Розділ 21

Злата

Я застигла, невідривно дивлячись на місце водія крізь лобове скло. Світло в салоні було вимкнене, тож я не могла сказати напевно, чи є хто усередині. Можливо це взагалі не його машина, я ж не пам'ятаю який у неї номерний знак.

Так, напевно я просто надто підозріла. Кирило б не приїхав сюди ні з того ні з сього. Не після того, що він зробив.

Зусиллям волі примушую себе відвернутися і посміхнутися Владу.

— Дякую. Сьогодні було дійсно класно.

Я хочу сказати, як мені було треба просто вибратися кудись з другом, й ненадовго відволіктися від проблем, але навряд чи він був би радий це почути, тому я просто мовчу.

Влад посміхається у відповідь, і злегка обіймає мене на прощання.

— Радий, що зміг підняти тобі настрій. Гадки не маю, хто тебе скривдив, але посмішка личить тобі значно більше. До зустрічі у понеділок?

— Так, до зустрічі, — попрощалася я, й, махнувши рукою, він пішов.

Як на зло, ліфт не працював, тож підніматися на свій поверх мені довелося по сходах.

Долаючи сходовий проліт за сходовим прольотом, я збиваюся з рахунку, й не відразу усвідомлюю, що потрапила на свій поверх. А, коли піднімаю очі, роблю крок назад й застигаю на місці.

Біля моїх дверей, спершись на стіну плечем, стоїть Кирило. На ньому джинси та чорна шкіряна куртка.

Тож я не помилилася. Це була його машина.

Декілька секунд ми просто стоїмо й дивимося один на одного, а усередині мене вирує справжній хаос. Я не знаю, чого хочу більше: обійняти його чи луснути чимось.

Моє серце калатає у божевільному ритмі, а сама я майже не дихаю, коли проходжу мимо, й виймаю з кишені ключі від квартири. Як на зло, руки тремтять, тож в мене не відразу виходить потрапити ключем у дверний замок. Виходить десь із п'ятої спроби — не раніше.

Я гадки не маю що йому сказати, й не знаю чи варто взагалі з ним заговорювати. Вчини так, як він, зі мною хто-небудь інший, я б не захотіла його більше бачити, й це було б правильно. Які б не були причини, я не повинна радіти тому, що він прийшов, але не дивитися в його сторону коштує мені неймовірних зусиль.

— Навіщо ти тут? — нарешті запитую я, перш ніж відчинити двері, і сховатися за ними, наче за щитом.

Я гадала ти не хочеш мене бачити.

— Тільки не надумай зайвого, — крижаним тоном промовляє він, — Я тут лише тому, що мати попросила привезти тобі дещо.

З цими словами Кирило простягає мені пакунок. Усередині нього пластикові контейнери. Схоже тітонька дійсно вважає, що без неї я харчуюся лише одним святим духом і напівфабрикатами.

Що ж, вона не так далека від правди.

— Гаразд, дякую.

Мені так багато про що хочеться його розпитати, так багато чого треба сказати, проте я мовчу.

Ні, вистачить з мене принижень. Якби він був тут заради розмови, не поводився б так зарозуміло.

Тож, приховавши почуття, я примушую себе сховатися за дверима. Але, щойно опиняюся всередині, прилипаю до дверного вічка, й бачу, як Кирило ще деякий час стоїть в коридорі й дивиться на мої двері. У його очах я бачу… жаль?

На мить він навіть простягає руку до дверей, наче збирається постукати, а потім важко зітхає й, ховаючи руки в кишенях, повільно спускається по сходах.

Я нічого не розумію.

Моє серце буквально кричить, що я повинна вискочити за двері, й наздогнати його, але розум змушує мене залишитися на місці, тримаючись за двері, як за рятівний круг. Й, варто Кирилу сховатися за сходовим прольотом, як я повільно осідаю на підлогу, й починаю плакати.

Знаю, я обіцяла собі, що більше не плакатиму через цього дурня, що буду сильною, але, знову побачивши його, я втратила контроль. Він зруйнував мою стіну, ледве з'явився тут, біля моїх дверей.

— Ненавиджу тебе, — прошепотіла я, роняючи сльози, — Варто було нарешті узяти себе в руки, як ти все зіпсував!

Я проплакала, напевно, до середини ночі. До їжі, яку передала тітонька, так і не доторкнулася. Я й без цього не була голодною, коли повернулася з кафе, а після зустрічі з Кирилом тим більше не могла змусити себе поїсти.

Найгіршим у цьому було те, що завтра субота, тож до спортзалу я потраплю не раніше, ніж через два дні. Цілих два дні без тренувань, які не давали мені з'їхати з глузду. Це справжні тортури.

Кирило наче робив усе, щоб я почувалася якомога гірше.

Хлипнувши, я стерла з щік вологу, й дістала з кишені телефон. Мені надійшло повідомлення від Влада:

Дякую за вечір.

Час до понеділка тече тяжко, повільно. Я намагаюся відволікти себе серіалами, але, як не стараюся, ніяк не можу вникнути в сюжет. Бісовий Панський ніяк не виходить у мене з голови. Мерзотник зайняв усі мої думки.

Врешті-решт я не витримую, й, схопивши телефон, пишу йому:

Ти — справжня дупа, Панський! Ненавиджу тебе!

Мене навіть не хвилює прочитає він його чи ні, я повинна була написати це. Повинна була написати йому бодай що-небудь. Я хотіла, щоб він знав, що я зла. Хотіла, щоб він знав, що я ніколи не пробачу його. Хотіла, щоб він випробував бодай краплю того, через що через нього довелося пройти мені.

Відповіді очікувано не отримую, але я нв нього й не чекаю. Нехай мовчить хоч цілу вічність, якщо йому так хочеться! Я його обов'язково забуду!

На мить в мене навіть виникає думка, що я могла б використати Влада, щоб перевірити, чи зможе Панський тримати себе в руках, якщо побачить мене з іншим хлопцем, але я відразу відмітаю її. Ні, Влад хороший хлопець й мій друг. Він не заслуговує на те, щоб з ним так чинили. Та й взагалі, використовувати когось в таких цілях занадто бридко, щоб я на це пішла.

А коли нарешті настає понеділок, я не можу дочекатися кінця лекцій, щоб повернутися до тренувань.

На жаль, може я і забула про сесію, але викладачі ні. І на черговій парі по економіці препод дає нам завдання. Групове.

Мені в напарники випадає Ліна, й за тиждень ми повинні підготувати курсову на задану тему.

Я досі засмучена через Кирила, гірше за те, через вихідні я два дні не могла скинути пару, тож курсова — останнє, про що мені хотілося думати, але подітися нікуди. Не здам курсову — можна попрощатися не лише з універом, але й з тренуваннями. Й, якщо перше мене вже не особливо хвилює, то друге — ще б пак.

Ще кілька місяців тому я була упевнена, що проживу й без них, а тепер… Вони стали моїм рятівним колом.

Звісно, я розуміла, що вони не продовжуватимуться вічно. Рано чи пізно я або закінчу університет, або мене виженуть, але доти я збиралася займатися гімнастикою якомога довше.

— Гей, ти мене взагалі слухаєш?

Ліна помахала переді мною рукою, привертаючи увагу. На її обличчі читалося невдоволення.

Трясця, я зовсім забула, що вона й досі тут.

— Пробач, про що ти говорила? — винувато перепитала я.

Замість відповіді вона закотила очі, наче запитуючи, за що їй таке покарання, але все ж таки повторила:

— Пропоную розділити між собою розділи, а потім разом перевірити результат. Так ми заощадимо час.

— Так, добре.

На моє здивування, Ліна поводилася зі мною цілком нормально. Так, наче ми не ворогували усі ці роки. Й я намагалася відповісти їй тим же.

— Тоді я беру з першого по третій розділ, а ти з четвертого по п'ятий. Він більше за об'ємом, тож усе справедливо.

Так ми обговорюємо ще декілька моментів, пов'язаних з курсовою, і вперше за багато років обмінюємося контактами. До цього в нас ніколи не було ані бажання, ані потреби дзвонити один одному.

Більше тему Кирила вона не підіймала, лише іноді дивилася якось дивно, наче хотіла щось сказати, але вагалася, й я була їй за це вдячна.

Після лекцій, розпрощавшись з Ліною, я поквапилася до спортзалу. Мені кортіло скоріше переодягнутися, й почати розминку перед крутими трюками й підтримкою.

Сьогодні ми з Владом повинні були репетирувати подвійне сальто назад після підтримки. З Кирилом ми так і не встигли до нього дійти. Повинні були якраз перед тим, як він пішов.

Так, усе! Досить думати про нього, Злато!

Якби йому було не все одно, він би не пішов. Чи, принаймні, пояснив би, чому так вчинив.

Я була зла на себе через те, що, не дивлячись ні на що, досі сумую за ним. Але ще більше на Кирила.

Навіщо він учора приїжджав? Навіщо нагадав про себе, якщо нічого не змінилося? Невже не міг просто відмовитися, або знову послати замість себе Олексія?

В мене була безліч питань, але він не збирався відповідати на жоден з них. Й, щоб хоч якось зняти стрес, я ганяла себе по залу, й примушувала себе виконувати подвійну або навіть потрійну норму вправ.

Перші дні Влад хвилювався, щоб я собі чого не пошкодила, а потім звик. Тільки іноді запитував, чи усе зі мною гаразд, коли я падала на мати від втоми.

Того дня усе було як завжди. Я прийшла трохи раніше за Влада, тому що у нього була ще одна лекція, зайнялася розтяжкою, присіданнями, стрибками, й упором лежачи. Потім пройшлася по колоді на руках. Виконала декілька стрибків і перекатів, зробила колесо, спираючись на руки, то розводила ноги в шпагаті, то знову зводила їх разом. Словом, те ж, що і щодня.

Але, коли справа дійшла до кілець, сталося щось дивне.

Одне з кріплень здалося мені ненадійним, а потім, під час виконання вправ, коли я повинна була перенести свою вагу на одно кільце, воно зламалося, й я впала на мати, добряче приклавшись спиною.

Влад якраз входив у спортзал, коли це сталося, але я все одно встигла побачити, як його очі розширилися від переляку, й він побіг до мене.

Я тихенько застогнала від болю, марно намагаючись вдихнути. Підбігши, хлопець впав на коліна на мати, нависаючи наді мною.

– Злато! Злато, з тобою усе гаразд?!

Та яке там, з мене увесь дух вибило!

— Пощастило, що хоча б не канат порвався, коли я була під стелею.

Я нервово хихикнула, але глибоко усередині я була нажахана від думки про те, що могло б статися.

Впавши з такої висоти я б неминуча забилася б, а так... Просто неприємно. Принаймні я сподівалася, що нічого не зламала.

Пролежавши приблизно хвилину, і переконавшись, що стеля більше не крутиться, я спробувала підвестися, поки Влад обережно притримував мене під спину, а потім приніс мені води.

Трясця, потрібно було закохатися в когось на кшталт нього, а не в Андрія з Кирилом. І чому я вічно вибираю не тих?..

— Ціла? Голова не крутиться? — хлопець щиро хвилювався за мене, і це було приємно, але я не могла не думати про те, що хотіла б, щоб на його місці був дехто інший. А потім сама ж себе за ці думки вилаяла.

— Наче ні. Спасибі.

— Як це взагалі сталося? — хлопець похмуро оглядав недогризок мотузки та кільце, повисле на нім, — Вірьовки, на яких висять гімнастичні кільця, завжди дуже міцні. Вони не рвуться ні з того ні з сього.

— Сама нічого не розумію, — відповіла я, — Мені здалося, що одне з кріплень ослаблено, але я й гадки не мала, що вона ось так порветься.