Розділ 20

Десь в тому ж місті

Настала ніч. Час тусівників, програмістів, дизайнерів і. Злодіїв.

В одній з висоток, в розкішному пентхаосі на останньому поверсі причаїлася загроза.

Людина, відповідальна за викрадення, сиділа у високому шкіряному кріслі за столом, підперши голову руками, і роздумувала над наступним кроком. Її обличчя було приховане в тіні.

Перші спроби були провальними. Ця людина розуміла, що якщо й далі довірятиме цю справу ідіотам, рано чи пізно її участь в усьому цьому розкриється, і жодні гроші не змусять ЗМІ замовкнути. Вони на багато що готові в гонитві за сенсацією, як у випадку з останнім скандалом, пов'язаним з Панськими.

Нещодавно фото з його дружиною і іншим чоловіком облетіло мережу, і відтоді красувалося на перших смугах усіх місцевих газет.

Само собою, це негативно позначилося на акціях, що було йому тільки на руку, але все ж таки цього мало.

— Панський повинен відмовитися від своєї частини акцій і від місця в компанії, — крижаним тоном промовив чоловік, так, що людина, яка стояла перед ним, мимоволі здригнулася, — Він повинен зробити це до кінця наступного місяця.

— Ви дійсно гадаєте, що він на це погодиться? — невпевнено запитав той, поглядаючи на нього із страхом.

Так, він боявся людини в кріслі, і не без причини. Він працював на неї вже декілька років, тож чудово знав на що вона здатна, і що буває з людьми, які її злять або розчаровують. Найбільшим його страхом, мабуть, було стати одним з них.

— До сьогодні ми обирали невірну тактику. Ми діяли занадто м'яко. Наступний наш крок повинен стати ударом для Панського. Таким, щоб у нього і думки не виникло хитрувати.

Людина в кріслі вийняла з теки фотографію темноволосої дівчини і протягнула її підлеглому.

— Ось ваша наступна ціль. Молодша донька Панського. І цього разу відправте йому яку-небудь частину дівчинки, щоб він зрозумів, що ми не збираємося жартувати.

Кивнувши, підлеглий дочекався дозволу й вийшов з квартири.

Вже пізніше, спускаючись на ліфті, він думав про те, як його лякає ця людина. Лякає до біса.

Його завдання і раніше були далекі від правил закону та моралі, але те, що від них хотіли зараз. Це було жахливо.

Він вже не вперше думав про те, щоб кинути все і втекти, поки не стало надто пізно. Єдине, що його зупиняло — людина в кріслі не прощала зрадників. Й ті, що намагалися від неї піти, завжди погано закінчували.

Він знав це, тому що й сам допомагав розбиратися з ними, і не хотів розділити їх долю. Тож що б не сталося, людина в кріслі повинна залишитися задоволеною.

Злата

Учора я все ж таки подзвонила тітоньці. Розмова вийшла водночас і важкою, й радісною.

Як і казала Ліна, вона дуже хвилювалася за мене, через те, як новина про неї й мого батька вплинула на мене, й через те, що я пішла, й відтепер живу зовсім одна, й за мною ніхто не наглядає. Тож усю нашу розмову я намагалася переконати її, що не помираю тут від голоду, й що мене не караулять всякі маніяки вечорами.

Про те, що Кирило приставив до мене свого друга в якості особистого водія, я тактовно умовчала, як і про те, що не збираюся користуватися його послугами надалі. Проте розповіла про нового партнера по гімнастиці й підготовку до змагань.

Відколи моїм партнером став Влад, я не пропустила жодного тренування. Не знаю чому я так наполегливо продовжувала тренуватися. Точно не заради диплому, і не заради ректора.

Напевно просто хотіла довести собі, що зможу. Що впораюся зі всім, навіть якщо Кирила не буде поруч.

На наступний ранок після того разу, коли я пішла, не чекаючи Олексія, він знову приїхав, але я відмовилася сідати в його машину.

Нехай це було по-дитячому, нехай діставатися університету своїм ходом або на автобусі в два рази довше, так я принаймні не почуваю себе його надокучливою молодшою сестрою, за якою йому доводиться доглядати.

– Оближ, Злато, сідай в машину, – Олексій не здавався, й повільно їхав біля мене з опущеним склом, поки я йшла уздовж дороги, – Скоро дощ почнеться.

– Нічого, я не цукрова – не розтану, – відказую я, продовжуючи вперто рухатися вперед.

Небо з самого ранку все в хмарах, і швидше за все він правий, але мене це не хвилює.

– Та годі вже, це ж безглуздо. Давай поговоримо. Знаю, ти злишся через Кирила, але невже ти збираєшся ходити в универ пішки йому на зло?

Різко зупинившись, я обернулася до нього, змушуючи хлопця загальмувати.

– Послухай, я особисто проти тебе нічого не маю, ти ніби нормальний хлопець і все таке інше, але ти повинен мене зрозуміти. Якщо Кирило вирішив, що між нами все скінчено, то те, як і куди я добираюся, не повинно його хвилювати. Врешті-решт я – не його ручна собачка, щоб він казав що мені робити. А якщо йому щось не подобається – нехай скаже мені про це сам. Я, на відміну від нього, не ховатимуся і не ігноруватиму.

Й, визнавши розмову закінченою, я звернула з дороги за ріг, у двори, з широкою посмішкою на обличчі. Туди, де Олексій вже не міг мене переслідувати на машині. Й, чесно кажучи, я була дуже задоволена собою.

Хай я й подвоїла свій шлях, але відстояла свою гордість.

Це була моя перша маленька перемога відколи Кирило принизив мене, розтоптавши мої почуття перед усім університетом. І, нехай мені досі боляче, я більше не збираюся показувати це, розважаючи оточення.

В університет я, звісно, запізнилася, та ще й промокла до нитки, поки чекала автобус, але продовжувала уперто стояти на своєму. А потім ми з Владом випадково зіткнулися в коридорі.

Виявилося, що він сьогодні теж промок по дорозі на пари, й запропонував мені випити каву в університетській їдальні. Ідея мені сподобалася, тим паче що до змагань залишилося всього нічого, й хворіти нам зараз ніяк не можна.

Я б, звісно, замість кави віддала перевагу б імбирному чаю – він і корисніше, й зігріває краще. Але чого не було, того не було.

Взагалі Влад виявився досить непоганим хлопцем, добрим, веселим і уважним, тож ми досить швидко порозумілися, та все ж жодного разу не зустрічалися за межами универа, тому його питання мене здивувало.

– Слухай, Злато, ти вільна сьогодні увечері після тренування?

– Так, а що? – відповіла я, перш ніж зрозуміла, що він збирався запросити мене погуляти, а потім винувато прикусила губу.

Я раптом подумала про те, як себе відчує Кирило, якщо дізнається, що я гуляю з Владом, і вже збиралася вибачитися й відмовитися, як раптом розсердилася на саму себе.

Кому яка справа що про це подумає Кирило?! 

Після того, як він вчинив зі мною перед усіма, йому повинно бути все одно. А навіть якщо й ні, то мене це абсолютно не хвилює! Ось ні крапельки! Нехай котиться до усіх бісів разом з Олексієм і своєю грудастою блондинкою!

– Кав'ярня, в яку я часто ходжу, влаштовує кіновечір. Показуватимуть Хоббіта. Хочеш піти зі мною? – хлопець мило посміхнувся, і я не роздумуючи погодилася.

– Звичайно!

Фентезі я люблю, кав'ярні теж, та і розвіятися мені не завадить. Не кожен вечір же вдома сидіти?

– Вау, круто! – схоже Влад був справді цьому рад, – Тоді, як закінчимо з третьою підтримкою, поїдемо туди?

Інша справа було в запрошенні Влада, чи то в тому, що я нарешті наважилася дати Кирилу відсіч, але уперше за останні декілька днів я була у піднесеному настрої. Його не могли зіпсувати ні злорадні одногруппницы, що все ще перемивають мені кістки із-за розриву з Кирилом, ні погода.

А ще я вперше за весь цей час перестала чекати повідомлень від нього. Подобається поводитися як дитина – будь ласка. Я не принижуватимуся і не бігатиму за ним, неначе він – останній хлопець на планеті.

Звісно, мені не все одно. Глибоко всередині мені досі боляче, й я все досі не хочу вірити в те, що мене зрадили, використали. Але я не можу страждати по ньому вічно, як і по батькам. Ніщо не триває вічно.

– Ти завжди викладаєшся по повній? – запитує Влад.

Наше тренування закінчилося п'ять хвилин тому, й тепер ми сиділи на матах, важко дихаючи, й пили воду. Залишилося лише прийняти душ й переодягнутися, й можна їхати на кіновечір.

Я сьогодні й справді виклалася сильніше, ніж зазвичай. Напевно до ночі всі м’язи знову будуть боліти. Проте я як ніколи задоволена результатом.

– Втім ми нарешті освоїли п'яту і восьму підтримку, – з посмішкою відповідаю я, закриваючи пляшку, – Ще трохи, й перемога на змаганнях буде у нас в кишені!

– Сподіваюся ти маєш рацію.

Коли ми виходимо з університету, погода досі кепська: мерзенний дощ перетворився на справжню зливу з грозою, тож я запропонувала викликати таксі. Влад не заперечував, за умови, що він платить. На тому й вирішили.

Машина приїхала досить швидко, тож ми приїхали у кафе приблизно за півгодини до початку кіновечора, й навіть встигли замовити перекусити. Влад обрав зелений чай й піцу з грибами, а я какао й круассан з сиром і беконом.

Для кіновечора працівники закрили вікна щільними шторами, підключали великі динаміки, настроювали проектор й замінювали столи й стільці на крісла-мішки. Для їжі та напоїв відвідувачам пропонувалися спеціальні таці. 

Коли приглушили світло, й почався фільм, Влад спробував узяти мене за руку, а я відсахнулася, почуваючи себе незручно.

Так, я погодилася піти з ним, й він мені дійсно подобався, але тільки як друг. Я ніколи раніше не думала про нього в іншому плані, і, якщо чесно, не впевнена, що коли-небудь почну.

– Пробач, – тихо промовила я, винувато ховаючи погляд, – Проблема не в тобі, просто я ніколи не думала…

Варто віддати Владу належне. Не дивлячись ні на що, йому вдалося зберегти обличчя, й навіть посміхнутися.

– Усе гаразд. Це я поспішив. Я не проти бути просто друзями.

Й, на доказ своїх слів, він протягнув мені відерце попкорну.

На щастя, цей момент не зіпсував ані вечір, ані нашу дружбу. З Владом було легко й весело, на нього можна було розраховувати, й для мене це було достатньо, щоб почувати себе комфортно.

Кіновечір видався на славу.

Нехай ми й встигли подивитися лише перший фільм з трьох, Влад сказав, що вони збираються так кожну п'ятницю, і, якщо буде бажання, ми зможемо прийти сюди знову.

– Я з радістю, але цур наступного разу пригощаю я!

Мені було незручно, що Влад витратився на мене сьогодні. Якщоми друзі, так буде правильно.

– Згоден!

Коли все закінчилося, Влад проводив мене додому. До того моменту гроза вже закінчилася, а поспішати було нікуди, тож ми повільно йшли по тротуару, оминаючи калюжі, допоки я не завмерла, помітивши біля будинку знайому машину.

Це була машина Кирила.