У відділі королівських слідчих мені доводилося бувати кілька разів. То на екскурсії разом із потоком, то коли допомагала главі, що вже пійшов у відставку, розбиратися з крадіжками в королівській скарбниці... Ех, скільки надій я на нього покладала. Добрий мужик був, і начхати, що гном.

Він тоді першим зрозумів, що коїться щось надто дивне. І не заважало б на допити свідків запросити відьму із емпатичним даром.

Та ще й вийшов на мене сам, коли знадобилося. А потім його усунули від справ. І зараз я навіть не уявляла, до кого мене веде цей конвой.

Чому я вирішила, що ми йдемо до голови? Просто тому, що мене вели до того самого кабінету, куди я на шостому курсі кілька тижнів ходила як на роботу.

— Сюди, міс Крамер, — переді мною відчинили двері і пропустили вперед.

Я зробила крок усередину і подумки свиснула.

При гномі кабінет виглядав як тронний зал.

Купа відполірованих металевих поверхонь. Половина з цих металів, звичайно, була дорогоцінною. Друга половина була імітацією, але все одно виглядала гідно. А скільки ліпнини було на білих стінах та стелі! Не порахувати і не роздивитися.

Зараз ж кабінет голови більше нагадував гостьову кімнату в таверні середнього класу. Стриманий сірий колір стін, дерев'яні меблі, крихітний камін у кутку і тонкий чорний килимок на підлозі.

Незвично.

— Містер Тейт, підозрювана прибула, — відрапортував один із моїх конвоїрів.

Тейт... Прокляття, я забула глянути на табличку на дверях!

Цікаво, це новий голова? Чи в цьому кабінеті засідає тепер хтось інший?

Цей містер Тейт сидів за столом, перебираючи папери. І навіть не одразу підняв погляд. Зволів звернути на мене увагу, тільки коли весь загін слідчих вийшов у коридор і зачинив за собою двері.

Містер Тейт виявився темноволосим чаклуном років тридцяти. Звичайна стрижка, але при цьому легка щетина на щоках, наче він кілька днів не виходив зі свого кабінету. Злегка витягнуте обличчя, світла шкіра та сіро-блакитні очі. Навіть більше блакитні, ніж сірі.

Світла сорочка із закоченими до ліктів рукавами, сіра жилетка.

Якоїсь миті я зрозуміла, що просто витріщаюся на симпатичного чоловіка в кріслі голови.

Якщо цей містер Тейт все ж таки новий глава, він повинен бути наймолодшим з тих, хто коли-небудь обіймав цю посаду.

— Проходьте, міс Крамер, — оксамитовий баритон. Як у головних акторів якихось п'єс, але ніяк не у борців із злочинністю. — Сідайте.

— Доброго дня, — відповіла я, опустившись у незручне тверде крісло навпроти чоловіка.

Спідниця темної сукні зашелестіла, корсет вп'явся в ребра.

— Не таке вже й добре, — задумливо протягнув чоловік, упершись у мене поглядом. — Принаймні, для Елен Вархарські.

Це ім'я я чула вже вдруге. І навіть не знала, про кого йдеться. Не про ту ж бідолаху, яку я в підворітті вчора знайшла?

— Скажіть, ви були знайомі із загиблою? — уточнив містер Тейт, витягаючи з чорнильниці перо і підтягуючи до себе кілька аркушів паперу.

— Сьогодні вперше почула це ім'я, — відповіла я. А потім здригнулася під проникливим поглядом світлих очей і твердо промовила: — Ні. Із загиблою я знайома не була.

— Добре, — чоловік щось відзначив на папері. — Де ви були вчора ввечері, міс Крамер?

— Поверталася з роботи… Я так розумію, йдеться про ту жінку, яку я знайшла на вулицях людського кварталу?

— Правильно, — ще один підозрілий і пронизливий погляд. — Це ви вбили її, міс Крамер?

Він такого прямого питання я навіть повітрям поперхнулась. Невже він думає, що вбивця ось так легко зізнається? Я вбивцею не була, але якби була… та в житті правдиво не відповіла б!

— Ні.

— Що ви робили в людському кварталі в таку пізню годину? Як знайшли міс Вархарські? І через скільки повідомили про це?

Я відповіла на його запитання швидко та коротко. Повідомивши все те, що було необхідно будь-якому слідчому. Чоловік ніяк не реагував, записував мої слова. А потім відклав перо і глянув прямо.

— Міс Крамер, ви помітили щось підозріле того вечора?

— Ні, — я хитнула головою і відразу нахмурилася. — Точніше…

— Точніше, — підштовхнув мене до потрібної думки містер Тейт, трохи нахиливши голову і зазирнувши в очі.

— Я чому і підійшла до неї. В мене спрацювала інтуїція.

— Інтуїція? — здавалося, чаклун не відразу зрозумів, про що я говорю.

— Правильно. У відьом з цим усе добре. Ми відчуваємо небезпеку. І вона там була.

— І замість того, щоб якнайшвидше втекти, — примружившись, промовив він, — ви вирішили перевірити, звідки ця небезпека походить?

— Я детектив, містере Тейт. І небезпека це те, чому я хочу присвятити своє життя. Так що так, я вирішила перевірити.

Цей допит здавався якимось знущанням. У ньому все було не так.

Його проводила одна людина. Не було активовано жодного записуючого артефакту. Та й взагалі… чому мене допитує голова королівського відділу слідчих? Невже у них скінчилися вільні кадри? У житті не повірю.

— Чи можу я дізнатися, що відбувається? — Запитала я, нахиливши голову. — Ви привели мене сюди у супроводі цілих п'ятьох слідчих, як небезпечну злочинницю. А допит проводьте до того недбало, ніби це потрібно для відводу очей.

Чаклун зітхнув, відкинувся на спинку крісла, що похитнулася, і склав руки перед собою в замок:

— А це й потрібне для відводу очей, міс Крамер. У мене немає проти вас доказів. Тому я не можу нічого вимагати і не маю права записувати нашу з вами розмову жодним іншим способом. Тільки чорнилом.

Ого! Так прямолінійно!

— Тоді чому я тут?

Резонне і водночас дурне питання.

Адже це я знайшла тіло загиблої дівчини. Зате тепер зрозуміло, що інтуїція мене не обдурила, це справді було вбивство.

— Тому що наші колеги, — містер Тейт так виразно підкреслив останнє слово, що сумніву не залишалося, — казав він про людей, — наполягали на тому, щоб вас допитали. А оскільки вони цього зробити не можуть, тому що… цитую, «вона відьма зі очима, що світяться, і поганою вдачею», це вирішили передати нам.

— Голові королівського відділу слідчих? — хмикнула я, розслабившись.

Допит був закінчений, оскільки мені так відкрито повідомляли про ситуацію, що склалася.

— Ви можете йти, міс Крамер, — спокійно промовив чоловік. — Ваші свідчення ми передамо нашим колегам. А від мене подяка за те, що погодились допомогти розслідуванню.

Ого! Як майстерно він мене зараз за двері виставив!

Ну що ж, вбивство людини не моя справа. Та й не всіх тих, хто народився у світі магії. Тож тут навіть сперечатися немає сенсу. Навіть із моєю відьомською натурою.

— І вам на все добре, містере Тейт, — таким же тоном озвалася я, встаючи зі свого місця. А потім не втрималася і додала: — Завжди рада допомогти королівським слідчим. Мабуть, це моє хобі курсу так з п'ятого.

Подарувавши йому чарівну посмішку, я вийшла в коридор. І тільки там дозволила собі видихнути. Здавалося б, найпростіший допит у справі, в якій я опинилася чи не єдиним свідком, а сил це забрало дуже багато.

Перед тим як поспішити у бік виходу, обернулася і мазнула поглядом по мідній табличці не дверях.

"Джеремі Тейт", — говорив напис.

"Головний слідчий".

Таки головний. Цікаво, як він у такому віці отримав цю посаду? Чи молодість – це лише ілюзія?

Відмахнувшись від цих думок, я спустилася сходами з третього поверху на перший. І тільки потім задумалася, як мені повертатись назад. Нехай я й перебувала в умовному центрі — у палацовому кварталі. Але він займав надто велику площу, а вежа, в якій я зараз стояла, розташовувалась на протилежному боці від робочого магічного кварталу.

Пішки далеко. Трястися в переповненому диліжансі немає бажання. Ех, була б мітла...

Спустившись на перший поверх, я пройшла до стійки, за якою розташувалися слідчі-практиканти. І вже навіть рота відкрила, щоб заявити про те, що важливого свідка варто доставити назад, але натрапила на свого колишнього однокурсника.

У цьому не було нічого дивного. Але я все одно розгубилася.

— Веледана, — посміхнувся фавн із темно-червоними рогами, які успішно загорнулися в три бублики кожен. — Яким вітром? Невже вже стала суддею?

Він гидко захихотів, а я різко зупинилася і з гуркотом опустила долоні на довгу стільницю.

— Доброго дня, — привітно посміхнувшись, я вдала, що не впізнала його, — будьте ласкаві, виконайте свою роботу — викличте карету для супроводу свідка у дуже важливій та надсекретній справі.

Я відкрито посміхнулася, дивлячись в обличчя збентеженого однокурсника.

— Дана, відколи це ти стала важливим свідком? — неповажно пирхнув він, не збираючись повертатися до виконання своїх прямих обов'язків. — Я вже думав, що тебе стражникам здадуть, коли побачив конвой.

Він знову противно захихотів. А мені довелося докласти величезних зусиль, щоб придушити злість.

Зараз переді мною сидів фавн, який вісім років псував мені життя. Підколював і намагався підставити. Він ще на першому курсі зібрав довкола себе компанію таких же недалеких, як він сам.

По академії навіть чутки ходили, що це завдяки його старанням відрахували решту студенток. І тільки мене йому не вдалося витравити.

Жоден його прийом не увінчався успіхом. Навіть коли на мене повісили крадіжку документів із ректорського кабінету. Начебто тільки у мене була причина викрасти папери, щоб приховати завалений іспит.

Але потім один із його друзів проколовся на допиті. І взяв усю провину на себе. Якби не декан, який після справи на шостому курсі почав ставитися до мене м'якше, вилетіла б я з навчання, як пробка з пляшки з джином. А так справі дали хід і спробували знайти справжнього винуватця.

— Містер Оті, мені варто повторити своє прохання? — якомога спокійніше поцікавилася я і знову посміхнулася.

Навколо було дуже багато вух, щоб грубити. Мені з рук не зійде поганий тон під час спілкування з представником закону. А ось йому може, адже саме його батько займав не останнє крісло в агентстві королівських слідчих.

— Катись звідси, Веледана! — відмахнувся він від мене, як від болотяної мухи. Та ще й назвав повним ім'ям! — Подякуй краще, що за грати не відправили.

У-у-у! Відваляться твої роги. Кров'ю присягаюся, відваляться.

— Містер Оті, що ви собі дозволяєте? — крижаний голос стібнув мене по спині.

Жодної краплі емоцій. Я не вловила жодної нотки того, що могло видати стан господаря цього голосу.

— Містер Тейт, я нічого такого... — одразу ж забелькотів фавн, глянувши мені за спину і вмить ставши шовковим. — Просто міс вимагає надати їй карету як важливому свідку, а я не отримував вказівок і…

— Перед вашим носом стоїть дошка, на якій з'являються імена всіх свідків, яких ми запросили і яких доставили сюди, містер Оті, — голова зробив крок вперед, а я інстинктивно відсахнулася. От ніби й не мені догану робили, а почуття таке гидке... — Чи вам треба особисто пояснити, що свідок повинен покинути вежу тим же чином, яким сюди й потрапив? Якщо сам не забажав іншого.

Який холодний голос... Вищі сили!

— Містер Тейт, я...

— А те, як ви дозволяєте собі говорити з іншими, неприпустимо. Містер Оті, ви представник королівських слідчих.

— Містере Тейт, я просто робив свою роботу. І...

— Ви звільнені.

Чого?

Дерев’яна стільниця з тріском лопнуло під пазуристою рукою фавна.

— А ще ви маєте відшкодувати щойно нанесений збиток, — додав чаклун, дивлячись на відірвану стільницю. — Ваша практика провалена, містере Оті. Можете здати посвідчення.

Я ще кілька хвилин стояла на місці, боячись поворухнутися.

Я, будучи емпатом у п'ятому коліні, не відчула жодного емоційного відлуння від цього Джеремі Тейта за всю розмову. Це взагалі нормально?

Він щойно звільнив практиканта! Зламав йому кар'єру! І хоч би серце швидше забилося.

Фавн тихо гаркнув:

— Спочатку я поговорю зі своїм батьком, містере Тейт.

— Як вам буде завгодно. Чекаю на ваш значок на своєму столі до вечора.

Той, хто вісім років отруював мені життя в академії, просто пішов. Ні, ну гаразд! Не просто. Він сердито щось шипів собі під ніс і швидко стукотів копитами по кам'яній підлозі. Але в іншому…

Я ошелешено повернулася до нового головного слідчого королівства. І навіть пікнути не змогла від шоку.

— Ваша карета скоро буде подана, міс Крамер, — сказав він, а потім повернувся до другого практиканта, який шоковано дивився на відірвану стільницю, і наказав викликати для мене екіпаж.

— Дякую, — це все, що я змогла сказати на той момент.

Головний слідчий королівства лише злегка схилив голову і попрямував далі у своїх головно-слічих справах. А я ще якийсь час переживала жах від того, свідком чого стала.

Через мене щойно звільнили одного фавна із досить відомої родини. З одного боку, було приємно. А з іншого — дивно. Ще ніхто ніколи не заступався за мене. І не вирішував моїх проблем. Та ще й у такий кардинальний спосіб.

У такому ж стані я проїхала половину шляху в крихітній кареті, нутрощі якої були оббиті чорним оксамитом. Потім відчуття здивування відпустило, і я відмахнулася від нього, як від чогось незначного. Буду вважати, що це вищі сили нарешті дотяглися до Уена Оті. Навряд чи справа була лише у грубості. Якщо голова так різко вказав йому на двері, мабуть, було ще безліч причин. Але мене вони не стосувалися.

Попереду було ще багато справ, не слід загострювати увагу на одній події.

«Замковий отвір» зустрів мене тишею і здивуванням на обличчях Тарі та Кіта.

— Ну, нічого собі, — промовив фавн, побачивши мене живою, здоровою і без кайданів.

— Дано, що це було? — Кіт навіть папку відклав убік.

— Повернулася? — голос перевертня пролунав за спиною. — Міс Крамер, сподіваюся, ви хочете нам щось розповісти.

— Чесно? — стомлено пробурмотіла я, глянувши на містера Дефа. — Не дуже.

Але кому там було діло до моєї чесності. Не так часто в агенцію приходив загін і забирав одного з працівників, перед цим повідомивши, що його підозрюють у вбивстві.

Тому з мене витрусили все. Взагалі, все. Ще трохи, і перевертень з мене й душу витрусив би. Але вчасно послабив хватку.

— Люди! — пирхнув він, коли я закінчила розповідь.

— А чому вони запідозрили відьму? — Кіт розгойдувався на стільці, закинувши голову до стелі. — Що було такого незвичайного у вбивстві людської жінки, що вони вирішили перевірити магічну істоту?

— Просто вирішили опитати того, хто знайшов тіло, звичайна практика, — озвалась я, не бажаючи навіть думати про те, що хтось із магічної спільноти міг настільки з’їхати з глузду, щоб убити людину.

Це загрожувало серйозними проблемами всім громадам. 

— Може й так, — погодився Кіт, глянувши на мене. — Але все ж таки це дивно.

— Королівські розберуться,— змахнув руками містер Деф. — А тепер повертайтесь до роботи. Раз у нас практикантка нікого не вбивала, то й час цьому не варто приділяти!

— Слова начальства — закон, — зітхнув чаклун, відкриваючи папку.

— А можу я піти раніше? — схаменулась, коли перевертень майже вийшов у коридор.

— Міс Крамер, невже ви думаєте, що я повірю в те, що відьма вирішила попрацювати з самого ранку і вже виконала норму на сьогодні?

Замість слів я підсунула до нього папку, в яку записала ранкові показання містера Фолька і внесла уточнення, що чекаю на можливість зустрітися з трьома підозрюваними, яких потерпілий сам не підозрював.

Перевертень навіть не глянув на написане, тільки махнув кігтистою рукою:

— Ідіть уже. Ви все одно прострочили рішення у цій справі. Ви ж обіцяли сьогодні покласти мені на стіл звіт.

Та хай йому…

— Сьогодні ще не закінчилося, — процідила я, підскочивши з місця. Схопила папку зі справою ображеного гнома і зробила крок до виходу.

При цьому чудово розуміючи, що навряд чи встигну до опівночі знайти того, хто поголив вуха сплячому гному. Але якщо наближуся до розгадки ще хоча б на крок… 

Я прокручувала в голові деталі цієї справи, поспішаючи вулицею. Щось у всьому цьому було не так. І не лише в емоціях містера Фолька. Їх ще можна було якось пояснити, але було ще щось, що не давало мені спокою. Щось…

Завмерши на місці, я зрозуміла, що стою біля крихітної крамниці, на яку дивилася всі вісім років життя в столиці. Але так жодного разу і не наважилася до неї увійти.

Так не вчасно вона зараз потрапила на очі.

Одноповерхова будівля пофарбована в темно-синій колір. Плоский дах, крихітні круглі вікна. І овальні двері з темних і викурених дощок.

Відьмача крамниця, де можна отримати фамільяра. А можна і назавжди розлучитися з частиною своєї душі та життя.

— Я ще не готова, — шепіт зірвався з губ до того, як я встигла ухвалити рішення.

Але чи це так було насправді?

Міські відьми рідко ризикували собою, щоб поділити життя з фамільяром. Адже спробувавши закликати духа, можна почути відмову. Можна залишитись ні з чим. Немає жодних гарантій, що той відгукнеться.

Але мені… мені потрібен був фамільяр. Для того життя, яке я собі обрала...

— Адже нічого не станеться, якщо я просто подивлюся, — пробурмотіла я як у забутті. І простягла руку до дверей, ще не усвідомлюючи того, що тільки-но прийняла рішення.