Андрій натиснув на повідомлення від Марти, і його очі швидко пробігли по тексту:

«Привіт! Це, ймовірно, моя рукавичка. Я була в тому парку вчора, і тепер не можу знайти другу. Може, це саме вона? Якщо це так, я буду дуже вдячна, якщо ви мені її повернете.»

Серце Андрія зробило маленький стрибок, він навіть не одразу зміг зрозуміти, чому так радіє. Всі ці думки, що крутилися в голові останні кілька годин — про труднощі пошуків, про значення цього маленького знаку — раптом відступили на другий план. Він відчув невимовне полегшення. Ось воно, рішення, відповідь на його спроби змінити ситуацію. Він знайшов її власницю. І хоча це лише один маленький крок, але в його свідомості відчувалося як щось важливе, навіть символічне.

Він відповів Марті: «Привіт, звісно, це твоя рукавичка! Я радий, що зміг її знайти. Зустріньмось, і я віддам її тобі.»

Але радість швидко змінилася сумом. Все розв’язалося занадто швидко. І хоча це приємно, Андрій не міг позбутися відчуття, що чогось не вистачає. Якби тільки це не було так просто! Вся його метушня навколо рукавички, його надії, що це стане чимось більшим, ніж просто повернення знайденого предмета, розвіялися в один момент. Все було так, як має бути, але чомусь він відчував, що історія не завершена.

Знову взяв рукавичку в руки. Тепер вона вже не була просто знайденою річчю, а символом, з яким він стикався в моменти важливих рішень. Зрештою, він посміхнувся і вирішив не шукати в цьому більше смутку. Що ж, можливо, ця швидка розв’язка — це теж знак.

Андрій і Марта зустрілися наступного дня на тій самій лавці в парку, де він знайшов рукавичку. Зустріч була короткою, але для Андрія важливою. Дівчина подякувала йому за те, що повернув загублену річ, і з посмішкою запитала:

— Може, я можу якось віддячити? Можливо, грошима?

Андрій мимоволі посміхнувся, відчуваючи, як тривога від нових змін поступово відступає.

— Ні-ні, не треба. Я не заради грошей це робив, — відповів, піднімаючи очі й дещо скуто сміючись. — Хіба що знаєш, як допомогти з роботою і житлом. Тому що цей Новий рік для мене почнеться з нових втрат.

Марта миттєво зніяковіла, але її обличчя швидко розслабилося, і вона сказала, немов без жодної напруги:

— Це не проблема! Мій батько якраз шукає кур'єра для своєї фірми. А тітка здає однокімнатну квартиру на околиці. Її квартирант якраз вирішив виїхати, і вона дуже переживає, кого знайде перед святами.

Андрій, спочатку не зовсім розуміючи, що вона серйозно, поглянув на неї із сумнівом:

— Ти серйозно? В середині грудня? Думав, так тільки мені «щастить».

— А чому ні? — усміхнулася Марта. — Мій батько завжди радий, коли знаходить людину, яка не боїться роботи, а з квартирою взагалі легко. Тітка запитувала мене, може, я когось знаю, хто шукає. Я, звісно, не можу гарантувати, але точно можу поговорити.

Андрій лише мить стояв, дивлячись на неї, спочатку не вірячи своїм вухам. Після кількох секунд мовчання він важко зітхнув і сказав:

— Ти серйозно? Це здається надто хорошим збігом.

— Ти думав, що рукавичка буде єдиною несподіванкою сьогодні? — весело додала вона. — Новий рік — час чудес, чому б і не так?

Андрій не міг стримати посмішку. Все не так погано, як здавалося. І хоча це все відбувалося майже як у кіно, він розумів — іноді навіть у найменших моментах можна знайти шанс на зміну життя.

Він йшов додому, і раптом захотілося зайти в храм. Сніг м'яко хрустів під ногами, а місто навколо виглядало таким спокійним і тихим, що він просто не міг пройти мимо. Відчуття, що щось в його житті змінилося, було настільки сильним, що не міг не подякувати. За все: за знайдену рукавичку, за несподівану зустріч із Мартою, за те, що цей день не став ще одним розчаруванням.

Кроки в храмі були тихими, лише відлуння власних думок лишалося гучним у голові. Він стояв біля ікони, на яку дивився з усіма тими емоціями, що накопичилися за останні дні. «Не знаю, чому, але все це відчувається, як знак. Можливо, добра у світі дійсно більше, ніж я думав.»

Ніхто не вчив його молитися. Тому Андрій закрив очі та тихо, майже пошепки, подякував усім святим, що зберігають людей. За те, що іноді навіть випадкові добрі вчинки можуть принести більше, ніж очікуєш. Він не вірив у дива, але це було чимось дуже схожим на одне з них.

Здавалось, що тепер усе може змінитися: робота, житло, і навіть він сам. І хоча це може бути простим збігом, відчуття, що добрі справи рано чи пізно повертаються, все одно залишалося з ним. На виході з храму відчув дивну легкість, наче якийсь важкий тягар з нього зняли. Не обов'язково чекати великого чудесного моменту. Іноді все починається з маленької рукавички.

Увечері, окрилений новими можливостями, Андрій не міг не написати Марті. Вирішив уточнити, що вона дізналася від тітки, і чи можна було б зустрітися завтра.

«Привіт, Марто! Дуже дякую ще раз за твою допомогу! Ти дізналася, що сказала твоя тітка? Як там з квартирою?»

Відповідь не змусила себе чекати.

«Привіт! Тітка тільки «за», вона буде рада, якщо ти зацікавлений. Можемо завтра зустрітися і все обговорити. Ось тільки з батьком ще не встигла поговорити — він поки зайнятий на роботі. Але я тобі дам знати, як тільки він вільний. :)»

Прочитавши повідомлення, відчув, як хвилювання змішалося з радістю. Він не міг не посміхнутися. Завтра все стане ясним, і з квартирою, схоже, питання вирішиться. Але от з роботою… Не міг не занепокоїтися. Що, як батько Марти не погодиться? Що, як він залишиться з квартирою, але без засобів для того, щоб її оплачувати?

Від цієї думки серце Андрія трохи стиснулося. Він, звісно, був готовий до будь-яких варіантів, але це не змінювало факту, що йому все одно потрібно знайти роботу. І не просто роботу, а таку, щоб забезпечити себе. Після того, як втрапив у цю ситуацію з житлом і без стабільного доходу, думка про те, що все може залежати від нього самого, стала тиснути.

Але поки що вирішив не переживати зайвий раз. Завтра дізнається більше, а сьогодні можна трохи відпочити. Зміни насправді вже почалися, і він відчував, що вони не зупиняться на квартирі. Щось неминуче, і він обов'язково з цим впорається.

Наступного дня Андрій, зібравши всі сили на зустріч, попрямував до парку. Він нервував, але чекав на Марту. Вона вже стояла поруч із автівкою, усміхаючись і махаючи йому рукою. Разом вони поїхали до її тітки, де, за її словами, могла бути квартира, яка підходить.

Приїхавши до невеликого будинку на околиці міста, Андрій відчув, як тривога стискає його груди. Вони піднялися на другий поверх і за кілька хвилин опинилися в маленькому коридорі з дверима, що вели до квартири. Тітка Марти вийшла їм назустріч — енергійна, середнього віку жінка з веселим виразом обличчя.

— Ось, тут все просто, але затишно, — сказала вона, відкриваючи двері. Відразу потрапили до кімнати з невеликою кухнею, ліжком, стареньким, але зручним диваном і маленьким столом. — Хоч і простенька, але за таку ціну — це вже знахідка.

Андрій, оглядаючи квартиру, відчув певне полегшення. Вона справді була недорога, і навіть із його обмеженими можливостями здавалася кращим варіантом, ніж він очікував.

— Дуже добре, — мовив він, намагаючись виглядати впевнено. — Але у мене є питання... Я міг би внести лише одну оплату на перший місяць? На жаль, на оплату двох місяців немає грошей.

Тітка Марти з підозрою поглянула на нього. Вона, мабуть, вже чула не один подібний запит від людей, які не були готові до довгострокових зобов'язань.

— Чим же ти збираєшся розраховуватися далі? — запитала, прискіпливо дивлячись на протеже племінниці.

Андрій збентежено почервонів, відчувши, як кров приливає до обличчя. На мить задумався, не знаючи, що відповісти. Втім, Марта швидко втрутилася:

— Не переживайте, тітко! Батько тільки що взяв його на роботу, він буде працювати, все вирішиться!

Андрій, хоч і не збирався брехати, не міг не підключитися до її слів.

— Так, це правда, — підтвердив, намагаючись виглядати впевнено, хоча всередині розумів, що такої домовленості ще не було.

Тітка з усмішкою кивнула.

— Ну що ж, якщо так, то нічого страшного. Я завжди рада допомогти. Ось, квартира ваша.

Андрій важко зітхнув, відчуваючи, як напруга поступово спадає, приймаючи з її рук ключі. Вони вийшли з квартири, і, коли двері зачинилися за ними, Андрій повільно повернувся до Марти:

— Але навіщо ти збрехала? Ти ж сказала, що батько взяв мене на роботу... Чому?

Марта не одразу відповіла, збентежено посміхнувшись.

— Тому, що я знала, що ти не зможеш сказати «ні». Тітка точно б не здала квартиру людині, яка не має стабільного доходу. Я не хотіла, щоб ти відмовився через це. А потім... ти сам все вирішиш. Важливо, що ти маєш шанс. І ти точно знайдеш, як розв’язати це питання.

Андрій розгублено подивився на неї, а потім посміхнувся.

— Мабуть, ти права. Просто я... не люблю брехати.

— Це була не брехня, а допомога. Ти ж не сказав, що не хочеш працювати, — сказала Марта, кидаючи йому хитру посмішку. — Все буде добре. Ти впораєшся.

Андрій, хоч і був здивований її рішучістю, зрозумів, що в цій ситуації важливо було діяти. І, можливо, зараз саме той момент, коли маленька брехня може відкрити двері до великих можливостей.

Коли вони вийшли з квартири й ступили на снігову доріжку, Андрій спіймав себе на думці, що йому приємно бути поряд із Мартою. Він не зовсім розумів, коли це сталося, але відчував: її присутність приносить якусь теплоту навіть у цей холодний зимовий день.

Вона була щирою, відкритою, з усмішкою, яка могла розвіяти будь-які сумніви. І найголовніше — завжди готова була допомогти. Це дивувало Андрія, адже не кожен, кого він зустрічав, готовий був так безкорисливо втручатися в чужі проблеми, особливо не знаючи людину надто добре.

Марта не звертала увагу на його нерішучість чи навіть на те, що він відчував себе не в своїй тарілці. Вона просто допомогла. І не лише сказала слова підтримки, а знайшла реальне рішення, що, як здавалося, виводило Андрія з тупика. Це, мабуть, було щось більше, ніж просто дружній жест. Він почував себе так, ніби тягар, який ніс цілу добу, став легшим.

«Вона така проста, така добра. І в той же час… так життєрадісна. Як це не дивно, але мені здається, що я б міг бути з такою людиною. Щось у її світлій енергії захоплює. Вона, як полум'я, яке згорає і зігріває навколо.»

Але він швидко відвернув ці думки. Вони були чужі та нові, а зараз потрібно сконцентруватися на тому, як впоратися з найближчими проблемами. Проте, як би він не намагався, не міг позбутися цього легкого відчуття тепла від її присутності.

Андрій розумів, що це незвично. Він відчував до Марти глибоку вдячність, але разом із тим і неприємне почуття зобов'язаності, яке не дає спокою. Вона зробила так багато для нього — не просто знайшла квартиру, але й, по суті, розв’язала його проблеми. І це справді важливо. Вона стала тією, хто змінив хід його ситуації, і це викликало в ньому не лише полегшення, але й якесь пригнічення.

Марта не була надзвичайною красунею — вона мала свою природну чарівність, але це не те, що справді привертало увагу. Йому здавалось, що її привабливість в чомусь глибшому — у її душевній відкритості, в її здатності допомагати без очікування нічого натомість. Вона чудовий друг, не більше й не менше. І, на жаль, саме це робило все складнішим для нього.

Андрій не міг позбутися відчуття, що не справляється із ситуацією. Він чоловік, а все вирішує жінка. Це здавалось йому несправедливим. Як так? Він не був слабким, але цього разу Марта витягла його із ситуації, в якій сам не зміг би впоратись. Це викликало в ньому відчуття некомфортності. Якби був на місці її батька або когось іншого, хто міг би стати підтримкою для неї, було б зрозуміло. Але зараз виглядало так, наче він потрапив у борг. І це принизливо, навіть якщо вона не вимагала нічого на заміну.

Стискав губи, коли йшов поряд із нею, не знаючи, як правильно відреагувати на це нове почуття. Можливо, саме через це він відчував певну дистанцію. Не хотів залишатися в боргу, але як це відшкодувати? Та й чи потрібно взагалі?

Чим більше думав про це, тим більше розумів: Марта не чекає від нього нічого. Та й з якою щирістю вона це робила! Мабуть, вона навіть не усвідомлює, якою великою допомогою стала для нього.

Але у нього залишалося питання: чи зможе він повернути цей борг не словами, а реальними справами? І чи буде достатньо того, що він може зробити, щоб усе відчувалося правильно?

Вони йшли по сніжному тротуару, Марта все ще була налаштована на жартівливу хвилю. Андрій відчував, як у нього в грудях розливається тепло від її присутності, але все ще не міг остаточно розібратися у своїх почуттях. Слова, які вона сказала про те, що її батько бере його на роботу, не давали йому спокою. Все виглядало як суцільна допомога з її боку, і він відчував, що чим більше вона робить, тим більше має право на якусь відповідальність з його боку.

— Ой, а ще не сказала тобі, — перебила його думки Марта, усміхаючись. — Мій батько повернувся вчора пізно, так що я не встигла поговорити з ним. Але сьогодні точно все з’ясую, не переживай. Трошки незручно, бо я ж пообіцяла допомогу. Хоча тягну кота за хвіст, ну, знаєш… — розсміялася вона.

Андрій підняв брови, сміючись разом із нею, але не міг не здивуватися її словам. Не знав, як реагувати на те, що вона щойно сказала.

— Слухай, — не зміг стриматися він, — ти ж казала, що рукавичка твоя. Але чим же вона тобі настільки дорога, що ти прямо так вдячна? Це просто рукавиця, ну.

Марта на мить замовкла. Її усмішка дещо згасла, і вона поглянула на Андрія з чимось непізнаним в очах, ніби намагаючись знайти правильні слова. Потім знову посміхнулась, але вже якось по-іншому — м'якше, таємничіше.

— Це не просто рукавичка, — сказала, затягуючи паузу. — Це ще й рукавички моєї бабусі. Ті рукавиці для мене особливі. Вони не лише зігрівають руки, але й нагадують про неї. Вона була дуже важливою людиною в моєму житті.

Андрій відчув, як серце стиснулося від цих слів. Побачив, що Марта щось приховує, щось більше за її легку усмішку. Вона наче виривалася зі своїх думок, не бажаючи відкривати більше.

Не встиг запитати більше. Марта швидко відвернулася, ніби намагаючись повернути розмову в інше річище.

— Ну все, давай швидше йти, — сказала вона, знову посміхаючись. — Потрібно розв’язати ці питання. Я тебе до батька проведу, а там подивимось, що можна зробити.