку усвідомити відразу дві речі.

По-перше, ми все ж таки потонемо, якщо нічого не зробити. Діра в стелі в сезон дощів — це як пробоїна в кораблі під час плавання.

По-друге, сьогодні ввечері і йду до театру разом із головним королівським слідчим.

— Чому ти мене не зупинив? — шикала я на Сальватора весь час, що збиралася до агенції. — Я ж зовсім не думала!

— А що такого? — нерозумно муркотів у відповідь він. — Ну, йдеш ти до театру з ним… і?

— Я йду з головою королівських слідчих! — паніка дзвінкими нотками віддавала в голосі.

— Ти з ним ще й працюєш, Дано, — нагадав мені Сальватор.

— Так, але це інше! — вперто відмахувалася я. — А тут… наче побачення!

— І що? Ти ж сама нещодавно шкодувала, що давно не ходила на побачення, — як і раніше, не бачив причин панікувати мій фамільяр.

— Але ж не з головним королівським слідчим!

Кіт зовсім по-людськи закотив очі і розчинився в повітрі, не бажаючи продовжувати розмову.

Вилив воду з відра, я повернула його на місце і поспішила в «Замковий отвір». День обіцяв бути простим, на відміну від вечора та ночі.

Так воно, загалом, і сталося. За день не відбулося практично нічого знаменного. Хіба що Тарі на місці не виявилося.

А ось увечері, коли я повернулася додому, переді мною постало вельми зрозуміле питання — що вдягнути?

З одного боку, після театру мені доведеться допитувати вампірів разом із королівським слідчим. Значить, краще щось практичне та просте. Може, навіть штани дістати, які припадали пилом на верхній полиці.

З іншого боку, я йшла до театру. І виглядати не за «погодою» не хотілося.

— У тебе ж побачення, — пролунало буркотливе ззаду. — Чого думаєш? Ти маєш ту синю сукню.

Сальватор, що з'явився біля ніг, тицьнув лапою в одну з найдорожчих суконь у моєму гардеробі. І, з одного боку, він мав рацію. А з іншого…

— Що, якщо містер Тейт справді вирішить, що я запросила його на побачення? — Видихнула я, торкнувшись пальцями темно-синьої спідниці.

Це вбрання я одягала лише раз у житті. На день видачі дипломів.

— Дано, — простогнав мені у відповідь фамільяр і розчинився у повітрі.

А я ще кілька миттєвостей люто кусала губу, не знаючи, що робити. І тільки коли в двері постукали, отямилася і схопилася за сукню.

Мабуть, ще ніколи в житті я так швидко не одягалася, не розчісувалась і не намагалася нанести хоч якийсь макіяж.

— Міс Крамер, я бачу, що ви вдома, — пролунало глузливе з ганку. — У вас світло горить.

— Прокля-я-яття, — верескнула я, на ходу хапаючи плащ і сумочку. — Відкрито, містере Тейт.

— Відкрито? — чоловік недовірливо потягнув двері і ступив у передпокій. — Вас що, нічому перша смерть не навчила?

А потім опустив очі і натрапив на відро. Нова крапля з гучним «плюхом» розбилася об поверхню і розлетілася бризками, які майже торкнулися його взуття.

— Так, а це що за твори мистецтва?

— Це…

Я нарешті віддерла гребінь від волосся і відкинула його убік. Але домовити не змогла, просто завмерши на місці.

Джеремі Тейт і до цього моменту здавався мені надто гарним для своєї посади. Але, як виявилося, до цього він не укладав волосся та не підбирав вбрання.

Сьогодні на порозі мого будинку стояв до сліпучості гарний чоловік. У чорному із золотими ґудзиками дублеті, з червоною квіткою в нагрудній кишені та чарівною посмішкою. Нижче подивитись я просто не змогла себе змусити.

Ні, головний слідчий точно одягнув сьогодні штани, але відвести погляд від його яскравих блакитних очей, у яких ніби танцювали демонята, я просто не могла.

— Міс Крамер, — приховуючи усмішку в куточках губ, покликав мене цей представник якоїсь найвищої ідеальної раси. — Я все ж таки хочу знати, навіщо ви набираєте дощову воду. Це для якось ритуалу?

— Е-е-е, ні, — я насилу розірвала зоровий контакт, подивившись на прокляте дерев'яне відро, яке ледве стискали місцями проржавілі металеві кільця. — Просто дах не витримав натиску стихії.

Чоловік задумливо глянув на стелю і тільки хмикнув:

— А ви до вирішення проблем підходите радикально.

— Радикально б я підійшла, якби заткнула цим відром дірку, — огризнулася я, обходячи обговорюваний предмет.

— Заради справедливості, вам би довелося дуже її розширити, щоб це вийшло, — похитав головою чаклун, а потім подивився на мене і посміхнувся тією самою посмішкою, яка грала в нього на губах кількома хвилинами раніше. — Маю визнати, виглядаєте ви просто надзвичайно, міс Крамер.

— Дякую, — підступно посміхнулася я у відповідь, не збираючись повертати комплімент.

Бач, ти! Моє вирішення проблеми йому не подобається!

Якби я вчора взялася вирішувати цю проблему, її просто не стало б. Разом із дахом.

— Раз ви готові скласти мені компанію, — промовив чоловік, простягаючи руку. — Або швидше навпаки…

— Ходімо вже, — перебила я.

— Ти вбиваєш усю романтику, — пролунало невдоволене мені в спину.

Сальватор умів підібрати момент і слова. І я б відповіла йому, що це все ж таки не побачення. А робота. Але чаклун уже відчинив двері і притримав їх для мене, пропускаючи вперед. Туди, де біля будинку стояв блискучий екіпаж зі скляним дахом.

— Ну, нічого собі, — тільки й сказала я, побачивши карету, якій судилося везти нас на виставу.

— Вам подобається? — недбало поцікавився чаклун, а кучер уже зістрибнув із козел, спустив сходи й відчинив дверцята.

— Завжди милувалася цими каретами, — не стала приховувати.

Усередині виявилося просторіше, ніж я думав. Скляним дахом затишно барабанив дощ, пахло свіжістю.

— То що це за вистава? — поцікавився містер Тейт, коли карета, похитнувшись, поїхала. У руках чаклун крутив квиток, що йому дістався.

— Там виступає одна підозрювана, — спокійно відповіла я і напоролася на докірливий погляд. — Що?

— А я вже подумав, що ви мене насправді вирішили на побачення запросити, міс Крамер, — награно зітхнув чоловік і посміхнувся.

— Я не звикла запрошувати на побачення, — сказала чисту правду і відповіла такою ж усмішкою.

— Ну, маю сказати, що у вас непогано виходить. Оригінально.

Я закотила очі, а чоловік засміявся.

Джеремі не став загострювати увагу на тому, що побачення загалом липове. Він, як справжній джентльмен, подав мені руку, першим вийшовши з карети. Купив освіжаючі напої та провів у партер.

Але ось коли згасло світло, а на величезну підсвічену сцену вийшли актори… 

— Як ви гадаєте, що це? — хмикнув чаклун, показавши на актора у неоформленному чорно-зеленому костюмі.

— Він просто лежить, — пошепки помітила я, нахиливши голову. — Посеред сцени.

— Кого він грає?

— Може, це черепаха?

— Чорна із зеленим? — похитав головою мій супутник. — Сумніваюся. Може, яка міфічна істота?

— Яка? Гігантський слимак?

Позаду нас зашипіли, вимагаючи тиші в залі.

А ми здавлено засміялися, переглядаючись як змовники.

— О, я так поспішаю! — закричав чоловік у червоному костюмі з пір'ям, вискакуючи на сцену. Між його ніг була затиснута палиця, увінчана штучною кінською головою. — На мене чекає моя кохана! І я… О ні! Це ж камінь!

І спіткнувся через того, чию роль ми не змогли визначити.

— Камінь?

— Камінь...

Я зиркнула на Джеремі. Він упіймав мій розгублений погляд і знизав плечима.

Актора, який грає камінь, ми зустріти не очікували. А вистава тим часом тривала.

— Що вона робить? — нахилившись до мене, поцікавився чаклун.

— Вмирає? — Припустила я, роблячи ковток напою.

— Так! — верескнула міс Яні, поправляючи руду перуку. — Я відчуваю ваше кохання, о милий лицарю!

— Тобто вона не вмирає? — флегматично поцікавився чаклун, підперши обличчя кулаком.

— Схоже, що вона живіша за живих, — підтримала я його, з жахом дивлячись на ту виставу, яка обійшлася мені в цілий золотий.

— Або я далекий від мистецтва, або це якась маячня, — зітхнув містер Тейт.

— Приєднуюсь до вашої коаліції.

— Тш-ш-ш! — знову пролунало з-за спини.

— Якщо на мене ще раз шикнуть, я за себе не відповідаю, — понизивши голос, пообіцяла я.

— Я вас за це навіть варті не здам, — підтримав мене Джеремі.

А вистава не закінчувалася. Актори стрибали по сцені, вигукували якісь не дуже пов'язані між собою слова. І іноді виповзав актор у костюмі каменю.

Він просто лежав, а через нього спотикалися. І щоразу від цього відштовхувався розвиток сюжету. То дама впаде в руки лицарю, то карета зламається і з'являться розбійники, то ці ж розбійники ногу об нього зламають.

— Може, їм міст через цей камінь збудувати? — зітхнув чаклун.

— Можна його просто в річку викинути, — пробурмотіла я, відкинувшись на спинку крісла. — Або оштрафувати.

— Камінь? — хмикнув Джеремі.

— Так, у цього каменя таке насичене життя, що йому настав час хоч якось взяти участь у долі королівства.

— Тш-ш-ш!

— Ну все, я попереджала, — зітхнула я, починаючи закочувати рукави.

— Може, простий підемо? — перехопив мою долоню чаклун.

А від такого простого дотику в мене мурашки по руках побігли.

— Мені ще з однією акторкою після виступу поговорити треба, — шкодуючи себе, поділилася я планами. — Ще б зрозуміти, хто вона.

— В якому сенсі? — Джеремі пожвавішав. — Розкажіть, що це за справа. Це точно буде цікавіше, ніж вистава.

— Тш-ш-ш-ш!

Ми з чаклуном обернулися одночасно. Я блиснула очима на літню пару, що сиділа позаду. А містер Тейт продемонстрував їм значок королівського слідчого.

— Ще один звук, — промовив чоловік із загрозливими нотками в голосі, — і вас затримають за спробу перешкодити слідству.

Ніхто більше не пікнув. А я розповіла чаклунові деталі справи, за яку взялася. Показала підозрювану.

— Вона сирена, — за кілька хвилин ідентифікував її голова королівських слідчих.

— Сирена? — насупилась я, дивлячись на дівчину, що скаче по сцені. — Тоді вона справді могла приворожити брата замовниці.

— Це дуже легко перевіряється, — підказав чоловік. — Сирена не зможе збрехати, якщо опустити її руки у воду.

— Серйозно? — я здивовано скинула брови. — Мені здавалося, що це легенда.

— Легенди теж на чомусь ґрунтуються.

Я помовчала кілька хвилин, а потім кивнула:

— Дякую за підказку.

— Хочете ще одну, міс Крамер?

— Не відмовлюся.

— Вам сьогодні не вдасться поговорити з нею. Подивіться туди.

Чаклун вказав кудись у бік куліс.

Через них виглядали кілька чоловіків із величезними букетами квітів. І серед них був брат моєї замовниці.

— Хочете сказати, що ми даремно сюди прийшли? — зітхнула я.

Значок значком, але говорити з сиреною потрібно було віч-на-віч.

— А ми даремно сюди прийшли? — грайливим тоном поцікавився чаклун і посміхнувся.

Я кашлянула, відганяючи збентеження:

— Ну, сьогодні ми дізналися, що простий камінь може вершити долі.

Джеремі засміявся. А ззаду пролунало тихе покашлювання, що явно натякало на те, що ми поводимося неналежним чином.