Раді Вас бачити!

Розділ 14

Кирил

Я йду, нічого не пояснивши, і почуваю себе останнім цапом, але не можу втрачати жодної секунди. Щоб упіймати того, хто шантажував Злату, й володів компроматом на мою матір, треба було діяти швидко і рішуче.

На щастя, в мене був один знайомий, здатний знайти кого завгодно. Номер, з якого той псих писав Златі, і скриншоти я переслав йому ще до того, як повернути їй телефон. Через двадцять хвилин я вже був в його квартирі.

Олексій зустрів мене в пом'ятій футболці, та й сам він виглядав не краще. Судячи з темних кругів під очима і банки енергетика, яку він стискав у руці, цієї ночі він не спав, та і минулої теж, та все ж впустив мене.

Ми вітаємося, давши один одному п'ять, й потиснувши руки, й проходимо в його квартиру. Алекс живе один, і це буде очевидно будь-кому, хто опиниться у нього в хаті.

– Ти коли-небудь прийдеш до мене, просто щоб відвідати старого друга, чи я завжди буду твоїм кишеньковим хакером? – жартома обурюється він, роблячи ковток з банки, але в його словах є доля істини. Останнім часом я дійсно спілкувався з ним виключно по справі.

Ми з Олексієм були знайомі ще з дитячого садка. Й, повинен визнати, він завжди виділявся серед інших.

Йому відмінно давалися комп'ютери, й усе, що з ними пов'язане. Він міг зламати будь-яку програму просто заради жарту. Олексій називав це розминкою для мізків. Я знав, що знайти мерзоту, що вирішила, що може безкарно шантажувати Злату, для нього раз плюнути.

– Ти що-небудь зв’ясував?

Зовні я зберігаю спокійний, але глибоко всередині я злий. Злий настільки, що готовий бити бетонну стіну голими руками.

Алекс шльопається в крісло-мішок, й кладе на коліна ноутбук, щось швидко друкуючи. Його очі бігають по екрану.

– Як я і думав, номер активували нещодавно, буквально днями. Він не прив'язаний до жодної соцмережі.

Я стискаю кулаки, й подумки рахую до десяти, намагаючись зберегти зовнішній спокій.

– Але ти зможеш його знайти? Якщо він зробить те, що погрожує, мій батько, найімовірніше, подасть на розлучення, й піде на все, щоб моїй матері не дісталося жодної копійки. Він вижене її на вулицю.

Декілька секунд Алекс не відповідає, і я відчуваю, що починаю втрачати самовладання.

– Розслабся, він нікуди не подінеться. Але мені буде потрібно трохи більше часу…

– Скільки? – похмуро запитую я.

Те, що Алекс відразу не називає терміни – кепська ознака. Й, коли він відповідає, я розумію, що був правий.

– Декілька днів. Максимум – тиждень. Якщо його номер хоч де-небудь засвітиться, я зможу вичислити його через айпішник. Звичайно, він може використати VPN, але це не буде такою великою проблемою.

Відповідь мені не подобається, але вибору в мене немає, й я киваю.

– Ти знаєш, я не залишуся у боргу, – починаю я, але він у відповідь на це тільки відмахується.

– Облиш... Можна подумати, не будь в тебе грошей, я б залишився осторонь.

Алекс хмуриться, а ось я навпроти посміхаюся, хоча ситуація, в якій ми опинилися, гірше не вигадаєш.

Я не злився на Злату за те, що вона відразу мені про все не розповіла, хоч і був впевнений в тому, що це допомогло б уникнути багатьох проблем. Трохи злюся на матір, але розумію, чому вона так вчинила. Батько завжди був занадто зайнятий, занадто холодний. Немає нічого дивного в тому, що вона вирішила шукати розраду в руках іншого чоловіка, але кепсько, що він виявився чоловіком її найкращої подруги.

Я не уявляв, як себе почувала Злата, коли тільки дізналася про це. На відміну від моїх, її батьки завжди здавалися такими щасливими... Я навіть уявити собі не міг, що її батько здатний на зраду. Напевно й вона теж не могла…

Я повернувся від Олексія вже вранці, після сніданку, й збирався зайти до Златі, щоб обговорити те, що сталося вночі. Розповісти, чому я пішов.

Напевно вона подумала, ніби я виню її за подію.

Проте, не встиг я дійти до дверей, як раптом мене окликнула Ліна.

– Мені потрібна твоя допомога.

Я завмер, здивовано підкинувши брову. Сестра рідко просила мене про допомогу, тим паче в такій манері. Мабуть справи й справді кепські.

Я примружуюся. Як же невчасно! Мені зараз зовсім не до того, та все ж… Я не можу їй відмовити. Особливо, якщо в неї неприємності.

– В що ти уклепалася? – стомлено запитую я, й вона винувато закушує губу. Мабуть відповідь мені не сподобається.

Виявляється, що я не помилився.

Вона винувато опускає погляд, й я розумію, що все ще гірше.

– Ти пам'ятаєш Влада? – тихо запитує Ліна.

Я замислююся всього на секунду, перш ніж в голові спливає обличчя недалекого спортсмена – одного з прихильників сестри, а потім киваю.

За роки марних спроб він так нічого і не досягнув. Не дивлячись ні на що, Ліна не відповідала йому взаємністю, й вже навряд чи відповість.

Він ніколи не блищав розумом, але я навіть не міг уявити, щоб цей вайло її скривдив. Хай там як, а от доброти йому було не позичати. Мені було навіть шкода його.

Стомлено зітхнувши, я потираю перенісся і запитую:

– Що він накоїв?

Замість відповіді вона хитає головою, даючи зрозуміти, що я помилився. А потім несподівано схлипує.

– Не він… Він тут ні до чого. Це все я… Я винна… Ми були в клубі, трохи випили, й танцювали. Потім я поскаржилася, що він став занадто настирним… Я не знала, що вони так вчинять!

У її голосі чується паніка і навіть відчай, й я суплюся. Ніколи б не подумав, що моя сестра здатна на такі емоції.

– Хто вони? Що сталося? Та візьми ж ти себе в руки!

Мені доводиться обхопити її за плечі і злегка струсити, щоб добитися від неї відповіді.

– Інші хлопці побили його… Сильно. Його відвезли в лікарню… Кажуть, травми серйозні... Я не знаю що мені робити.

– Спершу заспокойся. Істерикою ти йому ніяк не допоможеш.

Ліна тихо схлипує і киває, погоджуючись зі мною.

– Поліція тебе вже опитувала? Ти розповіла їм про те, що сталося?

У відповідь ще один кивок. Я зітхаю і потираю потилицю.

– Ситуація й справді кепська, але ти ні в чому не винна, ясно? Ти не просила їх його побити. Відповідати за скоєне в будь-якому випадку будуть вони.

Ліна знову киває, але на її обличчі немає й долі полегшення. Схоже вона по-справжньому хвилюється за цього "прилипливого хлопця".

– Ти не думала про те, щоб поїхати до нього в лікарню? – спокійно запитую я, й вона знічується.

– Я хотіла, справді хотіла… Із самого початку… Але там була його сестра... Це вона викликала швидку й поліцію, а потім сказала, що це я у всьому винна… Що, якби не я, цього ніколи б не сталося… Й вона… Вона заборонила мені до нього наближатися.

– Ти хочеш, щоб я тебе туди відвіз?

Ліна мотає головою й зі сльозами дивиться на мене.

– Ти можеш відвідати його замість мене? Відвези йому їжі, й, будь ласка, перекажи, що мені дуже шкода, що це сталося.

Я вважаю, що їй краще власне відвідати його. Більш того, в мене зовсім немає на це часу, але Ліна в такому відчаї, що я просто не можу їй відмовити, й врешті-решт погоджуюся.

– Добре, я це зроблю, але лише сьогодні. Тобі варто відвідати його особисто, якщо ти правда шкодуєш про того, що стався.

У відповідь вона згідно киває і з вдячністю кидається мені на шию.

– Спасибі, Кир! Ти найкращий!

За хвилину Ліна дає мені пакунок з продуктами. В ньому фрукти, два термоси, й декілька судочків з їжею. Я не впевнений, що йому зараз усе це треба, але не сперечаюся. Моя сестра вперше робить щось не заради себе, й це дивує, але до того ж не може не радувати.

Перед від’їздом кидаю погляд на двері, за якими ховається кімната Злати, й переконую себе, що все буде добре. Я повернуся менше, ніж за годину, потім ми поговоримо й я все їй поясню. Я скажу, що їй не треба хвилюватися, й що вона в жодному разі не повинна забирати документи з університету.

Якби я тільки знав, що вона мене не дочекається… Що, приїхавши, я побачу порожню кімнату, в якій не буде ані Злати, ані її речей. Що дізнаюся, що ремонт в квартирі її батьків закінчився, й вона поїхала, не попрощавшись, я б ні за що не поїхав в цю прокляту лікарню. Я б віддав пакунок сестрі, й відправив її одну. Але я гадки не мав, що так буде.

– Що, досі не вілповідає?

Ліна входить до моєї кімнати без стуку, й так само, не запитуючи дозволу, плюхається на моє ліжко, наче нам досі по вісім років, але я її не жену. Мені не до того.

Я намагаюся додзвонитися Златі вже третю годину, але вона ігнорує усі мої дзвінки й повідомлення. Останні вона навіть не читає.

Замість відповіді я похмуро дивлюся на неї і повторюю спробу, а після – відправляю повідомлення:

"Злато, нам треба поговорити. Будь ласка, передзвони мені".

– Послухай, – обережно починає Ліна, – Не знаю, що між вами сталося, але зазвичай, якщо дівчина не бере трубку більше трьох разів, на інші дзвінки вона теж не відповідає. Дай їй трохи часу. Можливо тоді вона охолоне, й сама тобі передзвонить.

Я хочу наричати на неї. Сказати, що якби вона сама поїхала в лікарню, Злата б не поїхала, але Ліна має рацію. Й, важко зітхнувши, я беру себе в руки.

Я більше не дзвоню, але не випускаю з рук телефон, чекаючи на її дзвінок або повідомлення. А з настанням вечора вирішую, що прочекав досить, і вирушаю до неї.

Не дивлячись на те, що пройшло багато років, я досі добре пам'ятаю шлях до будинку її батьків, й дістаюся туди менш ніж за п'ятнадцять хвилин. Незабаром переді мною опиняється знайома багатоповерхівка, й я паркуюся надворі.

Тут мені пощастило: я проскакую в потрібний під'їзд услід за якоюсь жінкою, й досить швидко піднімаюся на сьомий поверх, де зупиняюся перед залізними дверима тамбура, й, зібравши усю рішучість в кулак, натискаю на кнопку дзвінка.

Проходить секунда, інша, і я раптом усвідомлюю, що боюся, що вона не стане слухати, що навіть не відчинить мені двері. А потім чуються кроки і звук відмиканого замку. Проте переді мною опиняється не Злата, а незнайомий чоловік.

– Злата тут? – запитую я, намагаючись не видати свого здивування, й чоловік лише хитає головою.

– Вона казала, що під'їде до обіду, щоб підписати папери, але так і не приїхала, й на дзвінки не відповідає. Ви, як побачите, перекажіть їй, що за затримку доведеться нарахувати доплату. Самі розумієте…

Він бубонить щось ще, але я тільки відмахуюся, вихоплюючи з кишені телефон, і набираю номер поліції.

Декілька секунд я чую лише гудки, й такий напружений, що, здається, з легкістю можу вибухнути, а потім, дочекавшись відповіді оператора, промовляю:

– Вітаю. Я хочу заявити про зникнення людини.