Розділ 26

Злата

Кохання — дивна річ, непередбачувана. Вона може як прославити тебе, так і потягнути на дно, зламати, зруйнувати.

Люди, яких ми підпускаємо до себе щонайближче, можуть зашкодити нам так, як ніхто інший не зможе, але вони ж можуть і врятувати нас, зробити сильніше. Тому треба бути дуже обережним, коли вирішуєш до себе когось підпустити.

Коли я втратила батьків, я віддалилася від усіх. В мене не залишилося друзів, яким я можу довіритися, з якими я можу базікати про все і ні про що одночасно, ходити в кіно або їсти піцу. Мені здавалося, що однією бути простіше. Що так я захищу себе від болю. Але, в той же час, я втрачала і усе добре, що могли принести любов і дружба. Я жила, але життя моє не була повним, в ньому ніби чогось бракувало, як в пазлі з втраченими деталями.

Але, з появою в ній Кирилла, втрачені деталі поступово починали повертатися. І, лише знову набувши їх, я зрозуміла, як сильно мені цього бракувало. Як сильно мені потрібний був поруч той, хто може просто обійняти мене під час перегляду фільму, або приготувати гарячий чай. Той, з ким можна поговорити і помовчати.

Я розуміла, що ризикую, знову впускаючи його у своє життя. Але, не ризикнувши, ніколи не буду щасливою. Як не може бути повним подорож, перервана на півдорозі.

Ми лежимо в ліжку, важко дихаючи, і дивимося в стелю. Десь в метрі від нас, на столі, лежить незаймана піца. Те, що сталося між нами кілька хвилин тому, здається навіженістю. Палкою, всепоглинаючою і шалено приємною навіженістю. Втім я ні про що не шкодую.

Мої губи і шкіра досі палають в тих місцях, де він торкався мене, а щоки палають як ніколи яскраво. А потім Кирило перший перериває тишу.

— Я кохаю тебе, Злато, — шепоче він, і на мить я забуваю про те, як дихати. Моє серце починає калатати з неабиякою силою. 

А потім проводжу язиком по пересохлих губах, і ми знову цілуємося: жадібно, несамовито, так, немов не можемо насититися один одним. Його дотики ніжні і водночас владні, він зводить мене з розуму, змушує палати від бажання, і забувати про все на світі. Кирило не дає мені оговтатися, ніби боїться, що я передумаю, відштовхну його.

Це схоже на тортури: солодкі, ніжні тортури, яким немає кінця.

Проходить года, перш ніж ми нарешті можемо відірватися один від одного.

Спроба розігріти піцу в духовці не призводить ні до чого доброго: вона підгорає, а кухня наповнюється їдким запахом, тож нам доводиться шукати в інтернеті заклади з цілодобовою доставкою.

З того дня ми знову стали проводити час разом. Іноді до нас приєднувалися Ліна з Олексієм. Я не впевнена, але здається сестра Кирила йому подобається, ось тільки Ліна поводиться з ним холодно, нагострюючи голки всякий раз, як він намагається наблизитися до неї. З Владом ми теж ніби як помирилися, але не настільки, щоб знову ходити в те кафе на кіновечори щоп'ятниці, тож ми бачилися лише на тренуваннях.

А потім… Настає день змагань.

У ніч перед ними я так хвилююся, що не можу заснути, подумки повторюючи усі рухи і комбінації. Увесь час боюся, що щось забуду або зроблю не так.

Кирило сміється, каже, що я краща, і що я зі всім впораюся.

Мені б його впевненість…

За сніданком я ледве змушую себе з'їсти яєчню, й випиваю десь половину чашки кави. Більше не можу — мене нудить від хвилювання, навіть долоні пітніють.

Я гадала, що хвилюватися ще сильніше просто неможливо, але, коли мені дзвонить Влад, і повідомляє, що зламав руку, це схоже на страшний сон. Звісно, брати участь в змаганнях він більше не може, і це означає, що я залишилася одна. Без партнера мені не виконати і половини комбінацій для конкурсного номера.

— Все кінчено, — промовляю я, опускаючись на стілець, — Усе було даремно.

Алекс кидає на мене співчутливий погляд. Вони з Ліною заїхали до мене, щоб підтримати… А ось Ліна.

— Теж мені проблема! — роздратовано пирхає вона, — Нехай Кирило його замінить. Всього лише і справ.

На секунду мене осяває від її ідеї так, що я ледь не підстрибую.

Ну точно! Ми стільки тренувалися разом! І, нехай частину комбінацій ми з ним потренувати не встигли, Кирило був кращим в усьому університеті. Він знає їх, як свої п'ять пальців!

Був...

Радість, що виникла так несподівано, поступово випаровувалася.

Точно, Кирило забрав документи з академії, тож більше не може брати участь в змаганнях від імені нашого університету.

І, коли я про це нагадую, ідею подає Алекс:

— Але ж судді все одно не знають, як виглядає Влад. Якщо ректор вам підіграє, Кирило зможе його замінити.

Глитнувши, я переводжу погляд на Кирила. Врешті-решт вирішувати саме йому. І на його губах з'являється широка посмішка.

— Не думаю, що ректор втратить можливість отримати перше місце, але про всяк випадок варто його попередити.

Я киваю, погоджуючись з ним, а потім чекаю, і ті п'ять хвилин, що він дзвонить ректорові і розмовляє з ним за закритими дверима кухні, тягнуться як вічність. Я нервую, раз у раз поглядаючи на годинник, і гадаючи, чи погодиться ректор на наш план.

З одного боку Кирило мав рацію, і навряд чи ректор піде на зняття наших кандидатур зі змагань, а з іншого... Фактично це шахрайство, і, якщо комісія дізнається, у нього будуть серйозні неприємності, тож передбачити реакцію ректора неможливо.

— Та сядь ти вже, дратуєш! — гарчить на мене Ліна, коли я знервовано міряю кроками кімнату, і я нарешті зупиняюся.

— А що, як він не погодиться? — запитую я, — Що, як він вирішить не ризикувати?

— Тоді залишитеся з Кирилом удома і дивитиметеся свої фільми, запиваючи горе вишневим соком, раз у вас тут навіть вина немає, — роздратовано відповідає вона, — Ти все одно нічого з цим не зробиш, тож припиняй кидатися з одного боку в інший.

— Можна було і пом'якше, — сварить її Алекс, і Ліна кидає на нього роздратований погляд.

— Тебе забула запитати.

Важко зітхнувши, я залишаю цих двох з'ясовувати стосунки, і йду на кухню. Не можу більше чекати.

Коли я входжу, Кирило якраз кладе трубку, і я не в змозі приховати своє хвилювання.

— Ну? Що він відповів?

Я розумію, наскільки це ризиковано для ректора, і морально готуюся до гіршого. Навіть у якомусь сенсі змиряюся. Врешті-решт, після того, що я пережила за останні місяці, не потрапити на змагання — не так вже і страшно. Я із самого початку готувалася до них лише тому, що ректор мені погрожував.

Але проблема в тому, що я більше не хочу робити це через нього, або через його погрози вигнати мене з університету. Я хочу довести собі і іншим, що я чогось варта. Що я сильніша за ті проблеми, що на мене звалилися. Що я змогла їх здолати, а значить впораюся з чим завгодно.

Декілька секунд Кирило мовчки свердлить мене поглядом, змушуючи понервувати, а потім відповідає:

— Він згоден. Але ти справді цього хочеш? Мені здавалося ти займаєшся цим тільки тому, що ректор змусив тебе. Коли все змінилося?

— Сама не впевнена, — відповідаю я, знизуючи плечима, — Просто... Мені подобається гімнастика. Мені знадобився час, щоб згадати про це.

Кирило киває, і на його губах з'являється посмішка.

— Що ж, тоді, якщо ти готова, пропоную почати збиратися. На нас чекає стомлива подорож на інший кінець міста.

Спортивний комплекс, в якому щорічно проводяться змагання по різних видах спорту між вищими навчальними закладами, знаходиться досить далеко, тож нам доведеться добиратися туди майже годину. Принаймні громадським транспортом.

На щастя, в Кирила є машина, тож на те, щоб дістатися до спорткомплексу, у нас йде усього півгодини. Всю дорогу я страшно нервую, і ледве нігті не гризу від занепокоєння.

Адже ми з Кирилом не встигли відпрацювати останню підтримку. Що, як щось піде не так?

— Усе буде добре, — обіцяє він, і я нервово посміхаюся.

— Що, по мені так помітно, що я нервуюся?

— Навіть сліпий помітить, як ти трясешся, — з посмішкою відповідає Кирило, паркуючи машину, — Я впіймаю тебе. У нас усе вийде. Ти віриш мені?

Важко зітхнувши, я киваю, і мимоволі заспокоююся, коли він бере мене за руку і переплітає наші пальці.

— Пам'ятай, ми — кращі. Тому нас і відправили на ці змагання. Згадай, скільки ми тренувалися. Скільки ти тренувалася. У інших немає жодних шансів.

Біля входу в спорткомплекс нас зустрічає розпорядник, й повідомляє, що ми виступатимемо одними з останніх, змушуючи мене відчувати і полегшення, і напругу водночас.

Звісно, першими бути завжди страшно, але ніщо так не вимотує, як очікування неминучого. Як з щепленнями в школі.

Я завжди боялася уколів, і намагалася займати самий кінець черги. Тоді я ще цього не розуміла, але чекати — ось що найгірше. Коли інші йдуть, притискаючи до руки шматочок вати, просочений спиртом, а ти стоїш і чекаєш... Чекаєш... Від нервів в тебе трусятся коліна, а живіт скручується і вузол, але ти не можеш піти.

Сидячи в залі і дивлячись чужі виступи, я почуваюся так само, як якби стояла у величезній черзі на щеплення, тому йду в роздягальню, щоб підготуватися до нашого виходу.

Там немає нікого, окрім мене, усі приїхали трохи раніше, і давно переодягнулися, тож я можу трохи побути наодинці з собою і своїми думками.

Там, сидячи на довгій лавці, я мимоволі згадую минулі змагання, але не можу згадати не одних, перед якими я б нервувала так само сильно.

Щоб трохи заспокоїтися, я вирішую трохи розім'ятися, виконуючи нескладні вправи, наскільки дозволяє вузький простір роздягальні. Я роблю упор на руки на лавці, і поступово піднімаю ноги, а потім розвожу їх в боки і зводжу назад, потім роблю віджимання і присідання. Так, знаю, порядок не зовсім вірний, тренер би мене за таке не похвалив, але тут його немає, тож мене нікому вилаяти.

Звісно, в перервах між вправами я не забуваю поглядати на годинниу якийсь час. І ось, коли приходить час виходити, я йду до дверей і смикаю за ручку, але… Вона не піддається.

— Заблокувало чи що?.. — здивовано бурчу я, й знову намагаюся відкрити двері, але усе марно. Наче мене зачинили.

Насуплена, я повертаюся до сумки, й дістаю з неї телефон, щоб подзвонити Кирилу й попросити, щоб мене випустили, але екран відразу ж гасне, і я згадую, що забула зарядити його перед виходом.

Чудово! Просто чудово!

Я стукаю в двері, і намагаюся покликати кого-небудь, сподіваючись що мене хто-небудь почує, але проходить декілька хвилин, а відповіді немає. Зовсім скоро настане час нашого виходу, а я застрягла.