Епілог

Злата

Рік потому…

— Ви там довго ще порпатиметеся? — роздратовано запитує Ліна, заходячи до кімнати.

Ми з тіткою Аліною обертаємося до дверей. Вона щойно закінчила з шнуруванням весільної сукні. Так-так, сама знаю, не практично. Але, коли я побачила її в салоні, то відразу закохалася і нічого не могла з собою поробити.

Ніжне, кремове, немов з принцеси з казки, воно ідеально обтягувало мою талію та стегна, й довгим шлейфом сходило вниз, до самої підлоги. Щоправда, варто було мені дізнатися про ціну, як я ледь не відмовилася від нього. Занадто вже дорого. Коли я сказала про цей Ліні, вона роздратовано закотила очі, а тітонька дзвінко розсміялася.

— Злато, не зважай. Невже ти гадаєш, що це для нас проблема?

Я знала, що ні. Одна тільки Ліна іноді витрачала на одяг набагато більше. Але остаточно мене переконав Кирило. Побачивши мене в цій сукні, він притягнув мене до себе, і прошепотів на вухо таке... Словом, бачити в день весілля мене бажали виключно в цій сукні, лише для того, щоб потім зірвати його з мене. Сперечатися я не стала.

Але ось чого ми не врахували, так це того, що його шалено довго шнурувати.

— Ми майже закінчили! — бадьоро відповіла їй тітка Аліна, розгладжуючи складки на сукні, а потім не витримала, дивлячись на мене, і в її очах заблищали сльози. Вона хлипнула: — Яка ж ти все ж таки красуня! Якби тільки твої батьки бачили тебе зараз...

Я не відповіла.

Це було вперше, коли вона згадала батьків з того дня, як розкрилася правда про неї і мого батька.

Відверто кажучи, я досі не була впевнена щодо того, як відноситися до того, про що дізналася. Напевно глибоко в душі я досі злилася на неї і батька за те, як вони вчинили з моєю мамою, і частина моєї душі завжди пам'ятатиме і злитиметься на них за це. З їх боку це була справжнісінька зрада. Та все ж... Тітонька давно стала для мене членом сім'ї, другою матір'ю. Може це неправильно, можливо я погана людина, але я не могла ненавидіти її. Що б не сталося, вона була тією, хто прийняв мене і піклувався про мене після смерті батьків. Кохав, як власну доньку. І це переважувало мою злість на неї.

— Ось, останній штрих, — промовила тітонька, фіксуючи мою зачіску срібною шпилькою з діамантом.

— Дякую, — боязко подякувала я, а потім подивилася на себе в дзеркало.

Якби минула я побачила моє відображення зараз, вона б себе не впізнала. Зачіска, сукня і макіяж абсолютно змінили мене... Та все ж це була я. Нова я.

Напевно зміни неминучі. Вони переслідують нас впродовж усього життя.

Іноді вони залишаються непоміченими, як вранішня роса, що сходить з першими променями сонця, радують, як морозиво жарким літнім днем, або засмучують як раптове відключення води під час душу, але все ж таки вони невідворотно йдуть за нами, куди б ми не звернули на життєвому шляху.

Дивлячись на Кирила і Ліну, я можу сказати, що ми усі змінилися, але Ліна, напевно, більше усіх. І це багато в чому заслуга Олексія. Звісно, їх стосунки не назвеш простими, але з тієї нашої поїздки на море вони значно зрушилися з місця, і щось мені підказувало, що не за горами день, коли він зробить їй пропозицію.

Відверто кажучи, я досі не вірю в те, що рік тому Кирило зробив мені пропозицію. Навіть зараз це здається мені якимось сном.

Хіба міг сам Панський, спадкоємець великої фірми, найпопулярніший хлопець усього універу, і за сумісництвом мій звідний брат, зробити мені пропозицію і мріяти почути моє "так"? Хіба могла я погодитися?

Та все ж, завдяки ньому я була найщасливішою дівчиною на землі. За весь рік не було жодної хвилини, щоб я пошкодувала про зроблений вибір. Кирило був готовий заради мене на все, і не раз це довів. Ну а я... Я дійсно кохала його.

Не те, щоб в нас зовсім не було розбіжностей... Але ми навчилися слухати один одного і знаходити компроміси.

У деяких речах ми були згодні. Наприклад стосовно гостей. Ми не хотіли влаштовувати щось божевільне, запрошуючи найдальших родичів й усіх знайомих.

Були тільки найближчі: тітонька, батько Кирилла, Ліна й Алекс, а ще Влад і Ната — як виявилося, саме так звати ту білявку, про яку гудів увесь наш університет.

Перший час я відносилася до неї напружено. Мені було складно прийняти те, що вони з Кирилом близькі, і ще складніше повірити у те, що окрім дружби між ними нічого бути не може. Та все ж, трохи поспілкувавшись з нею, я зрозуміла що вона непогана, і дуже сильна духом людина. По правді кажучи, я нею навіть захоплювалася. У неї було досить непросте життя, але вона впоралася з цим і знайшла себе. Хочеться вірити, я одного разу теж знайду.

— Час тостів свідків! — оголосив Олексій, який вимушено був ще й ведучим, потім вийняв з піджака складений удвічі аркуш паперу, кахикнув, та додав: — Напевно я почну!

Любі Злато та Кирило!

Чесно кажучи, я не вірю, що стою тут зараз з вами. Усі ці роки я був впевнений у тому, що мій друг — безнадійний баболюб, і жодна нормальна дівчина на нього навіть не погляне!

У ресторані почулися приглушені смішки. Навіть тітонька насилу ховала посмішку, хитаючи головою, а я з ніжністю подивилася на Кирила. Він сидів поруч, обіймаючи мене за талію.

— Але, на щастя для нього, він знайшов не лише розумну і добру, але ще й дуже терплячу дівчину! Злато, сподіваюся в тебе вистачить терпіння на цього телепня, і разом ви проживете довге та щасливе життя!

Тост Олексія зустріли оплесками, і, нарешті, настала черга Ліни.

Перш ніж почати, вона кинула на хлопця якийсь дивний погляд і примружилася, а потім натягнула на лице посмішку.

— В першу чергу я хочу привітати свого дорогого брата, і, звичайно, Злату!  Не усім таланить знайти того, хто підтримуватиме і доповнюватиме тебе так, як ви підтримуєте і доповнюєте один одного!  Сподіваюся ви берегтимете і любитимете один одного так само сильно, як зараз, до кінця ваших днів!

Мені здалося, чи це була шпилька на адресу батьків?

Тітонька спохмурніла, винувато прикушувавши губи, ну а її чоловік... Він завжди був похмурим.

Закінчивши тост, Ліна кудись втекла.

Я не тримала на неї зла. Це була перша зустріч її батьків, відколи її батько від них з'їхав, і за увесь день вони не сказали один одному жодного слова.

Звісно, їх сім'ю і раніше було складно назвати щасливою, але все ж таки вони були сім'єю, а зараз... Зараз її батьки поводилися так, ніби не прожили в шлюбі більше двадцяти років.

Олексій виглядав розгубленим. Кинувши погляд на двері, за якими вона щойно сховалася, він натягнуто посміхнувся і пожартував:

— Схоже наш свідок втік, щоб припудрити носик! Пропоную не відкладати в довгий ящик, і перейти до найцікавішого! Танець молодих!

Він махнув діджею, й той, не гаячи часу ввімкнув пісню, яку ми з Кирилом вибрали для нашого танцю. Ту саму, під яку ми танцювали уперше, в клубі на дні народження королеви універу… А потім... Потім Кирило встав і протягнув мені руку. Разом ми вийшли в центр залу, вільний від столів і стільців. Я поглянула в його очі, й миттєво розчинилася в них.

Якщо наш минулий танець був більше схожий на боротьбу, на протистояння, то цей був повний ніжності. Кожен рух був водночас визнанням і обіцянкою.

"Я кохаю тебе".

"Я кохатиму тебе вічно".

"Ти завжди будеш для мене багато значити".

"Я зроблю усе для тебе".

"Ти для мене все".

У ту мить я забула про усе на світі. Про усі труднощі і знегоди. Про усі образи й суперечки, що були між нами. Про ті дні, коли я була готова розсипатися на частини і гадала, що нікому і ніколи більше не відкрию своє серце. Увесь біль, усі страхи і переживання розчинилися, і залишилася лише любов: нескінченна й ніжна.

Він примушував мене палати, і почувати себе так, ніби я парю на сьомому небі від щастя. Він зводив мене з розуму, розкриваючи мої найглибинніші бажання, змушуючи тремтіти в його руках, вигинатися назустріч його дотикам… Змушував відкритися і довіритися.

Це було на межі пристойності... Зухвало... Ніжно… Хвилюче... Пристрасно... Чарівно… І шалено красиво.

Ми смакували один одного. Ходили по грані, але в самий останній момент не давали один одному впасти, підхоплюючи і притискаючи до себе, щоб знову відпустити, і, закрутивши, притягнути назад.

Я водила пальцями по його обличчю, по його руках і тілу, поки його руки жадібно досліджували мене.

Моє серце то калатало частіше, то завмирало. В мене все частіше перехоплювало дихання, і мені подобалося це почуття.

Коли музика стихла, ми завмерли, і, здавалося, разом з нами завмерли наші серця. Весь світ навкруги ненадовго ніби перестав існувати, і ця мить була тільки для нас двох. Для мене... Для нього...

А потім ми поцілувалися, і мені здалося, що над нами вибухнули сотні фейєрверків, розсипавшись мільярдами зірок.

Напевно це був найдовший поцілунок в моєму житті. І найприємніший. Втім, з Кирилом кожен поцілунок здавався таким. Мені подобалося думати про те, що відтепер і навіки нас ще чекають сотні, ні, тисячі поцілунків, нескінченно багато днів.

Такою була наша історія: дівчини, яка боялася кохання, й хлопця, що вірив у те, що він її негідний. Дівчини і хлопця, що пройшли через безліч труднощів, але все ж таки знайшли один одного, і закохалися.

І, хоч її не назвеш простою, вона була нашою. І у неї був щасливий кінець.

У той же час, на парковці

— Ліно! Ліно, зажди!

Олексій пішов за нею майже відразу, як вона покинула зал. Оголосив про танець наречених, хоча до нього було ще двадцять хвилин, і втік. Не міг кинути її одну.

Він гукав її, але вона не зупинялася, стукаючи каблуками по сухому гладкому асфальту парковки перед рестораном. Як на зло, туфлі терли, уповільнюючи її.

Так і знала, що треба було брати інші, зручні, але ж ні! Захотілося бути красивою. Для нього.

— Дай мені спокій! — відповіла вона, не обертаючись, — Не хочу нікого бачити!

Ліна збиралася сісти в машину, але в останню мить він упіймав її за руку, розгортаючи, і притягнув до себе.

— Пусти мене! Я тебе ненавиджу! Усіх ненавиджу! — схлипуючи, вона майже хвилину намагалася вирватися з його рук, а потім обм'якнула і заховала обличчя на його грудях.

Вона гадки не мала як довго вони так простояли, та і, якщо чесно, їй було все одно. Ліна не була готова повертатися. Тільки не туди. Не могла бачити своїх батьків такими, особливо на тлі щасливого брата й Злати.

Краще б вони розлучилися. Краще б кричали один на одного. Що завгодно було б краще за цю байдужість.

Олексій нібито прочитав її думки.

Не випускаючи Ліну з обіймів, він прошепотів:

— Давай втечемо куди-небудь?

Вона підняла на нього блискучі від сліз очі й кивнула.