Розділ 24

Злата

У міру того, як я наважуюся піти до парковки, мій войовничий настрій то падає, то наростає. Чесно кажучи, я гадки не маю про те, що ми скажемо один одному. Та і чи можна взагалі щось виправити словами?

Втім, я не знаю, чи збирається Кирило щось виправляти. Може він покликав мене, щоб передати щось від тітоньки, або сказати чергову гидоту.

Додумати цю думку я не встигаю. Позаду туалету чуються дивні звуки, і я вирішую перевірити, що там коїться.

Підкрадаюся, напевно після останнього викрадення підсвідомо не чекаю нічого доброго, й обережно зазираю за кут, й бачу як двоє мужиків утримують Ліну, що виривається, за руки і за ноги. Я здригаюся і перелякано прикриваю рота руками. Її руки і рот заклеєні скотчем, тож почути її мукання можу тільки я, і те, лише завдяки тому, що опинилася поруч.

Моє серце калатає, як навіжене, а руки панічно трусятся.

Що робити? Як допомогти?

Музика лунає так голосно, що кричи — не кричи — ніхто не почує. Бігти по допомогу? Не факт, що коли повернуся вони ще тут будуть. А сама… Сама я з двома амбалами точно не впораюся.

Трясця!

Подумки вилаявшись, я верчу головою у пошуках хоч кого-небудь, хто може допомогти, і ледь не підстрибую на місці, коли бачу Олексія, що прямує в мою сторону.

Злість на нього за те, що кудись подів Влада, миттю випарувалася.

— Алексе! Алексе! — я махаю руками в повітрі, як божевільна, намагаючись привернути його увагу. Хлопець здивовано вигинає брову, але слухняно йде до мене, тримаючи руки в кишенях.

Щойно він опиняється досить близько, щоб я могла не кричати, швидко пояснюю йому що сталося. На моєму обличчі явно читається хвилювання, а Алекс… Він розлючений.

Вийнявши телефон, хлопець щось швидко набирає на екрані, потім гарчить мені:

— Чекай тут! — і кидається в ту сторону, що я вказала.

Розумом я розумію, що він скоріше за все вже викликав підмогу, і там я тільки заважатиму, але не можу просто стояти і чекати. Мій погляд ковзає по землі і доріжці, що веде в туалет, у пошуках чогось, що може допомогти. Чогось, що можна використати як зброю. І врешті-решт я натикаюся на невелику цеглину, що лежить біля стіни. Як спеціально для мене поклали.

Піднявши її, я трохи кривлюся і зважую цеглину в руці. Вона виявляється трошки вологою, з налиплими шматочками бруду і моху, проте дуже важка. Я поки не впевнена, як саме її використовуватиму, але з нею я почуваю себе набагато впевненіше, ніж з голими руками, і поспішаю на підмогу Олексію та Ліні.

Визернувши з-за повороту, я не бачу ані Олексія, ані Ліни з двома амбалами, і на мить мене охоплює паніка.

Де вони? Невже я запізнилася?

Але, прислухавшись, я вловила сторонні звуки і поспішила на них.

Територія клубу була величезною, оточеною деревами і високою огорожею з усіх боків.

У одному Ліна помилилася, виходів було два: головний і запасний. І, судячи з усього, її збиралися вивезти через нього. Підбігши ближче, я бачу, як один з амбалів намагається запихнути Ліну в чорний джип, а другий б'ється з Олексієм.

Хлопець непогано справляється. Якщо чесно, я навіть не очікувала, що айтишники можуть так битися. Відчайдушно і безстрашно. Було в цьому щось хиже, звірине…

А потім амбал витягує з кишені ніж, і моє серце на мить зупиняється. Я кричу:

— Алексе! Обережно!

Вилаявшись, хлопець перехоплює руку з ножем за мить до того, як той встромляється йому у бік, дивом уникнувши поранення, і заламуючи супротивника, поки інший амбал замикає Ліну в машині і збирається змитися.

Не вигадавши нічого трохи краще, я підбігаю і щосили кидаю цеглину в лобове скло з боку водія. Лунає дзвін, тріск, і відбірні мати. У машині спрацьовує подушка безпеки, і, коли вона здувається, я бачу як по обличчю амбала стікає кров. Загинув він або втратив свідомість я не знаю, тому, не втрачаючи часу, підбігаю до дверей з боку пасажирського сидіння і намагаюся відкрити її, але в мене не виходить. Двері заблоковані.

В мене починають труситися руки. Амбал досі не рухається, але відкривати двері з боку водія мені страшно. До кнопки розблокування дверей доводиться тягнутися через нього, і мені здається, що він ось-ось опритомніє і схопить мене.

Коли я нарешті чую довгождане клацання, я не можу повірити своїй удачі.

Я відкриваю двері, і Ліна практично вивалюється з машини. Мені доводиться її ловити, і ми обоє дивом утримуємося на ногах, коли я починаю звільняти її від скотча тремтячими пальцями. Спочатку рот, потім руки.

З боку водійського сидіння лунає стогін. Покидьок живий.

Ліна, здається, ледве стримується, щоб не плюнути в нього, а потім ми водночас обертаємося у бік Олексія. Він більше не один. З ним Кирило. Разом вони повалили другого амбала на землю і скрутили його. Трохи далі, за їх спинами, ми бачимо охорону, що поспішає у наш бік. Музыка стихла. Замість неї чути поліцейські сирени.

Передавши амбала охороні, хлопці переводять погляд на нас. Особливо недобре дивляться чомусь на мене.

Та яке там "недобре"? Алекс злий, а Кирило взагалі в люті!

— Якого Біса, Злато?! — гарчить він, обхоплюючи мене за плечі, — Тобі було сказано не втручатися!

Кирило струшує мене, і на мить я гублюся під його натиском, а потім стискаю зуби і відштовхую його. Настає моя черга злитися. Я хочу сказати, що, якби я не втрутилася, Ліну б вже відвезли незрозуміло куди, але не встигаю. Вона робить це замість мене.

— Гей, охолонь! Між іншим, поки ви, хлопці, там кулаками махали, Злата мене врятувала! Краще б подякував їй! — Ліна загороджує мене, немов готова захищати від власного брата, і від шоку у мене не залишається слів.

Я що, сплю? Світ з'їхав з глузду? Чи Ліна справді захищає мене від Кирила?

На це Кирило нічого їй не відповідає, тільки шумно сопе, пропалюючи мене поглядом, який я показово ігнорую. Цілком справедливо, до речі. Мені, на відміну від нього, дійсно є на що злитися.

Узявши свідчення в усіх учасників, поліція відпускає нас додому, щоправда попереджає, що пізніше нам доведеться явитися для повторних свідчень.

Виявилося, що ці амбали не лише намагалися викрасти Ліну, але і позбавилися від охорони у запасного виходу, і навіть відключили камери. Якби я не почула мукання Ліни, і не втрутилася, їм би усе зійшло з рук.

Переконавшись в тому, що з Ліною усе гаразд, я все ж таки викликаю таксі, ось тільки поїхати у ньому мені не дають. Тільки я збираюся сісти в машину, як Кирило нахабно бере мене на руки і несе до своєї машини.

— Панський, ти зовсім страх втратив?! — гарчу я, відбиваючись від нього, — Ану постав мене! Постав, кому кажу, поки я поліцію не покликала! Вони просто зараз двох за спробу викрадення упакували, третім будеш!

Звичайно, це усе порожні погрози. Я б ні за що не здала його поліції, але я така зла, що мене не зупинити.

— Я з тобою не поїду! Я тебе знати не хочу, зрозуміло? Бачити тебе нудно! Терпіти тебе не можу, дурень! Дай мені спокій!

Ні, ну ви тільки подивіться! Я махаю в повітрі руками і ногами, лаю його на чому світ стоїть, а йому хоч би що!

Добре хоч гості розійшлися — поліція усіх розігнала до з'ясування обставин, тож ніхто, окрім Олексія, Ліни і парочки працівників на території клубу не бачили моєї ганьби.

Коли Кирило саджає мене у свою машину, його руки упираються в сидіння з обох боків від моєї голови, відрізаючи шляхи відходу. Моє серце так калатає, ніби ось-ось проломить ребра, але я намагаюся не показувати хвилювання.

— Краще б сестру свою додому відвіз! Її, між іншим, сьогодні ледь не викрали! — я пропалюю його поглядом, але він не відстороняється. Навпаки, присувається ближче.

— Алекс про неї потурбується, — кидає Панський, і дивиться на мене так, що мені миттю стає жарко, і я злюся на саму себе за цю реакцію. 

— А я чудово попіклуюся про себе! Може вже припинешь поводитися як дурень і відпустиш мене? — шиплю я, з викликом дивлячись йому в очі.

— Все сказала? — запитує він.

— Так!

— Тоді слухай.

І Кирило розповідає мені все. Починаючи з того дня, коли ми з ним востаннє поцілувалися у дверей моєї квартири.

Виявилося, що того дня не лише я отримала дивне анонімне повідомлення, але і він. Ось тільки погрожували цього разу зовсім не Кириллу.

Йому відправили знімки, зроблені на одній з вечірок королеви універу. На них була зображена Ліна, в дуже провокаційному вигляді. Схоже хтось напоїв її, і зробив фотографії, коли вона заснула, і погрожував розіслати знімки в усі чати універу, якщо Кирило не виконуватиме його вказівки.

Саме тоді вони з Олексієм і зрозуміли, що той, хто шантажував мене раніше, вчиться з нами в одному університеті. І, допоки шантажист був упевнений, що у нього все йде за планом, вони підбиралися до нього ближче.

Кирило тягнув час. Він робив усе, чого хотів шантажист. Наше розлучення, моє приниження в коридорі, його рішення піти з універу — усе це було частиною гри, щоб захистити сестру, і розкрити особу покидька.

І врешті-решт їм це вдалося.

Ним виявилася студентка другого курсу, молодша сестра хлопця, який потрапив в лікарню через Ліну. Як виявилося, вона була однією з "дівчат на ніч", з якими Кирило раніше проводив час, а ще вона була колишньою дівчиною Андрія. Коли той потрапив у в'язницю, це стало останньою краплею для неї. Вона зненавиділа усю сім’ю Панських, й мене у тому числі, і вирішила помститися.

Спіймана на місці злочину, вона була притиснута до стінки Олексієм і Кирилом. Вони змусили її позбутися від усіх фотографій, зібрали докази її шантажу, і дали зрозуміти, що, якщо вона знову спробує викинути щось подібне, відправиться услід за своїм коханим Андрієм.

Дослухавши його розповідь до кінця, я стискаю кулаки і спокійно запитую:

— Це усе, що ти хотів мені сказати?

Холоду в моєму голосі позаздрив би й січень.

Кирило завмирає, здається він навіть не дихає.

— Якщо це усе, то я піду. Завтра в мене тренування.

Я відштовхую його і виходжу з машини, на ходу викликаючи таксі. Одному богові відомо чого мені варто йти повільно, замість того, щоб втекти.

Десь на півдорозі до іншого кінця парковки він ловить мене за руку і різко розгортає до себе.

— Я ж тобі все пояснив!

— І що? Ти думав я тут же пробачу тобі все? А як же! Будь-яка дівчина мріє бути з великим Панським! Королем університету! Ти хоч розумієш, через що я пройшла через тебе?! Хоч уявляєш, як я себе почувала усі ці дні?! Що я відчула там, у коридорі, коли ти принизив мене при всіх?!

— Що мені ще було робити?! — Кирило теж починав злитися, — Вона погрожувала Ліні!

На моїх губах з'явилася зла посмішка. Я більше не кричу, але кожне моє слово влучає в нього, наче стріла.

— Ти міг усе мені розповісти. Всього декілька повідомлень, і я б знала, що відбувається. Всього декулька повідомлень, і я не страждала б весь цей час, насилу збираючи себе по частинах кожен ранок. Разом ми б придумали, як переграти її. Але тепер… Тепер уже пізно.

Я збираюся з духом, й промовляю те, чого Панському, напевно, не казав ніхто і ніколи в житті:

— Між нами все скінчено.

Розділ 25

Злата

Дивна річ, ніби як я сама поставила точку в наших стосунках, а все одно мені боляче.

Від'їжджаючи на таксі, я жодного разу не обертаюся, хоча прекрасно знаю, що Кирило досі там. Стоїть, опустивши стислі в кулаки руки, й дивиться мені услід.

Навряд чи він очікував, що я так вчиню після його розповіді. Втім, я сама від себе нічого такого не очікувала.

Розум підказував, що я вчинила правильно. У мене й без того вдосталь проблем, щоб вплутуватися в подібні стосунки. А серце… Серце боліло.

Воно тягнулося до нього, назад на парковку, готове пробачити усе на світі, аби лише усе стало як раніше, але я тримала його у вузді.

Я розуміла, чому Кирило так поступив, але пробачити його, забувши про гордість? Забувши про те, через що мені довелося пройти через нього? І заради чого? Щоб мені знову зробили боляче?

Ні, нехай краще усе це закінчиться зараз. Мине кілька тижнів, може місяців, й усе це забудеться, як страшний сон. Кожен з нас житиме власним життям.

Я впевнена, що поставила крапку. Що моїх слів достатньо, щоб покласти усьому край.

Панський однозначно не з тих, хто стане бігати за кимось і принижуватися, тож переслідування з його боку я не побоююся. А ось того, що мене може перемкнути — цілком.

Навіть зараз я ледве стримуюся, щоб не витягнути з кишені телефон, і не перевірити від кого мені надходять повідомлення. А, коли все ж таки наважуюся, виявляється, що вони від Влада, й мене охоплює роздратування:

Привіт, пробач, що так вийшло.

У мене був боржок перед Панським.

З тобою усе гаразд?

Деякий час я просто сиджу і дивлюся на екран, пропалюючи його роздратованим поглядом, а потім швидко набираю відповідь, ігноруючи останнє питання:

То як, відплатив?

Я така зла, що мені навіть не цікаво, що це за борг такий, за котрий вирішили мною розплатитися. Мене трясе, я розумію, що на емоціях можу наговорити такого, що потім шкодуватиму, але все одно пишу:

Не очікувала, що ти такий дурень.

Стиснувши губи, я ховаю телефон в кишеню. Він вібрує ще кілька разів, а потім замовкає.

Усе, вистачить з мене на сьогодні повідомлень. Й від того, й від іншого. Нікого з них чути не хочу. Дістали обоє.

Будь в мене подруга, я б подзвонила їй, й можливо запросила б залишитися у мене з ночівлею, а так... Напевно просто замовлю піцу. Все одно готувати немає ніякого бажання.

Квартира зустрічає мене тишею. Перший час мене це пригноблювало, але за останні дні я вже встигла до цього звикнути. А ось дзвінок в двері, що розрізає тишу, — це щось новеньке.

Здивовано кліпнувши очима, я обертаюся у бік дверей. А потім повільно підходжу до неї і заглядаю в очко.

Там, на сходовому майданчику, стоїть Панський. Таке почуття, наче він піднімався на поверх пішки: увесь якийсь скуйовджений і дихає важко. Й, присягаюся, хоч я і знаю, що він мене не бачить, в мене таке почуття, ніби він дивиться прямо на мене.

— Злато, я знаю що ти там. Відкрий, будь ласка. Давай поговоримо.

Я застигаю на місці і майже не дихаю. Я могла б прикинутися, що мене немає вдома, якби не знала, що кур'єр привезе піцу через десять хвилин.

— Гадаю, що це не краща ідея. Я вже все сказала, — відповідаю я. Двері все також замкнуті, але в мене таке відчуття, ніби мене від нього нічого не відділяє. Двері — незначна перешкода. Нісенітниця.

— Проте я ні, — здається Кирило і не думає здаватися, — Може нарешті впустиш мене? Чи і далі розважатимемо сусідів?

Я миттю уявляю сусідок, що прилипли до дверних вічок замість улюблених серіалів, що йдуть по телевізору, й мої щоки вкриваються багрянцем.

Ні, розважати їх я точно не хочу. Я й без того для них головна тема для пересудів відколи загинули мої батьки. Вистачить з них новин.

— Добре, — нарешті здаюся я, відчиняючи двері, і шумно глитаю, коли він опиняється в кроці від мене, — Тільки не думай, що це щось змінює, — нервово додаю, пропускаючи його в квартиру.

Я просто не хочу щоб моє особисте життя стало черговою темою для пліток.

Не знаю, кого я більше хочу в цьому переконати: його чи саму себе. Напевно обох.

Незважаючи на поганий характер, Панський ніколи не був позбавлений чарівності, і я це прекрасно розумію. Як і те, що вестися на нього не можна. Варто трохи розслабитися — і рахуй все скінчено. Рано чи пізно я набридну йому, як і усі інші, й він позбавиться мене, як від зламаної іграшки, а я ще декілька місяців збиратиму себе по частинах.

Ні, досить. Більше я не буду слабкою та наївною. Й нікому не дозволю грати моїми почуттями. Особливо Панському. Навіть якщо моє безглузде серце все одно хоче дати йому шанс.

Навіть риба не попадає двічі в одну й ту саму пастку.

Ми проходимо на кухню й сідаємо за стіл. Як би мені не хотілося скоріше позбутися нього, я розумію, що Кирило навряд чи поїде раніше кур'єра, а тому пропоную йому чай, а він бере, й погоджується, хоча після навіть не торкається до чашки.

Дідько, лише даремно пакетик на нього витратила!

Я ж, на відміну від нього, свою чашку навіть з рук не випускаю, побоюючись, що почну нервово стукати по столу або м'яти серветку, виказуючисвоє хвилювання. Нехай не думає, що може вибити мене з колії.

— Тож… Про що ти хотів поговорити?

Мовчання затягується, і я не витримую перша, порушуючи його.

Я уважно дивлюся на нього, і раптом розумію, що він нервує не менше за мене.

— Мені шкода, що я ранив тебе, і що тобі довелося через усе це пройти, але я побоювався, що той, хто за усім цим стоїть, зрозуміє, що ти все знаєш, що я попередив тебе. Зрозумій, я не знав хто це, і наскільки ця людина близька до нас. Ліна могла постраждати. А після… Не було ніякої гарантії, що вона не взялася б за тебе.

— Я розумію, — спокійно відповідаю я, нехай це й складно. З кожною хвилиною зберігати спокій поряд з Кирилом було все складніше. Він, як ніхто інший, вмів вибити грунт в мене з-під ніг.

— Я знаю, чому ти так поступив, і, напевно, поступила б так само, якби опинилася на твоєму місці. Але я не хочу проходити через це знову. Я ледве зібрала себе докупи після нашого розлучення, і не готова... — я роблю паузу, намагаючись перевести подих, зібратися з думками, — Ти просив зрозуміти тебе, і тепер я прошу про те ж. Якими б не були причини, ти зробив мені боляче. Я можу пробачити тебе, але знову відкритися, знову впустити у своє серце — ні. Думаю для нас обох буде краще, якщо ми з тобою більше не… Якщо ми… Ти розумієш.

Замовкнувши, я переводжу погляд на нього. Кирило пильно дивиться на мене, так, що серце починає битися частіше, і навіть дихання збивається, а потім подається уперед.

— Впевнена, що ти хочеш саме цього?

Його голос стає хрипким, і на мить я забуваю про те, як дихати, щосили стискаю в руках чашку, так, ніби вона може захистити мене від необдуманих вчинків. Наприклад від бажання, щоб він знову торкнувся мене, як колись.

— Так, — відказую я, хоча чудово усвідомлюю, що це неправда, і, судячи з підступного вогника, який спалахує в його очах, він теж це знає.

— Брехуха, — тихо шепоче Кирило, нахиляючись до мене. Куточок його рота підводиться в натяку на посмішку, — Маленька мила брехуха…

Як не комічно, коли його губи опиняються в небезпечній близькості від мого обличчя, від поцілунку мене рятує... Чашка. Я спритно притуляю її до рота, немов намагаючись захиститися, і з грудей Панського виривається тихий, але щирий сміх, від якого усе моє тіло вкривається сиротами, а в животі спалахує незнайоме відчуття.

Я чекаю, доки він здасться, відступить, але замість цього Кирило подається вперед і повільно цілує зворотну сторону чашки, не зводячи з мене палкого погляду, від чого я миттєво спалахую, наче чайник.

Задоволений моєю реакцією, він нарешті сідає, а я в такому шоці, що навіть не можу поворушитися.

Це що для нього? Якийсь жарт?

Трохи згодом, я недобре примружуюся.

— Смієшся наді мною?

— Хіба схоже? — запитує він, пильно дивлячись на мене, а я не витримую, і, із стуком поставивши чашку на тверду поверхню, підводжуся з-за столу.

— Схоже на те, що ти знову розважаєшся за мій рахунок! Але я — не твоя іграшка, і не збираюся цього терпіти! Знайди собі іншу ідіотку! Впевнена, якщо покличеш, до тебе відразу натовп бажаючих вишикується, як та твоя білявка, про яку увесь наш универ вже другий тиждень гуде!

Закінчивши, я важко дихаю, подумки проклинаючи себе за нестриманність.

Так не повинно було бути. Я повинна була тримати себе в руках. Я не повинна була показувати, як сильно мене це зачепило, але з пісні слів не викинеш.

Деякий час Панський просто сидить і очманіло дивиться на мене, а потім раптом несподівано розпливається в посмішці.

— Ти що, ревнуєш? — запитує він, і я відчуваю, як моє серце робить кульбіт і прискорюється, загрожує проломити ребра.

— Ще чого! — майже гарчу я, насупивши брови, — Мені немає діла до того, з ким ти розважаєшся, але грати собою я не дозволю.

Тоді він теж підводиться з-за столу і повільно робить крок до мене, змушуючи мене відступити, а веселий вогник в очах хлопця перетворюється на небезпечне полум'я.

Врешті-решт я опиняюся затиснута між ним і стіною, а він нависає наді мною, наче скеля.

— Коли ти стала такою брехухою, Злато? — хрипко запитує Кирило, обпалюючи мою щоку палким подихом, а я раптом ловлю себе на тому, що не хочу його відштовхувати… Повинна, але не можу.

Ледве уловивши його запах, я відчуваю, як мене переповнюють спогади. Усі наші зустрічі, тренування і побачення вечорами, усі поцілунки, розмови і випадкові доторки… Все те, що я так сильно намагалася забути… Те, що я повинна була забути.

Як би я не намагалася викреслити Панського зі свого життя, він знову і знову повертається в неї, розкриває старі рани, і, як не дивно, лікує їх. Він змушує мене заглянути в найтемніші і таємніші куточки моєї душі, про які я навіть не здогадувалася. Він мене дратує, і водночас зводить мене з розуму. Я ненавиджу його, але, незважаючи на усі недоліки, незважаючи на те, як він відносився до мене після смерті батьків і потім, після загроз у бік Ліни, попри те, що він ледь не зламав мене, просто не можу його не кохати. Не можу не думати про те добре, що він змусив мене відчути... Про все те, що він для мене зробив... Це зносить мені дах, примушує забути про дану собі обіцянку. Про заборону наближатися до нього. І, коли його губи нарешті з ніжністю накривають мої, я розумію, що програла.