— Міс Крамер, — кучер зупинив карету і відчинив дверцята, — дозвольте.

Я не дуже охоче вибралася з екіпажу на одній із глухих вуличок людського кварталу. І зіщулилася. Навіть удень у цьому кам'яному лісі було не по собі. Якось надто похмуро.

— На вас чекають на паралельній вулиці, — додав перевертень, який мене сюди привіз.

Переконавшись, що я все зрозуміла, він стрибнув на козли і клацнув поводами. Під гуркіт коліс я залишилась у житловому людському кварталі одна — у стовпі піднятого каретою пилу.

Провісники сезону дощів тут відчувалися гостріше. Пориви вітру раз у раз хлестали по щоках, збивали волосся і тягли кудись убік юбку сукні.

Зібравшись із духом, я пішла туди, де на мене чекали. І, на власний подив, за кілька хвилин опинилася на практично повністю оточеній вулиці.

Ні, прості люди продовжували час від часу проходити повз, ніби нічого не помічаючи. Але я бачила демона в тому темному провулку, чаклуна, який ніби ненароком розмовляє з перевертнем у кількох метрах від мене…

Для сьогоднішньої вилазки королівські слідчі обрали тих представників магічних рас, які могли б хоч віддалено зійти за людей. Особливо якщо приховати роги під каптурами, а колір райдужок та форму зіниць прикрити окулярами.

Джеремі я знайшла за кілька хвилин. Чаклун дивився на мене весь цей час з-під полів капелюха-котелка.

Темний плащ, тростина зі срібним набалдашником і блискуча печатка на середньому пальці правої руки. Це все, що я встигла відзначити, коли опинилася поряд.

Ну і ще те, що він був вищим, ніж мені здавалося до цього.

— Доброго дня, міс Крамер, — тихо привітав він. — Ви затрималися.

— Чому ми тут? — проігнорувала я докір. — Хіба допит не проводиться у вашій вежі?

— Тільки якщо на допит запрошують магічних істот, — трохи нахилив він голову. — А ми з вами сьогодні діятимемо від імені людей.

— Зачекайте, що? — я спохмурніла, не розуміючи, про що він взагалі говорить.

— Сьогодні ви і я люди, — повторив чаклун. — Дозвольте ваше посвідчення, міс Крамер.

Я простягла йому значок, досі перебуваючи в шоці.

Тобто нам зараз не просто потрібно буде допитати якусь кількість людей, але ще й вдати, що ми немагічні істоти? Я детектив, а не акторка. Як він собі це уявляє?

— Ось, — мені повернули посвідчення, наклавши на нього чари відводу очей. — А тепер нам час. Ми й так уже запізнюємось на зустріч.

— Допит проводитимете особисто ви? — Я вийшла на новий рівень подиву.

Скільки співпрацювала з містером Ехтеном... Він ніколи не займався допитами. Так, колишній глава вів якісь справи. Але сам рідко покидав вежу. Гном параноїл і казав, що палацовий квартал анітрохи не безпечніший за людські. Тому що саме в палацовому — людям і магічним сутностям можна крокувати одними вулицями.

— Так, — кивнув містер Тейт. — Цю справу веду я. Ходімо.

І першим ступив у триповерхову будівлю із сірого каменю.

Я мовчки піднялася за ним на третій поверх. Так само, не розкриваючи рота, почекала, поки нам відчинять двері після третього стуку. І мовчки ж увійшла слідом за головним королівським слідчим у крихітну квартиру з однієї кімнати.

Тут і три ліжка. І щось на зразок кухні. І, судячи з запаху, туалет.

— Чим можемо допомогти вам? — нас зустріла худорлява висока жінка років п'ятдесяти. Запране сіре плаття, прибране під такий же сірий чепчик чорне волосся з проблиском сивини.

— Місіс Вархарські, ми у справі про…

— Вбивство моєї дочки, — підібгала вона тонкі безкровні губи. — Знову? Скільки разів я повинна повторювати те саме?

Я вловила роздратування.

Непоганий каталізатор для перевірки решти емоцій.

— Перепрошую, я не представився, — так само чемно відгукнувся Джеремі. — Містер Вейт, місіс Вархарські. І моя помічниця, міс Рамер. Справу про вбивство вашої дочки передали мені.

Ось це рівень конспірації! Невже якщо трохи видозмінити наші прізвища, то ніхто не ставитиме запитання?

— Помічниця? — мати загиблої пирхнула, окинувши мене підозрілим поглядом. — З якого переляку жінкам можна розслідувати злочини?

— Часи змінюються, місіс Вархарські, — стримано відзначив головний королівський слідчий. — Але в цій ситуації міс Рамер виступає в ролі тієї, що зможе допомогти нам, чоловікам зрозуміти почуття і думки вашої дочки. І, можливо, буде корисна, що позначиться на якнайшвидшому затриманні злочинця.

Оце так пояснення!

Я продовжувала мовчати, намагаючись максимально вжитися в роль покірної овечки, яка просто бажає допомогти невтішній матері.

До речі, такаю жінка зовсім не здавалася.

Вона тільки зітхнула і, склавши руки на грудях, буквально наказала:

— Задавайте свої питання і йдіть геть, пане детектив. Вам тут не раді.

— Дякуємо за згоду допомогти слідству, — блиснув сталевою витримкою чаклун. — Місіс Вархарські, скажіть, з ким спілкувалася ваша дочка?

— Я вже відповідала на це питання! — відмахнулася вона. — Моя Елен відвідувала жіночу школу при храмі. І мала міцну дружбу лише з дівчиною на ім'я Карен.

— Чи були ще якісь друзі Елен? Можливо, за листуванням. Чи… не з людей?

Це питання виявилося несподіваним навіть для мене. А вже для матері постраждалої... Та вона так швидко і так вогненно розлютилася, що мене аж пересмикнуло від обурення, яке я відчула, як справжнє полум’я!

— Та як ви смієте! — Вигукнула жінка. — Моя Елен була пристойною дівчиною! Вона б нізащо в житті не посміла навіть заговорити з цим магічним брудом!

— Нам треба опрацювати всі можливі теорії, місіс Вархарські. — І знову я відчула крижаний спокій, що випромінював чаклун. Ні натяку на емоції. — Ніхто не намагається образити вас чи пам'ять про вашу дочку. Але, якщо вона знала чи спілкувалася з ким із магічного світу, це могло бути причиною її вбивства. З боку тих, хто не схвалював таких зв'язків.

— Та я б тоді своїми руками її вбила! — у серцях видихнула жінка.

А я, на свій жах, вловила залізну рішучість у її словах.

— Де була Елен у ніч убивства? Допоможіть нам скласти її шлях... адже знайшли її неподалік будинку.

— Моя дочка поверталася з вечірніх занять, — повідомила жінка. — Затрималася. Я вирішила, що вони з Карен забулися і не стежили за часом.

Джеремі тільки кивнув і поставив ще одне запитання. І ще. Але всі вони зводилися до того, хто міг бажати дівчині зла. Які були мотиви. І чи точно вона не мала жодних зв'язків з магічними расами.

Пішли ми через якісь півгодини, які здалися мені вічністю. Може, через те, що мені не вдалося й слова сказати. А може, тому, що емоції людської жінки били мене на розмах, змушуючи втрачати подих.

— Що скажете, міс Крамер? — запитав детектив, коли ми опинилися за кілька вулиць від того будинку.

І я тільки зараз зрозуміла, що ми вдвох просто йдемо похмурими вузькими дорогами, як звичайна людська пара.

— Вона не журиться, — видала я насамперед. — Жодної краплі жалю, що її дочка загинула.

— Це я помітив і сам. Що ще?

— Сильне обурення під час спроб розпитати про зв'язок із магічними расами.

— Міс Крамер, нагадайте, чому я попросив вашої допомоги? — з глузуванням уточнив містер Тейт.

— Тому що я гарний фахівець, — ніяково пожартувала я. А потім зітхнула і промовила: — І до цієї подруги дочки місіс Вархарські ставиться зневажливо, ніби навіть спілкування між ними не повинно бути.

— А це дивно. Адже Міс Карен — дочка храмовника.

— Її вже допитували?

— Так. І її не було в столиці того дня, коли вбили міс Елен. А це означає, що вона не зустрічалася з подругою.

— Наскільки достовірною є інформація, що міс Карен не було в місті? — Чомусь напружилася я.

— Алібі перевірено, — запевнив мене чаклун. — До того ж міс Карен набагато невтішніше матері Елен.

— Алібі матері перевірили?

— Намагаєтеся образити? — пирхнув Джеремі.

— Зовсім ні. — Я вже була десь глибоко у своїй підсвідомості, намагаючись вичепити ті деталі, що мене бентежили. — А хто з ними ще мешкає? Ліжка три.

— Молодша сестра Елен. Теж алібі перевірено. Під питанням була тільки її мати. Тому ви були присутні на повторному допиті.

Уф! Та й у кого міг бути мотив позбавити дівчину життя? Якщо вона була такою непримітною. У тому досьє, що надали люди, прямим текстом сказано, що на тілі загиблої залишився мідний ланцюжок. І гаманець з грошима.

Це не пограбування.

— Тоді що це, спонтанне вбивство? — припустила я і напоролася на тяжкий погляд голови королівських слідчих.

— Це найгірший результат, міс Крамер. Адже ми всі підозрювані.

Я опустила погляд, розглядаючи сірі камені дороги. Ми продовжили йти вдвох. Інші детективи якщо й не покинули житловий людський квартал, то на очі не траплялися.

— Чому вони вирішили, що вбивця із магічних? — бурмотіла я собі під ніс, уже не розбираючи, куди йду. — Що могло б наштовхнути на цю думку простих людей? Слідів магії вони не знайшли б. Будь це, скажімо, фея. Отрута… якби й знайшли, які гарантії, що підмішала її не людина?.. Що такого могло бути на тілі жертви, що вам не віддали тіло і…

— Міс Крамере, ви завжди розмовляєте про справи вголос? — хмикнув головний слідчий, про якого я на мить забула.

Здригнулася і підняла очі на чаклуна. Але ні натяку на сміх не помітила.

— Ні, не завжди, — зізналася я. — Тільки коли щось не сходиться в тих доказах, що вже є…

— На голодний шлунок завжди погано думається, — промовив містер Тейт. — Ви сьогодні обідали?

— Що? — я навіть вухам своїм не повірила. — Ви готові зараз говорити про їжу?

— Краще говорити про їжу, аніж про те, про що столиці знати не варто, — зауважив він. — Давайте пообідаємо. Може, що й спаде на думку.

І з цими словами мене потягли у бік звичайної таверни.

У людських кварталах я ще ніколи не їла. І чомусь мені здавалося, що це цілком здорове рішення. Навіщо провокувати людей просто своєю присутністю.

Але чаклуна ця думка, здається, не відвідала. Він вибрав столик на двох біля вікна і зробив замовлення, навіть не уточнивши, щоб я хотіла з'їсти.

Сиділи в тиші доти, доки рознощиця не поставила перед нами дві тарілки зі смаженим м'ясом, политим журавлинним соусом. І глечик із лимонним напоєм.

— Бачу, ви на роботі не п'єте, — скинула я брову, принюхавшись до вмісту глечика.

— Так, ще раз нагадайте мені, чому я вирішив взяти вас у помічниці? — цього разу чоловік не стримав усмішки. Вона торкнулася куточків губ.

— Тому що вам радив мене містер Ехтен, — відповіла я. — І ось він пив на роботі. І багато.

Не знаю, навіщо я сказала останнє. Мабуть, справді з голоду мізки починали погано працювати.

— Приємного апетиту, — додала я, взявши до рук виделку з ножем.

Головний королівський слідчий нічого на це не відповів. Мовчки наповнив лимонним напоєм наші кубки і повільно підніс свій до губ, ніби йому сьогодні більше нікуди не треба було поспішати.

А я, вгамувавши перший голод, зважилася на крихітну зухвалість. Поки що головний королівський слідчий був у відносно хорошому настрої.

— Містере Тейт, чи можу я попросити вас про взаємну допомогу? — спитала, знявши зубами з виделки шматочок м'яса.

Незважаючи на те, що готували тут без застосування магії, їжа виявилася смачною.

— Поки що ви, міс Крамер, не принесли користі розслідуванню, — справедливо зауважив чаклун, продовжуючи розглядати щось на сірій та нудній вулиці. — То чому б мені допомагати вам у якійсь вашій справі?

— Це поки що, — не стала сперечатися я. — Але ваша допомога мені потрібна зараз.

— Справді? — Джеремі нарешті глянув на мене. — І що ж ви хочете, міс Крамер, за вашу гіпотетичну допомогу слідству?

О-о-о, якщо він думає, що відбудеться від мене чимось одним, то дуже помиляється. Тут така справа розгортається!

Але поки що не варто повідомляти про це чаклунові. Нехай думає, що мені від нього буде потрібна лише одна послуга.

— Потрібна невелика допомога в моїй справі, — повідомила я. — Нічого складного.

Ага, як же! Інакше я не зверталася б до головного королівського слідчого.

— Добре, — важке зітхання. — Але ж ніяких термінів, міс Крамер.

— Чудово, — я переможно посміхнулася і виклала все те, що мені потрібно було від містера Тейта.

Зручно все ж таки мати зв'язки в королівському відділі.

Але, здається, чаклун моєї радості не поділяв. Варто було йому почути про мої підозри і про те, яку роботу треба провернути, як чоловік пирхнув:

— Міс Крамер, і це ви називаєте невеликим проханням?

— Найкрихітнішим з крихітних, — підступно посміхнулася я.

А що? Це правда! Далі буде тільки більше. Тож нехай не розслабляється.

Перехопивши виделку іншою рукою, я відразу вляпалася в журавлинний соус.

— Та що таке! — роздратовано зітхнула і потяглася за серветкою.

Та так і завмерла, дивлячись на свої пальці.

Спину ніби пронизав розряд блискавки. А попереком прокотилася хвиля холоду.

— Ось серветка, — Джеремі подав мені білий квадратик. Але я навіть не глянула на нього, продовжуючи гіпнотизувати пальці.

— Згадала, — охнула я і злякано подивилася на чоловіка. — Коли я знайшла міс Вархарські! Я… Я намагалася намацати в неї пульс і забруднилася. У її крові. Там, здається, була ціла калюжа... Вона ще не засохла... Значить, убили її в тій підворітті...

— Нам час, — сухо повідомив чаклун. Кинув кілька монет на стільницю і, схопивши мене вище ліктя, змусив підвестися.

На нас уже косилися, коли містер Тейт виштовхав мене надвір. І дістав крихітний кристал синьо-зеленого кольору.

— Зараз прибуде екіпаж.

— Ви мене почули? — хитнувши головою, я скинула ступор від спогаду, який геть-чисто стерся з моєї голови до сьогодні.

— На жаль, міс Крамер, вас почув не тільки я, — похмуро повідомив чаклун, а наприкінці вулиці вже чулося швидке перестукування кінських копит. — Ви хоч думаєте, що й де кажете?

— Як я забула про це? — тільки й ойкнула, коли чоловік обхопив мене за талію, не знайшовши в мені ні краплі свідомості, і засунув у карету.

— Міс Крамер, отямиться, — клацнув чаклун у мене пальцями перед носом. А за вікнами невеликої чорної карети замиготіли сірі однотипні будинки. — Ви зараз видали нас обох із тельбухами.

— Я… Я просто ніколи не забуваю нічого, що стосується справ, — роздратовано прошипіла я, грюкнувши долонею по м'якій оббивці сидіння.

І в ту ж мить охнула від болю, що прострілив долоню.

— Все буває в перший раз. Я вас почув. Це важлива деталь. За умови, що ми так і не отримаємо тіло чи хоча б висновку про травми.

Я тільки кивнула, все ще відчуваючи себе втраченою.

Ніколи. Нічого. Не забувала.

А тут…

Двері екіпажу відчинилися якраз біля мого будинку.

— Вже? — здивувалася я, а у вухах задзвеніло.

Та що зі мною таке?

— Ви самі до ґанку дістанетеся? — поцікавився чаклун.

Мені довелося зібрати всю волю в кулак, щоб зрозуміти, про що мене запитують.

Кивнувши, я вислизнула надвір і похитнулася. Але від руки кучера, що стояв поряд, відмахнулась.

— Дякую, — кинула невпопад і зробила крок до дверей.

Темрява заслала очі. 

Провал у пам'яті. Пальці, що стискають ручку дверей. Темрява. Клацання замка, що відкривається. Провал. Запах рідного дому. Темрява і світ, що похитнувся.

Холодна підлога під руками.

І демонічний біль у долоні. У долоні зі шрамом.