Розділ 11

Злата

Не схоже, що Андрій знав про те, що його фотографували.

Він був знятий з досить великої відстані. На ньому була чорна кофта з капюшоном, та все ж це був він. А прямо поряд з ним…

Як не намагалася, я не могла впізнати його співрозмовника чи співрозмовницю, але по фото було видно, що йому щось передали. Якийсь конверт. Швидше за все з грошима.

У цю мить я усвідомлюю, що можливо тримаю в руках фотографію замовника мого викрадення, і вже збираюся покликати Кирила, щоб показати його йому, як раптом повідомлення просто зникає, і замість нього я отримую ще одне:

"Не поспішай. Гра тільки почалася".

Я чую, як голосно б'ється моє серце, і намагаюся взяти себе в руки, але в мене не виходить. Несподівано надходить усвідомлення, що відправник лякає мене більше, ніж Андрій, і той, хто його найняв.

"Чого ти хочеш?” – питаю я, і відправляю повідомлення.

Проходить хвилина, дві, три… Я вже була майже впевнена, що він не збирається відповідати, як раптом ледве згаслий екран телефону знову спалахує, і мені надходить повідомлення:

"Розваж мене. Якщо хочеш дізнатися, хто хотів тобі зла, роби, що я скажу".

"А якщо я відмовлюся?"

Я суплюся. Мені зовсім не подобається те, що відбувається. Та все ж я хочу дізнатися більше, перш ніж заблокую і цей номер теж.

"Ти не хочеш знати, що станеться у такому разі".

Я в житті не робила нічого, чим мене можна було б шантажувати. Це блеф.

Проте, скільки б я собі це не повторювала, від загрози мені все ж таки ніяково.

"Ти блефуєш. У тебе на мене нічого немає".

Рівно хвилину я впевнена в тому, що моє повідомлення поставило нахабу на місце, але тільки до тих пір, поки не отримую відповідь:

"Втім в мене є дещо на твою улюблену мачуху. Як думаєш, що з нею буде, якщо всі дізнаються, що вона зраджувала своєму дорогому чоловічкові?"

Я блідну, потім знову і знову перечитую клятте повідомлення, намагаючись переконати себе в тому, що усе це брехня. Тітонька любила свою сім'ю, любила своїх дітей і чоловіка. Вона не могла так поступити. Просто не могла.

Наче чуючи мої думки, відправний надсилає ще одно повідомлення і прикріплює фото.

"Думаєш я брешу? Тоді що ти скажеш на це? І, що важливіше, що на це скаже твій новий хлопець?"

Усього мить, усього один погляд, кинутий на фото, і я опиняюся в страшному сні, який в житті не могла представити. Я дивлюся на надіслане фото, й намагаюся переконати себе в тому, що це фотошоп, або в тому, що у мене галюцинації, проте фото справжнє.

– Ні... – пошепки промовляю я, прикриваючи рот тремтячою рукою, – Це не може бути правдою… Не може...

По моїй щоці вниз котиться сльоза, але я в такому шоці, що навіть не звертаю на це уваги.

Я хочу розбити телефон, знищити його, щоб ніколи більше не бачити цього, але не можу. Просто не можу розтиснути пальці, й продовжую дивитися на екран.

Як і відео, як і фото Андрія, ця фотографія зроблена таємно, й зі значної відстані. Проте, на відміну від попереднього, воно чітке. Я відмінно бачу обличчя людей, які потрапили в кадр, і номер машини, на якій розбилися мої батьки.

Там, сидячи на передньому пасажирському сидінні, тітонька цілувала мого батька. Його руки були на її талії, а її – на його шиї. А ще на таті була сорочка, куплена мамою незадовго до аварії.

Так, це був не блеф. Якщо це фото побачать, життя тітоньки буде знищено, як і моє. І в якусь мить, присягаюся, я цього хотіла.

Мене охоплювали злість, біль і відчай.

Як вони могли? Чому вони так вчинили? Чому зрадили маму? Вона любила їх, вірила їм…

Чи здогадувалася вона, що відбувається за її спиною? Чи знала вона, що чоловік зраджує їй з її найкращою подругою?

Я намагаюся згадати якою вона була в останні дні життя. Чи не було в ній того, чого я не помітила? Чи могла вона знати про все, але прикидатися заради мене і батька? Проте в мене нічого не виходить і я психую. Мені хочеться крушити усе на своєму шляху.

І ось тоді, коли мої нерви були натягнуті до межі, надійшло ще одно повідомлення:

"Якщо не хочеш, щоб усі побачили це фото, мовчи про те, що дізналася, і чекай наступного завдання. Подивимося на що ти готова заради жінки, що зрадила твою матір".

Кирил

Я не був впевнений в тому, що відбувається, але відчував, що щось не так. Щось сталося, нехай Злата й відмовлялася в цьому зізнаватися.

Це почалося кілька днів тому, після вихідних. У понеділок Злата ні з того ні з сього відмовилася їхати з нами в машині, й пройшла увесь шлях до універа на автобусі.

Я хвилювався, тому поїхав разом з нею. В результаті Ліна назвала нас пришелепкуватими, й поїхала на своїй машині.

Я намагався розпитати її про це, але Злата вперто продовжувала мовчати, а потім… Пропустила тренування.

Я прочекав її в спортзалі майже дві години, перш ніж дізнався, що вона повернулася додому.

Повернувшись додому, я гучно грюкнув дверима. Я був злий, й засмучений, а ще я не розумів, що відбувається, і те, що я не міг добитися від Злати нормальної відповіді, тільки більше виводило мене з себе.

– Коли ти збираєшся розповісти мені про те, якого біса відбувається?

Я увійшов до її кімнати без стукіту, відчуваючи, що ледве тримаю себе в руках. Напевно не варто було йти до неї в цьому стані. Варто було трохи остигнути, перш ніж починати ту розмову, але в ту мить я був занадто оскаженілий, щоб думати про це.

Той, хто найняв Андрія, був досі на волі, й, я впевнений, не відступився від своїх планів після однієї невдачі. І те, що Злата так безтурботно ставилася до власної безпеки, переміщаючись по місту самостійно, мене страшенно злило.

Вона на мене навіть погляд не підняла, так і продовжила читати підручник, наче між нами нічого не змінилося.

– Я не розумію про що ти, – тихо промовила вона. Я був готовий заричати.

– Я гадаю ти чудово розумієш що я маю на увазі. Ти уникаєш мене з самих вихідних. Скажи, я щось зробив не так? Тому що ще учора мені здавалося, що усе добре.

Ні. Все здавалося набагато краще, ніж просто добре. Наче тих років, що ми були один одному чужими, просто не існувало... А тепер все було інакше. У ній неначе клацнули перемикачем, змусивши знову мене зненавидіти.

Злата мовчала, й тоді я продовжив:

– Ти шкодуєш про те, що сталося? У цьому вся справа? – похмуро запитав я.

Я пильно дивився на неї, чекаючи відповіді, й бачив, як дрібно тремтять її руки. Більше всього на світі я хотів торкнутися її, поглянути в очі, й зрозуміти чи це так. Хотів і водночас боявся.

– Може й так. Можливо я шкодую про те, що сталося. Може усе це було однією великою помилкою, – голос підвів її, але я все одно почув, відступаючи на крок.

Я почував себе так, ніби мене вдарили у живіт.

Деякий час я просто стояв, чекаючи, що Злата скаже ще щось, або хоча б подивиться на мене, але вона так і не подивилася. Мене для неї ніби не існувало.

Тоді я стиснув кулаки, повертаючи собі звичну крижаність.

– Чудово. Якщо це те, чого ти хочеш, я зроблю вигляд, що нічого не було, й залишу тебе в спокої. Але ти не повинна їздити по місту одна, поки поліція не впіймає того покидька.

Злата

Кирило пішов, гучно грюкнувши дверима, й тільки тоді я дала волю сльозам.

Напевно я так сильно не плакала з самої смерті батьків. А все тому, що я знала: в ту мить я втратила його. Він вже ніколи не подивиться на мене як раніше, й ми більше не поговоримо, як тоді, в кафе-морозиві. Я зруйнувала той крихкий міст, що виник між нами в останні дні.

"Все життя Кирило Панський завдавав дівчатам біль. Прийшов час помінятися з ним місцями. Ось твоє перше завдання: з цього дня уникай і ігноруй його, неначе він – порожнє місце. І пам'ятай: якщо вирішиш зшахраювати і розповісти йому про все, усі дізнаються про таємницю твого батька і твоєї названої матері".

Я не знала, хто відправляв мені ці повідомлення. Не знала звідки у нього відео з парковки універа, або фотографії Андрія, тітоньки й мого батька, але я знала, що ненавиджу його більше всього на світі. Я ще ніколи в житті так нікого не ненавиділа.

За те, що він знав, за те, що він робив зі мною, й за те, що примушував мене робити.

Щоб захистити тітоньку і її сім'ю, я стала його маріонеткою. Попри те, що вони зробили, я хотіла захистити пам'ять про свого батька, хотіла захистити тітоньку і Кирила від болю. І замість цього заподіяла іншу.

"Ти задоволений? – доки я писала, сльози крапали на екран телефону, через що повідомлення доводилося набирати по новій, – Я зробила те, чого ти хотів. Тепер ти залишиш мене в спокої?!”

"Навіть не мрій. Ми з тобою тільки розпочали. Твоє наступне завдання: забери документи з універа. Даю тобі два тижні на роздуми. Час пішов".

Декілька хвилин я сиділа, намагаючись переконати себе в тому, що це – просто страшний сон. Що скоро я прокинуся, й виявиться, що нічого цього не було. Що усе це: фотографії, шантаж, й та остання розмова з Кирилом мені просто наснилося.

Але, навіть якщо це був кошмар, я не могла прокинутися. Й, як би сильно я цього не хотіла, повідомлення з вимогою забрати документи з універа нікуди не поділося.

Я тремтіла. Це було занадто.

"Хто ти такий? Навіщо ти усе це робиш?!”

Я знала, що не отримаю відповіді на перше питання, але сподівалася, що отримаю відповідь хоч би на друге. Й я його отримала.

"Тому що я тебе ненавиджу, як і усю цю гнилу сімейку. Вас давно треба було поставити на місце".

Я проплакала всю ніч, не знаючи як бути далі.

Кілька разів я починала писати заяву про відмову від навчання, потім м'яла папір, кидала його в стіну, й починала усе спочатку.

Я ненавиділа людину, яка шантажувала мене, ненавиділа себе, за те, що дозволяла їй чи йому маніпулювати мною, але не могла вчинити інакше. Якщо він розкриє правду, якщо інші побачать цю кляту фотографію, багато життів будуть зруйновано, а мого батька назавжди запам'ятають як зрадника, який зруйнував не лише свою, але і чужу сім'ю. Я не могла цього допустити. І, якщо мені доведеться постраждати заради збереження цієї таємниці... Що ж, так тому і бути.

Розділ 12

Кирил

Я зірвався. Визнаю. Мені остаточно знесло дах. 

Я не розумів, що відбувається. Як не намагався, я не міг пояснити різку зміну в її настрої. Адже мені не здалося тоді. Ми дійсно стали ближче. Я не вірив у те, що вона могла зненавидіти мене за одну ніч. Відмовлявся вірити.

І тоді я вирішив, що якщо Злата не хоче зізнаватися у справжній причині, я з'ясую її сам. Навіть якщо не хочу знати правду.

Але, звичайно, це було простіше сказати, ніж зробити.

Насамперед я спробував розпитати сестру, але Ліна або насправді нічого не знала, або дуже добре прикидалася. Словом, я від неї нічого не добився.

– Можна подумати мені більше зайнятися нічим, – роздратовано пирхає вона, закриваючи маленьке дзеркало, а потім дивиться на мене з образою, – Між іншим в мене є свої проблеми і своє життя. Мені ніколи бігати за твоєю новою іграшкою, й думати про те, як би їй шкодити.

– Вона мені не іграшка, – крижаним тоном відказую я, але вона тільки відмахується.

– Та мені все одно. Звідки мені знати, що за біс в неї вселився? Може від місячних озвіріла або перед сесією божеволіє, як усе заучки. І не потрібно на мене так дивитися. Це не я прийшла до тебе з незрозумілими звинуваченнями.

Я важко зітхнув. Незважаючи на отруту у бік Злати, в словах Ліни була доля гіркої правди.

– Ти права, вибач. Я не повинен був тебе звинувачувати, не розібравшись. Просто я знаю, ти її не любиш.

–Ненавиджу, – холодно виправляє мене сестра, – В цьому ти правий. Я терпіти її не можу. Але, на жаль, цього разу я дійсно ні до чого. Тож нічим не можу допомогти, братику. Сам розбирайся зі своєю "золотою дівчинкою".

Я думав, нервово міряючи кімнату кроками.

Після розмови з сестрою питань стало тільки більше.

Якщо вона не збрехала, значить справа було в чомусь ще. У чомусь, що я прогавив.

Щось сталося вночі з неділі на понеділок. В цей час Злата була вдома, тож зв'язатися з нею могли або через ноутбук, або через телефон.

Завмерши, я ледве стримався, щоб не ляснути себе по лобу.

Ну звичайно! Як я міг бути таким тупим?

Минулого разу хтось надіслав їй відео, де ми з Ліною говорили про неї на парковці. Злата сказала, що заблокувала його, але хто сказав, що цей самий гад не міг завести ще одну сім-карту, щоб продовжити тероризувати її?

Якби я тільки міг роздобути її телефон, щоб переконатися…

План дозрів в мене досить швидко.

Можливо я перетнув межу. Можливо це було неправильно й несправедливо по відношенню до неї, але я відчував, що повинен втрутитися. Здавалося, якщо зараз закрию на це очі, станеться щось, після чого не буде вороття.

Я дочекався, поки вона засне, й тихо, як шпигун, трохи відкрив двері до її кімнати. Я почував себе злодієм.

Злата мирно сопіла на ліжку, обійнявши руками подушку. Телефону ніде не було.

Що ж, ніхто не обіцяв, що буде легко…

Обережно, намагаючись не розбудити її, я підходжу ближче і схиляюся над нею. Її довгі вії ледве помітно тремтять уві сні, а волосся розкидалося по простирадлах.

Бажання поцілувати її настільки сильне, що майже заподіює мені біль, але замість цього я просто поправляю її ковдру.

Не зараз. Ще не час. Але у тому, що він прийде, я не сумніваюся.

На краю подушки я помічаю темний прямокутник – телефон Злати, й піднімаю його. На цьому, правда, моя вдача закінчується. Його екран заблокований, а пароля я не знаю.

Але, коли здавалося, що гірше вже не буде, доля вирішила вдарити мене під дих. Злата прокинулася.

Злата

– Кирило? – я сонно потираю очі, здивовано втупившись у Панського, й на свій телефон в його руках. Потім хмурюся і вихоплюю його з його рук. Він виглядає розгубленим, навіть збитим з пантелику. Не чекав, що я прокинуся?

– Якого біса ти тут робиш? Зовсім звихнувся? – роздратовано запитую я, сподіваючись, що він не впізнає нотки страху в моєму голосі, й не зуміє зв'язати з тим, що мій телефон опинився в його руках.

Добре, що я додумалася поставити на нього пароль. Добре, що Кирило ніяк не зміг би прочитати ті кляті повідомлення, навіть якщо б здогадувався про них.

Я намагаюся виглядати дотатньо сердитою, якою була б на моєму місці будь-яка нормальна дівчина, до чиєї кімнати посеред ночі вломився звідний брат, щоб поритися в її телефоні, але Кирило не губиться. На його обличчі я не бачу ані краплі каяття. Більш того, здається він злиться, і це збиває мене з пантелику.

– Я хочу знати правду. Не ту нісенітницю, що ти наговорила мені нещодавно. Розкажи мені, що відбувається.

Його слова б'ють по мені, точно батіг, й мої щоки спалахують від сорому.

Можливо я чинила неправильно. Можливо Кириллу варто було почути правду, навіть якщо вона ранить його. Можливо він заслуговував знати усе.

Більше за все на світі я хотіла розповісти йому про те, що сталося. Про шантаж, про наших батьків, і про власні почуття. Справжні почуття. Але я не могла. Не могла змусити себе розповісти йому. Замість цього я знову змусила себе збрехати, заподіюючи біль і собі, і йому. Кожне слово пронизувало мене, наче лезо, ранячи так глибоко, як тільки було можливо.

– Я вже все тобі розповіла, – мій голос має бути твердим і холодним, як сталь, та все ж він тремтить, а на очі навертаються сльози, та все ж я продовжую: – Я не хочу тебе бачити. Я тебе ненавиджу. Завжди ненавиділа. Ти мені осоружний.

Я чекаю, доки він знову розгорнеться і піде, але Кирило не зрушується з місця. Мене трясе. Сльози котяться по моїх щоках, але я не можу зупинитися, і продовжую фарс, який почала.

– Чого ти чекаєш? Забирайся! Провалюй!

Одну секунду він коштує, пильно дивлячись на мене, а потім несподівано нависає наді мною і з жаром цілує в губи.

Його руки ковзають по моєму тілу, примушуючи мої щоки палати. Мої думки плутаються, а в животі ніби оселився рій метеликів. Пару секунд я упираюся, намагаюся відштовхнути його, а потім відповідаю на поцілунок.

Цей поцілунок був схожий на вибух, що зносить з ніг, а потім розсипається мільйонами спалахів. На лавину, що наростає, загрожуючи поховати все під собою. На метеоритний дощ.

Поряд з ним я забувала про те, як дихати. Забувала про шантаж, про інтриги, в яких мене змушували брати участь, про зраду мого батька. Забувала навіть власне ім'я.

В ту мить все здавалося неважним. Все, окрім його губ, що пестять мої, і пальців, що ковзають по моїй шкірі.

Коли він нарешті відірвався від мене, мій погляд був затьмареним, а дихання збилося настільки, що від повітря крутилася голова.

– Скажи це ще раз, – хрипко шепоче він, обпалюючи мою шкіру нерівним подихом, – Повтори, що ненавидиш мене.

Я дивлюся в його затьмарені очі, й не можу думати ні про що більше. Усі мої думки займають вони.

Та все ж я вперто роблю те, про що він просить:

– Я тебе ненавиджу, – пошепки видихаю я, а потім усе повторюється.

В якусь мить наші поцілунки стають глибше й сміливіше… Ні, не так, вони до ганебного глибокі. Настільки, що мені бракує повітря, і здається, ніби воно зовсім не потрібне. І вже мої руки ковзають по його тілу, обкреслюючи м'язи й проникаючи під футболку.

Його шкіра така гаряча, що навіть обпалює, ніби замість крові у нього тече справжня лава. При інших обставинах я, напевно, згоріла б від сорому, але я і не думала зупинятися.

– Скажи це знову… – шепоче він, і його голос зводить мене з розуму не гірше за дотики.

– Ненавиджу… – вперто повторюю я, й цього разу сама тягнуся до його губ. На щастя, він мене не відштовхує.

Це неправильно… Неправильно… Це справжня навіженість… Я знаю це, та все ж, не зупинилася б, навіть якщо б знала, що пожалкую про це.

"Якщо це навіженість, то я хочу з'їхати з глузду”.

Це було схоже на шторм. На бурю, здатну знищити тисячу кораблів, й що стирає острови з лиця землі. На ураган, що руйнує цілі міста, й на пожежу, здатну за секунди охопити гектари лісу.

Це було схоже водночас на все й ні на що. 

Я знову й знову шепотіла одні і ті ж брехливі слова, знову й знову дозволяючи йому покривати моє тіло поцілунками. Кирило цілував мене, змітаючи усі межі. Якщо між нами і була межа, то він її перетнув, а я його не зупинила.

Коли ми, важко дихаючи, відірвалися один від одного, він знову подивився мені в очі, й знову попросив сказати йому правду, але я тільки похитала головою.

– Я не можу, – хлипнувши, прошепотіла я, – Я не можу… Благаю, будь ласка, не примушуй мене... Я не можу тобі розповісти…

Тоді Кирило притиснув мене до себе, дозволяючи заховати обличчя у нього на грудях, й ніжно погладив по спині і потилиці.

– Довірся мені, – шепотів він, – Що б не сталося, що б не було причиною, довірся мені, й я тобі допоможу. Тобі не обов'язково справлятися з цим самостійно. Я поруч.

– Ти не розумієш... Якщо я розповім, твоя мати постраждає... Це може зруйнувати вашу сім'ю.

На мить він хмуриться і завмирає, уважно дивлячись на мене. Я здригаюся й перелякано закриваю рот долонями, усвідомивши, що бовкнула зайвого, але вже надто пізно.

– До чого тут моя мама? Тільки не починай знову ту ж пісню. Я впевнений, ти хотіла як краще, але, якщо це стосується її, це значить що я також маю право знати.

Я закушую губу. Моє серце колотає, як божевільне.

Зараз або ніколи.

Зітхнувши, я виймаю телефон з-під подушки, куди нещодавно його сховала, вводжу код для розблокування, й, відкривши злощасний діалог, простягаю його Кирилу.

На те, щоб прочитати листування, у нього йде декілька хвилин. Ще трохи більше йде на усвідомлення прочитаного.

Я уважно слідкую за ним, намагаючись зрозуміти, що він відчуває, але зрозуміти що-небудь по його обличчю просто неможливо. Він знову холодний. Такий, яким я бачила його завжди. Такий, яким він мені здавався усі ці роки, перш ніж ми зблизилися... Перш, ніж відкрилися один одному.

А потім відбувається те, чого я боялася найбільше. Кирило йде і не обертається.