Розділ 16

Злата

– Ти серйозно?

Я дивлюся на Кирила і намагаюся зрозуміти, чи не жартує він.

Наші стосунки не назвеш гладкими. Більше того, я навіть не впевнена, чи зустрічаємося ми. Й Кирило дійсно пропонує мені жити разом?

– Серйозніше нікуди, – відказує він, переплітаючи наші пальці, – Я не хочу, щоб ти залишалася одна. Особливо зараз, коли на волі як мінімум один псих, який хоче тобі зашкодити.

Я не кваплюся з відповіддю. З одного боку я теж не хочу залишатися одна. А з іншого… Те, що пропонує Кирило, досить серйозний крок. Я не впевнена, що готова до цього.

– Я можу трохи подумати?

– Звісно, я тебе не кваплю, – Кирило навряд чи в захваті від моєї відповіді, але, навіть якщо і так, він цього не показує, а потім м'яко відстороняється, й підводиться.

– Почекай трохи. Я зварю тобі какао і приготую що-небудь. Ти напевно зголодніла…

Я прислухаюся до себе, й зі здивуванням відмічаю, що зовсім не голодна, навіть не дивлячись на те, що не їла з вчорашнього вечора, проте не сперечаюся з ним. Він йде на кухню й я користуюся цим, щоб роздивитися це місце.

Квартира Кирила оформлена в сірих, білих й чорних тонах. Видно, що над нею попрацював дизайнер. Проте вона не обжита. На книжкових полицях бракує книг й фігурок. На стінах – яких-небудь фотографій або картин.

Немов почувши мої думки, Кирило подав голос з кухні:

– Я купив та облаштував її на початку року, але відтоді майже не бував у ній. 

– Ти зробив це через батька?

Я пам'ятаю, що він говорив мені про нього. Про те, що не хоче наслідувати його компанію. Я завжди знала, що їх стосунки з батьком складні, але лише тоді зрозуміла, наскільки.

– Так... Вона куплена на мої гроші, тож він не зможе забрати її.

– На твої? – я здивовано підкидаю брови, нехай Кирило цього і не бачить, та йду на кухню. Там я бачу його у плити. В ніс в ту ж мить потрапляє аромат какао і кориці. На плиті, в сковорідці, щось шкварчить.

– Що? Здивована? – він обертається, й на його губах я бачу посмішку, – Гадала я, як багатий розпещений засранець, лише сиджу на шиї у батьків?

Я червонію й ховаю погляд. Саме так я і гадала.

– Я не знала, що в тебе є робота, – тихо визнаю я, й мені стає соромно. Кирило беззлобно гмикає. Запитати ким він працює я не вирішуюся, хоча мені цікаво. Раніше я ніколи не бачила, щоб він був зайнятий чимось окрім навчання, спорту і дівчат… Втім, я і у нього в кімнаті жодного разу не була.

– Я гейм-дизайнер, – додає він, не обертаючись, і я відчуваю, як мої брови повільно повзуть вгору, – Здивована?

– Не думала, що ти обереш щось настільки творче. Я завжди гадала, що ти станеш якою-небудь важливою шишкою, на кшталт, твого батька, носитимеш дорогі костюми і кричатимеш на підлеглих.

Кирило тихо сміється, і я відповідаю йому посмішкою.

– Що ж, ласкаво просимо в мій офіс, – промовляє він, й розводить руками. В одній руці він досі тримає лопатку. Замість дорогого костюма на ньому були джинси і фартух, з-під якого виглядала чорна футболка з назвою якоїсь рок-групи.

З моїх грудей вирвався тихий смішок. Я вперше бачила його настільки по-домашньому розслабленим й милим.

– Хотіла б і я робити що-небудь цікаве… – із зітханням зізналася я, сідаючи в плетене крісло.

– Ніколи не пізно почати…

Декілька днів потому…

Стільки старань, стільки тренувань з Кирилом після лекцій, і ось я знову сиджу в кабінеті ректора, чекаю, доки мене відрахують. У тому, що нічого хорошого  я від нього сьогодні не почую, я не сумніваюся.

Усе в ньому: від пози й погляду, до вперто стиснутих тонких губ виражає невдоволення. Густі брови ректора суворо нахмурені, а пальці нервово вистукують по рівній поверхні столу.

— Ви знаєте, чому ви тут? — крижаним тоном запитує він, свердлячи мене поглядом.

— Здогадуюся, — яккомога спокійніше відповідаю я, хоча всередині усе стискається від тривожного передчуття. Мені не подобається до чого він хилить, й незабаром я розумію, що побоювалася не даремно. Він гучно ударяє кулаком по столу, так, що я здригаюся від несподіванки й в шоці дивлюся на нього.

— Ви пропустили надто багато тренувань! Я дав вам шанс, я пішов вам назустріч, але бачу, що зробив це даремно! Може варто викреслити вас зі списку бюджетників просто зараз?!

Від крику його обличчя і шия червоніють, на лобі виступає вена, а я ніби приростаю до стільця, на якому сиджу. У ту ж мить двері в кабінет відчиняютьмя без стуку, й ректор перемикає усе своє невдоволення на непроханого гостя.

— Панський, ви зовсім страх втратили?! — гарчить він, злісно виблискуючи очима. Я обертаюся й бачу Кирила. Він на випад ректора навіть бровою не веде. Замість цього упевнено сідає на сусідній стілець, схрестивши на грудях руки.

— Максим Володимирович, ви здається забули, скільки грошей моя сім'я вклала у ваш навчальний заклад. Можливо зменшення бюджету освіжить вашу пам'ять?

Водянисті очі ректора перетворюються на дві вузькі щілини.

— Це що, загроза? — крижаним тоном питає він, напружуючись. Кирило відповідає йому хижою посмішкою.

— Лише нагадування про те, завдяки кому ви можете дозволити собі відпочинок в Італії і квартиру в центрі міста. Можливо тоді наступного разу ви гарненько подумаєте, перш ніж погрожувати відрахуванням члену моєї сім'ї.

— Ви перетинаєте межу! — скрикує він, явно відчуваючи, що його приперли до стінки.

— Хіба? — Кирило глузливо підводить одну брову, але очі його крижані, наче лід, — Мені здавалося саме ви її перетнули. Адже ви в курсі, що Злата не просто так пропускала тренування. Нагадати вам, як вона постраждала просто тут, в вашому університеті, й трохи не була викрадена одним із студентів просто в вас під носом? Тоді мої батьки вирішили не висувати проти вас звинувачення, втім, можливо їм варто переглянути це рішення…

Я вперше спостерігала за тим, як наш ректор нестримно блідне, наче  прикидаючи, яких благ може позбутися, якщо Панські припинять його спонсорувати, а потім кахикає, намагаючись виграти час. Думаю він намагався підібрати відповідні слова, які задоволять Кирила, й допоможуть ректорові не втратити почуття власної гідності.

— Хай там як, я не можу закрити очі на пропуски Злати. Й, якщо вона провалить сесію, або пропустить змагання…

— До них ще достатньо часу, — крижаним тоном відказує Кирило, — Вона закриє сесію, й ми дістанемо вам цей клятий приз на змаганнях. Але, якщо я ще хоч раз почую, що ви погрожуєте моїй сестрі… Відпустка в Італії буде найменшою з ваших втрат. Можете в цьому не сумніватися.

Не очікуючи відповіді, Кирило піднявся із стільця сам, потім узяв за руку мене, й вивів з кабінету.

— Він тобі цього не пробачить, — хитаю головою, поки ми йдемо уздовж по коридору. Весь цей час Кирило не відпускає моєї руки, а його хватка тільки здається міцною.

— Нехай спробує відігратися, — відмахується він, й в його очах спалахує злий вогник.

Коли ми доходимо до сходів, Кирило зупиняється й заглядає мені в очі. У такий час тут вже нікого не буває. Ми одні.

— Ти повинна була сказати мені про це раніше. Можливо тоді він не дозволяв би собі вести з тобою як останній покидьок...

– Я не звикла скаржитися, – тихо відказую я, ховаючи погляд, — До того ж я ніколи не вважала, маю право використовувати ім'я твоєї сім'ї.

Кирило мовчить, уважно дивлячись на мене, а потім ніжно проводить пальцем по моєму підборіддю, змушуючи подивитися йому в очі. Поглянувши в них, я відразу ж втрачаю себе

— Що б ти не думала, ти — частина нашої родини. Й ти маєш таке ж право на це ім'я, як і я. Мої батьки за тебе у відповіді. Він не мав жодного права шантажувати тебе.

При згадці про шантаж, я знову згадую про жахливі повідомлення, й здригаюся, а потім злюся на себе через те, що дозволила собі забути про загрозу, яка нависла над  тітонькою.

– Є гарні новини від Олексія? — запитую я, й, коли Кирило нестримно хмурніє, розумію, що гарних новин немає, — Ми повинні її попередити. Дати можливість самій розповісти про усе Ліні й вашому батьку, поки про це не стало відомо усій пресі нашого міста.

— Знаю, — спокійно відповідає він, явно, як і я, бажаючи відстрочити цей момент. Я досі не знала, як сказати їй про це. Й, будь батько живий, не знаю, чи наважилася б я поговорити з ним про це. Тим паче знаючи про те, як це ранить маму.

Важко зітхнувши, я поривчасто обіймаю Кирила, й ховаю обличчя у нього на грудях, вдихаючи запах його парфюма й гелю для душу з нотками цитрусових та хвої.

Я не знаю, що йому відповісти, й взагалі сумніваюся в тому, що слова тут допоможуть. Втім було дещо, від чого нам обом легшало.

— Ти не проти, якщо ми сьогодні теж потренуємося?

Кирило здивовано підкидає брову. Що ж, його можна зрозуміти. Останнім часом я часто уникала тренувань, й вперше запропонувала зайнятися ними сама.

— Ти впевнена? – запитує він, – Уранці ти говорила, що неважливо себе почуваєш.

Я киваю.

Так, через погоду вранці в мене не на жарт розігрався тиск, через що сильно розболілася голова й нили давні травми. Відверто кажучи, я досі почувалася не дуже добре, але, якщо тренування допоможе Кирилу відчути себе трохи краще, я готова потерпіти.

До того ж, як би образливо не було це визнавати, ректор мав рацію. Я занадто довго ухилялася від тренувань, та і від лекцій теж. Якщо нічого не робити, у старого покидька з'явиться реальний привід мене відрахувати. Й, нехай я й не мріяла бути економістом, зробити ректорові таку лачку я прагнула ще менше.

— Що ж, добре. Але май на увазі, я тебе не жалітиму лише тому, що ти мені подобаєшся. Тобі треба багато що надолужити, щоб втерти ніс старому засранцю.

— Лише подобаюся? — я грайливо вигинаю брову, й відступаю на крок, дратуючи його. Кирило примружується, точно лис, а потім повільно крокує в мою сторону, й притягує мене до себе, скорочуючи відстань між нами.

— Якщо хочеш почути більше, тобі доведеться постаратися на сьогоднішньому тренуванні, — шепоче він, обпалюючи мою шию гарячим подихом, й я відчуваю, як по шкірі проносяться хвилі сирот.

Ми цілуємося на сходах, в роздягальні й навіть біля входу в спортзал. Цілуємося так, що щоки спалахують рум'янцем, а серце калатає в божевільному ритмі, немов цілий хор барабанів. А потім починається моє персональне пекло.

Через пропущені тренування розминка здається справжніми тортурами. Якщо раніше я з легкістю виконувала ці вправи, то зараз у мене болів кожен м'яз.

Кирило тримає слово й стежить, щоб я не пропускала жодної вправи, ігноруючи моє шипіння, пихтіння, стогони й лайки, й лише потім пускає на канат та кільця. Проте навіть потім невпинно пильнує, щоб я усе робила правильно, зовсім як тренер.

До середини тренування мені трохи легшає, до того ж я входжу в кураж, й відчуваю азарт в міру того, як ускладнюються виконувані трюки.

Коли справа доходить до підтримки, я ловлю себе на тому, що чекаю, коли він мене торкнеться, коли його руки опиняться на моєму тілі, а їх тепло проникне під тонку тканину спортивного костюма.