Розділ 17

Кирил

Справи були кепські. Я це усвідомлював. Два тижні, відведені Златі на те, щоб забрати документи з університету, наближалися до кінця, а ми з Олексієм досв і не впіймали цього виродка.

Я не вірив в чудеса, й розумів, чим все може обернутися.

Скоріше за все батька куди більше турбуватиме те, як цей скандал вплине на вартість акцій компанії, ніж те, що мама віддала перевагу іншому. Принаймні в це легко було повірити.

Скоріше за все вони розлучаться.

Дивно, але я майже нічого не відчуваю з цього приводу. Напевно тому, що мої батьки в якомусь сенсі завжди були один одному чужими. Батько вічно віддавав перевагу роботі, а мати… Вочевидь вона так і не змогла забути своє перше кохання.

Куди більше я турбувався за Ліну.

Якою б грубою й впертою не була моя сестра, вона кохала нашого батька. Тому її так турбувало те, що його ніколи  не буває поруч. Я не міг передбачити, як вона відреагує на новину про зраду мами, але, враховуючи її запальний характер, Ліна може наговорити багато того, про що пізніше шкодуватиме.

Злата мала рацію, настав час поговорити з мамою, й дати їй шанс самій розповісти про все батьку.

Я знаходжу її на кухні, вона як завжди готує нам сніданок. Всім, навіть батьку, який зазвичай його пропускає.  Я ненавиджу себе за те, що збираюся сказати, але більше тягнути не можна. В нас залишився лише один день до того, як цей покидьок зробить наступний крок, якщо не лічені години...

– Кирило? – вона обертається, й на її губах з'являється тепла посмішка, – Ти сьогодні рано. Хочеш чогось особливого?

У відповідь я з жалем хитаю головою.

— Ні, мамо… Мені треба з тобою поговорити. Це важливо.

Я знав, що наважитися на цю розмову буде складно, але навіть не здогадувався наскільки.

Її обличчя змінюється в лічені секунди, й вона сідає на стілець навпроти мене. Мати не на жарт схвильована, але не квапить мене, дозволяючи зібратися з думками, і я користуюся цією можливістю, щоб трохи перевести дух.

— Кілька тижнів тому хтось зв'язався зі Златою. Їй надіслали фотографію. На ній ти цілуєшся з її батьком в його машині незадовго до аварії. Хто б не зробив це фото, він збирається злити його. Я не засуджую тебе, але, гадаю, тобі варто поговорити з Ліною й батьком, перш ніж вони дізнаються це від когось іншого.

Декілька секунд я не міг змусити себе подивитися їй просто в обличчя. Боявся побачити в її очах сльози або відчай, але в них був лише смуток, приправлений відчуттям провини.

— Я знала, що рано чи пізно правда спливе назовні… — тихо промовляє вона, опустивши голову, — Мені шкода, що ви зі Златою дізналися про це ось так…

Я мовчки обіймаю її, тому що не знаю що сказати. Що я пробачаю її? Що розумію, чому вона так вчинила? Я сумніваюся в тому, що це хоч якось допоможе.

— Я поговорю з ними сьогодні, — обіцяє вона, — Дякую, що дав мені шанс пояснити усе.

Дякувати нема за що, й від цього я почуваюся ще гірше. Трясця, невже все так і закінчиться?

Усі ці дні я без кінця писав Алексу, очікуючи гарних новин. Я тримався тільки завдяки Златі. Переконуючи її в тому, що все буде добре, я й сам починав в це вірити.

Можливо їй навіть буде краще без батька. Можливо їм давно слід було розійтися. Вони занадто різні, занадто далекі один від одного…

Не сказав би, що мама страждає в цьому шлюбі, але й щасливою її не назвеш. Через батька вона багато років почувала себе самотньою. Можливо це її шанс зустріти когось іншого. Когось, для кого вона буде важливіша за роботу.

— Відтепер Ліна ще сильніше мене зненавидить, якщо це, звичайно, взагалі можливо, — промовляє Злата, коли ми лежимо в її кімнаті й дивимося черговий фільм. Я радий, що мені все-таки вдалося умовити її залишитися до тих пір, поки батько про все не дізнається. Принаймні тут вона була у безпеці.

— Турбуєшся за неї? — я помічаю пасмо волосся, що впало їй на щоку, і поправляю його. Злата киває.

— Трохи… Хоча в нас й завжди були не кращі стосунки, я можу зрозуміти її почуття. Їй й без цього самотньо через те, що ваш батько увесь час зайнятий. Не дивно, що її ранить те, що я віднімаю увагу її матері.

Злата замовкає, й я вкотре вражаюся тому, наскільки вона доросла. Небагато дівчат на її місці могли б так міркувати, відкинувши особисте відношення та почуття образи.

— Ти занадто добра. А їй давно пора подорослішати. Якщо вона продовжить ранити оточення лише тому, що їй самій боляче, це ні до чого гарного  не призведе.

Вона мовчить, задумливо дивлячись кудись убік, поки її пальці вистукують невитіювату мелодію на моїй руці, а потім промовляє:

— Ти будеш їй потрібний, коли твій батько про все дізнається. Їй та мамі. Гадаю, що зараз мені не варто до тебе переїжджати.

Я напружуюся, але намагаюся тримати себе в руках.

Мені категорично не подобається те, що Злата збирається жити одна. Особливо після того випадку. Будь моя воля, я б ні за що її не відпустив. Проте я обіцяв, що прийму будь-яке її рішення, й не можу вказувати їй що робити, тому тільки киваю.

— Добре, я допоможу тобі перевезти речі.

— Дякую...

Не схоже, що вона сама хоче цього, але Злата не збирається змінювати своє рішення, й тоді я беру з неї обіцянку не їздити по місту самостійно. Особливо ввечері.

Нехай викрадачів й упіймали, але псих, який шантажував її, був досі на волі, й ми не знали чого від нього чекати.

– Судячи з усього, ким би він не був, він не у собі. Ти маєш бути дуже обережна, й повідомити мене, якщо він знову з тобою зв'яжеться.

– Я не робитиму дурниці, якщо ти про це, – похмуро відповідає вона, – Не хочу більше завдавати твоїй сім'ї неприємностей.

Скільки б я не переконував її в тому, що вона тут ні до чого, Злата досі відчувала провину через той випадок з викраденням.

— Гей, подивися на мене, — я легенько торкаюся пальцем її підборіддя, змушуючи Злату підняти голову, й вона сумно дивиться мені в очі, — Я вже казав, ти в цьому не винна. Припини себе винити й тим паче вибачатися.

Вона в'яло кивнула, але щось мені підказувало, що Злата не припинить. Це гризло її усі ці тижні, як й неможливість допомогти моїй мамі, тому вона як ніколи раніше викладалася на тренуваннях та в навчанні. Останнім часом мені було складно умовити її відкласти справи й ось так полежати перед ноутбуком.

Як я і побоювався, мамина розмова з Ліною й батьком пройшла не занадто гладко. Спочатку батьки збиралися поговорити про це наодинці. Мама не була готова розповісти про все сестрі. Але, наче за законом підлості, вона випадково все почула й, ясна річ, почала скандал.

На жаль, ми зі Златою втрутилися надто пізно.

– Ти справді це зробила?!

Почувши крик Ліни, ми переглянулися, і, схопившись з ліжка, кинулися до дверей.

Сестра стояла в дверному отворі кухні. Батько стояв, відвернувшись до вікна, а мати сиділа на стільці з опущеними плечима. Судячи з почервонілих очей, вона плакала.

— Ліно… — тремтячим голосом покликала мама, але сестра тільки відмахнулася. Вона була в люті.

— Як ти могла?! Я знаю, батько часто зайнятий, але ти не мала жодного права так з ним поступати! З усіма нами!

— Ліна, тобі треба остигнути.

Я узяв її за руку, намагаючись зупинити, але Ліна вирвалася з моїх пальців й блиснула повними образи очима.

— Тільки не кажи мені, що ти на її боці! Ти знав, що вони з її батьком були коханцями?! Це просто бридко! — вона обернулася до мами, вказуючи на Злату пальцем, — Ти саме тому притягнула її сюди, так?! Не могла залишити єдину дочку свого коханця в інтернаті?!

Злата ніби приросла до підлоги. На ній не було обличчя. Вона не могла видавити з себе жодного слова й виглядала так, наче от-от заплаче, а мати просто ридала, ковтаючи сльози, й це мене вбивало.

— Досить, — крижаним тоном вимовив я, — Ти вже достатньо наговорила. Зупинися, поки не сказала того, про що потім пошкодуєш. Злата не має до цього жодного відношення. Тут немає її провини.

Ліна стиснула губи. Її руки були опущені і стислі в кулаки. Вона тремтіла від люти та образи, а до її горла підступали сльози.

— Ну звичайно! Злата ніколи ні в чому не винна! Ти завжди на її боці! Навіть зараз, коли ми дізналися про те, що наша мама спала з її батьком!

Я мовчу, намагаючись контролювати дихання, але це не просто. Якщо Ліна дізнається, що я знав про все із самого початку, вона мене не пробачить. Але приховати правду непросто. Ми занадто довго жили разом, занадто добре знаємо один одного, і врешті-решт вона про все здогадується.

Ліна, похитуючись, відступає назад, неначе її ударили. Неначе я її зрадив.

— Тільки не кажи мені, що ти знав про все із самого початку…

Вона дивиться на мене, й я мовчу. Не можу змусити себе відповісти. Тоді Ліна переводить погляд на Злату і направляє на неї всю злість та ненависть, що накопичувалися в ній з тієї миті, як вона підслухала розмову батьків, й мені інстинктивно хочеться загородити її, захистити від власної сестри і всього світу.

— Ну а ти? Ти теж про все знала, хіба ні? Та як у тебе взагалі совісті вистачило залишатися тут, в нашому будинку, та їсти нашу їжу після того, що зробив твій батько?! Забирайся звідси!

— Ліна! — гарчу я, але Злата зупиняє мене, ніжно узявши за руку, і, заглянувши в очі, хитає головою.

— Вона має рацію. Мені краще піти, – тихо відповідає вона.

Злата не говорить цього, але я читаю це по її очах.

"Ми обидва знали, що так буде".

Ліна втікає й зачиняється у власній кімнаті, гучно грюкнувши дверима. Гадає вона не вийде звідти до завтрашнього дня, або навпаки втече, й переночує у подруги.

Хай там як, я кидаю винуватий погляд на маму. В її очах досі стоять сльози, але вона посміхається мені, одними губами кажучи, щоб я йшов за нею, й ми зі Златою йдемо до її кімнати.

Діставши нову валізу — стару з її речами, вкрадену викрадачами, ми так і не знайшли, вона поклала їх на ліжко, й почала збирати речі. Їх стало набагато менше, тож Злата впоралася зі всім менше ніж за півгодини.

— Як гадаєш, з ними буде усе гаразд? — запитує вона, коли я забираю в неї валізу, щоб допомогти донести її до машини, — Твоя мати й Ліна.

Мій погляд втулюється в стіну, за якою знаходиться кімната сестри. З неї лунає гучна музика, і, напевно, лунатиме до самої ночі. Я знаю, що просити зробити тихіше марно, тому не чіпаю її. Нам усім треба охолонути.

— Я не знаю.

Найгірше в цьому було те, що я дійсно не знав. Наша сім'я й раніше переживала кризи, але такого з нами ще ніколи не траплялося. Можливо цю кризу вона не переживе.