Розділ 18

Злата

Коли ми з Кирилом опинилися у машині, я дозволила обійняти себе і нарешті дала волю сльозам.

Я знала, що буде важко, але гадки не мала наскільки. А ще, скільки б Кирило не повторював, що це не моя провина, я почувалася винуватою. Я не могла не думати про те, що, якби я просто забрала документи, ніхто ні про що б не дізнався, і все було б в порядку. Тітонька була б в порядку. Й Ліна не розчарувалася б в матері.

Ліна… Тепер вона ненавидить мене ще більше, і я не можу її за це винити. Якби мої батьки були живі, я б, напевно, була повністю на стороні матері, й так само злилася б на батька і тітоньку за те, як вони поступили з мамою. Але вони були мертві, а тітонька занадто багато що для мене зробила, щоб я могла її ненавидіти.

— Тш-ш-ш… Усе гаразд, — шепотів Кирило, погладжуючи мене по спині.

Не знаю кого він більше намагається в цьому переконати: мене або себе, але я бачу, що він не знаходить собі місця.

— Гадаєш вони розлучаться?

— Скоріше за все… Можливо вже завтра те фото розійдеться по усіх новинах. Це може зашкодити його компанії.

Він не говорить про те, що це може ранити його батька, тільки про те, що той може втратити гроші, і я гадаю про те, чи це так.

Дядько дійсно багато часу приділяв роботі. Він жив нею, дихав нею, але я чомусь ніколи не сумнівалася в тому, що він любить свою сім'ю. Адже, врешті-решт, хіба він це робив не заради дружини й дітей? Хіба не тому, що бажав їм кращого життя? Чи мені так тільки здавалося?

Коли ми під'їжджаємо до квартири моїх батьків, Кирило допомагає мені занести й розкласти речі, а потім ми сідаємо на ліжко, й, обійнявшись, довго-довго сидимо у тиші.

Я бачу, що він хоче щось мені сказати, і навіть здогадуюся що.

— Знаю, тобі не подобається те, що я вирішила жити окремо.

Він киває, але продовжує мовчати. Кирило обіцяв, що прийме будь-яке моє рішення, й тримає слово. Я йому за це вдячна.

– Але так набагато краще. Твоя мати та сестра. Зараз ти їм потрібен як ніколи. А я буду лише нагадуванням про причину, через яку розпалася ваша сім'я.

Нагадуванням про батька.

— Це не твоя провина, — вкотре повторив Кирило, пильно дивлячись на мене. Я сумно посміхнулася.

— Знаю... Але Ліні буде боляче мене бачити. А тітонька... Знаю, вона зрозуміє, чому я вирішила поїхати.

Кирило від'їжджає ближче до півночі, і я залишаюся в порожній квартирі.

Деякий час я просто ходжу з кімнати в кімнату, оглядаючись навкруги, й намагаюся згадати, яким було це місце до пожежі.

Так дивно... З цією квартирою пов'язано стільки спогадів, в ній минуло усе моє дитинство, але в ній не залишилося нічого, що нагадує про ті часи… Нічого не уціліло…

Несподівано це місце здалося мені чужим. Незнайомим. Місце, яке було моєю домівкою, припинило нею бути, й від цього мені було майже фізично боляче. А ще… Мені було як ніколи самотньо.

Я не сумнівалася в правильності свого рішення. Я знала, що так треба. Та все ж в ту ніч я пошкодувала про те, що прийняла його... У тому, що відпустила Кирила…

І, коли під час ночі надійшло нове повідомлення від шантажиста, я відчула себе ще гірше:

"Ти зробила свій вибір. Тепер Панський зробить свій".

Я довго намагаюся зрозуміти, що саме означає це повідомлення.

Як і обіцяла, я відразу пересилаю його Кирилу, але не отримую відповіді. І, як не переконую себе в тому, що усе добре, що вже пізно й він скоріше за все просто спить, я ніяк не можу позбавитисозбутися  тривожного передчуття. Й воно тільки міцніє, коли вранці я не можу до нього додзвонитися.

Коли приходить час їхати в универ, біля під'їзду мене чекає машина. Ось тільки вона не належить Кирилу.

Коли я проходжу мимо, з неї виходить незнайомий хлопець і з посмішкою простягає мені руку.

— Привіт, ти Злата? Я Алекс! Кирило попросив відвезти тебе сьогодні в універ. Він не зміг приїхати, але не хотів, щоб ти їхала сама.

Я ніяково стискаю йому долоню, відчуваючи, як мій шлуток скручується в тугий вузол. Те, що Кирило мовчить з вчорашнього вечора, і те, що він прислав замість себе кращого друга на наступний ранок після того дивного повідомлення від шантажиста, якось пов'язано?

— Я не можу йому додзвонитися. Ти не знаєш що сталося?

Мій голос тремтить, видаючи хвилювання, але мені все одно. Я хочу знати правду, й веселість хлопця сходить нанівець.

— Послухай, я не можу розповісти тобі усього, але вчора йому прийшло повідомлення з того ж номера, з якого шантажували тебе. Просто дай йому трохи часу.

Підкинувши мене до універу, Олексій поїхав, залишивши безліч питань без відповіді.

Прямуючи на першу пару, я чекала Кирила, сподівалася, що ми зможемо поговорити, але ані на першій, ані на другій парі він так і не з'явився. Була тільки Ліна, але й вона із зрозумілих причин ігнорувала моє існування.

Кирило не приїхав в универ ані того, ані наступного дня. Весь цей час я без кінця дзвонила йому й писала, в надії, що він відповість, але він не відповідав. Усі ці дні в універ та з универу мене возив Олексій, проте навіть він не міг пояснити мені що відбувається.

— Пробач, я просто роблю те, про що він мене попросив.

Найкащий друг Кирилла дивився на мене з жалем, але воно й зрозуміло. Від хвилювання в ці дні я погано спала й майже нічого не їла, а ще часто плакала.

Мені було так погано, що кілька разів я навіть майже викликала таксі, щоб відправитися до його будинку, але не могла змусити себе зайти всередину, поки усередині Ліна або її батько. Не уявляла, як дивитися їм в очі після всього, що сталося.

Кирило з'явився на парах лише наступного тижня. Я побачила його в коридорі, як завжди одягненого в дорогі джинси і чорну сорочку, й відразу ж зробила крок назустріч.

В мене було стільки питань, а в душі вирувала ціла буря.

Куди він зник? Чому мовчав? Чому попросив Олексія підвозити мене?

Я так багато про що хотіла його запитати, але ще більше  обійняти, притиснутися до нього, вдихнути такий рідний й улюблений запах, і розповісти про те, як сильно мені його бракувало. Але я не встигла.

Я звернулася до нього, а Кирило пройшов повз мене, навіть не поглянувши в мою сторону, так, наче мене не існувало. На очах у усього універу.

Я відчула, як до горла підступають зрадницькі сльози, і не витримала:

— Як ти можеш просто ігнорувати мене після усього?!

На мить він зупинився й обернувся до мене. В його очах було стільки холоду, що я, похитуючись, відступила на крок.

Ні. Кирило не міг так на мене дивитися… Не після усіх тих ніжних слів, що він промовив... Не після всього, що між нами було…

Проте він дивився. Так, немов я для нього — порожнє місце. Чергова дратівлива дівчина на одну ніч, яка вимагає більшого, забувши про гордість і здоровий глузд.

Навколо нас збиралися глядачі. Я бачила, що деякі дістали телефони і почали знімати, чула смішки, але мені було все одно. Єдине, що мене ранило — це його слова:

— Усе скінчено. Припини писати і дзвонити мені.

Я застигла, не в змозі повірити в почуте.

— Ти не можеш казати це серйозно... — я спробувала посміхнутися, але мій голос тремтів, й від того, як він дивився на мене, ставало тільки гірше.

— Що з фрази "дай мені спокій" тобі незрозуміло?! — роздратовано випльовує він, й я приростаю до підлоги.

Я дивлюся на нього крізь пелену сліз, намагаючись уловити якийсь знак, натяк на те, що він все ще колишній, що усі ці тижні, що ми були близькі, мені не наснилися, й не знаходжу. А потім він просто обертається і йде.

Я не рушаю з місця, досі дивлячись в той бік, куди пішов Кирил, й не можу повірити в те, що це дійсно відбувається.

Мені так боляче, що я нічого не помічаю: ані сміху, ані того, як студенти, свідки цієї сцени, перешіптуються, обговорюючи нас, ані відверто злих коментарів однокурсниць.

Деякий час мені здається, що я не можу не лише поворушитися, але і дихати. Хтось дивиться на мене з жалем, хтось з байдужістю, хтось із злорадністю. Одна з подружок Ліни широко посміхається, махаючи мені телефоном, і промовляє що відео зі мною порве соцмережі.

А потім дзвенить дзвінок, повідомляючи про початок лекцій, й усі розходяться по аудиторіях. Усі, окрім мене.

Я вирушаю в спортзал.

Переодягнувшись в роздягальні, я входжу до залу, де стикаюся з тренером.

— Панська? Ти чому тут? — здивовано питає він, — Хіба в тебе зараз не має бути лекції?

На мить я думаю про те, щоб піти туди, знову зіткнутися з Кирилом і його байдужістю, з кепкуваннями однокурсниць, й мені здається, що мене зараз знудить.

Ні, туди я точно не повернуся. Принаймні не зараз. Не у такому стані.

— Розпорядження ректора, — брешу, не кліпнувши й оком я, — Скоро змагання, тому він дозволив мені тренуватися в учбові години.

— А чому без партнера? — хмуриться тренер, — Де Панський?

При згадці Кирила до горла знову підкочують сльози, але мені вдається їх стримати, водночас придумуючи нову брехню:

— Він зайнятий, тому сказав доки потренуватися без нього. Ви ж знаєте, я пропустила багато тренувань, й повинна їх надолужити.

Тренер явно сумнівається в правдивості моїх слів, але, на щастя, не сперечається, тільки просить не дурити й не робити складних вправ, поки я одна, після чого йде, і в спортзалі залишаюся тільки я.

Починаю, як завжди, з розминки: розтяжка, прес, стрибки, присідання, упор лежачи, стрибки. Я повторюю вправи, відпрацьовані до механізму, стільки разів, що збиваюся з рахунку, але не зупиняюся, навіть коли на лобі проступає піт, й усі мої м'язи тремтять від перенапруження.

Після розминки я починаю вправи. Першою йде колода.

Йдучи по рівній вузькій поверхні в метрі над підлогою, я роблю колесо, після чого стаю на руки, й, утримуючи рівновагу, розводжу ноги в ідеальному шпагаті. При цьому мої руки так болять, що в якийсь момент мені здається, що вони ось-ось підігнуться, але я успішно роблю зворотне колесо  і приймаю фінальну позицію вже на ногах.

Наступними йдуть кільця. Знову навантаження на руки, й знову я приймаю вертикальне положення вниз головою, після чого ненадовго зависаю так, й приземляюся, зробивши зворотне сальто.

Так триває декілька годин, але ані вправи, ані втома не приносять мені бажаного полегшення. Я тренуюся до тих пір, поки не падаю на мати, абсолютно спустошена, не в змозі навіть поворушитися.

А потім двері зі скрипом відкриваються, та я здригаюся, очікуючи побачити Кирила, проте в зал входить не він. Замість нього я бачу Влада — ще одного хлопця з нашої команди по спортивній гімнастиці. Він вже переодягнутий і явно готовий до тренування.

— Привіт. З сьогоднішнього дня я — твій партнер.

Розділ 19

Злата

Пощастило, що я в той момент лежала на матах, а не виконувала вправу на кільцях або канаті, інакше неодмінно б впала.

— Тут якась помилка, — розгублено промовляю я, дивлячись на хлопця, — В мене вже є партнер.

Влад здивовано клипає, завмерши на місці.

— То ти досі не знаєш? Він пішов з команди й кинув универ.

Він замовкає, а в мене серце провалюється в п'яти.

— Як пішов? — слабким голосом запитую я, а потім різко підводжуся, відчуваючи як серце заходиться у божевільному ритмі, — Це що, жарт такий? Якщо це жарт, то він невдалий!

Під моїм натиском хлопець зовсім губиться, здається такого він не очікував, й я почуваю себе незручно. Напевно він думає, що я зовсім дивна.

— Пробач, я правда гадав що ти знаєш. Сподіваюся ми порозуміємося.

Влад виявився нормальним хлопцем. Дізнавшись, що я тренуюся вже декілька годин, він сказав, що мені варто відпочити. А наступного дня навіть приніс мені мазь від болю в м'язах.

З ним ми не витрачали час на супернчки й не дражнили один одного. Він досить швидко освоїв програму для змагань, але це було зовсім не те.

Кожного разу, виконуючи підтримку разом з ним, я все більше думала про Кирила, й те, чому його не було поруч, й це лише сильніше ранило мене.

Олексій досі підвозив мене до універй й назад, але нічого не розповідав про Кирила, й врешті-решт я припинила ставити питання.

Він дійсно пішов з универа, дівчата з усіх потоків тільки й робили, що обговорювали це, й зітхали про те, що наш універ втратив головного красеня.

— Як гадаєте, чому Панський пішов? — шепотілися вони.

— Може вирішив зайнятися сімейним бізнесом?

— Напевно добре бути спадкоємцем компанії! Це нам треба шукати компанії, які готові узяти нас на практику, й конкурувати в надії отримати роботу, а у нього вже усе вирішено!

Марення… Кирило говорив, що не хоче наслідувати компанію батька. Він би не кинув универ з цієї причини.

Я йду далі, не збираючись слухати безглузді чутки, як раптом завмираю.

— Пощастило ж його дівчині! — промовляє одна.

— Дівчині?! — пирхає інша, — Якій ще дівчині? Хіба ти забула про його правило однієї ночі?

Я обертаюся, й бачу, як студентка другого курсу знизує плечима.

— Я чула його з кимось бачили на тому тижні, а потім і на цьому теж.

— Що-о-о?! З ким? Хто вона?!

— Гадки не маю. Білявка, сексуальна. З величезними грудьми!

— І напевно багата?

— Ну звичайно, адже він Панський! Важко уявити з ним когось не його рівня.

— А що ця миша, яка крутилася навколо нього останнім часом? Ну та, з якою він готувався до змагань?

— А, ця? Так вона ж його звідна сестра. Між ними нічого немає. А якби й було, то не продовжилося б довго, вона нічого з себе не представляє. Зовсім не його рівень.

— Точно! Адже вона так за ним бігала нещодавно! Я чула він відшив її при усіх, прямо в коридорі.

— Бідолашна! Напевно це було принизливо! На її місці я б точно пішла з універу після такого!

Я зриваюся з місця, й тікаю геть. Мої очі затьмарюють сльози, й я майже нічого не бачу, коли врізаюся в когось на сходах й падаю на холодну підлогу, забиваючи руку.

— Гей, якого біса?! Дивитися потрібно під ноги! — лунає збоку знайомий голос. Я переводжу погляд на дівчину, з якою зіткнулася, і відразу впізнаю її. У двох кроках від мене на підлозі сидить Ліна, потираючи забите коліно.

— Пробач, — тихо промовляю я, намагаючись не дивитися на неї. Ми не розмовляли з того самого дня, як я пішла з їх будинку, із зрозумілих причин намагаючись уникати один одного, й я сподіваюся, що зможу уникнути конфлікту й цього разу, як раптом вона піднімається першою і несподівано простягає мені руку.

— Вставай, нічого тобі валятися на підлозі, ще й в такому вигляді. Врешті-решт ти все ще Панська.

Декілька секунд я здивовано дивлюся на неї, а потім приймаю допомогу. Я настільки вражена, що навіть припиняю плакати.

Вона обкидає мене понурим поглядом, а потім тягне у бік туалету.

— Ходімо, треба привести тебе в порядок. Не вистачало ще, щоб хто-небудь тебе зняв й фотки розлетілися по інтернету.

Там вона не лише примушує мене вмиватися, але й робить мені зачіску, й допомагає мені нафарбуватися. Не помітно, але достатньо, щоб підкреслити мої очі.

— Чому ти це робиш? — здивовано питаю я, коли вона закінчує, — Я гадала ти ненавидиш мене.

На мить рука Ліни завмирає, а потім вона закриває косметичку і ховає її в дизайнерську сумку — подарунок тітоньки на минуле Різдво.

— Можливо я перетнула межу того дня. Тобі не варто було йти з будинку.

Я що, померла й потрапила в паралельный світ? Чи Ліна дійсно намагається вибачитися?

— Мені здавалося ти хотіла цього відколи я переступила поріг вашого будинку.

—  І це досі так! Не мрій, ти досі дратуєш мене. Й я б вважала за краще, щоб тебе не було в нашому будинку. Але наша мати дійсно сумує без тебе. Й Кирило поводиться дивно відколи ти пішла. З батьком посварився, вдома майже не з'являється. Мама собі місця через це не знаходить.

Що? Кирило не буває удома?

— Загалом, я не знаю що між вами сталося та якого біса коїться з братом, але сподіваюся, що ця фигня скоріше закінчиться. Мама скоро з розуму через вас двох зійде.

Від думки про тітку Аліну в мене хворобливо стискається серце. Відтоді ми з нею теж не розмовляли. Я досі відчувала провину через те, що не пішла на умови шантажиста, настільки, що не могла змусити себе відповісти на жоден її дзвінок.

— Як вона? Тримається?

Ліна підтискає губи, й киває.

— Батько сказав, що не подаватиме на розлучення, але більше не житиме разом з нами. Не знаю, чи повернеться він… Мама ходить, як у воду опущена. А ще увесь час плаче, коли проходь повз двері у ваші з Кирилом кімнати. Якби ви повернулися, їй би стало краще.

Важко зітхнувши, я ховаю погляд.

— Я не можу повернутися, ти ж розумієш. Через те, що сталося. Через те, що зробив мій батько. Ти все правильно сказала тоді, мене ніколи не повинно було бути у вашому будинку. Я ніколи не була частиною вашої сім'ї, і ніколи нею не стану. Треба було піти відразу, як тільки мені прислали ту кляту фотографію.

— Мама розповіла, що тебе шантажували. Це правда?

Кивнувши, я мимоволі стискаю телефон в кишені. Від думки про покидька, який усе це влаштував, мене охоплює злість.

— Я повинна була піти з универа, як цей ублюдок і хотів. Пробач мене. Якби я не була такою егоїсткою, твоїй сім'ї не довелося б проходити через усе це…

Ліна хмурніє, й в якийсь момент я майже упевнена в тому, що вона мене вдарить, але вона лише пирхає.

— Ти зовсім дурна? Гадаєш той покидьок не знайшов би інший привід опублікувати цю фотографію? — а потім додає, вже спокійніше: — Правда все одно спливла б рано чи пізно. Гадаю, глибоко в душі й я, й батько здогадувалися про все, але не хотіли вірити. Моя мати й твій батько завжди були близькі. Думаю їх почуття передалися вам з Киром у спадок.

Коли вона згадує Кирила, на моїх губах з'являється сумна посмішка.

— Не гадаю, що це так. Я чула у нього нова дівчина, яка пасує йому набагато краще мене.

— Ти про ці безглузді чутки?

Чи тільки чутки?

— Не знаю що там базікають ці вівці, але я бачила, як брат дивиться на тебе. І цей його друг досі підвозить тебе на його прохання, хіба ні? Навіщо б йому це робити, якби йому було на тебе начхати?

Звісно, я вже думала про це, але, якщо це правда, чому він так зі мною вчинив? Чому наговорив мені усі ці речі й пішов, нічого не пояснивши?

— Можливо ваша мати попросила його про це потурбуватися, й він попросив Олексія возити мене, щоб зайвий раз не зустрічатися зі мною? — похмуро припускаю я, і Ліна роздратовано закочує очі.

— І все ж таки ти дурна. Добре, якщо тобі хочеться просто ховатися і жаліти себе — будь ласка. Але принаймні подзвони нашій мамі. Ти потрібна їй. Тому, хоч ти і дратуєш мене, я готова тебе терпіти.

Ліна йде, й я ще деякий час стою, здивовано дивлячись їй услід.

Я не очікувала, що вона може піти на примирення зі мною, нехай навіть заради тітоньки. Це було так несхоже на неї й так по дорослому. В ту мить Ліна здавалася дорослішою за мене.

Вона мала рацію. Уникати тітоньку було справжнім боягузтвом та егоїзмом. Треба сьогодні ж їй подзвонити, ось тільки візьму себе в руки. Не хочу хвилювати її ще більше, показуючи як мені погано.

Якщо чесно, я не впевнена, що хочу залишатися в універі після всього, що сталося. Навіщо мені це робити? Друзів у мене тут ніколи не було, а останнім часом стало зовсім кепсько. Тут мене трохи не викрали, тут я терпіла безліч кепкувань. А тренування з Владом тільки сильніше нагадують про Кирила.

Та все ж з якоїсь незрозумілої причини я не можу наважитися забрати документи, а значить й відмовитися від змагань теж.

Трясця! Ну чому все не може бути простіше? Чому я почуваю себе, як героїня якогось детективного роману? Хіба навчання в університеті має бути таким?

Важко зітхнувши, я кидаю погляд у вікно. Повертатися в аудиторію після підслуханого зовсім не хочеться, і врешті-решт я вирішую прогуляти.

Я ловлю себе на тому, що не хочу чекати, поки приїде Алекс. Не хочу знову мовчки сидіти на задньому сидінні його машини й думати про те, чому за кермом він, а не Кирил. Чому він так несподівано віддалився від мене. Чому казав усі ті жахливі речі. Чому поводився так, ніби я для нього нічого не означаю. Неначе не було усіх тих тижнів, що ми провели разом.

Ні, до біса. Я і так досить сумувала!

Врешті-решт, я не дитина, і не зобов'язана щодня їздити додому з Олексієм. А якщо Кирилу це не подобається, нехай скаже мені про це в обличчя або йде до біса!

За вікном чудова погода. На небі ані хмаринки, яскраво світить сонечко, й для осені незвично тепло, й я вирішую відправитися в парк. В цей час там не так багато людей, тож можна не стояти в черзі за цукровою ватою, й не шукати годинами вільну лаву в тіні.

Я повільно крокую, слухаючи музику в навушниках, навколо мене падає листя, а у роті тане солодка вата, й все ж таки мені досі трохи сумно.

Повз мене проходять закохані парочки й батьки з дітьми, й це змушує замислитися про все, що я втратила. Мої батьки... Кирило…

Цікаво, я коли-небудь буду знову щаслива, чи назавжди залишуся одна?