Дзенькіт дзвіночка над головою змусив мене здригнутися. За плечі обійняло таке неприємне відчуття, ніби я роблю зараз якусь дурість.

І з якого переляку я саме сьогодні вирішила випробувати долю? Те, що я нарешті стала детективом, не означає, що я готова пожертвувати своєю душею заради примарного шансу увійти у повну силу.

Та щоб його! Більшість відьом проживають так усе своє життя. І нічого! Не страждають.

Проте ця решта знаходить собі відносно безпечну роботу, на відміну від мене.

— Доброго вечора, — низький глибокий голос перервав мої панічні думки.

Крамниця, в яку я все ж таки увійшла цього вечора, виявилася крихітною і дуже темною. Уздовж стін тяглися стелажі під товстим зачарованим склом. Що було під ним, сказати було складно. Лише подекуди вгадувалися контури товарів, які тут пропонувалися.

Хазяйка вийшла до мене сама. Невисока темноволоса жінка старша за мене років на десять. Тонкі риси обличчя, зелені очі та грайлива родимка над верхньою губою.

Вона пройшла до вузької стійки з чорного дерева і зупинилася, дивлячись на мене.

— Доброго вечора, — у роті пересохло, руки затремтіли.

Мабуть, я вперше за останні кілька років зазнала справжнього страху перед невідомістю та власними рішеннями.

— Чим можу допомогти, сестро? — поцікавилася вона, повільно розтягуючи голосні. Не так, як Тарі, але дуже схоже. — Трави, мінерали, інші інгредієнти?

— Я ... — "Просто подивитися?" Дурниці! — Я хотіла б випробувати долю, сестро.

Промовивши ці слова, я відрізала собі шлях до відступу.

— Ти впевнена у цьому рішенні? — трохи схилила голову вона, темне волосся густою хвилею сповзло з плеча. — Я відчуваю страх.

— Я теж його відчуваю, — пожартувала я. А жінка за стійкою легко усміхнулася.

— Ти знаєш, як проходить ритуал?

— Так… Ні… Частково.

Уф! Дано, заспокойся! Поводишся так, ніби тобі десять, і ти вперше з примарою зустрілася.

Але господиню крамниці мій белькіт не збентежив. Вона тільки кивнула і попрямувала до одного зі стелажів. Провела довгим пальцем по товстому склу і заговорила.

— Ти маєш принести у жертву частину своєї душі. Частину власної крові. І частину свого життя. Це посилить поклик. Якщо на нього відгукнеться сутність, ти не тільки повернеш собі все втрачене, але й здобудеш особливий дар. Увійдеш у повну силу. А якщо ж поклик залишиться без відповіді…

— Я можу сильно постраждати, — закінчила я за неї.

— Смертність дуже рідкісна у цьому ритуалі, — ніби заспокоюючи, промовила вона. — Але наслідки є суттєвими. Подумай тричі, чи готова так ризикнути.

Та я взагалі просто подивитись зайшла!

Але якщо серйозно… Фамільяр був потрібен. Може, не зараз… Але це не скасовувало факту потреби. Не завадив би й особливий дар, яким той зі мною міг би поділитися. Який це буде дар, залежить лише від сутності, що відгукнеться.

Якщо сутність набуде форми чайки, значить відьма зможе літати. Без мітли. Якщо ж стане змією, то відьма втратить чутливість до отрути. Якщо фамільяр виявиться совою, то темрява більше не буде перешкодою.

Я завмерла, не знаючи, що відповісти. А потім просто видихнула. Якщо вже ноги принесли мене сюди саме сьогодні, це щось означає. Я вісім років не могла перетнути цей проклятий поріг, а зараз стояла в лавці і дивилася на відьму, що терпляче чекала відповіді.

— Я прийшла за фамільяром.

Незважаючи на всі сумніви, голос пролунав твердо та впевнено.

— Добре, — вона знову посміхнулася. — Тоді йди за мною, сестро.

Це все, що вона сказала, подавшись у глиб крамниці. Я минула стійку і теж поринула в напівтемряву задніх кімнат. Таких крихітних, як і торговий зал. Пройшла за господинею вузьким коридором. І ступила слідом за нею в найдальшу кімнату. Де посередині було розведено вогнище, а над ним на розпірках височів пузатий чорний котел.

— Подумай ще раз, — сказала відьма, жестом вказавши на місце, яке треба зайняти. — Дороги назад не буде.

— Її вже немає, — зітхнула я, зайнявши потрібне місце. І ухваливши остаточне рішення.

Будь що буде. Я готова пожертвувати частинкою себе заради того, щоб отримати можливість увійти у повну силу. Чи так, чи все, чого я зможу досягти в житті, — місце молодшого слідчого у «Замковому отворі».

— Добре, — вона прийняла мою відповідь і почала розставляти флакони та коробки на крихітному столику, який я навіть одразу не помітила. Так добре він сховався за пузатим боком казана.

Прозора вода в чані починала булькати, тепло від вогнища охоплювало приміщення затишними обіймами. Запахло м'ятою та розмарином.

— Заплющ очі, — наказала жінка, відправляючи в котел перший пучок трав. — Вдихни.

Я підкорилася.

— Розслабся, — продовжувала командувати вона, а у воду вилилося якесь зілля.

Таїнство навколо призову фамільяра було завжди. Дивно, як мені не зав'язали очі. Адже лише деякі відьми мали силу провести такий ритуал. Лише ті, хто був відьмою у тринадцятому коліні. І всі попередниці мали увійти у повну силу.

— Уяви, що ти одна. Ти відчуваєш увесь світ, можеш дотягнутися розумом до будь-яких його куточків, — голос звучав заспокійливо. — Ти тягнешся до тієї сили, що тебе тягне. Кличеш її.

Шурхіт порошку, що висипається у воду.

— Твоя душа поділяється на частини, життя прагне вперед, а кров.., — у мою долоню вклали кинджал. І моєю ж рукою змусили зробити надріз на іншій долоні.

Але болю я не відчула.

— Твоя кров передається силі, що ти зараз відчуваєш.

Транс ставав дедалі глибшим. Я поринала в почуття спокою та прийняття. Але, як і раніше, не відчувала жодної сили, до якої мене б тягнуло.

Та тільки страху це не викликало. Я була готова пожертвувати та не отримати нічого. Давно була готова, але сама собі не могла зізнатися до цього моменту.

— Назви своє ім'я, — прошелестів десь поряд голос. Такий тихий, що його заглушив сплеск води, у яку опустили мінерал. — Ім'я, за яким сутність знайде тебе. Дай йому шлях до тебе.

— Веледана, — видихнула я ім'я, яким останні десять років майже не користалася.

— Зараз!

Мене штовхнуло у груди з такою силою, що я не просто не встояла на ногах… Мене відкинуло до стіни, хруснули ребра, а біль охопив усе тіло.

Охнувши, я розплющила очі, розуміючи, що сиджу біля стіни, добренько приклавшись головою об каміння.

— Здається, я неправильно місце вказала, — скривилася відьма і вказала кудись вище за мене.

Буквально на відстані витягнутої руки частина каміння була зачарована м'якістю. Якби я відлетіла, куди треба, не відбила б собі мізки.

— Пробач, — зітхнула вона, ступивши до мене і простягнувши руку.

За допомогою господині крамниці я стала на ноги, почуваючи себе так, ніби з мене всі сили висмоктали. Що, втім, і не дивно, адже я щойно розщепила свою душу на дві частини.

— Уф! — похитала головою, намагаючись зібратися з думками. — Що тепер?

— Тепер чекай, — відьма перехопила мою руку, яку порізала кинджалом. На долоні рожевів рубець, що затягнувся. — І стеж за міткою. Якщо вона пропаде, сутність відгукнулася на твій поклик.

Я кілька довгих секунд нічого не розуміла, розглядаючи шрам, якого соромилися ті, на чий поклик не відгукнулися. І кивнула.

— Дякую.

— Дякую? — хмикнула вона і простягла долоню. — Тридцять срібних монет. Дякую!

— Хіба це не найсвященніший ритуал, який вимагає оплати лише кров'ю та душею? — пирхнула я, потягнувшись за гаманцем.

— Ритуал — так, — спокійно озвалася хазяйка крамниці. — А ось я — ні. Мені ще платити за оренду.

І кілька разів поворухнула пальцями, натякаючи на те, що я її затримую.

Зрештою я віддала майже всі свої гроші. Навіть за будинок нема чого було віддавати наступного тижня. Потрібно терміново розібратися з цим містером Фольком. Або мені доведеться жартувати і показувати фокуси в людських кварталах, щоб заробити на хліб.

Залишивши за спиною крамничку, яку обходила десятою стороною кілька років, я попрямувала до потрібного відділення банку. Сонце ще не сіло, а отже, вони мають працювати.

Заклик сутності став чимось несподіваним та незапланованим. Але не хибним. І тепер значно схудлий гаманець натякав, що настав час поквапитися не тільки через перевертня, який мене ні в що не ставив, як слідчого.

І нехай лише спробують у банку не обробити мою заявку на зустріч хоча б із одним із гномів. Я до них зі всіма своїми речами переїду! Навіть не чекатиму виселення за несплату.

У такому бойовому настрої я й дісталася місця, де перетиналися вулиця Тисов та проспект Котлів. Піднялася по сходах і знайшла поглядом вже знайому гномку, яка в цю саму мить спілкувалася з ельфом у класичному зеленому костюмі.

Чекати, доки вона впарить йому якийсь непідйомний кредит, у мене часу не було. Я підійшла до неї, ігноруючи обурений погляд вухатого, дістала своє посвідчення і підняла брови.

— Доброго дня, — чергова посмішка на її обличчі. — Зачекайте, будь ласка, своєї черги. Або скористайтесь допомогою іншого консультанта.

Остання фраза звучала знущально з огляду на те, що працювала вона зараз одна. А другий консультант поспішив втекти, тільки я зробила крок усередину.

— На жаль, змушена наполягати на терміновості справи, — таким же тоном озвалася я і повернулася до ельфа. — Ви ж не заважатимете слідчому в його роботі? Запевняю вас, мені потрібно лише кілька хвилин.

Вухатий ще кілька хвилин розглядав моє посвідчення, де я нарешті була сама на себе схожа. І кивнув.

Гномка ледве чутно рипнула зубами. А потім знову розпливлася у усмішці, коли я поглянула на неї.

— На жаль, вашу заявку ще не було розглянуто, пані детектив. З вами обов'язково зв'яжуться, як тільки роботу буде зроблено. На жаль, фахівці, до яких ви бажаєте потрапити на зустріч, в даний момент не можуть вас прийняти.

Вона ще довго відмовлялася б і продовжувала вішати мені локшину на вуха. Але в мене до неї було зараз лише одне запитання.

— У яких відділах працюють містер Фольк, містер Статілбус і містер з місіс Кістердач?

Гномка дивилася на мене кілька секунд.

— Усі вони працюють в одному відділі, пані детектив. У відділі страхування.

Я кілька миттєвостей насолоджувалася приємним дзвоном у вухах, а потім радісно посміхнулася.

— Дякую і гарного вечора!

З цими словами я вискочила з будівлі банку. І бігом кинулася до агенції «Замковий отвір». Варто було прикластися головою об каміння, як усі деталі склалися у загальну картинку.

Не знаю, як мені вистачило сил стільки пробігти на підборах, але в агенцію я просто влетіла, мало не збивши з ніг Грега. Ельфеня відскочив від мене на метр, злякано витріщивши очі.

— Веле…веле…веле…

— Дана, — допомогла я йому і широко посміхнулася. — Містер Деф ще на місці?

Горе-художник ствердно кивнув і схопився за серце, намагаючись перевести подих.

— Пробач, — я ляснула його по плечу і кинулася до кабінету перевертня.

— Дано, ти ж пішла? — пролунав здивований голос Кіта із сусіднього приміщення.

Пригальмувавши на мить, я схопилася за одвірок і зазирнула до чаклуна і фавна:

— Пішла і повернулася. Я ж обіцяла, що сьогодні надам звіт щодо містера Фолька.

Тарі здивовано підняв брови:

— Та го-о-оді тобі.

— Міс Крамер? — двері до кабінету перевертня грюкнули. — Що відбувається?

Я повернулася до начальника, не в змозі перестати посміхатися.

— Я маю звіт щодо справі містера Фолька. На ваш стіл потрібно забиратися, щоб його розповісти, чи можна залишитись на місці?