Розділ 28

Злата

Коли я сідала в літак, я була впевнена в тому, що помру від страху, якщо подивлюся у вікно під час польоту. Якщо буду не лише знати, але й бачити те, наскільки ми високо над землею.

Проте, варто було мені подивитися в ілюмінатор, варто було поглянути на пухнасті білі хмари внизу, на ліси, поля, міста, річки й озера, що тягнуться під нами, як у мене захопило дух. Я була настільки зачарована, що усі страхи миттю вилетіли з моєї голови.

Кирило тихо сміється, спостерігаючи за тим, як я прилипла до вікна, і я знову сідаю рівно.

— Не смійся, я знаю, це виглядало безглуздо, — похмуро говорю я.

— Насправді це виглядало мило. Я сподівався, що тобі сподобається, і що вид з вікна тебе трохи відволіче від страху.

— Це спрацювало, — відповідаю я, і не можу стримати посмішки.

Трясця, коли він на мене так дивиться і посміхається, я на нього навіть сваритися не можу!

Півтори години польоту, що залишилися, пройшли легше. Якщо не рахувати одного разу, коли ми наштовхнулися на повітряну яму, і я вчепилася в Кирила руками і ногами, їх навіть можна назвати приємними.

Ну а коли ми приземлилися, пройшли реєстрацію і нарешті упіймали таксі, щоб нас відвезли до нашого готелю, до вікна прилипла вже не лише я, але і Ліна, і я була майже впевнена в тому, що вона, як і я, чекає, коли ми побачимо море.

Мені завжди здавалося, що в тому, як сонце відблискує на поверхні води, є своя особлива магія.

Коли ми під'їжджаємо до готелю, і на горизонті показується море, в мене перехоплює подих. Знаю, це трохи по-дитячому, але я не можу дочекатися того, щоб опинитися на березі.

Наш готель гарний, він виглядає сучасно і дуже дорого, але я майже не дивлюся ані на нього, ані на басейн. До тих пір, поки ми не опиняємося всередині. 

— Очманіти! — шоковано зітхає Ліна, — Ви що, залишили тут увесь свій річний виторг?!

Кирило з Олексієм переглядаються із задоволеними посмішками. Схоже вони добилися бажаного ефекту.

Наш номер виявляється великим, трикімнатним і просторим. В ньому дві спальні з великими двомісними ліжками, на кожному з яких, здається, можемо поміститися усі ми четверо, плоскими телевізорами і шафами для одягу, загальною вітальнею з двома диванами, кріслами і загальним столом, загальній ванні з джакузі і балконом з плетеними кріслами і видом на море.

У номері переважають бежеві, коричневі і чорні кольори, а ще в ньому багато живих рослин, за якими явно відмінно доглядають.

— Ми замовили сніданок в номер, його повинні принести приблизно через двадцять хвилин. Якщо хочете, можете доки прийняти душ.

О, ми хотіли! Тож навіть сперечатися не стали.

Щоб було чесно, ми з Ліною зіграли в камень-ножиці-бумага, і, як переможець, я перша пішла у ванну, прихопивши з собою змінний одяг. Рушники, капці й усіляка косметика для догляду в маленьких пляшках надавалися готелем.

Як я і гадала, немає нічого кращого, ніж душ після довгої дороги. Особливо влітку, під час жари. Після нього я почуваю себе такою свіжою, й невдовзі згадую як сильно я зголодніла.

На щастя, нас не змушують довго чекати, і приносять сніданок ще до того, як Ліна виходить з душу в одному халаті. Її вид — одна велика провокація для Олексія. І, судячи з того, як вони з Кирилом обмінялися поглядами, перш ніж ми вийшли з кімнати, вона спрацювала.

— Може втечемо з номера? — пропоную я, кинувши погляд на море за вікном.

Пляж приватний, а більшість відвідувачів ще або не прокинулися, або віддали перевагу над морем басейну, тож місця там було предостатньо.

На губах Кирила з'являється хитра, майже хижа посмішка, і він погоджується.

Я все передбачила, тож купальник заздалегідь на мені, під одягом, а ось Кирилу доводиться сходити в душ, перш ніж ми виходимо з номера, і надіти плавки. Втім окрім них він нічого і не надів, демонструючи спочатку мені, а потім і усім іншим усі шість кубиків пресу.

Здається мене теж вирішили подражнити.

— Щось не так? — з посмішкою питає він, і я відвертаюся.

Хоч ми й зустрічаємося вже півроку, я досі не можу звикнути до того, що він ходить поряд зі мною без футболки.

Як виявилося, це дрібниці в порівнянні з тим, що я відчуваю, коли на нього витрящаються інші жінки. Наче мене поруч і немає, здуріти можна!

Я злюся і беру його за руку, і бачу, як на їх лицях відбивається досада, а я немов говорю: "Навіть не облизуйтесь, він мій"!.

Так, може це трохи по-дитячому, але я нічого не можу з собою поробити.

Коли ми опиняємося на пляжі, Кирило якось хитро посміхається, а потім несподівано підхоплює мене на руки і біжить до води.

— Кирило! Кирило, зажди! Я ж ще навіть не зняла о-о-одя-я-яг! Кири-и-и-ило-о-о!.. — кричу я, а цей нахаба сміється і з розгону влітає у воду.

Лунає сплеск, і я відчуваю, як мій одяг намокає й прилипає до тіла, облягаючи його як друга шкіра. Я знаю, що він теж мокрий, та все ж намагаюся його окропити, і тоді Кирило сміється і притискає мене до себе. Вода ледве тепла, та все ж мені жарко.

— Дурень... — шепочу я, а потім він накриває мої губи своїми, і цілує так, що у мене паморочиться перед очима.

Деякий час ми просто стоїмо до пояса у воді і цілуємося, наче ніщо на світі більше не має значення, а потім нас огукує Ліна:

— Фе! Тут діти! — сміючись, удавано обурюється вона, і ми без бажання відриваємося один від одного.

Вони з Олексієм теж переодягнулися. Ліна в суміжному купальнику оливкового кольору, а він в чорних плавках на зразок шортів. У її руках надувний м'яч для гри у водне поло. Я здивовано підводжу брови, не розуміючи коли вона встигла узяти його з собою.

— Ви грати зібралися?

— А ти що, боїшся, Злато? — піддражнює мене Ліна, злегка підкидаючи м'яч, і я примружуюся.

— Боюся? — обурено пирхаю я, — Ще чого!

Хоча, якщо чесно, це правда. Взагалі-то мені непогано дається спорт, але командні ігри з м'ячами — зовсім інша справа. І не злічити, скільки разів я отримувала м'ячами в школі.

— Тоді як щодо парі? — пропонує вона, — Програвші виконують одно бажання переможців!

Я суплюся. Мені зовсім не подобається ця пропозиція, і я зовсім не впевнена у тому, що зможу виграти, але природжена впертість не дозволяє мені в цьому зізнатися, і я киваю, сподіваючись, що хлопці втрутяться і зупинять нас. Але, як на зло, їм подобається ця ідея, і вони вирішують її підтримати.

— Тоді як щодо того, щоб внести невеликі корективи? — пропонує Алекс, обіймаючи Кирила за плечі, — Граємо хлопці проти дівчаток. Щоб було чесніше, ми  дамо вам фору в одним бал.

— Два бали! — миттєво поправляє його Ліна, й ловить хитру посмішку Олексія.

— Невже ти настільки в собі не впевнена? — запитує він.

Я розумію, що це відверта провокація, спроба узяти її на слабо, і, впевнена, Ліна теж це розуміє, та все ж вона, як і я, занадто вперта, щоб відмовитися.

Так ми починаємо грати, і через півгодини очікувано програємо хлопцям, але Ліна зовсім не виглядає засмученою.

— Ну і що ви нам загадаєте? — запитую я, сподіваючись покінчити з цим скоріше, але Кирило тільки хитає головою.

— Навіть не знаю. Гадаю ми доки не придумали.

Я роздратовано пирхаю, але не сперечаюся. Розумію, що він мене просто дратує, та й не очікую, що бажання буде якимось образливим. А ось безглуздим і смішним, здатним розважити хлопців за наш рахунок, цілком.

Потім ми міняємося командами, і граємо вже просто так, без ставок. Ми з Кирилом проти Ліни й Олексія... Ми з Олексієм проти Кирила і Ліни... Так триває до того часу, поки не настає час обіду.

Вдень занадто жарко, щоб йти на пляж. Сонце так палить, що будь-хто, пробувши на ньому довше за десять хвилин, ризикує отримати тепловий удар, тож ми сидимо у номері, граючи в настольні ігри і дивлячись кіно. А потім настає вечір, і хлопці вирішують ненадовго відлучитися.

— Цікаво, куди вони пішли? — запитую я, — Коли я запитала про це Кирила, він сказав що це секрет.

Ліна байдуже знизує плечима, перемикаючи канали.

— Гадки не маю. Може вирішили піти у бар?

Здається вона знову не в гуморі. Напевно знову посварилася з Олексієм. Після цього Ліна завжди роздратована, і її зазвичай краще не чіпати, тож я вирішую ненадовго залишити її і пошукати хлопців. Я б не стала їм заважати, але Ліна зараз вочевидь не рада моїй компанії, а їх немає вже більше години.

Насамперед за її порадою перевіряю бар і ресторан, проте там їх немає. Тоді я вирішую перевірити місцевий спортзал, відкритий для усіх відвідувачів.

Коли я не бачу їх і там, то починаю хвилюватися.

Куди вони могли піти без нас в таку годину?

Насправді таких місць не так багато, але територія готелю досить велика, щоб розминутися, і я починаю шкодувати про те, що не узяла з собою телефон.

Наближається час вечері, і я кажу собі, що вони, напевно, вже повернулися, і хвилюються за мене. Треба повертатися. Проте не устигаю я зробити і декількох кроків, як чую дзвінкий жіночий сміх, обертаюся, і моє серце провалюється в п'яти.

Я бачу як в декількох метрах від мене, через пару квіткових клумб, по доріжці йде Кирило, а поряд з ним стоїть та сама чарівна білявка, яку я бачила одного разу з вікна автобуса. Та сама, про яка ходили чутки по усьому універу.

Я б охоче повірила в те, що вони просто знайомі, які випадково зустрілися за кордоном й вирішили поговорити, будь поряд з ними Алекс. Якби вони не стояли так близько. Якби вони не посміхалися один одному так щиро. Якби вона не торкалася рукою його плеча, ніби змахуючи з нього пилинки.

Важко дихаючи, я стискаю кулаки, і, круто розгорнувшись, йду геть.

Розділ 29

Злата

Я гадки не маю, куди саме йду. Та і, якщо чесно, мене це не занадто-то хвилює. Усе, чого я хочу — це забратися чимдалі від Кирила і його білявки.

Як він міг вчинити так зі мною?

Навіщо було знову зближуватися зі мною, знову завойовувати мою довіру, щоб потім просто розтоптати її? Навіщо казати, що кохає, якщо він проводить час з іншою? Тією, що, можливо, підходить йому набагато більше мене.

Я до болю стискаю кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в шкіру, і щосили намагаюся стримати сльози.

Я довірилася йому. Не дивлячись на те, через що мені довелося пройти через нього, я знову відкрила йому своє серце, і ось як він мені відплатив?

Не можу повірити в те, що я була такою ідіоткою.

Зрадницька сльоза все ж ковзає по моїй щоці і падає на землю.

Трясця, я вірила, вірила, що він більше не змусить мене плакати, і ось, будь ласка. Отримайте і розпишіться…

Хлипнувши, я починаю йти ще швидше. Сльози застилають мені очі, заважають бачити дорогу перед собою, але в якийсь момент я переходжу на біг.

Я розумію, що не зможу уникати його вічно. Розумію, що зможу поїхати назад не раніше, ніж завтра вранці. Якщо, звісно, вийде купити квиток. І ночувати, окрім нашого номера, мені ніде.

Та все ж я не хочу його бачити... Не готова… Не зараз…

Мені потрібен час, щоб охолонути. Оговтатися, й подумати про те, що робити далі.

Я йду, не помічаючи нічого навкруги, і, коли я нарешті дивлюся перед собою, я вже не впевнена, що досі знаходжуся на території готелю.

Я опиняюся на якійсь тихій і темній вулиці. Там, де немає ані людей, ані магазинів, лише низькі старенькі будинки. Схоже я забрела в щось на кшталт спального району.

Чудово! Просто чудово! Тільки заблукати мені не вистачало.

Стиснувши руками край футболки, я зупиняюся і дивлюся на всі боки, у тому числі в той бік, звідки я прийшла.

Треба заспокоїтися і подумати.

З калатаючим серцем, я йду назад і опиняюся біля розвилки. Звідки я прийшла? Звідти або звідти? Жахлива правда в тому, що я гадки не маю.

Прикусивши губу від нервів, і подумки вилаявшись, я вирішую діяти навмання, і це не призводить ні до чого доброго. Навкруги досі ані людей, ані вказників, а в мене з собою немає ані грошей, ані телефону. Й поблизу нікого, у кого я могла б запитати дорогу.

Не знаю, скільки я так вже ходжу. Напевно декілька годин. За цей час навкруги наче стало ще темніше, тихіше й холодніше. Я замерзла так, що мені доводиться обхопити руками свої плечі, щоб хоч якось зігрітися.

Я втомилася. Мої ноги гудуть, наче після кілометрової пробіжки або сотні присідань, але я продовжую йти, сама не розуміючи куди, і в якийсь момент виходжу до моря, чую шум хвиль і спів чайок, бачу відображення місяця у воді, й просто опускаюся на пісок. Вранці він був таким гарячим, що на нього було боляче наставати, а зараз в ньому немає й крихти того опалюючого тепла. Він холодний, і його холод такий схожий на тий, що пустив корені в моїй душі, що я мимоволі знову починаю плакати, і в мої думки знову прослизає Кирило.

Цікаво, він вже знає про те, що я пропала? Чи можливо він досі проводить час з тією блондинкою? Чи думає він про мене хоч трохи? Чи хвилюється? Чи шукає мене? Чи усі його думки займає вона?

Я не знала відповіді на ці питання, і не була впевнена у тому, що хочу знати. Можливо деяким питанням краще назавжди залишитися без відповіді.

У якийсь момент тишу порушують чиїсь кроки і голоси, і я підводжуся з місця, озираючись на всі боки.

Там хтось є! Хтось, в кого я можу запитати дорогу!

На жаль, в той момент у мене навіть думки не виникло про те, що там може бути хтось небезпечний. Наприклад компанія нетверезих бугаїв. Усе, що мене хвилювало, це те, що мені нарешті попався хтось.

— Гей! — вигукнув один з них, зупиняючись, щойно вони побачили мене, — Яка красуня і без охорони! Заблукала, лялечка?

Так, заблукала, але краще і далі бродитиму сама, ніж в такій компанії.

Зрозуміло, вголос я цього не вимовляю. Не дурна, й розумію що таких краще не злити, тому видавлюю з себе доброзичливу посмішку й відповідаю:

— Та ні, просто гуляю, не турбуйтеся.

Я зберігаю зовнішній спокій, але насправді мені страшно від того, що довкола нікого, окрім мене і цих бугаїв, і того, що вони можуть зробити.

Звісно, у разі чого я можу покликати на допомогу, але не впевнена, що мене тут бодай хто-небудь почує. І, навіть якщо почує, не факт що забажає допомогти.

Прокляття, аби відв'язалися!

Я намагаюся обійти їх, але один з них, той самий, що перший звернувся до мене, в червоній шапці і білій майці, хапає мене за руку і смикає на себе.

— Ну ж бо, красуня, ми ж ще навіть не познайомилися. Куди поспішати? — він дихає на мене перегаром, змушуючи впертися руками в його торс, і його друзі починають голосно реготати.

— Додому? — боязко припускаю я. Мій голос тремтить, та і я сама, здається, теж. Від страху серце калатає так, що загрожує пробити ребра, а погляд гарячково кидається по сторонах у пошуках допомоги. Ось тільки на вулиці, як і раніше, більше нікого немає.

— Ну так ми проводимо, — з натяком говорить він, обіймаючи мене, — Правда, хлопці?

Еге ж, знаю я, як такі проводжають. Пощастить, якщо мене потім взагалі знайдуть.

Регіт повторюється, і на мої марні спроби вирватися ніхто не звертає уваги. Та і що толку з цього? У цьому дурні та в кожному з його друзів приблизно по два метри зросту, тоді як в мені всього метр з кепкою.

— Справді, не треба! Я сама дійду!

Не те, щоб я дуже вірила в те, що це спрацює, але не спробувати було б безглуздо.

— Ні-ні, на вулицях в цей час одній може бути небезпечно, — відповідає він, а я подумки усміхаюся.

Ага, вже знаю, можна таких як ви зустріти.

Трясця! Невже в цей час усі нормальні люди вже сплять? Хоч хто-небудь!

І ось, коли я вже майже готова розплакатися, я чую чиїсь спішні кроки, а потім бачу Кирила й Олексія, що біжать в мою сторону, і ледве стримую радісний викрик.

— Злато!

Вони все ж таки шукали мене! Він шукав!

— Вони мене проводять, — відповідаю я бугаєві трохи впевненіше, і він нарешті відпускає мене. Я до останнього побоююся того, що бугаї вирішать влаштувати бійку, але, на щастя, не дивлячись на рівень алкоголю в крові, вони зберегли в собі достатньо здорового глузду, щоб мовчки розвернутися та піти. 

Зробивши крок у бік Кирила, я зупиняюся, і він стискає мене в обіймах. Від близькості з ним мені миттєво стає тепло, і я ненадовго забуваю про те, що змусило мене втекти, дозволяю собі стояти й грітися в його обіймах до тих пір, поки не перестаю тремтіти. Увесь цей час він гладить мене по голові, й шепоче щось заспокійливе, а потім запитує:

— Як ти взагалі тут опинилася? Чому пішла без телефону? Ми увесь готель і усі найближчі вулиці оббігали, ледь з глузду не з'їхали!

Я м'яко відходжу від нього на крок, й відвожу погляд, ховаю його в тіні.

— Пробач. Я бачила тебе з тією дівчиною. Білявкою.

На мить Кирило завмирає, а потім в його очах прослизає розуміння. Деякий час він мовчить, а потім запитує:

— І ти вирішила, що я тобі зраджую?

Глитнувши, я закушую губу. Навіщо відповідати, якщо все і так зрозуміло?

Я відчуваю, що готова ось-ось знову розплакатися, але нічого не можу з цим поробити. Кирило важко зітхає і обертається до Олексія:

— Вже все добре, повертайся до Ліни і скажи, що ми її знайшли. Ми скоро повернемося.

Хлопець мовчки киває, а потім йде, заховавши руки в кишені, і ми з Кирилом залишаємося наодинці. Він стоїть навпроти мене, а потім торкається моєї щоки, змушуючи подивитися на нього.

— Подивися на мене, Злато… Я б ніколи, чуєш? Ніколи так з тобою не вчинив. Вона — мій друг, її звуть Ната. Це вона допомогла нам з Олексієм купити ці квитки, й ось це…

Говорячи це, Кирило виймає з кишені щось маленьке і квадратне, що я ніяк не можу розглянути в темряві, поки він не підсвічує це ліхтариком на телефоні. Лише тоді я бачу, що на його руці лежить червона оксамитова коробочка. Й, коли він відкриває її, переді мною опиняється кільце з білого золота з діамантом. Я забуваю як дихати.

Моє серце, яке щойно заспокоїлося, знову закалатало лякаюче швидко.

Невже це те, про що я думаю?

Ні, цього не може бути!

Хоча, згадуючи натяки тітоньки...

— Кирило... — тихо промовляю я, і на його губах з'являється посмішка. Він хитає головою, а потім опускається на одно коліно:

— Чесне слово, не так я планував це зробити… Злато, ти станеш моєю дружиною?

Декілька секунд я мовчу, і Кирило явно починає хвилюватися, та все ж він терпляче чекає моєї відповіді, і тоді я обіймаю його за шию, й ніжно цілую. Цілую так, ніби востаннє, зариваюся руками в його коротке м'яке волосся, і вкладаю в цей поцілунок усі свої почуття.

Декілька хвилин ми так і стоїмо, не в змозі відірватися один від одного, і, коли нарешті відриваємося, то стикаємося лобами, важко дихаючи. Ми водночас посміхаємося.

— Я можу вважати це за позитивну відповідь? — запитує Кирило.

— А ти як гадаєш? — питаю я замість відповіді, і він сміється:

— Гадаю мені недостатньо.

А потім його губи знову накривають мої, і я втрачаю голову, розчиняючись в поцілунку, такому ніжному і пристрасному водночас.

Гадки не маю коли саме ми опустилися на пісок, і він опинився зверху. Може коли я стягнула з нього футболку? Чи вже після?

Втім, це і не важливо. Усе, що мало значення в той момент — це те, що ми були разом, були щасливі, і не помічали нічого навкруги, окрім один одного.

Наші тіла перепліталися, рухаючись, ніби в якомусь божевільному танці, і на тлі холодного піску і нічного повітря дотики та поцілунки Кирила були майже пекучими.

У ту ніч для нас не існувало жодних меж і заборон. Не було ані страхів, ані сумнівів, ніщо не могло нам завадити. Були тільки ми, і насолода, межуюча з навіженістю.

Він шепотів моє ім'я, а я вигукувала його, не піклуючись про те, що нас можуть побачити або почути. В якусь мить я навіть опинилася на ньому, повністю контролюючи ситуацію, і він лише направляв мене, а потім ми знову помінялися місцями.

Мої пальці ковзали по його міцному тренованому тілу, а його — по моєму, чіпляючи усі чутливі точки.

Він грав на мені, наче я була музичним інструментом, точно знаючи де і як треба натиснути, погладити або потягнути, щоб добитися бажаного.

Він зводив мене з розуму, доводив до сказу. Від пристрасті в мене паморочилося перед очима, а потім, впавши на пісок, ми довго-довго лежали, дивлячись на зірки.

Так ми лежали до самого світанку: вже одягнені, але досі розпалені, а на моєму пальці виблискувала обручка.