Розділ 15

Злата

Я оговтувалася поступово, наче намагалася вирватися з міцних обіймів сну. Але не тих, що змушують тебе подовше поніжитися в ліжку у вихідний день, а з тих, що тримають людей в комі днями, тижнями й навіть місяцями.

Мені було погано. Ні, не так, мені було справді кепсько. Й справи мої були такі ж самі.

Здавалося, ніби мене ляснули по голові чимось важким. Кожна клітинка мого тіла гуділа, особливо боліла голова, а в очі наче налили лави.

Я сиділа, прив'язана до холодного незручного стільця. Мої руки були туго зав’язані за спиною, так, що я ними навіть поворухнути не могла, ноги теж.

Поморщившись, я підняла очі від запорошеної сірої підлоги й огледілася. Наді мною горіла єдина лампа, й навіть вона без кінця моргала, але її вистачило, щоб осяяти простір навкруги.

Схоже мене замкнули чи то на якомусь заводі, чи то на складі. Одно було зрозуміло напевно: приміщенням вже досить довго не користувалися за призначенням. А значить шанси, що мене тут випадково знайдуть,  дорівнювалися нулю.

Дивно, але паніки не було. Я не відчувала ані її, ані страху, хоча й розуміла, що нічого доброго на мене не чекає.

Я не пам'ятала як потрапила сюди. Проте чудово пам'ятала як сідала в таксі, й водій привіз мене зовсім не туди, а потім притиснув якусь ганчірку до мого обличчя.

Тож, мої справи кепські.

Коли люди кажуть, що хотіли б опинитися на місці героїв фільму, вони навряд чи це мають на увазі. Будь в мене вибір, я б точно обрала б щось інше.

Спроби звільнити руки нічого не дали. Я ледве могла поворушити пальцями. Схоже я занадто довго провела в такому стані.

– Опритомніла нарешті?

За моєю спиною почулися повільні кроки.

Голос був мені незнайомий, але точно належав чоловікові. Можливо тому самому таксисту. Звісно, якщо він взагалі таксист.

– Як довго я тут?

Я не стала запитувати про те, де я, або що він планує робити. Відповідь на перше питання я все одно не отримаю, а на другій, майже впевнена, знаю сама.

Вочевидь мене викрали заради викупу, за наказом тих самих людей, що найняли Андрія. Як – вже інше питання.

– Усього декілька годин, але твоя сім'я вже підняла на вуха поліцію. Рад, що ми не помилилися, обравши мішенню саме тебе. Я до останнього побоювався, що вони й пальцем не поворухнуть заради твого повернення.

На це я нічого не відповіла. В голові так недоречно спливли слова Ліни про те, що я тягар. Вона мала рацію...

Від мене одні неприємності... Навіть зараз, коли я нарешті наважилася поїхати…

Скільки грошей за мене зажадають ці мерзотники? Чи вистачить того, що залишили мені батьки, щоб розплатитися з Панськими?

Обійшовши мене по кругу, викрадач сів переді мною навпочіпки. На його руках були чорні рукавички, на голові – каптур, а на обличчі – карнавальна маска.

Розумний, гад, постарався, щоб його не впізнали…

Діватися нікуди. Замість цього намагаюся запам'ятати розмір взуття, комплекцію, зріст, й тембр голосу, потертість на шкіряній куртці і пляму на штанях. Будь-яку дрібницю, яка допоможе пізнати цього покидька.

Він поправляє маску лівою рукою, їй же тягнеться до кишені й дістає телефон. Тож він однозначно лівша. Викрадач направляє камеру на мене і в наступну секунду спрацьовує спалах. Він гмикає і кілька разів натискає на екран. Мабуть відправляє комусь мою фотографію, а потім дивиться просто на мене.

– Що, навіть кричати не будеш? – пирхає він. Я не можу зрозуміти дратує його цього або бавить.

– Гадаю, якби мене тут могли почути, мені б заклеїли рота, – спокійно відповідаю я, – Тож поблизу нікого немає.

Викрадач шумно сопить через маску, а потім підводиться й починає міряти приміщення повільними кроками.

Повинна визнати, це досить жахливо, але я намагаюся нічим не виказати своїх емоцій. Просто сподіваюся, що мій викрадач досить адекватний, щоб не завдавати мені справжньої шкоди.

– Як мене дратують багатії, на зразок вас… – несподівано промовляє він, зупиняючись, – Вважаєте себе недоторканними... Навіть зараз, замість того, щоб тремтіти від страху, ти нахабно дивишся мені в обличчя!

Голос викрадача просякнутий ненавистю, і я проти волі здригаюся. Тоді на його обличчі з'являється щось, схоже на задоволення.

– Так краще! Без ваших грошей ви лише звичайні люди, – сміється він. В його руці з'являється складаний ніж. Я дивлюся на гостре лезо і закушую щоку, намагаючись взяти себе в руки. Проте, як не стараюся, мої коліна все одно тремтять.

Поки викрадач ходить навколо мене, граючи ножем, я мовчу, сподіваючись, що так не зможу його спровокувати, але він все одно заходить мені за спину і проводить лезом по шкірі на моїй шиї.

– Гадаєщ, якщо в тебе купа грошей, ти раптом стала безсмертною? – шипить викрадач мені на вухо, – Але в твоїх венах тече звичайна кров, як і в усіх вас, багатих покидьків! Цікаво, як відреагують Панські, якщо отримають твоє вухо або палець? Як гадаєш, це змусить їх поквапитися з переказом грошей?

Від думки про те, що він може зробити, мій шлунок скручується в тугий вузол. Мене нудить. Але, що гірше, мені стає по-справжньому страшно.

– Страшно? – зі сміхом питає викрадач, й жахлива посмішка на його масці лякає мене ще сильніше, – Це добре… Такі, як ти, повинні боятися... Ви повинні трястися від страху, й благати про пощаду! Ну ж бо! Благай мене!

До цього моменту я навіть  не підозрювала, що можна відчувати водночас й відразу, й страх. Але він погрожував мені, й одночасно хотів мене принизити.

Коли викрадач підніс лезо занадто близько, я примружилася, а потім почувся гуркіт вибитих дверей, шум безлічі кроків, й на склад увірвалася поліція.

За хвилину вони скутили викрадача й звільнили мене. Коли мене передали до рук медикам зі швидкої, вони ще деякий час вони обшукували будівлю на наявність спільників і доказів. Я бачила як з неї вивели ще двох чоловіків. Вони були без масок, але їх обличчя були мені незнайомі.

Мене оглянули в машині швидкої допомоги, після чого запропонували поїхати в лікарню, але я відмовилася. Кінцівки, що затекли, не здавалися достатньою причиною для цього.

– Дякую, зі мною усе гаразд. Я краще поїду додому.

Звісно це брехня. Зі мною не усе гаразд, втім в мене немає жодного бажання їхати в лікарню.

Медик з сумнівом подивився на мене, але сперечатися не став. Тільки запитав, чи є хтось, хто зможе мене відвезти. І тоді з'явився він. Кирило Панський власною персоною.

– Не хвилюйтеся, я її відвезу, – спокійно промовив він, пильно дивлячись на мене. Під його поглядом я знітилася.

– Ви знаєте цю людину? – звернувся до мене один з медиків, і я розгублено кивнула.

– Це мій звідний брат.

Незабаром я опинилася на задньому сидінні його машини.

Я сиділа, втуливши погляд у власні коліна, й ніяк не могла наважитися заговорити першою. Кирило теж мовчав, пильно дивлячись на дорогу.

Він віз мене все далі і далі від того проклятого місця, але чомусь я не відчувала полегшення. Навпаки, думки, що терзали мене до викрадення, повернулися, й тяжким вантажем лягли на плечі.

Нарешті, через двадцять хвилин, машина зупинилася, ось тільки Кирило відвіз мене не до будинку моїх батьків, й не до будинку своїх. Будинок, перед яким ми зупинилися, був новобудовою в гарному районі з охороною й видом на парк.

– Де ми? – здивовано запитую я, коли Кирило відстібає ремінь безпеки і виходить з машини.

– Біля мого будинку.

– Твого? – перепитую я, й він спокійно киває, відкриваючи переді мною дверці, й допомагає вийти з машини. Я досі нетвердо стою на ногах, тому Кирило мене притримує, й від цієї близькості мені одночасно тепло й незручно.

– Я гадав, що це місце більше підходить для майбутньої розмови.

Він ледь помітно посміхається, заводячи мене в під'їзд, і я відчуваю, що мені трохи легшає.

Усередині будинок здається таким же великим й новим, як зовні. У ліфті немає ані написів, ані подряпин. Ми підіймаємося на самий останній поверх й, коли за нами закриваються двері квартири, Кирило несподівано притягує мене до себе, майже до болю стискаючи в обіймах.

– Я думав, що втратив тебе… – шепоче він, обпалюючи диханням мою потилицю, а потім цілує так, ніби востаннє. Так, що в мене підгинаються коліна, й нам доводиться переміститися на диван, де Кирило саджає мене до себе на коліна. Декілька хвилин я ніби тону, розчиняюся в ньому, в почуттях, що хвилями накочують на мене, а потім не знаю, що мені робити. Я остаточно заплуталася.

– Я гадала ти ненавидиш мене за те, що зробив мій батько… – розгублено шепочу я, – Гадала ти більше не хочеш мене бачити…

На мить він відстороняється, обійнявши руками моє обличчя, й заглядає мені в очі. Кирило серйозний як ніколи.

– Пробач мене. Я вчинив як останній бовдур, коли пішов, нічого тобі не пояснивши. Але це не те, що ти думаєш. Я ніколи не ненавидів тебе, Злата. Й вже тим паче не став би цього робити через помилки наших батьків.

Від його слів на мене хвилею накочує полегшення, й я схлипую, ховаючи обличчя у нього на грудях.

– Тоді чому ти пішов? Де ти був весь цей час?

– Відвідував друга. Він допоможе упіймати виродка, який тебе шантажував. Він же допоміг знайти тебе після викрадення. Вірніше твій телефон. Пощастило, що ці дурні не додумалися викинути його по дорозі.

Коли Кирило говорить про викрадачів, його очі наповнені тваринною люттю, але, коли він знову дивиться на мене, в них з'являється ніжність, й я почуваю себе до неможливості щасливою.

– Я збирався все пояснити тобі вранці, коли повернувся від нього, але Ліні знадобилася моя допомога, а коли я повернувся тебе вже не було. Я довго не міг тобі додзвонитися, і вирішив приїхати, навіть якщо ти мене не впустиш.

– Але мене там не було. – тихо закінчую я, й він киває.

Деякий час ми просто сидимо, обіймаючи один одного, а потім він промовляє те, чого я ніяк не чекала почути:

– Послухай, не йди з універу. Й, будь ласка, не їдь, тобі не обов'язково туди повертатися. Ти можеш й далі залишатися у нас. Ми з Олексієм обов'язково впіймаємо того покидька. Батько ні про що не дізнається.

– А якщо дізнається? Що, як правда врешті-решт спливе? Гадаєш він буде терпіти у своєму домі дочку коханця його дружини?

Я б, напевно, не змогла…

– Тоді переїжджай до мене. Тут, принаймні, ти будеш у безпеці.