Розділ 13

Злата

Деякий час я досі дивлюся на двері, сподіваючись, що він повернеться, що обійме мене й скаже, що все буде добре. Але проходять хвилини, і я розумію, що він не повернеться, і вже швидше за все ніколи не обійме мене.

У пам'яті знову і знову спливають слова аноніма:

"Цікаво, що на це скаже твій новий хлопець?”

Я і сама здогадувалася, що так буде. Частково тому я і мовчала. Я боялася, що він зненавидить мене за те, як поступив мій батько. І, здається, не даремно.

Я намагаюся не стільки заховати обличчя в подушці, скільки заглушити жалюгідні схлипи, що проти волі виривалися з моїх грудей.

Яка ж я безглузда…

Я не можу винити Кирила за те, що він пішов, дізнавшись правду, та все ж мені боляче. Так боляче, що хочеться кричати.

Я повторюю собі, що навіть якщо б я промовчала, рано чи пізно правда все одно виплила б назовні. Можливо це на краще, що Кирило дізнався про все від мене, а не від клятого шантажиста.

Згадуючи про людину, що мучила мене, і продовжувала це робити, я до болю стискаю кулаки – так, що нігті упиваються в шкіру долонь.

Глибоко в душі я розуміла, що так далі не можна... Він ніколи не зупиниться. Ніколи не залишить мене в спокої... Він гратиме мною, допоки йому це не набридне, а потім все одно розкриє те, що обіцяв зберегти в таємниці. Треба зупинити це безумство, поки все не зайшло занадто далеко.

Цей гад дав мені два тижні. Я можу попередити тітоньку про те, що він збирається зробити, щоб вона могла розповісти про все чоловікові і дітям перш, ніж про це дізнаються усі ЗМІ нашого міста.

Можливо це не врятує її. Можливо правда її знищить. Але у неї, принаймні, буде вибір… Зрозуміло тільки якщо Кирило не вирішить викрити секрет матері раніше.

Набравшись рішучості, я переводжу погляд на екран телефону, вірніше на годинник. Три години ночі… Надто пізно, навіть для такої важливої розмови. Це почекає до ранку.

Як не стараюся, більше я не можу заснути.

Навіть коли над містом сходить сонце, і його промені пробиваються до кімнати через нещільно закриті штори, я неспокійно ворочаюся в ліжку.

Коли мій телефон дзвонить, я здригаюся від несподіванки. Серце заходиться в божевільному ритмі, і я відчуваю, як у мене пітніють долоні. Мені страшно настільки, що я ледве змушую себе подивитися на екран, але, коли наважуюся, зітхаю з полегшенням. Мені дзвонять щодо ремонту.

Людина, найнята мною, щоб привести квартиру батьків у порядок, повідомляє, що ремонт закінчений. Вони змінили вікна, що лопнули від вибуху, у учора ввечері закінчили клеїти шпалери. Сьогодні туди повинні були завезти меблі і техніку.

У відповідь я дякую й обіцяю заїхати ближче до обіду.

Вчасно. Я і так затрималася тут недозволенно довго. Я адже планувала з'їхати звідси відразу після повноліття. Якби тільки не та пожежа…

Я переконую себе, що це на краще.

Після того, як правду викриють, мені більше не буде місця в цьому будинку… Не після того, що зробив мій батько… Можливо тітоньці теж. Принаймні в мене буде, що їй запропонувати, в якості вдячності за те, що вона піклувалася про мене усі ці роки.

Та все ж, не дивлячись ні на що, це місце стало моїм будинком. І, як би я цього не заперечувала, мені було шкода покидати його, майже так само сильно, як рідний будинок два роки тому... Шкода, що я більше не зможу снідати з тітонькою, або їздити з Кирилом в універ. Тепер доведеться робити це наодинці.

Я повторюю собі, що так буде правильно. Мене тут взагалі не повинно було бути. Цей будинок, ця кімната, не належать мені… Це не моя сім'я, й я не маю жодного права тут знаходиться... Я і без того зловжила їх гостинністю…

Коли я опускаюся на коліна, щоб витягти з-під ліжка стару запилену валізу, яка пролежала там без малого два роки, по моїх щоках котяться сльози. Я згадую про те, як перший місяць вперто відмовлялася його розбирати, й з мого горла виривається тихий схлип.

Наступні декілька годин я так само тихо збираю речі: одяг, що недбало висить і лежить в шафі, книги, які я встигла купити за час, що жила тут, пару невеликих фігурок по всесвіту Гаррі Поттера, і несподівано розумію як же мало в мене речей. Усе моє життя можна було умістити в одній запорошеній валізі.

Я залишаю валізу біля дверей, й оглядаю спорожнілу кімнату порожнім поглядом. Два роки тому, опинившись тут, я б ні за що не подумала, що одного разу скучатиму за нею... Але я буду.

Напевно я по-своєму люблю це місце, не дивлячись на те, що теплих спогадів, пов'язаних з цією кімнатою у мене трохи. Але у мене в пам'яті назавжди залишиться вечір, коли ми з Кирилом дивилися Гаррі Поттера. І, звичайно, цю ніч я теж ніколи не забуду, нехай у неї і був сумний кінець.

Мені дійсно сумно. А ще страшно подивитися Кириллу в очі. Настільки, що я не спускаюся ні до сніданку, ні до обіду. А потім, крадькома, як справжній злодій, крокую до виходу.

Валіза здається мені непідйомною, але зовсім не від ваги. Та все ж я вперто тягну її до дверей, до тих пір, поки за моєю спиною не лунає голос Ліни.

– Що, нарешті їдеш? – дивно, але в її голосі, окрім звичної злорадності, ховається щось ще. Щось, чого я не можу зрозуміти.

Вона стоїть, притулившись до одвірка, схрестивши на грудях руки, і пильно дивиться на мене, чекаючи відповіді.

Слова встають у мене комом в горлі, і я мовчки киваю їй у відповідь. Ліна мовчить, і зовсім не виглядає радісною. Це збиває з пантелику. Я завжди була впевнена, що мій від'їзд як мінімум змусить її танцювати від щастя.

– Ремонт в квартирі моїх батьків закінчений, тож в мене більше немає необхідності тут залишатися, – тихо відповідаю я, й вона киває, а потім ховається за дверима своєї кімнати, а я виходжу з квартири і зачиняю за собою двері. Надворі будинку мене вже чекає таксі, готове відвезти мене додому. Туди, куди я водночас бажала й боялася повернутися.

Я так і не змогла змусити себе поговорити з тіткою Аліною особисто, тому залишила для неї лист. Там, де знайде його тільки вона. Я сподівалася, що вона зрозуміє, чому я не змогла з нею попрощатися. З тієї ж причини я не змогла попрощатися з Кирилом.

Закинувши валізу у багажник, я сіла на заднє сидіння, й наділа навушники, вмикнувши музику. Чомусь, коли в мене настрій лайно, мені попадаються лише сумні пісні, але зараз я цьому навіть рада. Я б не змогла слухати щось веселе, навіть якщо б захотіла.

Я вже навіть  не пам'ятала, коли мені востаннє було так кепсько на душі. Так, наче від неї нічого не залишилося... Втім, може так воно і було.

Нехай не я зробила те прокляте фото, й не я збиралася використати його проти тітоньки та її сім'ї, я відчувала себе винуватою. Мені здавалося, що я зраджую її. Що я руйную її життя, після всього, що вона для мене зробила. Здавалося, що я зрадила Кирила.

Й, скільки б я собі не повторювала, що це дурість, що я тут ні до чого, я не могла припинити винити себе.

Всю дорогу я дивилася у вікно, але нічого не бачила. Я не звертала уваги на вулиці, на будинки, й на людей зовні. Навіть те, що пішов дощ, я відмітила не відразу, десь на краю свідомості, коли по запітнілому вікну дробом застукали великі краплі.

Поки машина їхала, дощ переріс у справжню зливу.

Навіть у навушниках я чула суворі гуркоти грому. Десь вдалині блиснула блискавка. Рідкісні перехожі квапилися сховатися в магазинах і кафе від негоди.

Не будь я в такому стані, я б, напевно, помітила, що ми їдемо підозріло довго. Та й шлях, який обрав водій, зовсім не схожий на той, яким я діставалася до будинку батьків минулого разу, коли дізналася про пожежу. Але я нічого не помічала. Усе, що відбувалося навкруги, раптом перестало мене хвилювати.

Навіть те, що через пропуски тренувань і зайнятть мене, швидше за все, чекає відрахування, здавалося неважним. Я все одно не хотіла бути ані чемпіонкою по гімнастиці, ані економістом.

Вперше у житті в мене не було жодного плану на майбутнє, й мені було просто все одно. Усе це здавалося незначним… Неважливим…

Напевно батьки не хотіли б бачити мене такою. Можливо вони б навіть розчарувалися, будь вони живі, хоч і не показували б цього. Скоріше за все мама погладила б мене по голові, й сказала б, що це лише такий період, проте я не впевнена, що він коли-небудь пройде.

Я здаюся собі жалюгідною боягузкою, яка намагається втекти від проблем, й частково це правда.

Я тікаю від Кирила, тому що боюся переконатися в тому, що він мене ненавидить. Втекла від тітоньки, тому що не знаю, чи зможу приховати те, наскільки я сердита на неї за те, як вони з батьком поступили з моєю матір'ю. Біжу з будинку Панських, тому що так, сподіваюся, мене більше не зможуть використати, щоб зашкодити будь-кому з них. Біжу від универа й тренувань, тому що впевнена, що все одно не впораюся.

Я – боягузка. Сподіваюся там, з небес, батьки не бачать якою я стала.

Машина гальмує, але я усвідомлюю це, тільки коли водій виходить на вулицю і відчиняє мої двері. Тоді я нарешті кидаю на нього короткий погляд і оглядаюся. Ця вулиця мені не знайома.

Довкола жодної душі, але я не надаю цьому значення: в таку погоду в цьому немає нічого дивовижного. Куди більше мене бентежить те, що я бачу навкруги: якийсь пустир з покинутою будівлею, і недобудованою багатоповерхівкою.

Я розгублено озираюся по сторонах, й в моїх грудях піднімається кепське передчуття, але я кажу собі, що для паніки причин немає. Напевно тут якась помилка. Чи машина зламалася, або навігатор підвів. Зараз я скажу водієві, що він привіз мене не туди, і все стане зрозуміти.

Проте, щойно я відкриваю рота, як до мого обличчя притискають якусь вологу ганчірку з різким запахом. Декілька секунд я сіпаюся, намагаючись відбитися або закричати, а потім в моїх очах нестримно темніє і я втрачаю свідомість.